Заборонені чари

Розділ 5 Інший світ, інша родина

— Я не поїду до Златовара, — впевнено сказала Маріка. — Якщо братові закортить упіймати облизня на виборах імператора, то нехай сам мандрує через пів Імперії. А я не збираюся його супроводжувати.

У кімнаті їх було троє: сама Маріка, сер Генрі МакАлістер та леді Аліса Монтґомері — симпатична чорноволоса дівчина двадцяти трьох років. Вона була єдиною спадкоємицею сера Генрі, єдиною донькою єдиного сина його покійної сестри Елеонори. Таким чином, Аліса доводилася серові Генрі двоюрідною онукою, проте ніколи не називала його дідом — лише дядьком. Вона перебралася до Шотландії два з половиною роки тому, коли її батьки загинули в автомобільній аварії, і невдовзі стала другою, після самого сера Генрі, людиною в цьому світі, посвяченою в Марічину таємницю.

На початку цього року Аліса продовжила свою освіту, перервану смертю батьків, тепер навчалася в Університеті Единбурґа, але й далі мешкала в дядьковому замку і щодня, крім суботи та неділі, накручувала на своєму новенькому „ровері“ по шістдесят миль, коли їхала зранку на лекції, а по обіді поверталася до Норвіка. Певна річ, такі поїздки не кращим чином позначалися на її навчанні, однак Аліса цим не дуже переймалася. Вона ще не знала, чого хоче від життя, а університетську освіту розглядала як один з атрибутів сучасної жінки і вдале доповнення до її титулу леді та солідного капіталу, успадкованого від матері.

В Аліси було дві вагомі підстави залишатися в Норвіку, а не винаймати житло в Единбурзі. З таких самих міркувань і Маріка не бажала вирушати в тривалу подорож до далекого Златовара. Одна з цих причин, найголовніша, полягала в тому, що вже кілька років сер Генрі страждав на смертельну хворобу — рак легенів, неоперабельний через численні метастази. Лише завдяки Марічиній допомозі він досі залишався живий і навіть, на загальний подив лікарів, перебував у більш-менш нормальній формі…

Маріка мала свіжий і відпочилий вигляд. Після зустрічі з батьком і вже звичних (але, з погляду традиційної медицини, знахарських) лікувальних процедур вона проспала шість годин перед вечерею, чого для неї виявилося цілком достатньо. А після вечері вони усамітнилися втрьох у затишній вітальні сера Генрі, і Маріка знову, тепер уже для Аліси, повторила з додатковими подробицями розповідь про смерть імператора Михайла та про суперечливі плани свого брата, який і сам гаразд не знав, що йому робити.

Сер Генрі прокашлявся і сказав:

— Я, доню, в цьому питанні особа зацікавлена і, звичайно ж, не хочу надовго розлучатися з тобою. Але з іншого боку, тобі слід гарненько подумати, чи варто через якихось три або чотири тижні псувати стосунки зі Стеніславом.

— Наші стосунки не зіпсуються, — заперечила Маріка. — Ми часто сперечаємося, іноді навіть сваримося, але потім завжди миримось, і зазвичай він поступається мені. Стен не може довго сердитись на мене.

— Воно й зрозуміло, — з усмішкою озвалася Аліса. У неї було приємне мелодійне контральто, що викликало захват і заздрість у Маріки, якій не дуже подобався власний, аж надто дзвінкий, навіть трохи писклявий голос, дарма що його називали янгольським. — На тебе просто неможливо сердитися.

— Щонайгірше, — продовжувала Маріка, — Стен остаточно упевниться, що я маю коханця… — Вона легенько зашарілася під грайливим і насмішкуватим поглядом жвавих Алісиних очей. — А ще, тату, ти не враховуєш однієї обставини. Це для мене подорож триватиме три або чотири тижні, а тут мине вдвічі більше часу. Та й у самому Златоварі я навряд чи отримаю вільний доступ до якогось порталу. Це тобі не Лютиця, де кожен Конор радо допоможе дочці Святої Ілони і не ставитиме зайвих питань. — Маріка похитала головою. — Ні, я не поїду. Не залишу тебе.

