Заборонені чари

Розділ 17 Чужинці в світі Конорів

Кейт вийшов з будинку і по сходах спустився з ґанку на широке подвір’я. Славомир Ковач, що супроводжував його, гукнув конюха й розпорядився привести гостевого коня. Потім сказав Кейтові:

— Ви правильно вчинили, що звернулися до мене, пане Волш. Дядько нашого князя не належить до тих людей, з якими приємно мати справу.

— Так, повідомлений був я, — незграбно відповів Кейт. — Багато в місті мовлять про це.

— Ґазда Войчо зовсім не лихий чоловік, — продовжував Ковач. — Просто він заздрісний і ладен на різні дрібні капості, щоб допекти небожеві. Тому вважатимемо, що ви заїхали висловити співчуття вдові свого далекого родича.

— Який правдиво не є дійсний родич.

— Ну, це вже не має значення. Чірич — поширене прізвище, тож неважко помилитися. А щодо листа не турбуйтеся, тепер він у надійних руках. Ви дотримали своєї обіцянки, привезли його за призначенням, а решта — мій клопіт. Завтра, щонайпізніше післязавтра, я споряджу до ґазди Стеніслава найшвидшого з моїх гінців. Можете не сумніватися.

Кейт не сумнівався… Майже — бо цілком упевненим можна бути лише в самому собі. З розмови з Ковачем Кейт виніс тверде переконання, що ця людина цілком віддана своєму князеві. Проте він точно не був Конором, а отже, не міг оперативно зв’язатися з ним. А гінцю знадобиться кілька днів, щоб дістатися Цервениграда, де наразі мав перебувати Стен. Це означало, що Кейтові з Джейн доведеться затриматись у цьому світі — у кращому разі, на тиждень, а той довше. Така перспектива не надихала Кейта, і він уявляв, як засмутиться на цю звістку сестра…

Але що він міг удіяти? Кейт і так дуже ризикував, прийшовши до Славомира Ковача, пасербка нещодавно померлого головного урядника Щепана Чірича, з украй неправдоподібною історією про пакет з листом для князя Мишковицького, якого буцімто передав йому в північногальському порту Речко один смертельно поранений незнайомець на ім’я Конор. На такий відчайдушний крок Кейт наважився лише наприкінці четвертого дня, коли переконався, що нічого кращого вигадати не може. Місцеві Конори вперто не бажали виказувати себе, а всі Марічині рідні за материнською лінією мешкали далеко на сході.

Усупереч Кейтовим сподіванням, Славомир Ковач не лише не належав до роду Конорів, а й уявлення не мав про їхнє існування. З іншого боку, Кейт вважав, що йому пощастило: Ковач не став прискіпуватися до його розповіді, хоча навряд повірив йому. Вочевидь, пасербок покійного головного урядника і, як гадалося багатьом, майбутній головний урядник князівства розважив, що заможний чужинець, який приніс йому листа, мав вагомі підстави приховати правду. Певна річ, Ковач був заінтриґований і хотів би дізнатися більше, але тиснути на Кейта не став і задовольнився тим, що доконечно важливо якнайшвидше доставити князеві цей пакет…

Слуга вже вивів Кейтового коня зі стайні і тепер, тримаючи його за вуздечку, очікував, коли накажуть підійти ближче.

— Це більше не є моя справа, пане Коваче, — обережно промовив Кейт. — Але на ваше місце я мав би розпитати інших урядники про людину з ім’я Конор. Може, хтось був знати щось.

— Можливо, я так і вчиню, — кивнув Ковач. — Але згодом, коли надійде княжий наказ про призначення нового головного урядника. Зараз усю владу взяв до своїх рук ґазда Войчо, а з ним каші не звариш… Та в одному ви маєте рацію, пане Волш. Це більше не ваша справа. Тепер це мій клопіт.

Давши зрозуміти, що тему вичерпано, він помахом руки прикликав конюха, а Кейтові сказав:

— Радий був з вами познайомитися, пане Волш. Якщо ви з дружиною вирішите затриматися в Мишковичі, заходьте до нас на одинадцять днів. Ви зробите нам честь своєю присутністю на тризні.

Чи то через погане знання мови, чи то через цілковите незнання місцевих звичаїв, Кейт не збагнув, про що йдеться, але про вся випадок прийняв запрошення, зазначивши, однак, що ще не вирішив, чи залишиться в Мишковичі.

Попрощавшись зі Славомиром Ковачем і подякувавши йому за гостинність, Кейт сів у сідло й виїхав з двору на вузьку бруковану вуличку. Твердою рукою скеровуючи коня, він знову в думках подякував долі за те, що в шістнадцять років познайомився з дівчиною, яка займалася кінним спортом. Ім’я тієї дівчини Кейт пригадати не міг — роман з нею виявився нетривалим, і через місяць вони розійшлися, — та навіть за цей короткий час він встиг захопитися верховою їздою. Згодом уміння поводитися з кіньми стало додатковим арґументом для його приєднання до ґрупи з підготовки розвідників. За чотири дні перебування в Мишковичі Кейт встиг переконатися, що його кепське знання слованської мови нікого не насторожує — чужинець є чужинець. А от якби він невпевнено тримався в сідлі, було б набагато гірше. Про повне невміння й говорити не варто. Слован чи варвар, чоловік чи жінка — у цьому світі всі змалку їздили верхи. На щастя, Джейн протягом останніх місяців також навчалася цьому мистецтву разом з іншими членами ґрупи. Щоправда, їздила вона поганенько, але від жінок особливої майстерності не вимагалося. Тим більше, від шляхетних жінок — а Кейт і Джейн зображали шляхтичів з далекої північної країни Саамі.

