Альтернативна Еволюція

Слово друге ЗОРЯНЕ ДИТЯ

Мій друже! Як бажаєш, так і сприймай те, що прочитаєш. Я оповідаю тобі не історичну хроніку, я показую тобі не заманливий відеофільм, змайстрований хвацьким режисером. Тайна Христа — не «точне» відображення того, що відбулося з Божественним Дитям та Його Матір'ю, а Суть Завдання, яке взяв на себе Син Зоряної Безмірності. Називають цю Суть — Благою Вістю. Але в чому ж ця Вість?

Взяти «гріхи» людей на Себе?

Чому невинний має страждати за злочинців? Навіть недосконала земна юстиція не може допустити такої судової підлості. Невже Небесна Юстиція в Особі Найвищого здатна «задовольнитися» жертвою Духовного Ягняти? Тоді на Небесному Троні сидить не Любов, а злобний монстр!

Дати Себе розіп'ясти на Голгофі, а потім, відповідно до віри людей в божественність Христа, милувати їх або засуджувати до вічної муки?

Але ж «віра» хіба міняє психічну суть людини? Хіба страх перед царем дає право боягузові ввійти у владичний палац? Апостол недарма казав, що «біси теж вірують і дрижать», бо неспроможні піднятися в Небо…

Може, Блага Вість у Заповідях Господніх, які Він проголосив на Горі? У дивних, чарівних, неймовірних Заповідях Блаженства? Проте чи хто-небудь збагнув, що Христос констатує вже готовий стан людини, котра блаженна, тобто така, якій уже відкрита дорога до Вітця Небесного? Блаженні жадаючі Духу, блаженні милостиві, блаженні чисті серцем, блаженні миротворці, блаженні спраглі справедливості… Але який Шлях приведе до такого блаженства? Адже повторенням благань та молитов: я вірую, я вірую, Господи, нічого не міняється. Ти або просиш Духу, або ні, незалежно від «визнання» чи «невизнання» існування Христа. Ти або чистий серцем або ні. Якщо чистий — то приймеш Христа, Його Місію, бо будеш співзвучний Божому Синові. Ти або миротворець або агресор. І це не залежить від віри в Христа. Хіба не християни заливають вже друге тисячоліття кров'ю Планету?

То як же осягнути стан блаженства? Яка стежка приведе до жаданого результату?

Христос Сказав: Я єсмь Путь (Шлях), Істина і Життя. Пройди через Мене.

Гранично просте рішення. Я в людині є правдивий шлях до саморозкриття. Якщо твоє «Я» (вища свідомість) не вирішило йти до Божественного «Я», до Вселенського Вітця Сущого, то марні всі твої поклони й забобонні вірування. Христос Прийшов від самого Джерела Життя, щоб прокласти для всіх жадаючих дорогу до Потоку Любові, котрий дається задарма, якщо Його осягнеш.

Царство Небесне внутрі нас єсть! — вражаюча Правда, що дозволяє розвалити всі бар'єри ілюзій, всі заборола пітьми, всі нагромадження псевдорелігій…

Саме про такий шлях болісного й радісного Пробудження мріяв Христос, коли закликав учнів: не спіте, чатуйте, ось наближається зрадник і посланці князя світу! Не спіте! Вже тоді — дві тисячі літ тому — можна було сотворити потужний моноліт Духу, захистити Сина Зірок, не дати здійснитися Космічному Злочину Боговбивства. Такий подвиг проклав би міст від Землі до Неба, всі сфери стали б воєдино і сама смерть розтанула, як примара.

Проте що було, те було. Історію переписати неможливо. Людство пожинає жниво, що його посіяло й виплекало. Воно жадібно хлебче брудну воду з тої ріки, що її Апокаліптичний Дракон виригнув з пащі, щоб захопити Жону та вірних її Сина. Вся інформаційна мережа Планети просякнута метастазами Драконячого ричання, кожен крок правителів, політиків, жерців усіх релігій — то обман, лукавство і прислужництво Звірям — тому, що вийшов з води і тому, що з'явився від землі.

В подальших роздумах відкриється тайна Звірів та їхнього пана — Дракона. А нині — пора приступити до визначального: сказати Останнє Слово Людям Землі про Надзвичайний Дарунок Христа для Світу. Слово це буде для більшості немислиме, неприйнятне, але готовим душам воно відкриє Вогняну Радість Воскресіння. Ходімо, Друже, до з прадавності забутої Вісті про Появу па Землі Дива, що Його чекала Безмірність цілу Вічність. Ходімо. Жона покидає пустелю, одягнувши Вогняний Панцир Войовниці, і її Син уже осідлав Чарівного Коня…

Не відаю, як воно сталося, але ота «юродива» жіночка з нетутешнім поглядом, котра розповідала мені про народження, вірніше — появу Христа в слов'янських землях, виявилася носієм Великої Правди. Диво з Див, проте народна легенда, невідомо яким чином сформована, збереглася понад клекотом та курявою віків, передавши у прийдешнє направду Благу Вість. Недарма Воля Неба обрала саме нашу казкову землю — пісенну, втаємничену, населену мужніми й щирими племенами, відкритими до Мови Дивокола, Зоряного Шляху Богів, Дивів, Кумирів, Героїв, Вісників Великої Матері. Серце Вітця Небесного передбачало, де складуться найкращі умови для здійснення Вселенського Плану Визволення.

Так от, жіночка передала пунктирний потік подій, а подробиці відкрилися мені у видіннях пізнішої пори, коли я вже почав друкуватися, став письменником, поринув у стихію фантазії та космобудування прийдешнього в бунтівливій, шукаючій думці.

Люди гадають, що мрія, фантазія — то порожні, непотрібні вигадки. Проте такий підхід до божественного ваяла творчості — жорстока дурість і падіння. Це результат відмови від Плоду, який Мати-Природа подарувала Людині вкупі з Батьком-Духом. Адже недарма прадавня назва істоти мислячої — МАН, МЕН, МАНУ, МИСЛИТЕЛЬ.

Мисль, думка, мрія, фантазія — промінь космобудування (або й руйнування, все залежить від орієнтації духа). Саме тому, коли я занурився в сферу імлистого, втаємниченого обрію грядущого, кожне зусилля чарівливо відкривало для свідомості небувалі континенти буття, дозволяло входити в контакт з істотами й сутностями, котрі для більшості людей є, в кращому разі, лише символами, абстракціями або вигадками забобонного ума.

А коли настала ще одна критична межа в моєму житті, коли знову пазурі служби безпеки захопили моє нужденне тіло в полон і вкинули до буцигарні, пролунав Гонг Духу, і промінь Знання осяяв минулі, сучасні й грядущі терени земних подій, і я збагнув, що стежка, на яку мені вказав Христос у видінні сорок дев'ятого року, не скінчилася, що нові перевали й вершини громадяться попереду, і терпіння для того, хто рушив за Ним, має бути майже нескінченним, бо Путь є Путь. І мислити Христа зупиненим, поза Рухом, поза Прагненням, поза Творенням, поза Польотом — немислимо.

Христос, зупинений і замкнений у церкві — то вже Антихрист.

А оскільки Дух дише, де хоче, то Він і покинув усі людські храми чи вівтарі і сповив собі гніздо в людських серцях, висиджуючи променистих, радісних Птахів для далекого польоту до Рідного Краю…

Парубки та дівчата вже розходилися з вигону, коли понад зоряним Дивоколом спалахнуло блакитне сяйво, в просторі загуло, задзвеніло, ніби хтось незримий торкнувся пальцями туго натягнутої струни. Понад вигоном шмагонула сліпуча блискавиця яскрава Зоря впала біля Дубового Гаю, який так і звався з давніх давен — Дубровкою. Почулися злякані голоси дівчат:

— Знак від Зоряного Дива.

