Заборонені чари

Розділ 1 Князь із роду Конорів

На чотирнадцятому році безперервної аґонії старий імператор нарешті помер.

Михайло II правив Західним Краєм мало не двадцять років і більшу частину свого врядування був прикутий до ліжка. Попервах, коли імператор тільки захворів, ніхто не сумнівався що невдовзі він віддасть чортові душу, і його ймовірні наступники вже подумки приміряли на себе корону, завзято інтриґуючи один проти одного. Однак старий уперто чіплявся за життя і ніяк не хотів помирати. Достойники Імперії, що прибули до столиці для обрання нового імператора, після двох місяців марного чекання й безплідної підкилимної боротьби мусили роз’їхатися, спіймавши облизня. Потім вони ще тричі з’їжджалися до Златовара при кожній новій звістці про різке погіршення імператорового здоров’я — і щоразу старий Михайло пошивав їх у дурні. Навіть цього, найостаннішого разу, він примудрився підкласти могутнім князям велику свиню, оскільки помер, так би мовити, без попередження — просто увечері заснув, а на ранок не прокинувся.

Спеціальні кур’єри лише покидали Златовар, щоб донести в усі кінці велетенської держави цю довгоочікувану скорботну новину, а Стеніслав, чи простіше Стен, чотирнадцятий князь Мишковицький, земельний воєвода Галосагу, хоч і перебував майже за тисячу миль на південний захід від столиці, вже знав про смерть імператора. Також він знав, що цей факт приховували аж до полудня, а коли чутки стали просочуватися з палацу до міста, по всьому імператорському домену почалося безпрецедентне за своїм розмахом полювання на голубів. Головною ціллю, звісно, були поштові голуби, проте розосереджені довкола столиці та найближчих поселень лучники й арбалетники для зайвої певності відстрілювали всіх птахів без розбору, навіть ні в чому не винних ворон. Старший Михайлів син, Чеслав, князь Вишиградський і реґент Імперії, будь-що прагнув виграти час, аби встигнути привести в дію вже добряче заіржавілий механізм давно підготовленої змови з захоплення верховної влади. Як і всі інші, за винятком небагатьох обраних, князь Чеслав не підозрював, що існують набагато швидші способи передачі звісток, ніж голубами. А обрані — ті, хто знав цей спосіб, — воліли тримати його в таємниці.

Утім, голуб, відправлений до Стена, уникнув гіркої долі багатьох своїх товаришів. Його випустили за межами володінь Корони, і він мав прилетіти не раніше післязавтрашнього вечора. Лише тоді можна буде привселюдно оголосити про смерть імператора, а доти треба вдавати, ніби нічого не сталося. Добре, що до поїздки у далекий Златовар довго готуватись не доведеться. Наступного тижня Стен збирався вирушити до Лютиці, де невдовзі мали розпочатися щорічні збори Земельного Сейму Галосагу. Тож він просто оголосить про вимушену зміну маршруту… Або не оголосить — усе залежить від того, чи пристане він на пропозицію Флавіана. Якщо так, то імператор помер дуже вчасно — немає потреби спеціально скликати Сейм…

„Сконав таки, сучий син!“ — без тіні співчуття і з чималою часткою зловтіхи думав Стен, енерґійно крокуючи по бруківці набережної. — „Бодай ти довіку горів у пеклі, Михайле!“

Стен мав вагомі підстави не почувати до небіжчика імператора ані крихти жалю і не журитися з приводу його запізнілого відходу до іншого світу. Тринадцять років тому, коли всі чекали, що Михайло II от-от помре, князь Всевлад, Стенів батько, мав непогані шанси стати його наступником. І не просто непогані, а чудові. Що ж до самого Стена, то хоч він формально вважався одним з претендентів на престол, його шанси були мізерні. Ще менше сподівань здобути законним шляхом корону мав хіба що теперішній реґент Імперії, князь Чеслав Вишиградський…

