Альтернативна Еволюція

Слово третє У ПАЩІ ЗМІЯ

Квітень торкнувся ніжними пальцями до неосяжних просторів степу і прадавньої Гілеї — лісового царства понад берегами Чурного Моря. Заквітувала земля, народила з лона щедрого потоки смарагдових самоцвітів трав, чагарів та дерев. Радісними співами привітало птаство вічний шлюб Матері Лади і Батька Рода. Лелеки і лебеді, журавлі та чаплі ключами поверталися до рідних гнізд з чужинецького вирію, звеселяючи серця лицарів та оратаїв щасливими, привітальними згуками.

Лише Маруся не мала змоги позбутися смутку. Тяжкі передчуття гнітили серце, думи, немов гаддя, знесилювали тяму. Вона дала згоду старому характернику прийняти волю Великої Ради мудреців, проте материнська душа боліла, пручалася, протестувала. Чому? Навіщо? Покидати Рідний Край, прямувати у пащу зміюки?

А з таємничої глибини духу линуло мовчазне запитання: «А хіба ти відаєш, навіщо в той урочий вечір Небо зронило з грудей своїх блакитну зорю? Чи відкрита тобі Воля Батька Рода та Його Сина, котрий покинув радісні поля Дивокола і пірнув у наш задушливий світ?»

Не могла Діва відповісти на ті докори, проте сум і печаль від того не покидали її.

А Івасик, нічого не відаючи, майже щоденно пропадав на Хортиці, перепливаючи до лицарської твердині під охороною двох синів баби Вітослави. Ловив рибу, помагаючи старшим закидати сіті на водокрутах Славути, учився теслярувати, спостерігаючи, як козаки, виграючи мідяними м'язами в променях Ярила, ладували байдаки та човни. Йому було любо дивитися, коли з окремих шматків обтесаного дерева та дощок виростало чарівне твориво, здатне нести на собі багато людей над прозорими водами.

Був хлопчик у захваті від братерських поєдинків, що їх майже щоденно влаштовували воїни на майдані поміж куренів. То були неповторні хвилини, коли козаки вихором кружляли один довкола одного, а веселі музики грою на гуслах, сопілках, тулумбасах та хвацькими піснями під'юджували воїнів показувати свою відвагу, уміння та силу. Івасик від видовища був у такому піднесенні, що старий характерник інколи спостерігав, як він піднімався в повітря і тривалий час не торкався землі.

Інколи хлопчику дозволяли позмагатися з юними джурами, для цього ковалі викували йому невеликого двосічного меча. І старі лицарі зачудовано відзначили, що дитя надзвичайно вміло переймало всі найскладніші прийоми герцю, навіть стихійно додаючи до них щось невловиме нове, своє. У всякому разі Івасик фехтував досконало, грайливо і так весело, що щасливі лицарі плескали йому в долоні.

— Чи не Батенько Небесний навчив тебе змагатися? — гукали вони. — Гей, Івасику, чи там, на зоряних полях киплять герці? А мо', там і не відають, що таке битва? Ха-ха-ха! П'ють собі вина та бенкетують пращури з кумирами!

— Хіба не бачили грозової горобиної ночі? — задерикувато відповідало хлоп'я. — Там киплять такі бої з Чорнобогом, що не кожна душа витримає!

— Ого! — схвально гомоніли козаки. — Гарно різонув! Знай наших! Хто хоче бенкетувати — надолужуй тут, бо на небі не дадуть! Ха-ха-ха!

— Добре, синку, добре, — шепотів старий характерник, а в його серці, як і в Марусиному, звивалися тяжкі передчуття.

Вже завершувалося спорудження байдака, що на ньому Маруся з сином мала пливти до далекого краю. Характерники відібрали гурт лицарів — дванадцятеро мужніх, сильних, бувалих хлопців, — які знали кілька мов та говірок: грецьку, сірійську, юдейську. Діва з Сином теж щоденно вчили чужинські наріччя, переймаючи те знання від товмачів, котрі довгий час перебували у рабстві, в полоні або в посольствах до інших країв…

На початку травня старший мудрець знову завітав до землянки баби Вітослави і залишився віч-на-віч з Марусею, попросивши хлопчика погуляти надворі. Вона стрепенулася і полохливо глянула на характерника.

— Що — вже пора?