— Треба сказати Віщунам.

— Марусино, прямо біля твоєї землянки впало.

— Ти не страхаєшся — йти домів?

— А чого мені жахатися? — задумливо-тривожно мовила Маруся. — З неба не може бути лиховісних знаків…

— Може, провести тебе? — стиха попросив Могута, гарний чорновусий парубок, який давно вже сподівався стрибнути понад Купальським вогнем з блакитноокою Марусею.

— Не треба, — зітхнула дівчина. — Я хочу побути на самоті. Знак з Дивокола не дарма. Моє серце віщує щось дивне…

І вона прудко щезла в сутінках липневої ночі, залишаючи гомінливий гурт подруг та парубків.

Білі хатки дрімали поміж буйними садами, вікна в них вже н світилися. Тиша пливла понад кийлівським городищем, де жили перевізники, рибалки, вишивальниці й ткачі. Маруся проминула останні житла і заглибилася в дубовий гай. Поміж чагарями мерехтіли світляки, ніжно співали в дрімаючих травах цвіркуни. Дівчина зійшла з кінного шляху і побігла стежечкою попід віковими дубами. Ось незабаром її землянка, викопана ще покійним батечком у високій кручі над Річищем.

Зненацька Маруся сполохано зупинилася. Просто біля її обійстя, поміж ружами, під високим кущем калини переливалося райдужне сяйво. У Марусі тьохнуло в грудях: таке сяйво бачила вона уві сні три дні тому — вісімнадцять веселок у грозовому небі. Веселки були кільцеві й охоплювали все Дивоколо. Вона вже тоді, кинувшись зі сну, ждала чогось незвичайного. Невже це сталося? Що це, хто це?

Вона навшпиньки наблизилася до квітника. Ніжне сяйво освітило тільце дитини — голенької, чарівної, ніби зітканої з променів. Немовля мовчазно сміялося, простягало рученята до Марусі. Дівчина зойкнула, заклякла від несподіванки. Невже хтось підкинув дитину? Такого не бувало в їхньому краю.

На лобику немовляти — білому-пребілому — пульсувала Блакитна Зірка. То з'являлася, то зникала. «Це та Зоря, що бачили дівчата й хлопці, — подумала дівчина. — Тільки чому вона впала біля мене? І стала Дитям? Боже-Роде, що мені діяти? Взяти немовля? А як пояснити людям? Що я скажу родичам, що подумають парубки й дівчата?»

А втім, вагалася вона не більше хвилини. Схопила Дитя на руки, притисла до грудей. Воно охопило рученятами її шию. Біля серця Марусі солодко защеміло. Перса стали гарячі, мовби хто торкнувся їх ніжними й сильними пальцями. Вона відчула, що з сосків виступило молоко.

— Боже-Роде! — скрикнула вона. — Як це може бути?

Немовля, ніби відчувши появу джерела життя, шаснуло ручкою в пазуху й вимогливо замугикало. Маруся оголила грудь і тицьнула її Дитині, яка задоволено й щасливо зацмокала, споживаючи живлючий земний трунок.

Дівчина заклякла під калиною, переживаючи нечувану пригоду. Знала, що вже ніколи, нізащо не розлучиться з маленьким, що б з нею не трапилося. Хай осуд, хай сором, хай вигнання і прокляття. Небо-Дивоколо подарувало їй Сина, і Він довірився їй. Покинути Його — то стати огидною зрадницею на віки, на всі життя. Род і Рожениці не простять їй такої наруги…

Вона підняла Дитя високо над головою, палко шепочучи молитву:

— Боже Всемогутній! Отче Життя! Складаю Тобі найщирішу подяку, що Ти обрав мене, недостойну, поміж дів русинських. Я ще не вмію, не знаю, як берегти Дитя, та навчуся всього, і Твого Сина не дам скривдити… бо відаю, що недарма ж Ти послав Його до нас з дивного, зоряного Вирію!

Хлопчик теж підняв рученята до мерехтливих зірок, ніби приєднувався до дівочої молитви. Великі, прозорі оченята мерехтіли іскрами, він притулився щокою до щоки Діви.

— Ім'я твоє буде Івась, — щасливо зашепотіла Маруся. — Івасик-Телесик. Як батьки у казці, так і я тебе знайшла. Не дам, не дам тебе зміюці лихій, обережу синка казкового від лиха й біди… Зорі далекі, станьте на варті біля моєї нужденної хатки! Славуто, втопи ворога, якщо він захоче згубити зоряну дитину! Дубовий гаю! Стань для Івасика надійним сховищем від чужого ока…

Маруся нікому не сказала про свою дивну знахідку. Надвір виносила сина лише ночами, коли в Дивоколі спалахували зірки, або в грозові дні, як полум'яні перуни шматували простір з краю в край, переможно котячи луну понад славутинською долиною. Дитя любило таку пору, бо щасливо затихало під мерехтливим склепінням небесних вогнів, і радісно танцювало на руках Діви, ніби вітаючи кожен удар блискавиці вдоволеними вигуками.

Син полюбив нічні мандри під густими кронами тисячолітніх дубів. Він вбирав усім дитячим єством голоси лісу, зойки та стогони пугачів, кумкання жаб, невтомний спів коників. Маруся інколи сідала в заглибину між потужними звивами дубових кореневищ, і тоді Івасик дрімав, всотуючи в себе чарівницьку хвилю неба, землі, лісу — повнозвучного духу всієї співзвучної природи.

Настала осінь. Маруся не з'являлася на вигоні в колі гуляння й співів. Город свій порала сама, не прохаючи допомоги ні в кого. Коли родичі пропонували щось пособити, знаючи, що сироті нізвідки чекати підтримки, дівчина лагідно відмовлялася.

— Мені не треба нічого, — смиренно відповідала вона. — Спаси Біг вас…

По городищу попливли слухи, зародилися підозри. Могута, хлопець, закоханий в Марусю, не витримав, підкрався вечором до віконця сироти, зазирнув у землянку. Побачив колиску, рученята, якими дитя вимахувало в повітрі, схилену постать Марусі над немовлям.

Хлопець закляк від несподіванки, тихенько одійшов від хатинки. Кілька днів мовчав, потім сказав матері про своє відкриття. Таємниця стала відома всьому городищу.

На свято Великої Матері Лади до землянки несподівано з'явився велетенський гурт родичів та жителів кийлівського городища. Попереду йшли віщуни та прабаби. За ними — літні люди, парубки та дівчата. Маруся забачила ту процесію з вікна, тривожно вискочила з хатинки, стала на порозі — бліда й схвильована. Вона збагнула, що таємниця її стала відома.

Наперед вийшов Вірнодив — найстарший віщун. Спершись на костур, він доброзичливо кивнув Марусі, привітав з Великим Святом. Дівчина вклонилася, подякувала. Віщун, зітхнувши, сказав:

— Доню, ми знали твого батька, як славного воя. Ми знали твою неню, як вірну його дружину, щиру, чесну душу. Нема жодного чоловіка чи жони, котра б кинула недобре слово в їхній бік. Хочемо знати — чи не затьмарила ти їхньої честі, чи вони у вирії пишаються тобою, чи можуть наші парубки засилати сватів до тебе, сподіваючись на незаплямований шлюб?

— У чому обвинувачує мене славетний Вірнодив? — тихо запитала Маруся.