На якийсь час у вітальні запала мовчанка. Тишу порушувало лише приглушене бурмотіння спортивного коментатора: улюбленці сера Генрі, „рейнджери“ з Ґлазґо, вщент громили аутсайдера ліги, долю матчу було вирішено ще в першому таймі. Скоса позираючи на екран телевізора, сер Генрі видобув з портсигара очищену від смол та нікотину сигарету і став м’яти її між пальцями, відтягуючи ту мить, коли врешті-решт таки закурить. Маріка знала, що ця шкідлива звичка — одна з причин батькової хвороби, але примусити його до відмови від паління їй ніяк не вдавалося. А ще вона думала про те, що, можливо, в її рідній країні невдовзі також з’явиться це згубне зілля — коли, замість західного морського шляху до Гіндурашу, Іштван та Вовчек відкриють новий континент, а їхні підлеглі привезуть звідти тютюн і одну дуже небезпечну хворобу, поки невідому в цивілізованій частині їхнього світу… А втім, хтозна.

Маріка поглянула на великий глобус в кутку кімнати, повернений до неї Східною півкулею. Ґеоґрафічно обидва світи схожі лише в загальних рисах — так, скажімо, Західний Край за формою помітно відрізняється від тутешньої Західної та Центральної Європи. Як вважає сер Генрі, здебільшого це викликано дещо вищим рівнем Світового Океану в Марічиному світі. А отже, в ньому відповідник Беринґової протоки, через яку тут міґрували азійські племена, має бути набагато ширшим. Тому, можливо, новий континент, який виявить Іштванова експедиція, досі лишається незаселеним…

Сер Генрі нарешті закурив і неквапно промовив:

— До речі, останнім часом Аліса також непогано допомагає мені.

— Я лише вмію знімати біль, — скромно заперечила Аліса, не перебільшуючи своїх досягнень. — Але перешкоджати розвиткові хвороби ще не навчилася.

— Навчишся, — сказав сер Генрі. — І цього, й усього іншого. — Не стримавшись, він зітхнув. — Аби ти знала, як я тобі заздрю! Ти народилася під щасливою зіркою…

У цей час правий крайній „ренджерів“ гарматним пострілом з кута штрафного майданчика забив шостий „сухий“ м’яч у ворота суперника. Сер Генрі ненадовго замовк, щоб переглянути повтор, відтак схвально гмикнув і знову заговорив:

— А проте я тривожуся за тебе, Алісо. Хай що там казала Маріка, не можна виключати, що в нашому світі є невідомі сили, які нівелюють чаклунський дар — можливо, не в його носія, а в нащадків. Не дарма ж Конор МакКой утік звідси і навіть власним дітям не розповів про свій рідний світ. Думаю, він мав на це вагомі підстави. Марічина мати вважала так само.

— Але, — озвалася Маріка, — вона не виявила жодних ознак присутності цих ворожих сил. Можливо, вони колись були, та потім зникли безслідно.

Сер Генрі похитав головою:

— Аж ніяк не безслідно, доню. Один з таких слідів у мені — мій мертвий дар. І я не хочу, щоб така доля спіткала Алісу чи її дітей.

Цієї теми він торкався не вперше, але якщо раніше такі розмови носили суто умоглядний характер — що ж таки сталося з чаклунським даром клану МакКоїв, однієї з гілок якого був рід МакАлістерів? — то після появи Аліси, чий дар був живий, повноцінний, питання набуло практичного змісту. Протягом останніх двох років сер Генрі під різними приводами запрошував до себе погостювати всіх своїх кровних родичів по батьковій лінії, яких тільки міг відшукати, але в жодного з них Маріка не виявили живого дару. Аліса була єдиним винятком, вона справді народилася під щасливою зіркою.

— То що ти пропонуєш? — запитала Маріка, хоча й так здогадувалася, що в батька на думці. Часом вони з Алісою говорили про це, але якось мимохідь, між іншим, ніби йшлося про дуже віддалену перспективу.