„І ще хтозна скільки часу триватиме ця гра,“ — похмуро думав Кейт, простуючи до середмістя, де розташувувався готель, вірніше, як тут говорили, гостинка, в якій вони з Джейн зупинилися. — „Як же невчасно помер Щепан Чірич! Міг би зачекати бодай тиждень… Оце вже як не щастить, то не щастить.“

А втім, попервах їм пощастило. І пощастило просто нечувано. На таке везіння він навіть сподіватися не міг.

…Поки Джейн спала, Кейт ретельно обшукав Марічині покої і в ґардеробній виявив схованку, якої раніше не помічав. З наявності порожніх вішалок він припустив, що раніше Маріка тримала там деяке вбрання, котре геть не пасувало до місцевої моди — короткі сукні та спідниці, жакетки тощо. У кожному разі, вона забрала всю цю одіж з собою до Норвіка, але залишила те, що наразі було для Кейта найцінніше — величенький гаманець, повний золотих монет. Очевидячки, це були гроші, одержані від продажу останньої партії білизни, взуття, косметики та інших речей з їхнього світу. На щастя, вона не встигла придбати на них діаманти, які Аліса потім продавала в Единбурзі, конвертуючи таким чином імперські златі в фунти.

Здобувши вдосталь тутешніх грошей, Кейт перейшов до Стенових покоїв і підшукав там собі зручний костюм, скромний, але гарний, а також особисту зброю, що була неодмінним атрибутом середньовічної шляхти. Та найголовніше — йому вдалося потрапити до кабінету.

Відімкнути важкі дубові двері виявилося не так складно, як спершу думав Кейт. Мабуть, Марічин брат більше покладався на свій авторитет, аніж на міцність замків. Уже згодом, потрапивши в місто, Кейт довідався, що хоча місцеві мешканці не здогадувалися про існування могутньої орґанізації чаклунів-Конорів, вони, проте, підозрювали за Стеном і Марікою певні маґічні здібності. Разом з глибокою повагою і навіть благоговінням, більшість мишковитян почували до свого князя та його сестри щось схоже на забобонний страх. А отже, якби хтось набрався сміливості без дозволу пробратися до помешкання грізного чаклуна, то вже ніякі замки його б не зупинили.

Портал у Стеновім кабінеті містився за шафою, проте Кейт навіть не намагався дістатися до нього. Він досить намучився з Марічиним порталом і розумів, що лише змарнує час. Обстеживши кабінет, Кейт знайшов чимало корисних речей, а крім того, з’ясував, що Стен був великим романтиком морських подорожей. За час свого правління він зробив значний внесок у дослідження океанських просторів та узбережжя Цорніки, а нещодавно спорядив експедицію на пошуки морського шляху до Гіндурашу.

Саме у Стеновій бібліотеці, серед багатьох книжок з ґеоґрафії, Кейт відшукав одну, де поміж іншого розповідалося про маленьку країну Саамі, про її мешканців і про тамтешні звичаї. Певна річ, Кейт узяв її собі, щоб чимбільше дізнатися про свою з Джейн „батьківщину“.

Та найважливішою знахідкою, поза будь-яким сумнівом, став детальний план Мишковара. Ознайомившись із ним, Кейт попервах занепав духом: його наївний задум під прикриттям ночі непомітно вислизнути з замку луснув як мильна бульбашка. Мишковар був не якимось там Норвіком, а справжньою неприступною фортецею, і вийти з нього, оминувши варту, було так само неможливо, як і ввійти. Їхні з Джейн шанси здобути свободу дорівнювали не одному з десяти, навіть не одному з сотні, а в кращому разі, одному з тисячі.

Майже годину Кейт просидів над планом у похмурій задумі і вже почав був схилятися до думки про добровільну здачу місцевій владі, аж раптом його увагу привернула одна, здавалося б, незначна дрібничка: при всьому тому, що план було зроблено надзвичайно старанно, три каміни позначалися на ньому трохи інакше, ніж решта, і це „інакше“ в усіх трьох камінів було однаковим.

Один з таких камінів знаходився в покоях господаря замку. Кейт дослідив його зовні і зсередини дюйм за дюймом, увесь забруднився сажею, та зрештою його зусилля було винагороджено. Він виявив, що коли сильно натиснути на правий край задньої стінки, вона потроху відсувається. Добрячий копняк ногою значно прискорив би справу, але Кейт продовжував працювати дуже обережно, не створюючи шуму, і лише за півгодини спромігся розширити щілину настільки, щоб протиснутися в неї.

Це виявилося саме те, на що він так сподівався — таємний хід, вірніше, аварійний вихід, побудований спеціально на той випадок, якщо вороги (або бунтівні піддані) візьмуть замок штурмом, облогою чи зрадою. Вузька крута драбина вела до глибокого підземелля й закінчувалася видовбаним у скелі тунелем, який тягся так далеко, що першого разу Кейт не пройшов його до кінця. Коли він вирішив, що й сам замок, і фортечні мури, залишилися вже позаду, то повернувся назад, щоб не залишати надовго сестру. Кейт учинив цілком правильно, бо на той час Джейн уже прокинулась і, ніде не знайшовши його, перебувала на межі істерики.

Куди б не вів той тунель, Кейт і Джейн вирішили скористатися саме ним. Хоч там як, а підземний шлях давав більше шансів на успіх, аніж спроба вибратися з замку на поверхні. Але спершу Джейн наполягла, щоб Кейт відпочив, і він погодився з нею, оскільки почувався втомленим.