— Винеси дитя, — суворо відповів віщун. І така вимогливість була в його словах, що дівчина мовчки повернулася, ввійшла до землянки і незабаром з'явилася на порозі з немовлям на руках.

Воно радісно замугикало, засміялося, узрівши святковий гурт людей. І такий потік щастя й щирості плинув від дитини, що присутні заклякли від почуття несподіваної розгубленості. Проте віщун опанував станом розчуленості і холодно запитав:

— Ти відаєш, який звичай у наших родів, коли поміж ними з'являється блудниця?

— Хто тут блудниця? — майже зухвало скрикнула дівчина, спалахнувши.

— Ти ще питаєш? У юрбі загукали:

— Безсоромна!

— Гуляща!

— Вигнати її!

— Спалити землянку, щоб і знаку не було від гиді такої!

— Тихо! — наказав Вірнодив. І коли галас стишився, помовчав хвилину, ніби роздумуючи. — Ми не будемо допитуватися, де ти согрішила, з ким. Зрештою, всі діти від Бога-Рода, і кожному він приготував свою долю, свою стежку. Проте, звичай не можна переіначити, інакше Мати Лада одвернеться від русичів і Чорнобог запанує в серцях. Марусино, не станемо ганьбити тебе перед рідними, пам'ятаючи про високу цноту матері твоєї і доблесті батенька покійного, хай буде щаслив у царстві Бога-Рода! Зберися разом з Дитям, візьми, що треба і вирушай гала світу, куди поведе тебе Доля. Може, знайдеш притулок деінде, а ми не можемо залишити тебе тут…

— І ви не хочете почути, що я скажу? — смиренно запитала Маруся, ясним поглядом оглядаючи односельчан.

— А чим ти зможеш виправдатись? — з надією озвався Вірнодив. — Кажи…

— Я не винна в блуді, — просто сказала вона. — Я не порушила честі, я була і є дівчина.

— А звідки дитя?

— Я знайшла його біля хати своєї в ту ніч, коли впала зоря. Це дитя з Дивокола. Я пожаліла його, а потім полюбила. Взявши на руки, відчула, що з'явилося молоко. То був знак від Матері Лади, що маю стати матір'ю Божого Сина…

В юрбі глумливо засміялися.

— Вона має нас за дурнів!

— Дьогтем її вимазати. Відтяти косу! Геть її з городища!

— Ганьба!

Парубки рвалися крізь лаву старших людей, намірюючись здійснити свої погрози. Та зненацька поміж віковими дубами з'явилися вершники, копита коней застугоніли по звивинах коріння. Ще мить, і кийлівці з подивом побачили, що до їхнього городища завітали лицарі-козаки. Сині свитки, багряні плащі за спиною, всипана самоцвітами зброя — шаблі, сагайдаки, довгі ножі за поясами, високі сиві шапки з червоним верхом, — все було у прибульців у такому співзвуччі, зладованості, що присутні заворожено дивилися на гостей, як на істот з іншого, нетутешнього світу.

Лицарі скочили з коней, підійшли до гурту. Той, що йшов перший, — сивіючий козак з прозорими синіми очима, вклонившись Вірнодиву, сказав:

— Вітаємо з Днем Матері Лади, хай буде славна у віках!

— І ми вас вітаємо, — стримано одповів віщун. — Кого маємо вшанувати?

— Посольство від товариства з Хортиці, — з гідністю відповів лицар. — Звелено братчиками-характерниками передати частку скарбу, що належав козаку Сонцеграю (хай буде щаслив у благословенному вирію) його улюбленій доні Марусі. Лицарі не забувають рідних душ ні в цьому, ні в тому світі… Чи не її ми бачимо з дитям на руках?

— Це я, — сміливо промовила Маруся, виступаючи наперед. Сивий лицар шанобливо вклонився їй. Проте віщун Вірнодив зупинив його порив жестом руки.

— Заждіте, славні лицарі, — сумно озвався він. — Маруся зганьбила наш звичай. Вона — покритка. Громада засуджує її на вигнання.

— Це правда, доню? — спохмурнів лицар.

— Обман, — з сльозами на очах відповіла Маруся.

— Кажи, що сталося.

Маруся оповіла все, як відбулося насправді. Сивий лицар докірливо оглянув юрбу.

— І ви не могли перевірити, чи правду дівчина каже? — суворо запитав він.

— Як? — глумливо вигукнув якийсь парубок.

— Не до тебе річ! Хіба відсутні тут повитухи, котрі могли б сказати — дівчина вона чи ні?

Люди розгублено загули. Наперед вийшло дві баби-повитухи. Вони без зайвих слів схопили Марусю під руки і повели в землянку. Юрба чекала, ніби закрижаніла. За кілька хвилин повитухи з'явилися на порозі — просвітлені, щасливі, а за ними Маруся з дитям, вся в сльозах.

— Наша Маруся — діва! — радісно проспівала одна з повитух. — Люди! Дитя справді від Бога-Рода! Величальну Матері Ладі! Просіть прощення у славної Марусі!

Юрбу ніби підмінили. Люди гримнули величальну. Парубки підскочили до Марусі, підняли її високо в повітря разом з дитям. Вона усміхалася — щасливо й розгублено.

Сивий лицар підняв руку і владно сказав, коли крики затихли:

— Добре, що так сталося! Добре, що Мати Лада змусила вас отямитися! А якби не приїхали ми? Отож пам'ятайте, русичі, що Бог-Род подарував нам розум не для того, щоб діяти дурощі на кожному кроці. Не можемо залишити Зоряного Сина напризволяще. Ми заберемо Марусю і Дитя на Хортицю. Там вони будуть в безпеці, там характерники вирішать подальшу долю Божого Посланця!

Юрба розгублено замовкла. Але заперечити не посмів ніхто.

Основний гурт лицарів їхав правобережними шляхами та путівцями понад берегами Славути, інколи зупиняючись і очікуючи в тому чи іншому городищі, доки байдак з отаманом Горою, вартою та Марусею з дитям щасливо допливав до місця зустрічі.

Тоді козаки запалювали вогнище на березі, виставляли дозорних і варили в мідному казані густу запахущу кашу. Маруся, загорнувшись у теплу свитину, разом з сином сідала в козацьке коло і зачаровано слухала захоплюючі оповіді про походи, про бої з лихими напасниками, про подвиги лицарські, про далекі краї та народи.

Хлопчик, ніби дорослий, не змигнувши оком, дивився на танець полум'яних язиків, на іскри, що веселими потоками рвалися в нічне дивоколо. Самоцвіти внизу, самоцвіти вгорі, — які образи відкладалися в дитячій свідомості?

Чи, може, для нього вся містерія земної мандрівки була тільки малесенькою часткою вічних польотів у Безмежному Царстві Батька?

Лицарі теж, мов діти, заворожено милувалися вічним дивом — багаттям і вливали до тієї світоносної ріки вогняний струмінь бойової пісні:

Марусі здавалося, ніби склепіння Дивокола розкривається, і чиясь незрима Рука ніжно торкається її чола, гладить косу, а тепла хвиля нетутешньої любові струменить крізь серце, щемким леготом пашить на щоках. Мабуть, і Дитя відчуло подих Тайни, бо тісно пригорнулося до матері, обняло рученятами її шию і завмерло, щасливо заплющивши очі…

Тим часом каша умліла, лоскочучи нюх лицарям. Всі дістали Дерев'яні ложки, вручили таку ж Марусині, і почалася трапеза під поглядом вічного Дива.

Івасик поворушився, заплямкав губами. Отаман Гора завважив те, усміхнувся.