— Я вважаю, — сказав сер Генрі, марно намагаючись приховати сумовиті нотки в голосі, — що місце Аліси не тут, а в твоєму світі, у світі Конорів — серед таких людей, як ви.

Темно-карі Алісині очі зблиснули щирим обуренням.

— І ти серйозно гадаєш, — мовила вона, — що я покину тебе, а сама…

— Ну-ну, — м’яко урвав її сер Генрі. — Навіщо так катеґорично? Ти можеш жити в обох світах, відвідувати мене, коли забажаєш. Та зрештою, я не вічний, а ти, розвиваючи свої здібності, дедалі більше тягтимешся до собі подібних, і рано чи пізно настане той день, коли ти не зможеш уявити себе поза їхнім товариством. Тому не гай даремно часу: починай звикати до світу Конорів, активно вживайся в нове середовище, нехай Маріка навчить тебе самостійно користуватися порталами…

— Вже навчила, — сказала Аліса. І зразу зробила уточнення: — Майже навчила. Ще трохи — і я буду обходитися без її допомоги.

— А ще, — додала Маріка, — ми вирішили спорудити портал в Алісиній спальні.

Сер Генрі схвально кивнув:

— Гарна думка. Непомітно зникнути в житлових кімнатах набагато легше. Та й зручніше, ніж щоразу бігати до фамільної бібліотеки. На відміну від часів Конора МакКоя, зараз немає потреби ховати портал від людського ока. Загадковий візерунок на стіні тепер ні в кого не викличе асоціацій з чорнокнижництвом. Його вважатимуть просто примхою ексцентричного мешканця — а надто ж коли йдеться про таку ексцентричну особу, як наша люба Аліса.

Дівчата розсміялися. Дивлячись на їхні молоді вродливі обличчя, що аж промінилися веселощами, сер Генрі добродушно всміхався. На телевізійному екрані „рейнджери“ з задоволеним виглядом поплескували один одного по плечах, залишаючи поле після фінального свистка арбітра.

Наступну годину Маріка, Аліса та сер Генрі провели майже без розмов, у тій невимушеній, суто родинній обстановці, коли кожен займається своєю справою і не почуває ані найменшої незручності від мовчання інших присутніх. Таке можливо лише між дуже близькими людьми, яких нітрохи не обтяжує товариство одне одного, а навпаки — створює затишок і комфорт.

Сер Генрі дрімав у своєму кріслі, але час від часу розплющував очі, крадькома позирав то на Маріку, то на Алісу, і щасливо всміхався. Донедавна він був дуже самотнім, його дружина померла сорок років тому, через рік після їхнього весілля, а вдруге він так і не одружився, бо на свою радість і на свою біду зустрів жінку з іншого світу, в яку закохався до нестями і впродовж сімнадцяти років жив рідкими й короткими зустрічами з нею. А потім, коли вона зненацька щезла, лишивши на підлозі біля порталу поспіхом надряпану записку: „Прощавай назавжди. Кохаю. Цілую,“ — він жив спогадами про своє гірке щастя і мучився невідомістю.

День за днем, з року в рік, сер Генрі годинами просиджував у старовинній фамільній бібліотеці, без надії сподіваючись на чудо — і воно таки сталося. Одного разу ввечері, майже шість років тому, почулося довгоочікуване скрипіння іржавих завіс, він прожогом кинувся до замаскованих під дзеркало дверей, відчинив… проте побачив не Ілону, а її доньку. Їхню доньку! Він одразу впізнав Маріку, хоча бачив її лише кілька разів, та й то дитиною. Відтоді його життя, що раніше здавалося йому порожнім і безцільним, набуло нового сенсу.