— Так, — скупо мовив мудрець, важко зітхаючи. — Я знаю, що в твоїм серці, дівчино. Сам хотів би, щоб Івасик зріс поміж нас, приніс би славу Рідному Краєві. Та знай, що таке Посольство Неба, буває для Білого Світу, для Яви лише один раз. — Останні слова характерник сказав з притиском. — Тому послано Дитя Рода для Ойкумени, як називають всю землю греки.

— Те, що має він зробити, звідки відомо вам? — все ще намагалася пручатися Маруся.

— Є в нашому світі, поміж найвищими горами, Оселя Воїнів Рода, — суворо сказав характерник. — Знай, що лицарство Хортиці належить до того побратимства. Прості люди про те не відають, та й не повинні відати. Ще з прадавності наш великий цар і мудрець Ріям повів пращурів до тих святих гір і сотворив неприступну для Чорнобога Оселю. Тамтешні Воїни Рода бачать все, що діється в Ойкумені, помагаючи племенам і родам не зійти зі стежки мудрості та Прави. Наш бойовий гурт на острові Гора Святого має невпинний зв'язок із старшими Побратимами. Вони давно повідомили, що Небо спорядило Найвищого Посланця на землю. Ми лиш не відали — де він. Ти сама виділа, як Божа Воля привела тебе й твоє Дитя туди, де його чекали…

— Та звідки ж він знатиме, що діяти? Хто його навчить? — крізь сльози озвалася Маруся.

— Все має в собі, — просто мовив мудрець. — Як дерево своєчасно дає плоди, так і Божий Посланець своєчасно знатиме, що йому діяти. Сам Род вестиме Сина. І ми не покинемо, де б не судилося вам бути. А щоб ти не мучилася мовчанням власного розуму, скажу найважливіше… хоч це й тяжке знання… Молю Небо, щоб ти витримала… і Сина щоб готувала до найтяжчого… Дух його готувався до герцю з самим Чорнобогом, одвічним ворогом Прави. Так сталося, що Чорнобог, прикинувшись Володарем Світла, оволодів серцями багатьох племен у тім краю, куди ви попливете. Страхом і насиллям він утверджує свою волю на Небесному Полі, котре належить тим племенам…

— Хіба Род не повний Володар Неба? — здивувалася Маруся.

— Кожна жива душа — спадкоємець своєї частки Неба, — пояснив характерник. — Оволодівши живою душею, Чорнобог прилучає до своєї влади все більший терен Небесного Поля. І Прав згасає, і темрява Нави сповиває Білий Світ…

— Тоді царство Прави може впасти? — злякано скрикнула Діва.

— Так, — згодився мудрець. — Ти збагнула. Для людей може навіки запанувати воля Чорнобога. Вони можуть навіть не втямити, що сталося. Молитимуться богам, народжуватимуть дітей, віритимуть кумирам, та все те буде ігрищем Чорнобога. Бог Род з Воями своїми відійде в пустельне Царство Вищої Прави, куди вхід Чорнобогу заказано. У вічності він сотворить нову Ойкумену, нових людей… проте, все те буде не для нас… Ти зрозуміла?

— Не зовсім, — розгубилася Маруся. — Ти сказав, що є такі племена, де Чорнобог прикинувся Світлим Богом. Хіба люди не можуть розпізнати, хто прийшов до них?

— Люди, мов діти. їх заворожує казка життя. Інколи жах для них суттєвіший, аніж висока й світла мисль. Чим владарює Рим? Жорстокістю й потугою своїх легіонів. У еллінів були мудрі вчителі — Піфагор, Сократ, Платон, Геракліт. Ти про них не відаєш, але ми знаємо, що то — наші Побратими з Гірської Оселі. Хто прийняв їхні заповіді та повчання? Піфагора спалили, Сократа отруїли, Геракліта вважали божевільним та дурником, Платона забули під громи скажених боїв та походів. А імператорам Риму поклоняються, мов Богові, бо страх оповив душу людей…

— А ті… куди ми прямуємо? Яку силу мають вони?

— Незримий імператор — Чорнобог, заволодівши нашим спадкоємством у Небі, неминуче стане володарем всього світу, всієї Ойкумени. Род не може знищити цю владу, бо вона тримається! нами, людьми. Род править любов'ю, Чорнобог — жахом. Раз люди впустили до серця Чорнобога — Роду там місця нема…

— А Син Рода, — прошепотіла Діва, — має утвердити в їхніх серцях Дух Любові, вернути до Рода, і вигнати Володаря Ночі геть?..