Вони залишили Мишковар уже після півночі і, з огляду на нові обставини, прихопили з собою стільки баґажу, скільки змогло влізти у дві найбільші валізи, які знайшли в Марічиних покоях. Кейт розважив, що зайві речі їм не завадять, а позбутися їх вони завжди встигнуть. І хоча грошей, на його думку, мало вистачити надовго, Джейн таки наполягла на коштовностях, арґументуючи своє рішення тим, що шляхетна пані, навіть у подорожі, має носити прикраси. Кейт не став сперечатися з сестрою, лише порадив їй бути скромною у виборі коштовностей. Та все ж вона, захопившись одягом та прикрасами, мало не утнула дурницю, залишивши без уваги аптечку, де Маріка зберігала найнеобхідніші медикаменти з їхнього світу. На щастя, Кейт виправив її помилку, що виявилося дуже доречним — від холоду та вогкості в підземеллі Джейн застудилася, і якби він одразу не згодував їй антибіотики та вітаміни, все могло б закінчитися гострим бронхітом.

І взагалі, відтоді як Кейтові вдалося потрапити до Стенового кабінету, їм неабияк щастило. Тунель був надзвичайно довгим (дорогою Кейт гадав, скільки ж років знадобилося, щоб прокласти його, і який параноїк з предків теперішнього князя додумався до такого), але на їхньому шляху не зустрілося жодного завалу, а коли нарешті виникла перепона, то це виявилася давня кам’яна кладка.

Кейт передбачав щось на кшталт цього, тому захопив із собою простенький кинджал, який не шкода було зламати. Втім, хворий на параною Стенів предок теж виявився завбачливим і подбав про інструмент — біля стіни лежало важке кайло, проте за минулі десятиріччя (а може, й сторіччя) його дерев’яне держалко цілковито струхлявіло від вологи. Кейт витратив понад дві години, розбираючи стіну, хоча міг зруйнувати її й швидше. Однак він не хотів зчиняти шуму, а крім того, мав намір відновити кладку, щоб ніхто не виявив пролому — принаймні найближчими днями.

Як виявилося, тунель привів їх до підвалу занедбаного припортового складу, який, вочевидь, належав княжій родині. Кейт вирішив, що це розумно — звідси відкривалися два шляхи до втечі, сушею та морем. Та й для них з Джейн кращого місця годі знайти — бо саме в порту найлегше з’явитися непомітно.

Після порпання в каміні та тривалої підземної подорожі власна Кейтова одіж геть зіпсувалася. Випатравши кишені, він позбувся її і перевдягся в Стенів костюм. За братовим прикладом, Джейн вбралася в найпростішу і найпрактичнішу з Марічиних суконь. Також обоє змінили взуття на тутешнє — іншого вони не взяли, хоча в Марічиній ґардеробній більшість туфель було з їхнього світу. Кейт слушно зауважив, що ці туфлі аж надто впадають в око, а в їхньому становищі це зовсім небажано. Джейн неохоче погодилася з ним.

Вони зачекали на складі до настання ранку, а коли в порту почалася звичайна щоденна метушня, без проблем змішалися з натовпом. Як і сподівався Кейт, присутність чужоземців тут нікого не здивувала, нікому вони не видалися підозрілими, ніхто не збирався арештовувати їх. За кумедним збігом обставин, першою людиною, до кого вони звернулися за порадою, також виявився чужинець — купець з Ібрії. Він добре розмовляв слованською, непогано знав місто й порекомендував їм гостинку „Вуйкова хата“ — мовляв, і годують там гарно, і на житло гріх нарікати, і до чужинців ставляться неупереджено, оскільки господар і сам по матері ібр. Кейт перевірив рекомендацію ібрійського купця, розпитавши ще трьох людей, уже місцевих, а одержавши підтвердження, найняв бричку і звелів візникові їхатити до „Вуйкової хати“.

Господар гостинки Ховрань Вуйко, якого і працівники, й пожильці через його прізвище шанобливо називали вуйком Ховранем, виявився чоловіком вельми допитливим і охочим до розмов, але при тому добродушним, приязним та щирим. Кейт винайняв у нього найкращу кімнату, заплативши за тиждень наперед. У відповідь на наполегливі розпитування господаря (це б пак, така дивовижа — гості з крайньої півночі!), він розповів експромтом вигадану історію про те, як між родинами Волшів та Мердоків спалахнула кривава ворожнеча, а оскільки Кейт був наймолодшим з синів, то батько мало не силоміць посадив його з дружиною на корабель і наказав не повертатися доти, доки решта їхніх родичів не вколошкають усіх Мердоків. Та якщо, проти сподівань, Мердоки переможуть, то рід Волшів не повинен згаснути — ось чому батько відрядив Кейта та його жінку подорожувати світом якомога далі від Саамі.

Вуйко Ховрань слухав плутану розповідь свого нового пожильця, співчутливо хитав головою, а сам, мабуть, думав, що у варварських краях і звичаї варварські. Потім він увічливо поцікавився, як ідуть справи з кровною ворожнечею. Кейт сказав, що за останніми повідомленнями з батьківщини, Волші невблаганно винищують Мердоків, але до остаточної перемоги ще далеко — надто вже багато розвелося мердокських покручів.

Тут Джейн не витримала й істерично розсміялася. Як пояснила згодом, не від тупої Кейтової історії, а від того, як безжально він знущався зі слованської ґраматики і на всі лади нівечив слова. Її сміх більше скидався на гіркі ридання й рясно супроводжувався сльозами, тож вуйко Ховрань вирішив, що це його розпитування так засмутили молоду пані, і став всіляко перепрошувати за свою нетактовність. Певна річ, Кейт і Джейн прийняли його вибачення.