— Лицар просить каші. Зважай на те, Марусю…

— Рано йому ще, — несміливо заперечила дівчина.

— Звідки відаєш? Божому Синові видніше, — чи то жартома чи серйозно одвітив отаман.

Маруся постудила кашу в ложці, піднесла хлопчикові. Він сьорбнув, плямкнув, вдоволено замугикав, стрибаючи на руках матері.

— Ого! — радісно загомоніли лицарі. — Козак росте! Знацця, й на небі кашу варять? Атож! Козаки, що впали в герці, прямують до Бога-Рода! Мабуть, навчили й Отця Найвищого готувати лицарську їжу!

Так, в жартах і веселощах, під звуки пісень та гомін хвиль славутинських, під надійним захистом хортицьких воїв, пливло Зоряне Дитя з Матір'ю Судженою до заповітних порогів.

А коли завирував потік під днищем байдака, коли замиготіли гострі камені обабіч бортів, і в повітрі встала хмара водяних бризок, виграючи на сонці веселками-райдугами, Маруся тривожно запитала отамана Гору:

— Може, краще зійти мені з хлопчиком на берег? Мені боязно! Не дай Боже, трапиться нещастя…

— Ти гадаєш, Боже Дитя не має захисту того, хто послав його? — з подивом запитав отаман Гора. Прозорі очі лицаря дивилися на Марусю по-дитячому довірливо й вимогливо. — Ти ж сама знаєш, що не торкнеться його ніщо зле, доки…

— Доки? — майже нечутно озвалася дівчина. — Доки що?..

— Доки не здійсниться воля Рода-Бога, — твердо мовив лицар,

— Він ще немовля, а ти вже віриш йому, — з подивом сказала Маруся.

— І віритиму довіку, — кивнув Гора. — І всі русичі віритимуть, доки будуть воями. Бо ми в серці такі ж діти, як і він… Отож, вибирай, Діво! Виходиш на берег чи прямуєш з сином через пороги?

Маруся зважувалася лише мить. Потім відчайдушно скрикнула:

— З ним через пороги! І довіку!

— Славно, славно! — кивнув отаман, міцною рукою спрямовуючи байдак у вируючий потік поміж хижими скелями.

Кам'яні зуби миготіли обабіч шляху з жахаючою швидкістю. Вода вирувала, лютувала, водоспади гриміли. Маруся загорнула дитя свитиною, щоб воно не бачило скаженої круговерті порогів. Та синок невдоволено загукав, випростовуючись з-під затишку, заворожено спостерігав ревище переможної стихії. Коли байдак судорожно танцював на запінених верхів'ях бурунів та хвиль, Івасик радісно скрикував і махав рученятами. В такі хвилини дівчина спостерігала замилування в погляді отамана Гори, і не могла збагнути, від чого блищать його очі — від бризок води чи втаємниченої сльози розчулення?

А коли байдак, поминувши пороги, велично-спокійно поплив спокійною водою, старий лицар тихо запитав дівчину:

— Тепер ти зрозуміла?

Вона щасливо кивнула, вдячно поклавши ніжну долоню в мозолясту руку отамана.

— Не ховай його від грози і блискавиці. Його шлях — крізь небезпеки і перепони. Пам'ятай, дівчино…

— Я не забуду, — майже нечутно мовила вона.

Марусю з сином залишили на затишному островку біля самої Хортиці: туди, в твердиню воїв, вхід для жінок був закритий. Отаман Гора доручив старій бабі, господині невеликої землянки, доглядати дитя й дівчину, звелівши зачекати кілька днів, доки він домовлятиметься з колом характерників, як бути далі.

У баби Вітослави (так її звали) було кілька синів-лицарів, їм Гора доручив охорону дитини.

Господиня притулку ні про що не розпитувала Марусю, лише інколи, допомагаючи купати дитя, щось шепотіла, здивовано-вражено розглядаючи рожеве тільце, великі ясно-сині очі. Дівчині здавалося, що баба бачить щось невидиме навіть для неї. Одного разу Вітослава не витримала.

— А де твій ладо, дівчино? Чому мандруєш сама з дитям? Чи, мо', він загинув у бою?

— Не смію про те сказати, — збентежено одвітила Маруся. — Так звелено…

— Правду кажеш, — кивнула баба. — Бо не має хлопчик у Яві батенька. Його Тато — у Праві…

— Як то може бути? — спантеличено запитала дівчина.

— Буває, — задумливо прошепотіла Вітослава і, схилившись до вуха Марусі, ледве чутно сказала: — Буває тоді, коли Бог-Род вирішує посіяти нове зерно на Дикому Полі…

— Не можу збагнути…

— Настане пора — збагнеш. Я бачу знаки над сином твоїм. Ти не народила його, та всі люди зватимуть тебе його Вічною Матір'ю. Ти не відаєш, звідки прийшов хлопчик, та він забере тебе у свою Вічну Оселю, у Прав. І відкриє браму до тої радості всім блукаючим…

— Дивне мовите, люба бабусю…

— Так суджено. Мати Лада нині у сні відкрила мені цю тайну. І Не бійся. Я мовчатиму. Лише скажу одне: щаслива, що дожила до цієї пори. Бо не було у Яві дня дивнішого, аніж той, коли з'явилося в нашому світі твоє дитя…

Минув тиждень.

Восьмого дня під вечір до острівця причалив човен з отаманом Горою та двома лицарями. Маруся, сидячи на призьбі біля землянки, побачила їх, і серце в неї тьохнуло від передчуття: щось має статися несподіване…

Старий козак підійшов до дівчини урочисто й шанобливо, ніби на свято. Низько поклонився.

— Вставай, велика матінко, — тихо мовив він. — Ходімо…

— Чому так назвав мене? — збентежено запитала Маруся.

— Будеш відати, — стримано одвітив лицар. — Характерники звеліли тобі вкупі з сином прибути на Хортицю…

— Таж заборонено жінкам ступати на лицарський стан! — здивувалася дівчина.

— Тобі можна. Одній у цілім світі. Де синок?

— Спочиває в колисці…

— Сповий. І ходімо. Треба поспішити, доки зорі вийдуть у Дивоколо…

Незабаром козаки з Марусею та сином відпливли до Хортиці. І довго стояла на березі стара Вітослава, замислено дивлячись їм услід…

Човен пристав до крутого кам'янистого берега. Отаман Гора, підтримуючи дівчину, повів її крутою стежиною на кручу, до густої діброви. Сутінки скрадали видноколо. Ніжним самоцвітом заграла вечірня зоря.

Вони минули стіну вікових дерев і вийшли на велику галявину. Посередині, під велетенським дубом, бовваніло коло людей. Вони стояли непорушно і, здавалося, навіть не звернули уваги на прибульців. Отаман Гора шанобливо промовив:

— Я привів Діву з Дитям, світлі батьки.

Зненацька спалахнуло полум'я і побігло вужакою по кільцю заздалегідь покладеного хмизу. Старезний дуб опинився в обіймах урочистого багаття. Там же стояли, не рухаючись з місця, і таємничі постаті. Маруся відзначила, що були вони різного віку — від сивих-пресивих до молодих. Але всі вбрані у довгі сорочки майже до землі, підперезані поясами розмаїтого кольору.

Пролунав гучний голос:

— Діва з Сином хай ввійде у Лоно Вогню.

Маруся з острахом глянула на багаття, відчуваючи його непереможний шал, зиркнула на отамана. Він підбадьорливо усміхнувся.