А згодом з’явилась Аліса — його онука, хай і не рідна, двоюрідна. Сер Генрі ніколи не ладнав зі своєю сестрою Елеонорою, а остаточно вони розсварилися при поділі батьківського спадку. Елеонора вважала (до речі, цілком безпідставно), що брат надурив її, і прищепила своєму синові Вільяму глибоку неприязнь до дядька. На щастя, сам Вільям не був таким переконливим, і з розмов з ним про родичів Аліса засвоїла лише те, що десь на півдні Шотландії мешкає „гидкий, скупий дідуган, якого покарав Бог“, і рано чи пізно його маєток стане власністю родини Монтґомері. Проте при першій же зустрічі з сером Генрі двадцятирічна Аліса переконалася, що він зовсім не гидкий і не скупий, а дуже милий та душевний, і майже зразу прив’язалася до нього. Попри спротив рідні з материного боку, вона вирішила оселитися в Норвіку — почасти через дядька, почасти через Маріку, з якою швидко здружилася, — і ось так, несподівано для себе, самотній та нещасний в особистому житті сер Генрі став щасливим батьком родини…

Маріка сиділа за столом і переглядала свіжі випуски медичних журналів. Передовсім її увагу привертали статті з онколоґії. Що більше вона дізнавалася про природу раку, то успішнішою була її боротьба з батьковою хворобою. Дарма що Марічині методи були далекі від традиційних, розуміння перебігу патолоґічних процесів в орґанізмі дозволяли їй ефективніше застосовувати свої чаклунські здібності, спрямовувати їх у потрібне русло. Маріка боролася з хворобою довго й наполегливо, не раз заходила в безвихідь і впадала у відчай, проте здаватися не збиралася. Нарешті їй вдалося істотно вповільнити розвиток хвороби, потім — зупинити зростання пухлини й поширення метастазів, а зовсім нещодавно, три тижні тому, в цій невидимій війні настав злам, і Маріка, образно кажучи, від оборони перейшла в наступ — повільний, але невпинний. Вона ще не сповістила про свої останні успіхи батька й Алісу, вирішивши дочекатися відчутніших результатів, ніж незначне зменшення пухлини. Проте Маріка була певна, що тепер стоїть на правильному шляху і батькове зцілення — лише справа часу. Того самого часу, з яким могли виникнути проблеми…

Могли — але не виникнуть.

„Ну ні, Стене,“ — подумала вона. — „Дзуськи тобі! Хочеш їхати в той дурний Златовар — то й їдь собі. А я лишуся вдома. Думай про це що завгодно, мені начхати…“

Аліса, лежачи на канапі, читала рукописний фоліант за назвою „Хроніки царювання Ладомира Великого“, який узяла в Марічиному кабінеті під час своїх останніх відвідин Мишковара. Таким чином вона вбивала одразу двох зайців — вивчала історію світу Конорів, а заразом поглиблювала свої знання слованської мови. Аліса мала гарну пам’ять, абсолютний музичний слух і гострий, проникливий розум, що частково компенсувало її вроджені лінощі та нездоланну схильність до байдикування. За короткий час і без надмірних зусиль, спілкуючись з однією лише Марікою, вона опанувала розмовну слованську в обсязі, достатньому для повсякденного вжитку, а її південногальська вимова була просто бездоганна, ніби вона народилася й зросла в Мишковичі. Маріка по-доброму заздрила успіхам кузини, згадуючи, як сама в поті чола вивчала анґлійську, навіть мусила була вдатися до небажаного засобу, як самогіпноз. Певна річ, анґлійська мова набагато складніша від слованської, а проте…

Аліса ніби підслухала її думки. Вона відклала „Хроніки“ вбік, прибрала з обличчя довге пасмо свого лискучого чорного волосся, по-котячому позіхнула, зблиснувши двома рівними рядами білих, як перлини, зубів і сказала:

— Але ж і складна у вас мова! Всі ці відмінки, роди, чергування голосних, сам чорт спіткнеться. А словотворення — це справжній жах!

Маріка всміхнулася й подумала, що насправді немає простих і складних мов, а є рідні та чужоземні.

— Я ж попереджала, що цю книжку важко читати, — зауважила вона. — Аж надто кучеряво написана.

— Зате цікава. Цей Ладомир був не в тім’я битий.

Маріка стенула плечима.

— Ще б пак! Він був найвидатнішим з імператорів. Час його правління називають золотою добою Імперії.