На молу, як завжди, було велелюдно та гамірно. Велике червоне сонце вже почало поринати у води Ібрійського моря, але жодних ознак зниження активності в порту не спостерігалося, швидше навпаки — з настанням вечірньої прохолоди метушня лише посилилася. Життя тут не завмирало навіть уночі. Мишкович був найбільшим портом на західному узбережжі Галосагу і четвертим за величиною серед усіх портів Західного Краю. Моряки любовно називали його Щуровичем — на честь відповідних гризунів, якими аж кишить будь-який порт на світі. Стен не вважав цей каламбур вдалим чи бодай дотепним, позаяк Мишкович було також його родове ім’я, і походило воно зовсім не від мишей, а від видатного воєводи Мишка, який чотириста з гаком років тому заклав у гирлі річки Гари замок Мишковар і заснував порт Мишкович, що згодом став найбільшою цінністю його нащадків, князів Мишковицьких, і головним джерелом їхнього багатства.

Зараз на рейді в гавані стояло понад півсотні кораблів, і з-поміж них особливо вирізнялися два велетенські судна — нові тримачтові красені, що лише на початку цього року зійшли зі стапелів на мишковицькій верфі. Кораблі називалися „Князь Всевлад“ і „Свята Ілона“; завтра на світанку вони вирушать у плавання до невідомих берегів, на пошуки західного морського шляху в Гіндураш. Спорядити таку експедицію було заповітною мрією князя Всевлада — але здійснилась вона лише за дев’ять років по його смерті, завдяки зусиллям Стена, який завершив розпочату батьком справу.

З гордістю дивлячись на чудові кораблі, рівних яким не було в усьому світі, Стен згадав, як він ще підлітком гаяв довгі зимові вечори за вивченням складних креслень і морських карт, що рясніли білими плямами; як слухав захопливі розповіді батька про великих мореплавців минулого; як вони разом мріяли про той день, коли могутні судна здіймуть свої білосніжні вітрила і попрямують на захід, щоб здійснити неможливе — перетнути Великий Океан і кинути якір біля берегів далекого східного Гіндурашу…

І Стена з новою силою охопив гнів.

„Паскудний покруч!“ — подумки звернувся він до небіжчика імператора. — „Якби тебе вчасно грець побив, мій батько був би ще живий. І мама також… Ну, а ти, Чеславе, ще в мене пострибаєш. А я буду першим, хто стрибатиме на твоїй могилі…“

Провину за смерть своїх батьків Стен цілком покладав на імператора Михайла та його сина Чеслава, котрі дев’ять років тому розв’язали війну зі Свереґом і вели її мало сказати бездарно. Під час цієї війни загинули Стенові батько та матір, залишивши його, шістнадцятирічного юнака, з важким тягарем князівської влади на плечах та малою сестричкою на руках. І хтозна, яка з цих двох нош завдала йому більше клопоту…

На головному причалі саме вантажили на шлюпки останню партію продовольства й питної води, призначених для „Князя Всевлада“ та „Святої Ілони“. Зворотним рейсом ці шлюпки мали доправити на берег усіх моряків — офіцери обох кораблів були запрошені на святкову вечерю за князівським столом, а на рядових матросів чекало щедре частування на подвір’ї замку.

За роботою своїх підлеглих спостерігав високий рудобородий чоловік років сорока п’яти, з широким вилицюватим обличчям, загрублим від сонячних променів та солоного морського повітря. Він був одягнений добре, зі смаком, але практично і без претензій. Будь-якої миті він міг просто скинути камзол та капелюха й допомогти матросам, не ризикуючи зіпсувати своє вбрання. Звали його Млодко Іштван, він був капітаном „Святої Ілони“ й керівником експедиції. Мабуть, на всьому західному узбережжі не знайшлося б шкіпера, який краще годився для цієї місії. Іштван мав величезний досвід керування людьми та кораблями, досконало знався на мистецтві навіґації, а що вкрай важливо, здавна був захоплений ідеєю віднайти західний шлях до країни шовку та прянощів.

Завидівши свого князя, матроси на хвилю припинили вантажити припаси, шанобливо привіталися, стали бажати йому доброго здоров’я. Стен кивнув їм у відповідь і сказав:

— Дякую, друзі. Але прошу, продовжуйте. Що швидше ви впораєтеся, то раніше почнеться бенкет.

