Заборонені чари

Розділ 2 Брат і сестра

Каплиця Святої Ілони стояла на височині біля самого моря, звідки, як на долоні, було видно вхід до бухти. Дев’ять років тому тут розігралася драма, відгомін якої прокотився по всьому Західному Краю і вкрив ім’я Стенової матері невмирущою славою.

Сам Стен не був свідком тих подій. Тоді він перебував на півночі Галосагу, оскільки виникла реальна загроза масового вторгнення з Ґойдельських островів (уже там до Стена надійшла звістка, що його батько, князь Всевлад, загинув у Ютлані). Чаклуни-друїди, що правили островами, скористалися військовим конфліктом Імперії зі Свереґом і відновили морські набіги на північне узбережжя Галосагу. Як виявилося згодом, це був лише оманливий маневр, і тодішній земельний воєвода надто пізно розгадав підступний задум друїдів. У той час, коли всі незадіяні в свереґській кампанії війська було зосереджено на півночі, південний захід Галосагу лишився практично незахищеним — і саме туди друїди спрямували свій головний удар, маючи на меті передовсім захопити порт Мишкович. Їхня величезна армада, зробивши чималий гак, уникла зустрічі з імперськими патрулями і непоміченою ввійшла у води Ібрійського моря.

Вранці 11 червця мешканці Мишковича помітили на обрії безліч великих та малих вітрил. Будь-які сумніви стосовно мети прибуття непроханих гостей розвіялися після того, як ті без зайвих церемоній потопили два сторожові кораблі та рибальську шхуну, яка ще вдосвіта вийшла на промисел і не змогла ухилитися від зустрічі з ворогом. А коли спостерігачі за характерними ознаками встановили приналежність прибулих кораблів до ґойдельського військового флоту, у місті почалася паніка. Люди багато чули про жорстокість друїдів і знали, що на їхню великодушність годі сподіватися. Чоловіки садовили жінок і дітей на човни та баржі й відправляли їх угору за течією ріки, а самі готувалися до нерівного бою; для цієї мети командир міської залоги реквізував усі торгівельні й риболовецькі судна, що перебували в порту. Захисники міста розуміли, що їхня поразка неминуча і мало хто з них доживе до вечора — надто вже великі були ворожі сили. Але відступати вони не збиралися — їм треба було виграти час, бодай ненадовго затримати загарбників, щоб звістка про напад досягла найближчих замків і міст, щоб їхні малі діти, матері, дружини та сестри опинились у відносній безпеці якнайдалі від берега. Чоловіки Мишковича збиралися дорого віддати свої життя…

І тут утрутилася княгиня Ілона, яка раніше відмовилася залишити місто разом з рештою жінок. Своєю владою вона суворо заборонила всім кораблям покидати гавань, а сама, наказавши нікому її не супроводжувати, піднялася на височину над морем, звідки було видно весь грізний флот друїдів, що невблаганно наближався до берега.

Якийсь час княгиня стояла непорушно і пильно вдивлялася в море — аж раптом, за одностайним твердженням очевидців, вона засяяла! Її струнку постать огорнув блакитний ореол, а ті, хто був до неї найближче, навіть заприсягалися, що бачили над її головою золотий німб. У той час, як більшість свідків цього дива заклякли, не в змозі поворушитися, а дехто впадав навколішки й почав молитися, кілька найвідчайдушніших сміливців кинулися до своєї княгині. Проте кроків за десять від неї вони ніби наштовхнулися на невидиму пружну стіну, яка не пропускала їх далі.

Не звертаючи на них уваги, княгиня простягла руки в напрямку кораблів друїдів, з обох її долонь вихопилися сліпучі жовті промені й ударили в корпус флаґмана загарбників. Судно тут-таки спалахнуло, мов смолоскип, і, охоплене бурхливим полум’ям від носа до корми, стало поринати в море.

Захисники міста не встигли як слід здивуватися, коли ще два кораблі друїдів розділили долю свого флаґмана. Потім ще і ще… Ворожа армада танула просто на очах. У морі вирувала велетенська пожежа. Лише кільком десяткам загарбників вдалося врятуватися з палаючих кораблів і вплав дістатися берега. Вони намагалися здатися в полон, але всіх їх безжально вбивали на місці.