Аліса сіла, підтягнувши до себе ноги в щільних сірих штанях, і обхопила коліна руками.

— А як гадаєш, — запитала вона, — якщо твій брат стане імператором, нащадки назвуть його Стеніславом Великим?

— Ні, не назвуть, — впевнено відповіла Маріка.

— Чому?

— Бо він не стане імператором. От королем Галосагу — інша річ. Цілком можливо, що потім його назвуть великим королем. Але імператором Стена не оберуть. Він молодий, до того ж надто впливовий, могутній і популярний.

Аліса голосно видихнула й закотила очі.

— Оцей твій залізний арґумент мене просто вбиває. Гаразд, щодо молодості я ще погоджуся. Але впливовість, могутність, популярність… Цього я ніяк не второпаю!

Маріка промовчала. Вона не могла добрати потрібних слів, щоб пояснити такі очевидні речі. Тут на допомогу їй прийшов сер Генрі:

— Це елементарно, Алісо. Причина такої дивної для тебе ситуації криється в політичному устрої Імперії та в наявному в ній балансі сил. Імператор має бути доволі авторитетним, щоб забезпечити єдність держави, але не занадто впливовим — бо інакше рівновага між окремими князівствами та центральною владою порушиться на користь останньої. Більшість князів не зацікавлені в обмеженні своєї самостійності, тому не оберуть на престол людину, яка завдяки своїй впливовості становитиме загрозу їх повновладдю на місцях.

В Аліси був такий вигляд, ніби їй щойно відкрили Америку.

— То он воно що! Тепер ясно.

— Якраз це я й мала на увазі, — сказала Маріка.

— Проте не змогла дохідливо сформулювати свою думку, — зауважив сер Генрі, підводячись з крісла. — Для тебе це самозрозуміле, ти живеш у тому світі й сприймаєш його реалії, як належне. А Аліса кепсько знає історію, щоб провести паралелі з Німеччиною XIII — XIV сторіч.

Маріка поспіхом встала з-за столу.

— Ти вже йдеш, тату? — запитала вона.

— Так, — втомлено кивнув він. — Мене вже добренько хилить на сон.

Маріка підійшла до нього й поцілувала в щоку.

— Тоді добраніч.

— До зустрічі, донечко. Я… — Сер Генрі секунду помовчав, вагаючись. — Я от що хочу тобі сказати… про всяк випадок. Коли раптом щось станеться…

— Нічого не станеться, — запевнила його Маріка. — Все буде, як і раніше. Не турбуйся.

— Однак я хочу, щоб ти вислухала мене, — наполягав сер Генрі. — Я знаю, що в глибині душі ти засуджуєш свою матір…

— Я не…

— Не заперечуй, Маріко. Я бачу це, я відчуваю. Спершу ти засуджувала її за те, що вона зраджувала свого чоловіка, якого ти вважала своїм рідним батьком. Згодом ти стала засуджувати її й за те, що вона буцімто завдавала мені страждань. Це не так. Не вважай мене нещасним, не жалій мене. Я не заслуговую на жалість, так само як твоя мати — на осуд. Мені випало велике щастя кохати найкращу жінку в світі… в обох світах. Мені випало щастя мати чарівну дочку, про яку будь-який інший батько може лише мріяти. Я двічі щаслива людина, і хай що станеться зі мною в майбутньому, я знаю, що прожив своє життя не марно.

Він поривчасто обійняв Маріку і квапливо залишив кімнату, на ходу побажавши Алісі на добраніч. Та Маріка все ж помітила сльози в його очах…

Вона підійшла до канапи, де сиділа кузина, і примостилася поруч. Обидві дівчини довго мовчали. Нарешті Аліса запитала:

— Коли ти маєш повертатися?

— Щонайбільше за годину, — відповіла Маріка. — Сьогодні мене рано прийдуть будити.

— Тоді в нас дуже мало часу, — сказала Аліса зіскочивши з канапи. — Ходімо до мене.