У „Вуйковій хаті“ вони мешкали вже четвертий день…

Сутінки насувалися швидко, і коли Кейт доїхав до гостинки, вже помітно стемніло. Люб’язний та запопадливий вуйко Ховрань особисто зустрів заможного пожильця і поцікавився, як пройшли його відвідини Чіричевої вдови. Кейт відповів, що його прийняли дуже гарно, проте виявилося, що Щепан Чірич не мав жодного стосунку до поморських Чіричів. Ще вранці він ніби мимохідь обмовився, що одна з його прабабусь була слованкою з Північного Помор’я на прізвище Чірич, а господар тут-таки зауважив, що минулого тижня помер головний урядник князівства, Щепан Чірич, і це дало Кейтові пристойний привід, щоб відвідати Славомира Ковача.

Згадавши про незрозуміле запрошення Чіричевого пасербка, Кейт запитав у вуйка Ховраня, що означає „одинадцять днів“. Той почав загинати пальці:

— Один день, два дні, три дні…

— Ні-ні, — урвав його Кейт. — Знав я, скільки є число одинадцять. Але пан Ковач був запросити мене та моя жінка заходити до них на одинадцять днів.

— Тоді зрозуміло, — кивнув господар. — Пан Ковач запросив вас відвідати поминальну тризну на одинадцятий день після смерті вітчима.

— Ясно тепер, — сказав Кейт. — А коли має місце бути це?

— За чотири дні. Ви підете?

Кейт відповів, що навряд, бо збирається з дружиною найближчим часом продовжити свою подорож, і запитав, чи часто ходять кораблі до Ібрії.

— Кожнісінького дня, пане Влош, — вуйко Ховрань від самого початку неправильно вимовляв їхнє прізвище, а Кейт і Джейн із ввічливості не виправляли його, — і то по кілька кораблів за раз. Адже Ібрія зовсім поруч, лише три дні плавання до Канабри, найбільшого порту на її північному узбережжі. — Він з невдаваним сумом зітхнув. — Шкода, що ви так скоро покидаєте нас. Ви з пані Влош гарні пожильці.

У відповідь Кейт зауважив, що ще не прийняв остаточного рішення. Але в будь-якому разі, на зворотному шляху вони неодмінно відвідають Мишкович і, звісно ж, знову зупиняться у „Вуйковій хаті“.

— Якщо ви вирішите їхати, — сказав господар, — можу порадити вам „Самотню зорю“, яка вирушає післязавтра вранці. Це чудовий корабель, на ньому служить мій небіж Мілош. Взагалі, „Самотня зоря“ пливе на Пташині острови, але з заходом до Канабри.

— Добре. Спасибі велике. Я буду тримати на увагу ваша порада.

— Коли надумаєте, дайте знати. Я скажу Мілошеві, щоб він переговорив з капітаном. — Вуйко Ховрань обвів поглядом переповнену обідню залу й запитав: — Я так розумію, що ви вечерятимете в своїй кімнаті?

Кейт заперечно хитнув головою:

— Найбільша подяка, але я мав добру вечерю в пана Ковач. А для мою дружини, бути вам таким ласкавим, накажіть нести вечерю на нашу кімнату.

— Пані не дочекалася вашого повернення й повечеряла сама, — повідомив господар. — А нещодавно їй віднесли гарячу воду. Досі я навіть подумати не міг, що північні… — з усією очевидністю, він мало не бовкнув „варвари“, проте вчасно стримався, — …що північні люди так часто миються.

— Мій народ вельми любити гаряче купання, — сказав Кейт. — У нас довго зима, сніг, холод. Ми часто ходити на баню, аби не були хворіти на простуда.

— Дуже розумно з вашого боку, — схвально мовив вуйко Ховрань.

Закінчивши розмову з господарем, Кейт піднявся по сходах на другий поверх, де були кімнати для пожильців, і підійшов до своїх дверей. На відміну від інших, вона була двостулкова, трохи вища і майже в півтора рази ширша.

„Ласкаво просимо до королівського люксу,“ — з похмурою іронією подумав він, відчиняючи двері.

Кейт проминув невеликий передпокій з комірчиною для особистої прислуги (якої ні в нього, ні в Джейн не було) і ввійшов до панської кімнати. Назвавши її королівським люксом, він іронізував лише почасти. За мірками цього світу і цього часу, кімната, як на готельний номер, справді була розкішна — простора, затишна, охайна, з дорогими меблями й широким ліжком під балдахіном. Всі стіни в кімнаті були завішані ґобеленами, підлога встелена килимами, а на вікнах висіли прозорі фіранки й оксамитові штори. Кейт платив за неї по златому на день — дуже великі гроші, але не шкодував про це. Вони з сестрою були з заможної родини і змалку звикли жити в комфорті.

Частину кімнати було відокремлено розсувною перегородкою, і звідти долинало хлюпання води та дівчаче хихотіння. Кейт не стримався й на секунду зазирнув у щілину між двома секціями. Він побачив сестру, що сиділа у великих ночвах, наповнених водою, а роздягнена догола покоївка, молоденька дівчина на ім’я Елішка, мила їй голову. Джейн гладила рукою пружні сідниці дівчини, а та нітрохи не протестувала і тільки посміювалася.

Зніяковілий Кейт зрозумів, що його поява залишилася непоміченою. Він тихесенько повернувся назад і гучно хряснув дверима. Хихотіння миттю урвалося.

— Джейн, це я, — сказав Кейт. — Ти миєшся?

— Так, — озвалася сестра. — Зачекай, скоро закінчу.

— А я нікуди не поспішаю.