— Ти все збагнула, Свята Діво, — просвітлів характерник. — Я знаю — достойну матір обрало Небо для Сина Божого. Ти будеш йому вірним провідником і захисником… Дай обняти тебе, Марусино… кохана доню… Я знаю — ти повернешся до Рідного Краю, і навіки станеш його надією та вірою. А я… зі мною зустрінешся на полях Прави… а далі — як звелить Вітець Род… Прощавай, наша славна Доню…

Байдак відпливав на світанні. Біля щогли стояла Маруся з Дитям, пригортаючи його до грудей, а на прегарній голівці Діви красувався барвистий вінок з весняних квітів, ніби останнє прощання рідного краю. Охоронці, вбрані у шати простих купців (так було вирішено Радою Мудреців), оточували її мовчазним колом, дивлячись на кам'янисті береги Хортиці, куди вони (все може бути) і не зможуть вернутися, якщо доля не буде ласкава…

Біля води зібрався гурт мудреців-характерників, а за ними — лави лицарів при повному озброєнні. На списах майорять багряні короговки, вбирають око соковитими барвами строї — плащі й шаровари, іскряться самоцвіти на сагайдаках та піхвах мечів.

— Бачиш, синку, — шепоче Маруся, — все військо вийшло тебе проводжати…

Мовчить хлопчик, замислився. Погляд — десь у далині. Здається, він і не бачить нікого перед собою.

Старий характерник підняв руку, голос його луною прокотився понад водами Славути:

— Любий сину! Рідний Край вічно чекатиме тебе. Повертайся з побідою! Хортиця — вічна твоя твердиня. А щезне на землі — в Дивоколі повстане ще могутніша! Повертайся, синку, і бережи матінку свою…

Зненацька з-за обрію викотилося сонце, багряним оком глянуло на світ, бризнуло променями на вируючий потік ріки. Кривава дорога пролягла по водах Славути, і тим шляхом відпливав байдак.

Мовчав Івасик, ні слова не мовив на прощання друзям своїм — лицарям, і в тривожному серці старого мудреця вже малювалася страхітлива доля Зоряної Дитини. Знаки прощання були суворі й нещадні. В світі відсутня сила, здатна відвернути те, що мало статися…

Хлюпотить хвиля, у тугих вітрилах співає вітер, сонце встає у видноколі повносило, пломенисто, урочисто. Сум від прощання розвіявся, Івасик захоплено дивиться на круті береги, на розкішні заплави, на хмари крикливих чайок, що кружляють над водами.

Один з охоронців, молодий співець, вийняв з торби гусла, на-ладував і, поклавши їх на коліна, торкнувся пальцями струн. Чарівні згуки прокотилися над рікою. Маруся усміхнулася, торкнулася рукою до юнакового плеча.

— Гарно вирішив, хлопче. Розвій нашу тугу. Заспівай на щастя мені й синові думу…

— Яку ж тобі?

— Яку серце підкаже…

— Тоді я заспіваю про долю. А хлопці підтягнуть…

Співець з силою вдарив по струнах. Зойкнули гусла, ніби ранений птах. А потім пальці юнакові забігали, замайоріли в повітрі, наче крила горлиць. Зарокотали, задзвеніли, затужили ніжні, зладовані переливи мелодії. І, вплітаючись в музику, залунали щирі слова:

Івасик поворушився, ніби прокидаючись із забуття, торкнувся до материної щоки.

— Мамцю, ти чуєш?

— Тобі до серця? — розчулено перепитав співець.

— Я ніколи не забуду цієї пісні, — серйозно мовив хлопчик. — Мені здалося… ніби Тато з Неба проспівав її…

Охоронці переглядаються з Марусею, мовчать, відчуваючи, що Івасик не випадково промовив такі слова…

Допливши до лиману, охоронці зупинили байдак на затишному острівці поміж заростями очерету. Старший лицар Галабан заборонив розводити багаття, пояснивши, що віднині вони пливтимуть мимо грецьких поселень, тому краще не привертати до себе уваги. Та й морські розбійники не гребують нападом на купецькі байдаки, і хоч гурт козацький може за себе постояти, та краще обійтися без бою. Так звелів старий характерник.

Пополуднували в'яленою рибою та сухарями, запиваючи славутинською водою.