Загасивши світло й вимкнувши телевізор, дівчата вийшли з вітальні сера Генрі й попрямували тьмяно освітленим коридором в інший кінець крила, де розташовувались Алісині кімнати. Вони йшли мовчки, тримаючись за руки, і лише біля своїх дверей Аліса промовила:

— А знаєш, було б так чудово, якби на час братової поїздки ти оселилась у нас.

Маріка тихо зітхнула.

— Я з радістю, Алісо. Батько був би щасливий. Але Стен…

— А що він зробить? З’їсть дядька, чи що? Далебі, ти як мала дитина!

Вони проминули невеличкий передпокій і ввійшли до спальні. Увімкнувши світло, Аліса зачинила за собою двері й підвела Маріку до ліжка.

— Я ж не лише про дядька дбаю, — знов заговорила вона. — Передовсім я думаю про себе. Хочу, щоб ти частіше була зі мною.

Замість відповіді Маріка обняла кузину й наблизила свої губи до її губ. Вони поцілувалися.

— Я так люблю тебе, сонечко, — промовила Аліса. — Ще нікого я так не любила. Навіть Джейн… — Вона миттю спохмурніла й сумно зітхнула. Джейн була її давньою подругою ще з часів, коли вона мешкала з батьками в Плімуті.

— Думаю, ти маєш сказати їй про нас, — озвалася Маріка, вже не вперше порушуючи це питання. — Інакше буде скандал. Джейн надто різка й нестримана.

— Та вже ж знаю, — відповіла Аліса.

Ще кілька хвилин вони стояли, притулившись одна до одної, й пристрасно цілувалися. Любовний зв’язок між ними почався давно, майже два роки тому за тутешнім часом. Ініціатива їхнього зближення належала Маріці, яка одного разу прийшла вельми невчасно й застала Алісу та Джейн разом у ліжку, де вони аж ніяк не спали. Для Маріки такі стосунки між дівчатами не були новиною, кілька її мишковицьких подруг теж цим бавились і час від часу ділилися з нею своїми враженнями. Сама Маріка доти не мала ні найменшого бажання повторити їхній досвід, однак, побачивши кузину в обіймах Джейн, вона несподівано для себе відчула сильні ревнощі і зрозуміла, що дуже хоче опинитися на Джейниному місці. А оскільки Маріка не звикла ні в чому собі відмовляти, то незабаром досягла свого — Аліса просто не змогла перед нею встояти.

Попервах Маріка збиралася лише спробувати, що це таке, а потім припинити. Але минуло зовсім небагато часу, і вона збагнула, що їй нітрохи не хочеться повертатися до колишніх суто дружніх стосунків з Алісою. Маріка раптом виявила, що з дедалі більшим нетерпінням очікує на їхнє чергове побачення, і чимраз частіше їй спадало на думку, що з жодним чоловіком вона не пізнає навіть краплини тієї насолоди, яку почуває з кузиною. Що ж до Аліси, то весь цей час вона розривалася між Марікою та Джейн, не в змозі зробити вибір на користь однієї з них…

Врешті Маріка трохи відсторонилась і розстебнула Алісину кофтину, під якою була лише коротенька майка. Вдома Аліса не носила ліфчика, в неї були маленькі груди, проте це, як і завузькі стегна, нітрохи не псувало її зовнішності, а навпаки — гармонійно вписувалося в її образ незрілого дівчиська. Дивлячись на Алісу, важко було повірити, що півтора місяці тому їй виповнилося двадцять три роки. Щонайбільше їй давали двадцять, а зазвичай — не більше вісімнадцяти.

— Ти така гарна, Алісо, — захоплено мовила Маріка. — Ніяк не можу намилуватися тобою… — Тут вона посміхнулася. — Бідолашний Стен підозрює, що в мене з’явився хлопець. Йому навіть невтямки, що я могла закохатися в дівчину.

— А якщо він дізнається?

Маріка недбало знизала плечима.

— Не думаю, що дуже розсердиться. Буде трохи незадоволений, але в душі навіть зрадіє, що його найгірші побоювання не справдилися. Кохання між дівчатами він має за пустощі.

Аліса розсміялася, знімаючи з Маріки блузку.

— А я обожнюю такі пустощі!