Він пройшов у інший кінець кімнати, стягнув з себе камзол і присів у крісло поруч зі столиком, на якому стояла таця з рештками вечері. Джейн майже не скушувала смаженого м’яса, тушкованих грибів та вина, зате з’їла овочевий салат і всі фрукти — у вазі залишилася одна ягода полуниці. Кейт узяв її й кинув собі до рота.

Хвилин за десять хлюпання припинилося, а незабаром з-за перегородки вийшла Джейн, від шиї до п’ят закутана в простирадло. Слідом за нею з’явилась покоївка, на ходу осмикуючи поспіхом одягнену сукню. Вона привітала Кейта шанобливим поклоном, він кивнув їй у відповідь.

— Довго ж тебе не було, — зауважила Джейн. — Я вже почала сподіватися, що ти повернешся з гарними новинами. Але з виразу твого обличчя бачу, що це не так.

— На жаль, не склалося, — підтвердив Кейт. — Добре хоч те, що мене не заарештували. Ти не думала про таку можливість?

— Думала. І, між іншим, переживала. А потім збагнула, що якби тебе кинули за ґрати, то вже давно прийшли б і за мною.

Ясна річ, вони говорили анґлійською і могли не боятися, що покоївка зрозуміє їх. Тільки треба було уникати власних імен та назв.

— Якщо хочеш помитися, — сказала Джейн, умостившись на стільці, — то вода ще гаряча. Чи ти гребуєш?

— Ні, просто не хочу. Дуже втомився.

— Що ж, воля твоя, — знизала сестра плечима і вже слованською додала: — Чого ти чекаєш, Елішко?

— Перепрошую, пані, — похопилась покоївка, взяла гребінець і стала розчісувати вологе Джейнине волосся.

Кейт задумливо дивився на обох дівчат, які час від часу, ніби ненароком, лагідно торкалися одна до одної й обмінювалися відповідного змісту поглядами. Покоївка знай скоса позирала на Кейта й лукаво посміхалася. Йому було дуже ніяково, але він терпляче продовжував грати роль стомленого і знудьгованого чоловіка.

Закінчивши розчісувати Джейнине волосся, покоївка запалила в кімнаті свічки, бо вже стало темно, і запитала, чи кликати слуг, щоб винесли воду.

— Ні, Елішко, не треба, — сказала Джейн. — Завтра. А тацю забери. Залиш тільки м’ясо, хліб та вино. — І вже до Кейта анґлійською: — Дай чайові.

Кейт дістав з гаманця кілька дрібних монет і, коли Елішка підійшла до столу, щоб забрати тацю, поклав їх у її долоню. Дівчина вдячно всміхнулася:

— Дякую, пане, ви дуже щедрий. Вам нічого не треба?

„Двійко Конорів,“ — подумав Кейт. — „А можна й одного…“

— Ще полуниць, — промовив уголос. — І передай господареві, що завтра я хочу зустрітися з його небожем Мілошем.

— Буде зроблено, пане.

Коли покоївка пішла, Джейн сказала Кейтові:

— Бачу, в тебе проґрес. Щойно ти абсолютно правильно, без жодної помилки, побудував ціле речення.

Кейт гмикнув.

— А я й не помітив.

— У тім-то весь фокус. Це називається інтенсивним входженням у мовне середовище. Ми з тобою отримали непогану підготовку, маємо чималий словниковий запас і гарне знання ґраматики, але досі не було практики спілкування живою розмовною мовою — яка, до того ж, помітно відрізняється від книжкової. А тепер цього спілкування вдосталь, ми швидко засвоюємо практичні навички, вчимося формулювати свої думки „на льоту“ — відразу слованською, не перекладаючи з анґлійської. Правда, вимова в тебе паскудна. Але тут нічого не вдієш, ти геть позбавлений музичного слуху. Мабуть, у дитинстві, тобі медвед бив ставши на увхо… — Джейн підвелася зі стільця і рушила до ліжка. — Відвернися, Кейте. Я хочу вдягнути сорочку й лягти.

Кейт встав з крісла, перетнув кімнату і зайшов за перегородку. Він почув шурхіт простирадла, а слідом за тим пролунав сестрин голос:

— Таки вирішив помитися?

— Лише руки й обличчя.

— Там у тазику є чиста вода…

— Бачу.

Помивши руки і вмившись, Кейт з дозволу сестри вийшов з-за перегородки. Джейн сиділа в ліжку, вкривши ноги тонкою ковдрою. На ній була шовкова нічна сорочка, прикрашена мереживом і вигадливою вишивкою. Ще першого ж дня, переконавшись, що їй, як шляхетній пані, доведеться мати справу з покоївкою, Джейн вирішила не ризикувати, надягаючи білизну з Марічиного ґардеробу, що геть уся була з їхнього світу, а придбала собі тутешню. Для цього навіть не довелося нікуди йти — зачувши про бажання своїх нових пожильців закупити обновки, вуйко Ховрань сповістив про це власників кількох найближчих крамниць, а ті негайно прибігли до гостинки зі своїм крамом, приваблені брязкотом золота в гаманцях заможного чужинського подружжя.

З міркувань безпеки, Кейт і Джейн узагалі сховали на саме дно валіз майже всі речі, що походили з їхнього світу. Сестра лишила при собі тільки пилочку для нігтів, маленькі ножиці, пінцет для вискубування брів та ще шампунь — бо мити волосся місцевим милом навідсіч відмовлялась; а Кейт тримав у своїх кишенях сигарети з запальничкою, годинник, кулькову ручку, шокер і Ключ. Останній призначався для спроб відшукати в Мишковичі портали — а отже, й Конорів.