— Не бійся. Іди. Там є прохід. Лада з тобою…

Івасик заворожено дивився на переможну стихію і радісно підстрибував на руках матері. Вона зітхнула і, затримавши подих, проминула стіну вогню. Гарячий язик жару лизнув її, проте вона не звернула уваги на те і твердо підійшла до гурту людей, які чекали її.

Де вона? Що з нею?

Дивоколо, всіяне яскравими зорями. Полум'яна труба аж до неба, і вона з сином у тому іскристому проході разом з величним гуртом людей. Чи, може, то не люди, а небесні кумири? Еге, та це ж характерники, про яких мовив отаман Гора. А в народі про них шепочуть казки і співають думи…

Старий-старезний характерник з сивою гривою волосся та бородою до пояса лагідно сказав:

— Поклади Сина на землю, Діво…

Вона стала на коліна, обережно розгорнула сповиток, залишила дитя біля ніг характерників. Вони взялися за руки і, підвівши погляди в Зоряне Дивоколо, заспівали заворожуючу пісню з дивними словами.

Маруся задихнулася від хвилювання. Правду, правду співають святі люди. Бо і для неї неждано-негадано сяйнула Радість з таємничого Дивокола променистою зіркою, а потім стала ріднесеньким Дитям, поза яким уже немає світу, нема родини, нема життя. Таємнича Радість Світова… Як гарно!..

Івасик лежав з розплющеними очима, але не ворушився, незмигно дивлячись у зоряну глибінь. Зненацька над ним замерехтіло райдужне світло, ніби прозорі небесні птахи вимахували у просторі іскристими крилами. Довкола поплив ніжний запах квітів і Маруся почула (чи їй здалося?) ласкаві, але владні Слова з Неба:

— Пора Останнього Бою, Воїни Бога!

Характерники одностайно підняли руки до зірок. Найстаріший урочисто сказав:

— Ми чекаємо Твого Слова, Отче!

— Посилаю Сина Свого душам блукаючим. Небесний Щит Йому — Моя Воля. Земним щитом має стати ваша любов і мудрість. Рішинець долі земної Яви — у Серці Сина. Пам'ятайте, діти Мої!

На чолі Івасика спалахнула блакитна Зоря, як у той вечір, коли він з'явився біля квітника Марусиного. А з мерехтіння райдужного вирізьбилися вогнисті образи і попливли над Дитям: пульсуюче серце, полум'яний меч і орел з розпростертими крилами. Серце лягло на груди сина і поглинулось тілом Івася, а меч з орлом опустилися обабіч плечей.

— Серце Дитини. Меч Воїна. Крила Орла, — прошепотів старий характерник. — Такий Заповіт Бога-Рода для русинського Краю…

Він перший опустився на коліна біля хлопчика. Потім всі інші. Взявшись за руки, оточили Зоряне Дитя нерушимим кільцем.

— Ти чула, Діво? — запитав старий характерник.

— Чула, — шепнула Діва, тамуючи сльози розчулення й радості.

— Віднині Хортиця — щит і оселя Божого Сина. Доглядай дитя, як суджена мати, а ми приготуємо для нього все, що звелів наш Вітець…

Вернувшись із в'язниці в п'ятдесят п'ятому році додому, я на перших порах розгубився, не відаючи — що робити. Все, що відклалося в серці, пам'яті, свідомості, в почуттях, на кожному кроці входило в протиріччя з діями, думками, словами, вчинками довколишніх людей, традицій, інституцій, звичаїв. Що б я не планував робити, перед очима одразу ж спалахував Образ Божої Матері, що поволі йде мимо відчинених вікон світових бараків, де в буйному гульбищі бенкетують, веселяться, лаються, лютують, б'ються народи, племена, партії, банди, об'єднання, церкви, секти. Я знав, що Вона кожної миті дивиться в моє серце і чекає, що я покладу в її долоню, який плід своїх мрій та вчинків. Такий стан вічного само-іспиту був нестерпно тяжкий, я відчував, що іншим зі мною незатишно, незручно, що люди прагнуть забуття й спокою, а не чатування в той час, коли хочеться спати. Формувався стан самотності, а з ним і негативна оцінка буття, як такого. Здавалося, що цей світ хтось сотворив для глуму, для іронії, для насмішки і жорстокої забави. Це ще більше спонукало до далекосяжної мрії, яка ставала пензлем для малювання в думці полотна грядущого світу — зладованого, радісного, щасливого, лагідного. На папір лягали болісні рядки віршів:

Гай-гай! Сліпі залишалися сліпцями. Змії винахідливо посилювали дію отрути, називаючи її дію вдосконаленням суспільства, турботою про народ, щастям дітей, будуванням сяючого майбутнього. А мозок горів на вогні пошуку: де та стежка, що виведе людей, весь світ з лабіринтів муки та обману?

Я вирішив на якийсь час усамітнитися, щоб глибоко продумати світову ситуацію і власні шляхи під грозовим небом сучасності.

Сестра Оля запропонувала поїхати в Якутію, там вона очолювала геофізичну партію по розшуку корисних копалин. Попрацювавши рік-два простим робітником, я міг би мати фінансовий резерв для літературної діяльності. А крім того, цей період був достатній для приведення розбурханих думок у річище осмисленого пошуку. Управління знаходилося в Ленінграді, і я поїхав туди. Та рука долі вже приготувалася зупинити мене. На Невському проспекті я зустрів колишнього в'язня, з яким заприязнився на Півночі. Він очолював втаємничену групу марксистів-ленінців — підпільної партії комуністів, котрі виступали за усунення від влади Сталіна і за повернення Радянського Союзу на шлях демократії й свободи. Він запевняв, що їхня партія налічує сотні тисяч людей, що «час ікс» незабаром. Мені було запропоновано стати членом підпільного об'єднання. Не знаю чому, але серце моє протестувало, і я не поспішав дати згоду. А потім — етап в казахстанські степи…

Борис (так його звали) був веселий, щасливий, ентузіазм з нього аж пирскав. Дізнавшись, що я їду в Якутію, він вилаявся:

— Якого біса? Раніше тебе посадили чекісти, а тепер ти сам себе садиш! Куй залізо, доки гаряче. Треба діяти тут, бо місце святе пусте не буває. Подонки оговтаються і все повернуть в знайоме річище!

— А що ж мені діяти?

— Влаштовуйся до мене. Будеш працювати будівником-десятником. Я обіймаю посаду головного інженера «Ленбуду».

— Я не маю фаху будівника…

— Насобачишся на ходу. Головне — зачепитися тут. А потім — події покажуть.

Так я став «будівником» на кордоні з Фінляндією. Там мали зводитися котеджі для новостворених колгоспів, але оскільки ні матеріалів, ні потрібних машин не було, то моя бригада лише отримувала гроші та пиячила. Мені набридло дивитися на цих людей, так подібних до в'язнів, що я інколи прокидався вночі і запитував себе: де я? Чи мені лише приснилося звільнення? Чому я тут?

Тим часом з України прийшли втішні вісті. Мене запрошували знайомі в Західну Україну, до міста Стрий, де було вакантне місце художнього керівника в палаці культури. Така праця мені припала до вподоби, тим більше, що я закінчив театральну студію. Були гарні знайомства, цікаві концерти, зустрічі. Та ось прийшов лист від Івана Хоменка. Він писав, що звільнився, друкується, лаяв мене, що я не атакую видавництва своїми творами.