— Напивайтеся солодкої води, — сказав Галабан, — бо незабаром Чурне Море, а в ньому вода вельми солона. Будемо пити з барила.

— А що таке море? — пошепки запитав Івась у матері.

— Старі люди оповідали, що море — то велика, велика вода, без кінця й краю. І я, синочку, не бувала біля моря. Це хіба козаки краще знають…

— А чому Чурне Море? — допитувався хлопчик.

— Чури — наші діди й прабаби, — озвався старший лицар. — А Чурне Море тому так назвали, що воно з правіку наше. Усюди на його берегах живе наша родина. Нині вже й чужаки поселяються, та все таки, було воно Чурним — таким і буде…

Сутінки впали на виднокрай. Сонце сіло за чорну-пречорну хмару. Галабан глянув на обрій, скрушно похитав головою.

— Буде гроза. І буря, — зітхнув він. — Та все ж треба рушати. Може, це й краще, непомітно пройдемо мимо грецької сторожі. Ось тільки хлоп'я… чи не злякається?

— Я? — задерикувато вигукнув Івась. — Щоб я та злякався грози?

— Це правда, — мовила Маруся. — Я сама дивувалася, що він так любить громовиці. У мене серце в п'ятах, а він скаче під зливою по калюжах та кричить від захвату, коли б'ють перуни та грякає грім…

— Лицарський дух! — похвалив Галабан. — Тоді дивися, щоб не перепудилася, бо море жартів не любить…

Хмари облягли дивоколо, ковтали зірки, що вже почали мерехтіти у високості. Здалека докотилися лагідні громи. Язик вітру лизнув очерети, довкола зашуміло, загуло.

— Пора, — сказав старий лицар.

Хлопці опустили вітрила, сіли на весла. Незабаром байдак вийшов із заростів, захитався на схвильованих водах. Під днищем запінилися, загупали хвилі. Синім полум'ям гоготіли понад небокраєм блискавиці, просвічуючи дорогу подорожнім. Праворуч пропливали темні береги, інколи там мерехтів слабесенький вогник у хатині або відблиск багаття. Галабан тримав байдак ближче до лівого берега, знаючи, що в таку негоду ніхто не плаватиме по бурхливих водах.

Хлопці гребли, не покладаючи рук. Гроза посилювалася. Байдак підкидало на верхів'я хвиль, мов шкарлупу, та Галабан тримав кормило твердо, і хистка посудина вперто дивилася назустріч бурі.

— Дідо, — почувся дзвінкий голосок Івасика, він звертався до старшого лицаря, — а як повернути убік — що буде?

— Буря перекине, — крикнув Галабан. — Раз вирушив у дорогу — тримай тільки туди, де найважче… — Чуєш, мамцю, — притулившись до Марусі, озвався хлопчик, — повернеш убік — переверне, загинеш. Так і в тій казці, що ти мені оповідала… Царевич Івась іде туди, де все загине — і кінь, і він сам…

— Ти нічого не забув, — сказала Діва, витираючи з щоки краплі води, а може, сльози. — Ти будеш такий, як вони — царевичі в казці…

Буря не вщухала всю ніч. Веслярі вимокли до нитки, та ніхто з них не прохав спочинку. Для Марусі з сином біля корми влаштували затишок, де вони могли передрімати, проте хлопчик рвався до простору, під гуркіт грози, ловив вустами солоні краплі морської води.

— Дідо, — питав він Галабана, — а чому вода солона, як сльози?

— Старі люди, синку, кажуть, що й справді до моря течуть сльози, пролиті бідаками та нещасними…

— І допоки ж це буде? — жахнувся Івасик.

— Допоки вся вода в світі не стане солоною, — сумно сказав старий лицар.

— Але ж її пити не можна буде!

— Ось тоді всі люди схаменуться, покинуть воювати та нищити один одного, і заволають до Великого Рода: — Боже! Дай нам чистої води, бо ми вмираємо! І скаже Великий Род: — Діти мої! Такий гарний Білий Світ я подарував вам, а ви його залили кров'ю та сльозами. Перестаньте плакати, перестаньте лити кров, і води стануть чисті та солодкі. — Ми вже кинули зброю, Боже! — скажуть люди. І відповість Великий Род: — Ще виметіть з серця зло та ненависть. І сповніться любов'ю. І я подарую вам радість. І сам зійду до вас з Дивокола, щоб жили земні та небесні духи одною сім'єю.