Щойно останній корабель друїдів було знищено, княгиня Ілона повернулася до своїх підданих і підвела руку в прощальному жесті. Блакитний ореол відокремився від неї і, зберігаючи обриси її постаті, полинув у небо, а вона, як підкошена, впала на землю. Тієї ж миті невидима стіна довкола княгині щезла, люди підбігли до неї, щоб надати їй допомогу, та вже запізно — вона була мертва. А на її вустах навіки застигла сумна усмішка…

Завдяки тому, що свідками цієї надзвичайної події були здебільшого дорослі чоловіки, не схильні до істеричного фантазування, розповіді різних очевидців у головному збігалися і навіть у деталях не дуже суперечили, а радше доповнювали одна одну. Вже згодом, при переказах, з’явилися вигадані подробиці, на зразок появи лику Спасителя та співу янгольського хору, але загальної картини вони не спотворювали, хіба трохи прикрашали її.

Ніхто в Мишковичі не сумнівався, що сила, яка дозволила княгині зупинити вторгнення друїдів, походила з Небес. Правда, попервах декого насторожувала її смерть, проте митрополит Мишковицький швидко знайшов пояснення: мовляв, Отець Небесний, надавши їй таку небачену могутність, не міг залишити її на грішній землі, а тому прикликав до себе. Згодом це стало офіційною позицією всієї Церкви.

В усьому світі лише кілька тисяч людей знали, що сталося насправді. Всі ці люди називали себе Конорами, бо успадкували свій чаклунський дар від спільного предка — чоловіка на ім’я Конор. Та навіть Конори були безмежно вражені вчинком княгині, коли з’ясувалося, що вона вдалась до допомоги Вищих Сил — тих самих, які миттєво вбивали будь-кого, хто наважувався прикликати їх. Якщо кожен із захисників міста, готуючись до бою, ще тішив себе слабкою надією, що саме йому пощастить уціліти, то у Стенової матері такої надії не було. Вона точно знала, що помре, і свідомо пішла на смерть. Фактично, Вищі Сили вбили її першої ж миті, як вона торкнулася до них, а весь той час, що знадобився для знищення ворожого флоту, життя в ній трималося лише завдяки відчайдушним зусиллям одинадцяти родичів-Конорів, які на відстані допомагали їй на кілька хвилин приборкати дику, первісну, смертоносну стихію…

Горюючи за матір’ю, Стен водночас дуже пишався нею. Адже вона вчинила саме так, як і належало справжньому правителеві — віддала своє життя задля порятунку своїх підданих, задля захисту своєї землі. Часом Стен замислювався над тим, як би він повівся на материному місці, і щоразу, намагаючись бути чесним перед собою, доходив невтішного висновку, що йому забракло б мужності на таку самопожертву. Певна річ, він би не втік від ворога, а разом з іншими бився б до останнього і, можливо, загинув би — хоча, найімовірніше, зміг би врятуватися. Тож Стен був щирим з Іштваном, коли казав, що не зміг би повторити подвиг матері. Для цього він вважав себе занадто еґоїстичним…

Залишивши перед каплицею свій почет — зброєносця та двох дружинників, Стен увійшов до середини. У невеличкій передній кімнаті він отримав з рук мовчазного ченця-служника свічку, вніс, як годилося, пожертву і ще на кілька секунд затримався, очікуючи благословення. Збагнувши, чого від нього хочуть, чернець незграбно осінив Стена знаменням Істинної Віри і ледве чутно промимрив: „Хай буде з тобою Отець Небесний і син його Спаситель. Амінь.“ Як і решта священнослужителів нижчого ранґу, він почувався ніяково, благословляючи сина святої. Стен подякував йому і пройшов до молельні.

Зачинивши за собою двері, він трохи постояв, звикаючи до тьмяного освітлення, а заразом переконався, що в каплиці перебувають лише двоє відвідувачів. Стен збирався прийти сюди ще вдень, але вирішив зачекати до вечора, щоб застати тут менше людей. Він хотів побути з матір’ю наодинці і сподівався, що присутні зрозуміють його бажання. А ті, хто прийде після нього, будуть попереджені почтом і зачекають зовні.

Стен занурив пальці в чашу зі святою водою, торкнувся ними лоба й рушив вузьким проходом між двома рядами дерев’яних лавок до вівтаря. Відвідувачі — чоловік та жінка, вочевидь, подружжя, — впізнавши його, шанобливо схилили голови, коли він проходив повз них. А коли Стен, опустившись навколішки перед вівтарем, встановлював запалену свічку перед материним образом, за його спиною почулося скрипіння дверей. Навіть не озираючись, він знав, що це вийшли попередні відвідувачі, а не ввійшли нові. У каплиці він залишився сам.