— Олесю, наша пора настала. Сій зерна ярові, якщо не вдало ся посіяти озимі. Наше вруно ще встигне зійти…

Я повернувся до Києва. Чорновик повісті «Поза часом і простором», написаний у карцері, був відредагований і зданий до «Радянського письменника». Буквально за два місяці вийшла невелика, але симпатична книжечка з романтичною обкладинкою. Вона розійшлася миттю. Мене вітали, в кишені з'явилися сякі-такі гроші. В тямі завирували приспані мрії, лаштувалися дивовижні сюжети, мені здавалося, що фантастичні блискавиці осяяння одразу відкриють читачам стежки до прекрасного прийдешнього. І це буде тією місією, яку доручив мені Учитель Нового Завіту під Божою Горою, показавши тяжку гірську дорогу під грозовим небом.

Після другої книги мене прийняли до Спілки письменників. Але з кожним кроком я помічав якесь охолодження з боку членів Президії та Правління. Складалося враження, ніби вони щось знають, але мені не кажуть.

Потім у газетах зарясніли негативні рецензії. Вони були на один копил: попівщина, ідеалізм, містика, антинауковість, антимарксизм. Друкуватися ставало все важче. Я вже чудово розумів, що відбувається: певні сили не зацікавлені в тому, щоб широкі кола читачів знайомилися з ідеями, котрі можуть вивести їх з ортодоксальної колії на простір вільного мислення.

Це підтвердилося візитом ученого-астрофізика з Пулково. Він попросив конфіденційної розмови і передав ультиматум: не писати про багатомірність світів, про духовні сфери, про безсмертя духу. «Якщо писатимете для дітей цікаві пригодницькі книги — отримаєте зелене світло, — сказав він. — А якщо ні — то повне табу…»

— Хто передав таке веління? — поцікавився я.

— Центр.

— Який центр? — з подивом перепитав я.

— Центр, Олесю Павловичу, на Землі один, — повчально

відповів учений.

Минув рік. Ультиматум повторили. Я послав їх у відповідне місце. Мені сказали: тоді — війна!

За три дні у «Літературній газеті» (російській) було надруковано розгромну рецензію на мою повість про загибель Атлантиди. Стаття називалася «Біла та чорна магія».

У наступні роки насилу вдалося надрукувати роман «Зоряний Корсар». У постаті головного героя було зашифровано Христа як Вічного Повстанця супроти сатанинського строю життя на Планеті, як Провідника до Світу Радості й Любові…

Книга так розлютувала КДБ, ЦК партії та функціонерів літературної інквізиції, що її в передовій громила газета «Правда України», а Головліт дав наказ — знищити в бібліотеках загального користування. Згодом така ж доля чигала й на інші мої видання. Далі не треба було знати таємниці віщування, щоб зрозуміти, куди несе потік подій. Мене виключили зі Спілки письменників. Я опинився разом з сім'єю в стані жебрака, без жодних засобів до існування.

Пізніше пощастило влаштуватися в майстерню при Художньому фонді, де я майстрував вітражі разом з художником Олександром Члеком. Це давало творчу розрядку, дозволяло сяк-так годувати сім'ю.

Тим часом меч глуму й розправи впав також на видатного поета й мислителя Миколу Руденка. Ми з ним заприязнилися, вирішивши спільно повстати на захист правди й закону. Тиск органів безпеки посилився. Ми створили Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, оприлюднили Декларацію, меморандуми. До нас прилучилися ще цікаві люди та діячі. Розпочалися обшуки, допити.

Потім заарештували Руденка та учителя Тихого. Я писав протести, але все було марно.

Серце знало, що новий цикл муки й глуму наближається. Агенти й провокатори супроводжували кожен крок. І навіть прогулянку в лісі неможливо було здійснити без цих роботоподібних монстрів. Свідомість знемагала від пошуку відповіді: може, я щось не те роблю? Лізучи в пащу дракона, чи зможу здійснити ту справу, на яку мене націлює Дух?

А Голос Мовчання тихо шепотів: «Хто має крила, не питає — чи можна летіти».

Я відчув, що розв'язка наближається. Груба, цинічна, болісна, як у всі віки. Як завжди.

Дух клекотів, запитував у Неба, у серця, у простору, в душі України: що діяти, як зупинити повільне вмирання етносу, його традицій, всього того, що складає втаємничену суть тисяч і тисяч родів?

І згадалися мені віщі слова Григорія Сковороди про Республіку Духу, про Горню Державу, що утверджується в серцях людей, котрі не полонилися примарами земного шляху.

Серце мовило: ось воно!

Я написав публіцистичний твір-есе «Свята Україна», де йшлося про необхідність створення Української Духовної Республіки, Зоряної Держави, що її не зуміють повалити жодні ворожі сили, бо терен Святої України сягатиме у Безмежність, її вартою стануть Воїни Серця, а запорукою її вічності буде Сам Христос, бо це Він приніс на Планету Вість про Духовне Братерство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту…

Рукопис передали на Захід — у Канаду, в США. Кілька примірників вилучили спецслужби при обшуках. На процесі Руденка й Тихого «Святу Україну» кваліфікували як антирадянський твір, націлений на повалення існуючого ладу.

Це було смішно й гірко. Проте я знав, що юридичні ярлики дарма не вішають.

Під тисячолітнім дубом в густому лісі я проголосив утворення Української Духовної Республіки — вічної Небесної Держави всіх наших Родів, котрі несли крізь муки і злигодні віків красу й мудрість міріадів духів та сердець. Я бачив перед собою лише незримих Воїв Юрія-Переможця на білих конях, проте знав, що віднині вже жодна сила в світі не зруйнує Святої України.

Вона житиме вічно…

…Жадібно чавкнули двері камери. Брязнули ключі. Гойднулася заслінка «вічка». Чуже, холодне око глянуло на мене. Кліпнуло. Більмо заслінки лягло на місце. Почулися кроки наглядача. Затихли.

Знову темниця. Проклята тисячолітня темниця. За що, чому? Хіба в цьому річ?

Скільки пам'ятаю себе в цьому житті, майже щоночі мені снилися в'язниці і церкви. Моторошні споруди людського божевілля. Інколи вже й тяжко було розібратися в болісні хвилини пробудження — чи я прокидаюся у тюрмі чи це мені сниться?

Так було й 6 березня 1979 року, коли мене ковтнула камера внутрішньої в'язниці КДБ УРСР. Хвиля космічної люті заливала груди, термосила серце. Я заплющив очі, намагаючись зрівноважити свій психічний стан, але якийсь вселенський прибій атакував дух, гупав у груди, штовхав тяму до прірви відчайдушного вчинку.

З глибини єства рвалося гарчання астрального тигра, хотілося кинутися на металеві двері і бити в них кулаками. Проте судорожним зусиллям дух стримав те борсання нижчої сутності, і долоня спокою лягла на палаюче чоло.

— Що це з тобою? — почулося тихе запитання. — Хіба вперще ти відвідуєш притулок ганьби і муки? Згадай минулі віки… Те, що маєш тепер — лише дитячі іграшки супроти колишніх лихоліть. Пройди ще раз тими шляхами, видіннями давніх мук, і нинішній тягар здаватиметься щаблем до звільнення…

Я горілиць ліг на вузьке ліжко. Заплющив очі. І одразу ж буйна хвиля метнула свідомість понад прірвами віків. Здавалося, ніби невидимий кінооператор ввімкнув утаємничену плівку, і мою увагу захопив потік прадавніх подій. І так життєво, так реалістично розкручувалися спіралі жорстоких життів минулого, що від колишніх болів та жахів завмирало серце, містичним холодом паралізувало мозок…

А якась моя частка — спокійна і навіть гумористична — діловито реєструвала послідовність тих катувань та мук, співставляла, порівнювала, ніби готуючись використати криваве лахміття власної уяви для формування садистичного твору…

…Це була справжня темниця. Жодного віконця, жодної шпарки. Висота цього узилища не сягала навіть до пояса середнього росту людини, тому вповзати в ту нору треба було на чотирьох, по-звірячому. Власне в темницю не вповзали, в неї впихали — брутально й грубо.