— То що вийшло з Ковачем? — запитала Джейн, коли брат знову влаштувався в кріслі.

— Ну, зустрілися, поговорили, я передав йому листа. — Кейт з прикрістю зітхнув. — Але він, на жаль, не Конор. І точно нічого не знає про Конорів.

— Звідки така впевненість?

— Ми спілкувалися понад три години. Здається, я йому сподобався; та й він припав мені до душі. Достойний чоловік — розумний, чесний, порядний. Хитрий — але не лукавий. Ми розмовляли на різні теми, часом я навмисно припускався таких обмовок, у яких кожен Конор миттю розпізнав би відверті натяки. Проте Ковач списував це на моє погане знання слованської й щиро намагався допомогти мені правильно сформулювати думку.

— Він міг хитрувати. Ти ж сам казав, що він хитрий.

— Безперечно, міг. Але не так, як він це робив. Крім того, був іще один момент. Я сказав, що однією з причин наших відвідин Мишковича є паломництво до могили Святої Ілони. Ковач охоче розповів мені про саму княгиню — виявляється, він добре знав її за життя, — і палко переконував мене, щоб я не вірив усім тим нісенітницям про буцімто її чаклунські здібності. Мовляв, вона була обраниця Отця, відзначена небесною благодаттю, і все таке інше. Якби він був Конором, то не став би верзти цю нісенітницю. Йому було б соромно слухати самого себе.

— Гадаєш, він визнав би, що Марічина мати була відьмою? — з сумнівом запитала Джейн.

— Аж ніяк. Думаю, він просто не говорив би про неї так багато. Я ж зовсім не наполягав на цій темі. А якби він, не бувши Конором, таки знав про них, то й поготів обмежився б загальними словами, щоб не бовкнути зайвого. Проте він захищав княгиню. Навіть виправдовував її. В його розумінні, будь-які чари пов’язані з чимось нечистим… Ні, Ковач точно не Конор. Та й, власне, прикидатися йому не було сенсу — адже під час нашої розмови я неодноразово вмикав у кишені Ключа й намагався активувати портал у будинку. А Ковач і оком не змигнув.

Джейн миттю пожвавилася.

— То ти все ж знайшов портал?

— Так, — кивнув Кейт. — Але нам фатально не пощастило. Щепан Чірич напевно був Конором — та він помер. Зрозуміло, що його рідний син також Конор, проте зараз він перебуває у Цервениграді, разом зі Стеном. А дві дочки вже заміжні, одна з них мешкає в Брейзинському князівстві на півночі Галосагу, інша — у Влохії.

— А їхні родичі?

Кейт знову зітхнув.

— Це ще одна неприємна звістка. Щепан Чірич не мав тут кровної рідні. Його батьки переїхали до Галосагу аж із Македонії, а Щепан був їхньою єдиною дитиною.

— То, може, його перша жінка…

— Не було ніякої першої жінки. Ми з тобою помилилися — вирішили, що раз він узяв шлюб із вдовою, то й сам був удівцем. А насправді Бранка Ковач овдовіла в сімнадцять років, невдовзі після народження Славомира. За рік по тому вона вийшла за Щепана Чірича, що був одного з нею віку. Отож тут ловити нічого.

— Схоже, що так, — погодилася Джейн. — Ще одна нитка обірвалася. Що тепер робити? Сидіти склавши руки й чекати, поки Стен одержить твого листа?

— Один тиждень можна було б і зачекати, — сказав Кейт. — Та біда в тім, що Стен не на курорті, а на війні. У будь-який час він може залишити Цервениград і рушити з військом на Златовар. Поки гонець розшукає його, поки Стен віднайде можливість зв’язатися з Марікою… Словом, не можна покладатися лише на нього.

— Пропонуєш їхати до Любляна?

— Ні, це аж надто далеко. Але й залишатися тут ще на тиждень немає сенсу. На той випадок, якщо лист надійде вчасно і Стен або Маріка надішлють когось за нами, ми повідомимо вуйкові Ховраню, де нас шукати. Та спершу заждемо ще день — ану ж Ковач таки знає про Конорів. Заразом спробуємо ще один варіант і відвідаємо завтра найвідоміших мишковицьких лікарів. Судячи з усього, медицина серед Конорів у пошані. Та ж Маріка, наприклад…

Цієї миті почулося рипіння зовнішніх дверей, а відтак хтось постукав у внутрішні. Кейт машинально сунув руку до кишені, де лежав шокер, і дозволив увійти.

Це була покоївка, що принесла замовлені ним полуниці. За Кейтовою вказівкою вона поставила вазу на тумбу з його боку ліжка, а тоді промовила:

— Вуйко сказав, що завтра зранку Мілош має бути тут. Вас це влаштовує?

— Цілком, — відповів Кейт і дав дівчині ще двійко монет.

Покоївка подякувала і запитала, чи більше нічого не треба. Отримавши заперечну відповідь, вона вклонилася:

— Добраніч, пане, пані. Не забудьте замкнути за мною двері.

Вона подалася до виходу, Кейт пішов за нею. У передпокої дівчина затрималася, поманила його до себе і пошепки сказала:

— Здається, ви нехтуєте своєю дружиною. Це погано, мій пане. Дуже погано. — І вибігла в коридор.

Розгублений Кейт кілька секунд простояв нерухомо, потім замкнув на засув зовнішні двері й повернувся до кімнати.

— Що там вона шепотіла? — поцікавилася Джейн.

— Шепотіла? — прикинувся здивованим Кейт. — Нічого не шепотіла. Тобі почулося.

— Ні, не почулося. Я музикантка, Кейте, не забувай, і маю гострий слух. То що вона сказала?