Стен підвівся з колін, відступив від вівтаря й сів на лаву в першому ряду, не зводячи погляду з ікони, на якій було зображено молоду русяву жінку з лагідною усмішкою на вродливому обличчі. Саме такою Стен запам’ятав свою матір, коли бачив її востаннє, перед своїм від’їздом на північ Галосагу. І саме такою, за його наполяганням, художник зобразив її на іконі, дарма що церковні діячі воліли бачити Святу Ілону суворою та величною.

„Матінко,“ — думав Стен. — „Сьогодні я маю прийняти рішення. Дуже важливе рішення, що вплине не лише на мою та сестрину долі, а й на майбутнє тисяч, мільйонів людей і цілих народів. Ти знаєш: я ніколи не уникав відповідальності, але такий величезний тягар лякає мене. Це неправильно, ненормально, коли так багато залежить від однієї-єдиної людини. А проте так склалися обставини, і я мушу зробити вибір. Я не маю права на помилку, але не знаю, де правда, і не знаю, як її шукати. Я стою на роздоріжжі — хто вкаже мені правильний шлях? Моє серце? Воно мовчить і лише болісно щемить. Мій розум? Він у сум’ятті. Родичі-Конори? Їхні думки розділилися, кожен упевнений у власній правоті й не поділяє моїх сумнівів, адже над ними не тяжіє відповідальність за мій вибір. Тож вирішувати мені — і мені ж платити за свій вибір. Як би ти вчинила на моєму місці, мамо? Як учинив би батько? Як учинити мені?..“

Красива русява жінка ласкаво всміхалася йому й ніби говорила: „Вирішувати тобі, синку. Я свою земну місію виконала, тепер твоя черга.“

Позаду двічі заскрипіли двері — відчиняючись і зачиняючись. Занурений у свої думки, Стен не одразу відреаґував на це непрошене вторгнення, а потім уже не встиг обуритися. Він почув тихий шурхіт шовкових спідниць, звук легких кроків, ніздрі йому приємно залоскотав знайомий ледь відчутний запах, який не можна було сплутати ні з чим іншим — ні в кого, крім Маріки, не було таких парфумів.

„І де вона їх тільки бере?“ — вже вкотре подумав Стен. Подумав суто машинально, за звичкою. Він неодноразово намагався довідатись у сестри, звідки в неї ці парфуми, всілякі креми, помади, мильні приналежності, деяка одіж, а надто взуття. Впродовж останніх двох років Маріка подарувала Стенові кілька пар черевиків — надзвичайно зручних, гарних та міцних. На всі розпитування сестра відповідала, що її постачальник не бажає розкривати джерела своїх надходжень, а сама вона не збирається називати ім’я постачальника, бо тоді втратить свою частку прибутку. Всі знатні та заможні жінки Мишковича знали, що через Маріку можна замовити такі чудові й дивовижні речі, яких більше ніде не знайдеш, і ладні були платити за них шалені гроші. Стен, що був не лише князем, феодальним правителем, а ще й торгівельним магнатом, шанував комерційну таємницю, але побоювався, що той невідомий постачальник міг ошукувати Маріку, граючи на її недосвідченості. Крім того, сестра нехтувала додатковою вигодою, купуючи дещо лише для власного вжитку. Скажімо, найкращими зі своїх парфумів, тими, які називала „шенел“, Маріка навідсіч відмовлялася будь з ким ділитися. Пояснювала, що їх дуже мало, вистачає тільки для неї, одначе Стен підозрював, що річ тут в іншому — вона просто хотіла підкреслити свою особливіть, адже так приємно володіти чимось таким, чого немає ні в кого зі знайомих…

За кілька секунд повз Стена пройшла юна дівчина в ошатній темно-синій сукні. Її розкішне золотаве волосся було дбайливо зібране в невигадливу, але гарну зачіску. Схиливши коліна біля вівтаря, вона поставила свічку перед іконою матері, потім підвелася й сіла на лаву поруч із братом. Її тонкі пальці легенько доторкнулися до його руки.

— У порту мені сказали, що ти тут, — мовила вона не голосно, але й не пошепки.

Стен ніжно стиснув м’яку теплу долоню сестри. Якщо їхня мати, княгиня Ілона, за словами священників, стала янголом на небі, то Маріка, поза сумнівом, була янголом земним — хоча й мала аж ніяк не янгольську вдачу. Струнка тендітна білявка з досконало правильними і водночас лагідними рисами обличчя та невинними очима кольору весняного неба, Маріка разюче відрізнялася від Стена — смаглявого кароокого шатена, високого, міцної статури, далеко не красеня, хай і по-чоловічому привабливого. Дивлячись на них, стороння людина нізащо не здогадалася б, що вони рідні брат і сестра.