Мене припнули ланцюгом до гранітної стіни два ковалі. При світлі смолоскипа у прочинених дверях я ще побачив зловтішне лице інквізитора. Він ошкірився в їдучій посмішці і хрипко сказав:

— Ти запевняв, що думка людини вільна. Гадаю, що цей затишний притулок не завадить крилам твого мислення. Ширяй на здоров'я в зоряних сферах, будуй свою променисту утопію!..

Видіння в'язниць хаотично чергувалося. То середньовічні замки з похмурими підземеллями, де мене припинали товстелезними іржавими ланцюгами до стін, то якісь вузесенькі карцери, де можна було тільки стояти, то ями з смердючою стоячою водою, то навіть літаючі в просторі поміж зорями капсули — особисті темниці, де єдиною приємністю був стан невагомості…

…Минали віки, тисячоліття. Я знемагав на дибах, конав на вогнищах, падав під ударами катівської сокири на ешафоті, повільно вмирав, розіп'ятий на хресті. Відчувалося, що якась жорстока сила жадає викликати в моєму серці злобу й ненависть, жадобу відомсти. Проте чим більшої ганьби зазнавало моє тіло, тим глибший жаль охоплював мене при думці про мучителів. Дух мій знав достеменно, що у цілій безмежності вони не загладять своїх злочинів, не розвіють на вітрах вічності, не викреслять з книги абсурдних, безглуздих життів.

Як їм допомогти, як розкрити засліплені очі, як підняти у сфери Вічної Радості, де так легко бути щасливим, де неможливо, немислимо творити підлість і наругу, убивство і сваволю — така думка не покидала мене і вдень і вночі…

Наглядач звелів мені йти до слідчого. Я навіть не встав з ліжка, не розплющив очей. Мені боляче було дивитися на людей, па світ, на сірі стіни і заґратовані вікна. Хотілося вмерти, згаснути, полетіти в світи своїх мрій. Так просто, так легко…

І я перестав приймати їжу.

Мене попередили, що годуватимуть силою. Я не слухав їх.

На третій день мене забрали до медичного пункту. Там чекала товста, баньката лікарка, схожа на жабу і четверо здоровенних наглядачів. Вона ласкаво запитала:

— Ви будете приймати їжу? Я відмовився.

Наглядачі схопили мене і почали виламувати руки. Я змагався, як звір. Несамовита лють потрясала тіло. Проте переважаюча сила робила своє. Жорстокі пальці роздирали мої вуста, щоб вставити до рота так звану «грушу», через отвір у якій всовується в стравохід шланг для штучної годівлі.

Я задихався. Відчув, що вони мене розтерзають. А лікарка, тримаючи мене за руку, рахувала пульс, і садистично посміхалася.

— Можна, можна, — співала вона. — Серце витримає… І тут пролунав Голос Мовчання:

— Треба дочекатися зоряної ситуації… Я простогнав:

— Годі, фашисти! Я прийму їжу.

Вони відпустили мене. Я проковтнув чашку манної каші і був відведений до камери. Одразу ж ліг на ліжко і вражаюче видіння полонило свідомість…

Я стояв під скелею, а в зоряному небі палахкотів багряними вогнями страхітливий монстр: титанічний череп з шоломом Марса. В очницях небесного черепа, між вишкіреними зубами, в щілинах іскрилося, мерехтіло криваве полум'я. Я відчував, що потвора уособлює сваволю, глум, війну, муку, наругу, жорстокість, нещадність, її жахаючі очі шукали мою постать на Землі і голос черепа відлунював у просторі:

— На палю! На палю! На палю! — І додавалося моє прізвище. А потім знову:

— На плаю! На плаю! На плаю! — І я знав, що плая, плай, полонина — це велелюддя, це майдан для глуму, це привселюдна розправа. Було відчуття, що не можна допустити, аби очі потвори глянули в мої очі, бо тоді буде біда. І я разом з якимись друзями звивався поміж скелями та переходами, уникаючи дивитися на небесного деспота.

Зненацька в небі щось сталося. Яскраво спалахнули сузір'я. І були вони не такі, як на астрономічному атласі, а ніби намальовані давніми зореглядами — у вигляді живих істот: Риби, Скорпіона, Стрільця, Діви, Овна, Тура, Близнюків, Рака, Лева, Козерога, богині справедливості з Терезами в руках…

Сузір'я несподівано атакували багряного монстра. Він зіщулився і заричав.

Ще одна атака. Потвора стала дрібненькою і смішною. Ще один удар. І небо стало чисте, величне, тихе. І сузір'я опустилися на Землю і почали об'єднуватися з людьми, рослинами, тваринами, птахами. Над Планетою полинула мелодія вражаючої зладованості й радості…

Я отямився від того видіння. Заґратоване вікно було на своєму місці, але Голос Мовчання сказав:

— Це буде. Дістань Щит Терпіння. Вилікуй серце мандрами у давні пригоди. Пройди ще раз стежками Зоряної Дитини. Там ти знайдеш відповідь на все, що вимучує тебе нині…

У подальші роки було всього — знущань, сумнівів, лукавства ворогів та «друзів», зради, пошуків у царстві Духу й Розуму, — але оте апокаліптичне видіння нагадувало мені, що особисту долю неможливо відокремити від грандіозного потоку вселюдської долі, що велична хода Зоряного Зодіаку неухильно наближає ВСЕ і ВСІХ до вирішального Герцю Теосу й Хаосу, Творення й Руйнування, Любові й Злоби, і єдине, чого не слід губити — це певності в Перемозі Духу Життя…

Покотилися над непомітною землянкою місяці, роки. Хлопчик під наглядом Марусі та баби Вітослави виростав, мов у казці. Не минуло й року, як він уже розмовляв, прудко бігав, був допитливий і кмітливий. Сини бабині часто брали Івася на рибалку, і він лежав горілиць у човні на пахучому сіні, дивлячись у зоряну глибину Дивокола.

— Що то? — пошепки запитував хлопчик у рибалок.

— Де? — дивувалися вони.

— Вгорі. Таке гарне. Що то?

— Зорі, Івасику.

— Що таке — зорі?

— Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.

— Хто такий Бог? — допитувався Івась.

— Наш Небесний Батенько.

— І мій?

— Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…

Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:

— Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?

— Правда, синочку, — ласкаво каже Маруся. — Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…

— То Батенько з Неба послав мене до Тебе?

— Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.

— А навіщо?

— Про те будеш знати, як виростеш…

— А чом Батенько не приходить до мене?

— Він усюди з тобою, синку, — обережно промовляє Маруся, хвилюючись від несподіваних запитань сина. — Сонечко сходить — то його око. Зорі сяють в Дивоколі — то він дивиться, щоб лихо не підкралося до любої дитини. Квіти розквітають, то він дарує тобі та іншим діткам красу свого серця… Птахи в небі — його вісники, козаки — його воїни. Славута котить хвилі до моря — то його щедрість… Прислухайся, Івасику, і ти почуєш його тихий Голос.

— Добре, мамо, — щасливо шепоче син. — Я слухатиму… Я почую голос Тата…

Помовчавши трохи, хлопчик знову смикає маму за рукав.

— А я повернуся додому?