— Ти гарно кажеш, — серйозно мовив Івась, кивнувши голівкою. — Ти кажеш так, ніби Тато…

Нічого не сказав Галабан, лише його мозоляста рука пестливо лягла на голову хлопчика.

На світанку буря вщухла. Зійшло сонце. Море ще ліниво колихалося, але хвиль не було. Вітер затих, потім почав дихати в корму. Галабан вдоволено усміхнувся.

— Вітер попутній. Можна всім спочити. Піднімайте вітрило. Затріпотіло полотнище на щоглі. Весело заспівала вода. Хлопці повлягалися на днище байдака, вкрившись киреями, і миттю заснули. Хлопчик теж солодко спав, притулившись до матері. Маруся занепокоєно глянула на старшого лицаря, відзначила запалі очі, схудлі щоки.

— Батеньку, а коли ж вам відпочити?

— Хай хлопці виспляться, а тоді вже я заплющу очі на якусь часину. Я старий пес, звик у поході по кілька діб не спати. Не журися, голубонько…

Зійшло сонце. В дивоколі з'явилися чайки.

— Вже недалеко берег, — занепокоєно сказав Галабан. — Треба вибрати пустельне місце. Байдак притопимо, самі підемо пішки…

— А чи далека путь? Чи відаєш, куди прямувати? І хто нас зустріне?

— Зустріне? — здивувався старший лицар. — Хіба хтось мав би зустріти?

— Я гадала, що старші сказали тобі, — збентежено мовила Маруся.

— Мені звелено охороняти вас і провести через сірійські землі до Йордану. Є така річка в Юдеї. А більш я нічого не відаю. Старший сказав на прощання, що тебе з хлоп'ям веде така сила, що понад всяким людським словом…

— Може, й так, — замислено зітхнула дівчина, згадуючи давній вечір у кийлівському городищі, яскраву блакитну зорю в дивоколі та появу дитини в квітнику. — Хай буде у всьому воля Бога-Рода.

— Хай буде, — спокійно й впевнено мовив лицар.

Тихим вечором байдак причалив до пустельного скелястого берега. Все необхідне охоронці перенесли на землю, між двома прямовисними каменями влаштувавши велику криївку. Галабан повернувся на борт сам, почулися удари сокири, а як старший лицар приєднався до своїх товаришів, байдак почав тонути. Коли він повністю зник під водою, Івась тихенько мовив:

— Жаль…

— Кого тобі жаль, синочку? — запитав Галабан.

— Байдака. Він врятував нас в таку бурю, а ми його…

— Інакше не можна, — похмуро одвітив старший лицар, — Греки побачать, почнуть шукати людей. Тоді нам не пройти крізь азійські землі. Нині всім спати, а вдосвіта — рушимо. Дорога тяжка, будемо йти гірськими стежками, полонинами. Хлопці, погомоніть, кому першому йти дозором…

Біля двох тижнів пробиралися подорожні на південь. Гори ставали все вище, потоки буйніші. На полонинах паслися гурти корів. Хлопці хотіли увечері підібратися до худоби, щоб надоїти молока для хлопчика, та Галабан заборонив. Маруся підтримала його — Івасик обійдеться, треба бути пильними, щоб не потрапити в халепу…

Та халепа не забарилася. Вже тоді, коли з гірського перевалу на обрії засиніло море і старший лицар, задоволено всміхаючись, повідомив Марусі, що мета подорожі близька, зненацька повернувся дозір, і хлопці задихано повідомили про озброєну погоню.

— Скільки їх? — суворо запитав Галабан.

— Близько п'ятдесяти…

— Всім в ущелину! Бережіть хлопчика і Марусю. П'ять воїв назустріч погоні, щоб затримати напасників…

Та не встиг старший лицар завершити свої розпорядження, як між кедрами з'явилися вершники, почувся стукіт копит та іржання коней. Галабан важко зітхнув, очі його потемніли. Він обняв Івасика, притиснув до себе.

— Бачиш, синку, хто скаже, де кого чекає смертонька люта? Ти хоробрий хлопчик, рятуйся разом з матінкою, а ми затримаємо ворогів. Даю вам трьох лицарів, вони доправлять до Йордану…

Івасик з-під лоба дивився на вершників, ніби й не сталося чогось лихого. Потім він смикнув Галабана за руку.