Матроси з подвоєним завзяттям повернулися до роботи. А Іштван усміхнувся в руду бороду.

— Ну й завдали ви мені клопоту, ґаздо Стеніславе. Боюся, деякі хлопці так налигаються, що завтра лазитимуть рачки.

— Це й буде для них першим випробуванням, — незворушно зауважив Стен. — Ось чому я наказав вам з Вовчеком набрати більше людей, ніж ви вважали за потрібне. Завтра зможете відсіяти зайвих з-поміж тих, хто не вміє пити. А для інших це буде наука.

Іштван згідно кивнув:

— Я так і збирався вчинити. І Вовчек також.

— До речі, — запитав Стен, — а де він?

Іштван миттю спохмурнів.

— На „Всевладі“. Обіцяв повернутися з останньою шлюпкою, мовляв, хоче ще раз перевірити готовність корабля, та мені здається, що сьогодні він просто не в гуморі. І взагалі… — Капітан прокашлявся. — А втім, до чого тепер ці розмови.

Стен похитав головою:

— Якраз навпаки. Тепер ми можемо відверто поговорити.

— Про Вовчека?

— Про нього.

— Коли вже пізно його замінити, — не запитав, а констатував Іштван.

— Саме так, — кивнув Стен. — Бачу, ваші люди вже закінчують. Вирушаєте з ними?

— Це залежить від вашої світлості.

— У такому разі я волів би, щоб ви залишилися.

— Добре.

Нарешті було завантажено останню діжку з прісною водою, шлюпки відчалили від берега й попливли до кораблів. Тим часом, зачувши про Стенову появу, кілька офіцерів зі „Святої Ілони“ та „Князя Всевлада“, що тинялися в порту, прибули до головного причалу. Стен делікатно порадив їм не гаяти часу й вирушати до замку. Збагнувши, що князь хоче поспілкуватися з Іштваном віч-на-віч, офіцери та решта присутніх квапливо розійшлися. Двоє дружинників та зброєносець, що супроводжували Стена, перегородили вхід на причал, аби ніхто не потурбував їхнього князя.

Прихилившись плечем до дерев’яної палі, Стен спрямував замислений погляд повз кораблі до обрію, за яким щойно сховалося сонце.

— Я б так хотів вирушити з вами, капітане, — промовив він з сумовитими нотками в голосі. — Якби мій батько був живий, я б так і вчинив.

Іштван важко зітхнув — князь Всевлад був його другом і покровителем.

— На жаль, вашого батька, світла йому пам’ять, більше немає з нами, і ваше місце, государю, тут.

— Атож, — погодився Стен. — Це мій обов’язок, і я не маю права нехтувати ним. Саме тому з вами буде Словодан Вовчек.

Іштван здивовано підвів брову, проте змовчав.

— Як я розумію, — продовжив Стен після короткої паузи, — всі ваші заперечення проти Словодана зводяться до того, що він надто молодий і ще недосвідчений.

— Загалом так. Я визнаю, що Вовчек природжений моряк. Років за п’ять або десять, можливо, він стане одним із кращих у нашій справі — а може, навіть найкращим. Та поки… Я був би радий мати його за старшого помічника — але до капітана він ще не доріс.

— Словодан уже три роки керує кораблем, — зауважив Стен. — І не якимсь коритом, а двомачтовим бриґом. Ви вважаєте, що він погано справляється?

Іштван повернув голову і слідом за Стеном подивився за „Самотню зорю“ — корабель, чиїм власником був дев’ятнадцятирічний Словодан Вовчек. Три роки тому, коли помер його батько, юний Словодан, який майже все життя провів у морі, не став наймати досвідченого шкіпера, а сам зайняв батькове місце на містку. Він погодився передати командування своїм кораблем у інші руки, лише коли Стен запропонував йому посаду капітана „Князя Всевлада“.

— Ні, ґаздо Стеніславе, — нарешті відповів Іштван. — Я не кажу, що Вовчек поганий капітан. Він дуже вправний та ще й до біса фартовий. Але для такого тривалого плавання, як наше, замало лише майстерності та фарту. Потрібен також досвід, який приходить з роками.