„Чому всі жінки такі допитливі?“ — роздратовано подумав Кейт, замикаючи на засув і внутрішні двері. — „Недоречно допитливі. Чому б їй не запитати про щось справді важливе. Хоча б про те, навіщо мені знадобився Ховранів небіж…“

Він мовчки обійшов кімнату, загасив усі свічки, крім двох — на своїй і сестриній тумбах. Потім присів на край ліжка, взяв з вази одну полуницю і з’їв її. Запитав у Джейн:

— Хочеш?

Вона пирхнула:

— Цього ще бракувало! Полуниця, в ліжку, з твоїх рук — ні, красно дякую… До речі, ти так і не відповів на моє запитання. Я чула, що Елішка тобі щось нашіптувала.

Кейт з’їв ще дві ягоди і сказав:

— Гаразд. Якщо тобі так хочеться знати, Елішка зробила мені зауваження. Вона дорікнула, що я приділяю тобі мало уваги.

Джейн довго мовчала. Кейт уже вирішив, що тема вичерпана, аж тут вона тихо мовила:

— Як це розуміти?

— Саме так, як ти зрозуміла. Дівчина вважає тебе сексуально заклопотаною. Ти ж її лапала, хіба ні?

— Ну, лапала. Сам же бачив, нащо питаєш… І, до твого відома, — додала Джейн сердито, — сьогодні зранку, коли ти пішов тинятися містом, ми з нею гарно розважилися в ліжку.

„Радий це чути,“ — понуро подумав Кейт. Після тієї розмови в Марічинім кабінеті сестра не втрачала жодної нагоди, щоб зайвий раз нагадати йому про свою орієнтацію. Свідомо чи ні, вона робила це з цілком певною метою — примусити його відчувати докори сумління. І він їх відчував…

— А до чого тут ти? — після короткої паузи запитала Джейн. — Ти ж чоловік.

— У тім-то й річ, — неохоче відповів Кейт. — Вочевидь, Елішка витлумачила ваші дівочі розваги по-своєму. Вона вирішила, що з тієї чи іншої причини я… гм… погано виконую свої подружні обов’язки. Тому ти й шукаєш утіхи з нею.

— Отже, вона так і не зрозуміла, що мені подобаються дівчата?

Кейт трохи помовчав, добираючи потрібні слова. Йому хотілося якнайшвидше закінчити цю дражливу розмову.

— Виходить, що не зрозуміла, — промовив він. — Або не сприйняла це серйозно. Я звернув увагу, що дівчина нітрохи не бентежилась, коли ти лапала її в моїй присутності. Мабуть, вона вбачала в цьому гру, спробу з твого боку привернути мою увагу, подражнити мене.

— Але вранці це була не гра, — наполягала Джейн. — Ми з Елішкою таке виробляли, що…

— Благаю, звільни мене від подробиць, — рішуче урвав її Кейт. — Може, вона закохалася в тебе, хтозна. Але мені байдужісінько, я взагалі не хочу про це говорити. Давай уже лягати. Сьогодні був важкий день, та й завтра буде нелегкий. Маємо обійти всіх відомих у місті лікарів, може, хтось із них виявиться Конором.

Джейн торкнулась рукою свого волосся і переконалася, що воно вже висохло. Тоді згасила свічку на своїй тумбі, лягла на подушку й натягла до грудей ковдру.

— Твоя правда, — погодилась вона й повернулася спиною до брата. — Пора спати.

Кейт швидко роздягнувся й ліг. Попри те, що ліжко було широке і їх розділяла пристойна відстань, він почувався скуто й незатишно. А як почувалася Джейн, йому навіть важко було уявити. Ця ситуація не могла не нагадувати їй про ту подію десятирічної давнини, про його тодішній ганебний вчинок…

Ще в Мишковарі Кейт збагнув, що раз вони видаватимуть себе за чоловіка з жінкою, то й спати їм доведеться разом. Він хотів був повернутися до варіанту з братом і сестрою, але передумав — ця леґенда створювала куди більше проблем, ніж необхідність ділити одне ліжко. І Кейт був радий, що Джейн перша заговорила про варіант з подружжям. Він і сам дійшов би такого рішення, проте в нього не повернувся б язик запропонувати це…

Кейт поки не став гасити останню свічку, а спершу вирішив доїсти полуниці. За хвилину Джейн перекинулася на спину і сказала:

— Ну, гаразд, завтра відвідаємо мишковицьких лікарів. А якщо не знайдемо серед них Конорів?

— Тоді післязавтра поїдемо звідси. Вірніше, попливемо.

— Куди?

— В Ібрію. Тамтешній король — Конор.

— Звідки ти знаєш? — запитала здивована Джейн.

Кейт повернувся до сестри. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких миготіли відблиски полум’я свічки.

— Король Ібрії і є той самий Флавіан.

— Марічин наречений?

— Так. Я з’ясував це в Ковача. Коли мова зайшла про Маріку, я навмання закинув вудочку, сказав, що випадково почув розмову про те, нібито вона заручена з Флавіаном. Добре, що не назвав його якимсь Флавіаном, а просто Флавіаном. Ковач відповів, що офіційно про заручини не повідомляли, але й мишковитяни, й ібри вважають цей шлюб справою вирішеною. Мало того, найпоширеніша версія Марічиної відсутності полягає в тому, що Стен таємно відправив сестру до Ібрії, під опіку нареченого, і тепер король Флавіан переховує її в одному зі своїх замків, щоб до неї, бува, не дісталися шпигуни Чеслава Вишиградського.