— А навіщо їм вбивати нас, дідо?

— Вони не вбити хочуть, а взяти в полон…

— А потім?

— А потім продати в рабство.

— А що це таке?

— Тяжка праця, синку, у чужинців. Краще того не відати…

— Але ж звідтам є дорога на волю?

— Може бути. Та хто ж теє знає?

— Я не хочу, щоб вас убивали. Краще піти в полон, — сказав хлопчик, ніби вві сні. — Так хоче мій Тато…

— Ти теж так волієш, Марусю? — спантеличено запитав Галабан. — Лицарська честь не дозволяє нам здатися ворогу…

— Я не відаю, батеньку, — простогнала Маруся. — Та вірю синочку…

— Може, й так, — нахмурився старший лицар. — Перед відплиттям мене попередили, щоб у смертну годину прислухалися, що скаже хлопчик. Дивно це, проте…

Вершники, побачивши, що гурт людей не втікає, розсипалися широким колом, сторожко наближалися.

— Дідо, — озвався Івась.

— Що, синку?

— Скажи їм, що не будете змагатися, коли дадуть слово — не розлучати нас із вами…

— Добре, скажу…

Один з вершників — чорнобородий, патлатий велетень — наблизився і гримнув хрипким голосом, щось запитуючи.

— Не розумію, — розвів руками Галабан.

Вершник знову закричав, тепер його збагнули всі, бо то було сирійське наріччя, що його вивчали навіть Маруся і хлопчик:

— Хто ви, звідки?

— З Гілеї, — спокійно відповів Галабан. — Ми подолали море і гори, щоб дістатися Сирії…

— Що вам треба, чужинці?

— Ось ця жінка з дитям втратила мужа, — імпровізував на ходу старший лицар. — Мандрівники, що прибули з азійських країв, повідомили, що бачили його в рабстві на сирійських полях. Любов повела її на чужину, щоб знайти мужа і батька. А ми — її родичі та друзі. Вірю, що воїни твої мають в серці повагу до такої великої любові, що не береже себе для рятунку друга…

Вершники весело заіржали, потрясаючи луками та мечами. Та чорнобородий суворо щось гукнув і вони замовкли.

— Ти воїн, а промовляєш, як мудрець, — схвально сказав чужинець. — Та кожен має займатися своєю справою. Що б сталося зі світом, якби вовк перестав ловити ягнят, орел зайців, лелека жаб? Є господарі, є раби, а є воїни, що постачають рабів для господарів. Ми — такі воїни. Мені до вподоби твої речі, та не можу я пропустити вас, бо вчинивши так один раз, я змушений буду зробити це знову й знову… Боги розгніваються і щаслива доля покине моїх воїнів…

— Мої воїни — хоробрі бійці, — спокійно мовив Галабан. — Нас голими руками не візьмете. Можете всіх побити, але й своїх втратите…

— Гарно мовиш, — похвалив чорнобородий. — Та краще буде, коли складете зброю. Самі лишитеся живими, і моїх воїнів пожалієте. Обіцяю продати вас в добрі руки. Звідти можна буде повідомити до рідних, щоб вас викупили…

— Це ганьба, — закипіли молоді лицарі. — Краще вмерти…

— Тихо, — важко мовив Галабан. — Ми не свою долю важимо, хай воля Рода діється. Синку, ти волієш, щоб ми здалися?

Івасик мовчки кивнув.

— Тільки хай поклянеться найвищим Богом, що не розлучить наш гурт…

Старший лицар повторив слова хлопчика. Чорнобородий якусь хвилину вагався, потім притуливши меча до грудей, повагом сказав:

— Будете разом і неушкоджені. Клянуся священним Вогнем. Коли зламаю слово — хай пломінь Сонця осліпить мене…

— Він вчинить так, як сказав, — мовив Івасик. Галабан звелів скласти зброю…

Чорнобородий розбійник дотримав слова. Він продав Марусю з дитям та дванадцятеро лицарів багатому сирійцю, який володів чималим шматом морського узбережжя і тримав кілька десятків рибальських однорем та вітрильників. Спочатку багач опирався, вважаючи умови для себе неприйнятними, та дізнавшись, що полонені добре знайомі з рибальською справою, згодився.

Марусю поселили разом з жінками-рабинями, які пряли вовну і ткали килими. А хлопцям та старшому лицареві звелено бути гребцями та закидати сіті. В море вони виходили в супроводі кількох вітрильників з численною охороною.