— Отже, все впирається в його молодість, — підсумував Стен. — Між іншим, у наших з ним долях багато спільного. Нас обох змалку навчали керувати: мене — князівством, його — кораблем. Я став князем у шістнадцять років; він у такому ж віці — капітаном. Невже в свої дев’ятнадцять я був кепським правителем?

— Що ви, ґаздо Стеніславе! — запротестував Іштван, шокований таким, на його погляд, геть недоречним порівнянням. — З вами все інакше.

— І в чому ж полягає ця інакшість? В тому, що я син Святої Ілони? Чи що я чаклун?

Капітан ніяково відвів очі. Ні для кого не було таємницею, що Стен та його сестра Маріка мали чаклунський хист, успадкований ними від матері, але прямо говорити про це вважалося ознакою поганого тону. Офіційна Церква Імперії суворо засуджувала будь-яке чаклунство та відьомство, а самих чаклунів і відьом оголошувала в кращому разі шахраями, а в гіршому — слугами нечистої сили. Винятки робилися вкрай рідко і, здебільшого, з політичних міркувань. Та навіть у колі цих обраних покійна княгиня Ілона була винятком — вісім років тому Священний Синод зарахував її до сонму святих, а два роки по тому Масильський Собор підтвердив канонізацію, проголосивши Святу Ілону покровителькою Галосагу — цебто всіх земель у західній частині Імперії. Втім, церковники уникали обговорювати питання про можливу приналежність княгині Ілони до чаклунського роду-племені. Вони стверджували, що сила, яка дозволила врятувати країну від нашестя друїдів, була зіслана на княгиню Отцем Небесним, а тому Стен та Маріка перебували мов би під захистом святості своєї матері, і прилюдно називати їх чаклунами було щонайменше необачно. Це могли розцінити як спробу спаплюжити ім’я найшанованішої в Галосазі святої, тим більше що і Стен, і Маріка поводилися вкрай обережно і ніколи не виказували при сторонніх своїх надзвичайних здібностей, якими (в чому майже ніхто не сумнівався) вони таки володіли…

Після тривалих роздумів Іштван обережно промовив:

— Государю, ви заганяєте мене в глухий кут. Якщо навіть ви… е-е… чаклун, то не такий, як решта. І ваша свята матінка… їй не рівня різні ворожбити, що дурять людей на ярмарках. Всі вони, разом узяті, не змогли б здійснити того, що зробила пані княгиня з благословення Отця Небесного.

— Я теж не зміг би, — незворушно сказав Стен.

— Але… Поза сумнівом, благодать, що зійшла на вашу матір, торкнулась і вас з пані Марікою; інакше просто бути не могло. Ваш дар ніякий не чаклунський, а…

— То який же він?

Іштван розвів руками.

— Ну, навіть не знаю, як його назвати. Хай би які були ваші здібності, ясно, що вони не від диявола.

— А як щодо решти чаклунів?

Іштван насупився. Йому було прикро чути, як син Святої Ілони вперто називає себе чаклуном. З усією можливою твердістю він мовив:

— Ґаздо Стеніславе, ви дуже розчаруєте мене, якщо станете запевняти, буцім ви такий самий, як ті ярмаркові дурисвіти або, боронь Отче, друїди.

— Я не такий, як згадані вами ворожбити, і вже тим більше не такий, як друїди, — відповів Стен майже лагідно. — І моя сестра не така. І наша мати, звичайно ж, була не такою.

— Добре хоч це ви визнаєте, — полегшено зітхнув Іштван. — Прошу, государю, поводьтеся обережніше з такими словами. Адже багато хто бачить вас нашим майбутнім імператором.