— То он воно що! — спроквола мовила Джейн. — Маріка збирається стати королевою. Губа в неї не з лопуцька… А з чого ти взяв, що Флавіан неодмінно Конор? Ти ж сам казав, що з розмов Аліси та сера Генрі це не очевидно.

— Тепер уже очевидно. На жаль, зараз я не маю записів цих розмов, але згадувався він там щонайменше разів п’ять. І завжди мова йшла про людину, з якою Маріка та Стен добре знайомі, часто спілкуються. Звичайно, Ібрія недалеко звідси — але й не так близько, щоб Флавіан міг реґулярно з’являтися в Мишковарі, якби не був Конором. — З’ївши останню полуницю, Кейт підвівся й сів у ліжку. — Джейн, ти не заперечуєш, якщо я закурю?

— Кури на здоров’я, — відповіла сестра. — А я хоч подихаю димом.

Ще на самому початку Джейн відмовилася від сигарет і радила так само вчинити Кейтові, бо в світі, де ще ніхто не чув про тютюн, палити було необачно. Та їй було легко про це говорити — насправді вона не курила, а просто зрідка бавилася. Зате Кейтові доводилося непереливки, він не міг обійтися бодай без кількох сигарет на день, але палив лише тоді, коли його ґарантовано ніхто не міг побачити.

Від першої ж затяжки йому запаморочилося в голові. Він відкинувся на подушку і примружив очі, насолоджуючись цим відчуттям. Ніби звідкись здаля до нього долинув сестрин голос:

— А знаєш, мені це зовсім не подобається.

— Що? — не зрозумів Кейт.

— Ти вирішив їхати до Ібрії, не порадившись зі мною.

— На Бога, Джейн! А що я зараз, по-твоєму, роблю? Якраз раджуся. Будеш проти — ми нікуди не поїдемо.

— Але ж дивна в тебе манера радитися, — зауважила сестра. — Ти говориш про цю подорож, як про доконаний факт. Крім того, ти ще до початку нашої розмови попросив господаря влаштувати тобі зустріч з його небожем Мілошем. Думав, я не знаю, що він моряк? До речі, Елішка його менша сестра.

Кейт збентежився й ніяково промимрив:

— Ну, я гадав… я був певен, що ти погодишся. Бо якщо задум з лікарями нічого не дасть, у нас не залишиться інших варіантів. Я й сам не в захваті від перспективи три дні провести в морі, а потім ще кілька днів згаяти на поїздку з Канабри до Паланти.

— І врешті зустрітися з суперником, — промовила Джейн з чималою часткою зловтіхи; видно було, що ця думка її розвеселила. — До того ж на його території. Цікаво, що ти скажеш йому про свої стосунки з Марікою? Чи взагалі не говоритимеш, а відразу кинешся в бійку?

— Припини, — сказав Кейт. — Це зовсім не смішно.

Прицілившись, він викинув недопалок у відчинене вікно і лише тоді зрозумів, що утнув дурницю.

— Дуже культурно, — прокоментувала Джейн.

— Вибач, — винувато мовив Кейт. — Це я від злості.

— Через мої дурні слова? Та я ж просто пожартувала.

— У твоїх словах навіть більше правди, ніж тобі здається, — сказав він, зручніше вмощуючись у ліжку. — Я б з величезним задоволенням надавав Флавіанові по пиці…

— І дарма. Ви з ним радше товариші в нещасті, аніж суперники. Маріка обох вас водить за носа, а сама спить з Алісою. Твоя злість спрямована не за адресою. Якщо в тебе так сверблять руки…

— Будь ласка, Джейн, не треба, — простогнав Кейт. — Не вплутуй сюди Алісу. В Маріки з нею несерйозно.

— Ти так вважаєш?

— Атож. Саме так я вважаю. Маріку приваблюють хлопці, і… Коротше, я знаю, що вона закохана в мене. Може, вона сама ще не розібралася в своїх почуттях, зате я розібрався. Все-таки я маю певний досвід. І якби я захотів, Маріка давно була б моєю… Вірніше, — виправився він, — я, звісно, хотів цього. Але завжди стримувався, не йшов до кінця.

— Навіть так? — Джейн пильно подивилася на нього. — Дуже цікаво. З чого б така стриманість? Що тебе зупиняло?

— Страх втратити її, — просто відповів Кейт. — Я знав, що рано чи пізно наш зв’язок закінчиться, тому боявся й починати.

— Ідіотська лоґіка! — пирхнула сестра.

— Ідіотська, — погодився Кейт. — Але лоґіка. Маріка — не звичайна шляхетська панночка. Вона принцеса, донька князя й сестра князя. Її брат — майбутній імператор чи, принаймні, король. Маріка не владна над своїм особистим життям, і вибір її майбутнього чоловіка — питання політичної доцільності, а не ніжних почуттів. Навіть за всього бажання вона не зможе стати моєю дружиною.

— Гм… А відколи ти почав думати про одруження?

— Від першої зустрічі з Марікою. Я одразу зрозумів, що вона… особлива. Зовсім не така, як ті дівчата, що були в мене досі. Я хочу від неї набагато більшого, ніж просто переспати. Цього замало, я цим не задовольнюся. Мені потрібна вона вся — цілком і на все життя. А думка про короткий роман з нею видається мені блюзнірською… тільки прошу, не смійся.

— Я не сміюся, — м’яко мовила Джейн. — Це нітрохи не смішно. Це… це так зворушливо… І дуже сумно.

Кейт відвернувся, щоб не бачити співчутливого погляду сестри й задув свічку на тумбі. Спальня поринула в пітьму, лише холодні зорі байдуже миготіли у вікні.

— Добраніч, Джейн, — сказав він.

— Добраніч, Кейте, — відповіла вона.