А Івась вільно міг бігати й гуляти, де бажав: на березі моря, в помешканні, де ткалі займалися рукоділлям, співаючи сумних пісень, або в саду поміж кущами запашних троянд…

Одного разу хлопчик зайшов до теслярні, де високий літній чоловік майстрував ткацький станок. Там пахло струганим деревом, було затишно й спокійно. Тесля, побачивши Івася, поклав сокиру, ласкаво усміхнувся. Очі в нього були прозоро-дитячі, хоч у бороді вже проступала сивина.

— Хто ти? Чий ти? — запитав чоловік.

— Мене з мамою продали розбійники вашому багачеві, — просто відповів хлопчик.

— Він не мій, — заперечив тесля. — Мене теж полонили сирійці, напавши на Юдею, і продали в рабство. Дружину мою вбили, а діти залишилися сиротами. А я вже багато літ майструю верстати та човни для цього багача…

— Ти з Юдеї?

— З Галілеї. А віра моя юдейська.

Хлопчик довго дивився в очі теслі, ніби щось пригадуючи.

— Чому так пильно дивишся? — збентежено запитав чоловік.

— Я вже бачив тебе, — прошепотів Івась.

— Де? Коли?

— Не згадаю. Може, в сні. Може, в Дивоколі…

— Що таке Дивоколо?

— Небо. То мій рідний край. Мій і Тата мого…

— Всі ми з неба, — ласкаво засміявся тесля. — Бог кожному вдихнув свою частку, і ми його родичі…

— Не всі, — насупився хлопчик. — Ті розбійники, що полонили нас — хіба від Бога? Або цей багач, що тримає тебе? Вони — діти Чорнобога…

— Чорнобог? Ви певно Сатанаїла називаєте Чорнобогом. Так він теж — Син Божий. І виконує волю Найвищого.

— Неправда! — спалахнув хлопчик. — Чорнобог — лютий ворог Тата. Тато має лише добрих, гарних, любих синів…

— Ти Найвищого називаєш Татом? — пошепки запитав тесля.

— Атож…

— Чому?

— Бо він послав мене в цей світ…

— Хто тобі повідав про теє?

— Я пам'ятаю. І мама знає…

— То де ж ти мене бачив?

Івась заплющив очі, ніби щось згадуючи, і почав бурмотіти:

— Хатка під горою. Троє хлопців, три дівчини. Кози. Крута стежка вниз. Теслярня. Там нікого нема. Потім ми з тобою тесляруємо. Моя мама буде мамою для дітей твоїх. А я — твоїм сином. Тебе звати Йосипом…

— Хто ти? — жахнувся тесля. Івась розплющив очі, усміхнувся. Обличчя в нього було бліде й напружене.

— Я вже сказав тобі. Син Тата Небесного. Про те — мовчи. Нікому ні слова…

Йосип відчув, як холодні й гарячі струмені пронизують груди, свідомість паморочиться; перед очима пливли іскри.

— О Адонаї! — простогнав він. — Це твоя рука. Хай діється воля Неба…

Він обняв хлопчика, взяв за руки.

— Вірю тобі. Хай сон твій буде віщий. Попроси матінку, щоб зустрілася зі мною…

На березі моря Івась зустрів чорнявого хлопця, трохи старшого від себе.

— Тебе теж продали? Хлопець мовчки кивнув.

— А звідки ти?

— З берегів Борисфену. Я сирота. Служив у греків на винограднику. Напали корсари, господаря вбили, а мене з побратимом Симоном полонили. Симон був веслярем на корсарській трієрі, я прислужував вожаку… А потім побратим захворів, став слабосилий, і нас продали сюди. А ти звідки?

— З того краю, що й ти…

— Якийсь ти химерний. Очі сині, мов небо, золоте волосся. Ти, бува, не Божий Син?

— Мій Тато підказав тобі правду, — просто мовив Івась. Чорнявий хлопчик несміливо усміхнувся.

— А чом ти тут? Звідки прийшов? Де жив?

— Прийдеш і побачиш, — просто сказав Івась. — Хочеш бути моїм супутником?

— Хочу.

— Як звати тебе?

— Андрієм…

— Тебе першого зву за собою, Андрію. Підемо разом до Тата Небесного. Хочеш? Волієш?

— Волію. Буду навіки з тобою…