За попередніх часів злі язики пліткували, що Маріка не донька князя Всевлада, але жодних доказів не наводили, ґрунтуючись лише на туманних підозрах про подружню невірність княгині. Зараз про це воліли не говорити, а коли й згадували, то вкрай обережно, побоюючись звинувачень у блюзнірстві. Сам Стен намагався не думати про таку можливість, але в будь-якому разі він твердо знав одне: що б там не було, його ставлення до Маріки від цього нітрохи не зміниться, він завжди любитиме її понад усе…

— Сьогодні зустрічаєшся з Флавіаном? — запитала Маріка.

— Так, — здивовано відповів Стен. — А як ти дізналася?

— Просто здогадалася. Адже це очевидно — раз імператор помер, то Флавіан не забариться знову на тебе натиснути.

— Авжеж, не забариться, — підтвердив Стен, спохмурнівши.

Ні брат, ні сестра не почували ні найменшої незручності, розмовляючи тут про справи. Зрештою, це була каплиця їхньої матері, можна сказати, їхня родинна територія. Тут їм було спокійно й затишно, а святість цього місця спонукала до глибшого аналізу своїх думок, намірів та поривань, мимоволі змушувала зважувати кожне слово.

— Стене, — після короткої паузи озвалася Маріка. — Здається, я ще не готова до заміжжя.

— Тобі вже шістнадцять, — зауважив він.

— Хіба це багато?

— Саме на порі. Більшість твоїх ровесниць уже мають чоловіків.

— А я ще не готова, — не поступалася сестра. — Краще зачекати.

Стен стиха зітхнув. Останнім часом Маріка дедалі відвертіше демонструвала своє небажання виходити заміж, і це дуже непокоїло його. Ні, він зовсім не прагнув чимшвидше спекатися сестри, якраз навпаки — йому й самому не надто кортіло відпускати її. Але Стен боявся, що Маріка могла закохатися в когось із місцевих; і не просто закохатися, а й зайти значно далі, ніж це дозволено порядній дівчині. Проте він навіть у гадці не мав вистежувати сестру, бо розумів, що цим лише погіршить ситуацію, підштовхнувши її до рішучіших дій…

— Рік тому, — стримано мовив Стен, — ти нітрохи не заперечувала проти шлюбу з Флавіаном.

— Не через велику любов до нього. Раніше я думала, а ти всіляко підтримував цю думку, що тобі конче потрібен шлюбний союз із Ібрією для здобуття корони Галосагу. Проте згодом я побачила, що Флавіан і так зацікавлений зробити тебе королем. Він хоче цього навіть більше, ніж ти сам.

Стен не міг не погодитися з сестрою:

— Все це правда, але ти маєш зрозуміти…

— А тепер, — провадила Маріка, не зважаючи на його слова, — зі смертю імператора тобі взагалі не знадобиться стороння підтримка. Поки Чеслав каламутитиме воду, ти зможеш утвердити свою владу над Галосагом, і ніхто не стане тобі на заваді.

— Я ще не вирішив, як мені вчинити, — сказав Стен.

Маріка знизала плечима.

— А що тут вирішувати? Тут я цілком згодна з Флавіаном — твоє місце на троні Галосагу. Чи ти хочеш позмагатися за імператорський престол?

— Подивимося, — відповів Стен невизначено. — І якщо я так вирішу, до Златовара ти поїдеш зі мною.

Маріка вмить спохмурніла.

— Не думаю, що це гарна ідея. Передовсім, на мій погляд, тобі нічого робити в Златоварі. А якщо й надумаєш їхати, то буде необачно так довго залишати князівство на дядечка Войчо.

— З князівством нічого не станеться. А наш дядько робитиме те, що йому казатиме Щепан Чірич.

— Все одно, — наполягала Маріка. — Буде надійніше, якщо тебе заступатиму я. Та й мені кортить спробувати себе в ролі правительки. Хай навіть номінальної.

Стен пильно подивився їй в очі.

— Це єдина причина, чому ти хочеш лишитися? Чи є щось іще?

— Ні, більше нічого.

Попри впевнений тон і щирий, невинний погляд сестри, Стен зрозумів, що вона збрехала.

„Таки в неї хтось є,“ — з гіркотою подумав він, відчуваючи неприємну порожнечу в грудях. — „Хто ж цей негідник, хто?.. Даруй, матінко, не встежив я за Марікою…“

„Даруй, матінко,“ — і собі думала Маріка. — „Даруй, що збрехала в цьому святому місці. Даруй, що взагалі брешу Стенові…“

А княгиня Ілона дивилася з ікони на своїх дітей і лише лагідно всміхалася.