— Повернешся, синочку. Як тільки покличе Тато з Неба, так і повернешся…

— Я й тебе заберу, — радіє Івасик. — Без тебе не полечу.

— Добре, мій любий. Як же я без тебе? Будемо вкупі…

— Розкажи мені казку. Таку, в якій вертаються додому. Маруся замислюється, а потім гладить хлопчика по голівці.

— Добре, Івасику. Я оповім тобі про Івасика-Телесика. Про хлопчика з таким іменем, як у тебе… Слухай уважно…

Жили-були дідо й баба. Його звали Родом, а її Ладою. І не було у них діток. Та одного разу вони збирали гриби у лісі, і знайшли на галявині дерев'яну колисочку, а в ній гарненького хлопчика. Зраділи, взяли до себе. І став їм той хлопчик за сина. Назвали найду Івасиком-Телесиком.

Ось виріс Івасик, змайстрував собі човника і виплив на течію ріки ловити рибу. А мама Лада наварить хлопчику їстоньки, вийде в полудень на берег і приспівує: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла». Він чує голос матінки, припливе, поїсть, віддасть спійману рибку і знову ловить…

Побачила теє зла зміюка, вирішила заманити хлопчика до себе. Вийшла на берег, гукає хрипким голосом: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла».

Івасик прислухався, та й каже: «Це не моя мама. Не попливу».

Бачить зміюка, що не обманить хлопчика, біжить до коваля, просить викувати такий голос, як у Івасикової матері. Коваль і викував…

— Ой, — дивується синок, — а навіщо ж він теє зробив?

— Обман, — пояснює Маруся. — Він же не відає, нащо те потрібно. Хочеш гарний голос — я тобі зроблю. Іноді зло уміє так чинити, що й не розбереш, що воно таке. А схаменешся — потім пізно. Слухай же далі… Викував коваль голос, а зміюка й заспівала солодко та тонесенько, викликаючи Івасика. Він і поплив та й попав у лапи зміюки. Звеліла вона розпалити піч, залишила хлопчика молодій зміївні, щоб та засмажила його, а сама пішла кликати гостей — інших зміїв та ящурів. Піч палає, гоготить, а зміївна підставила дерев'яну лопату та й каже: «Сідай». Телесик поклав руку на лопату і мовить: «Ось так?» «Не так». «А як? Покажи». Зміївна й сіла на лопату, а Івасик схопив за держак та й укинув потвору до печі. Та й закрив заслінкою… А сам вискочив з хати і поліз на дерево вікове. Тим часом вернулася змія з гостями, витягла печеню. Побенкетували вони, радіють. Змія качається по траві, співає: «Покочуся, повалюся, Івасикового м'ясця наївшись». А він з дерева каже: «Покотися, повалися, зміїного м'ясця наївшись». Змія глип, — а хлопчик на дереві. Вона кинулася, від злості почала гризти стовбур. А гості й собі помагають гризти. Хитається дерево. Злякався Івасик, що знову попаде в лапи зміюки.

Коли бачить — летять понад деревом лебеді, гарні, білі. Він і благає їх: «Гуси-лебедята, візьміть мене на свої крилята, та понесіть до матінки й батенька». Лебеді мовлять з неба: «Хай тебе задні візьмуть». Летять ще одні лебеді. І ті кажуть: «Хай тебе заднє лебедятко візьме». Летить біле лебедятко, саме-самісіньке, втомлене, змучене. Він благає його: «Рідне лебедятко, візьми мене на крилятко, бо зла зміюка скоро схопить мене!» Лебедятко й послухалося, взяло хлопчика на крила, та й однесло до Рода й Лади. А тепер живуть вони разом — щасливо й мирно…

Івасик щасливо сміється, скаче на руках мами.

— І я буду так, як те лебедятко! Я не дам діток на їжу зміюці.

— Гарно, синку, гарно, — шепоче Маруся і витирає сльозу розчулення. — Так і буде. Ти для цього й прийшов на землю. Мій лебедю рідний! Моя небесно пташино…

Інколи характерники забирали Марусю разом з сином на Хортицю, і тоді вони були свідками таємничих подій: мудреці проходили крізь скелю на виду у всіх, вільно йшли по воді, вступали в буйне багаття без шкоди для тіла. Дівчина жахалася, дивувалася, а хлопчик захоплено сміявся, плескав у долоні, сам поривався до старих характерників, щоб повторити їхні подвиги. Маруся ледве встигала стримувати його, а мудреці тільки усміхалися в бороди. Та коли минуло Івасику три роки, старий характерник сказав:

— Нині — іспит для сина. Не тримай його. Рука Бога-Рода над ним.

Коло мудреців зібралося на березі Славути. Сонце схилялося до заходу, води — спокійні, умиротворені прослали червону стежку до обрію. Старий характерник пройшов між рядами своїх помічників, ступив на прозору воду потоку і рушив від берега. Рідина вгиналася під стопами старого, але тримала його надійно. Він повернувся обличчям до берега, уважно глянув на Івасика.

— Синку, — владно мовив характерник, — хочеш ходити по воді?

— Хочу! — щасливо гукнув хлопчик.

— Хочеш і можеш! — урочисто запевнив старий мудрець. — Іди! Івасик, сміючись, побіг по хвилях до характерника, оббіг довкола нього, вернувся на берег і щасливо крикнув:

— Мамцю! Ти бачиш — я вмію. Тато з неба помагає мені. Тепер зміюка не зашкодить мені…

— Добре, синку. Добре, — крізь сльози мовила Маруся. — Ти славний син у Тата. Він радий, що ти такий…

Протягом року характерники часто забирали хлопчика для жорстоких іспитів. Він не лише ходив по водах, а й піднімався у повітря, проходив крізь стіни та камінь, перебував серед вогню, ставав невидимим.

А коли минули зимові хуги, і знову Славута з гуркотом скинув з грудей крижаний панцир, і заспівали жайворони у небі, старий характерник сам приплив до землянки баби Вітослави і залишився з Дівою та Сином для прощальної розмови. Він так і сказав:

— Свята Діво! Це прощальна розмова. Може, ми вже й не побачимося в Яві, аж доки не перейдемо в Прав.

— Чому, батечку? — з острахом запитала Маруся. — Куди я маю з сином подітися? Нам гарно тут…

— Знаю. Проте воля Рода-Бога інша. Невже гадаєш, Небо посилає Сина свого для того, щоб він бавився іграшками поміж тлумом людським? Ти пам'ятаєш, які знаки були біля твого сина? Серце Дитини, Меч Воїна, Крила Орла. Серце Дитини дарується, щоб розтопити заснулі серця, Меч Воїна, щоб здолати морок і руїну, Крила Орла — для небесного польоту. Слухай, голубонько, я передаю тобі Волю Дивокола, це — Голос Бога-Рода…

Ти вирушиш морем в далекий край. Матимеш супровід. Тлумачі навчать тебе і сина мові того краю, де будеш жити. Стань близькою тим людям, прийми їхню віру, намагайся збагнути. Івасик теж має стати таким, як довколишні народи…

— Навіщо? Навіщо? — простогнала дівчина.

— Треба, — суворо сказав характерник. — Лише твій син зрозуміє, яка зла сила зріє в тому краю. Лише він розвіє ті хмари, що можуть погасити світло для всієї Ойкумени. Не турбуйся, він знатиме. Небесний Вітець не покине його. Ми — теж…

— І це має статися невідступно? — скрикнула Маруся.

— Невідступно, — владно мовив старий мудрець. — Те, що освячене Богом, не зруйнується людьми…