„У тім-то й біда, що багато,“ — похмуро подумав Стен. — „Та тільки не ті, від кого це залежить.“

Стен чудово розумів, які примарні його шанси на імператорську корону. По-перше, він був надто молодий, а отже, в разі обрання надовго посів би трон, що ставило під загрозу одну з головних підвалин найвищої державної влади в Імперії — принцип виборності монарха. По-друге, як не крути, а він був чаклуном. А по-третє, незважаючи на вищесказане і завдяки авторитетові матері, він був дуже популярний — не лише в Галосазі, а також у центральних, південних і навіть у східних землях Імперії. На Стенів погляд, у цій популярності було щось ірраціональне, непідвладне лоґічному поясненню: його шанували не як людину і правителя, а радше як живу леґенду, як ходяче диво, як напівбожество — сина канонізованої святої. А чотири роки тому Земельний Сейм обрав Стена воєводою Галосагу, імператорові довелося підтвердити це призначення, і вперше за останні три сторіччя формальні повноваження земельного воєводи, як верховного імперського намісника, набули реальної ваги не лише у військових, а й у цивільних справах.

Гальські князі та жупани мусили рахуватися зі Стеном, оскільки він тішився прихильністю духовенства, мав підтримку з боку помісної шляхти та заможних міщан — тобто, спирався на три головні верстви суспільства. Більшості князів така Стенова популярність була не до вподоби, вони почасти заздрили йому, почасти боялися його впливу, тому видавалося малоймовірним (ба навіть неймовірним!), що на виборах імператора вони віддадуть свої голоси за його кандидатуру. Достойники Імперії нізащо не повторять помилки двадцятирічної давнини, коли вони всадовили на престол старого, немічного, але дуже впливового князя Вишиградського — а тепер його син намертво вхопився за батьківську корону і, схоже, не має наміру віддавати її без бою. Ніколи ще Імперія Західного Краю не була така близька до свого краху…

Стен труснув головою, відганяючи тривожні думки, і повернувся до розмови з Іштваном:

— Отже, ви визнаєте, що бувають різні чаклуни? — І, попереджуючи можливі протести, поквапився додати: — Тільки не треба чіплятися до слів. Погодьмося, що є різні чаклуни — просто шахраї, про яких не варто говорити; далі, всілякі штукарі з тих, кого зазвичай називають чаклунами; ще ґойдельські друїди, що заради здобуття сили поганять власне єство; і, нарешті, такі як я, Маріка та наша матір. Гаразд?

Іштван переступив з ноги на ногу, почухав потилицю і втупив погляд у носки своїх чобіт. З усього було видно, що він почувався вкрай незатишно і радо ухилився б від продовження цієї дражливої розмови.

— А все ж не до смаку мені слово „чаклун“, ґаздо Стеніславе. Від нього за версту тхне нечистю.

— Можна казати „чарівник“… хоча звучить це несерйозно, надто по-дитячому. Тоді вже краще „маг“.

— Маги ті ж самі чаклуни, тільки ібрійською мовою, — зауважив Іштван. — Один чорт — що собака, що хорт.

— То запропонуйте щось інше. Буду вам вдячний.

— Гм… Може, чудотворець?

Стен розсміявся:

— Згляньтесь на мою скромність, капітане! Який з мене чудотворець? Інша річ, що так можна назвати мою матінку, хоча це слово не має жіночого роду. А що ж до мене, Маріки, інших схожих на нас… — Стен говорив недбало, ніби йшлося про найбуденніші речі. Проте всередині він весь зібрався й ретельно зважував кожне слово. — Певна річ, ми маємо деякі здібності, але чудотворцями нас назвати не можна. Аж ніяк.

Між ними запала напружена мовчанка. Після того, як дев’ять років тому княгиня Ілона продемонструвала свою маґічну силу на очах у тисяч людей, підозри у володінні чаклунським хистом звернулися не лише на її дітей, а й на всіх кровних родичів. Одначе розмов на цю тему намагалися уникати. Сама думка про те, що на світі є ще багато таких могутніх чаклунів, лякала простих людей, і більшість з них, не маючи іншого виходу, визнали за краще для власного ж спокою повірити твердженням Церкви, що княгиня одержала свою силу вже після народження, а не успадкувала її від предків…

— Як ви гадаєте, капітане, — витримавши паузу, продовжив свій наступ Стен, — якби я міг вирушити з вами, була б від мене користь у плаванні? Маються на увазі не мої скромні знання морської справи, а мої… інші здібності.

Іштван знову почухав потилицю.

— Ваші здібності, кажете? Ваші надзвичайні здібності, — він особливо наголосив на передостанньому слові. — Якби я знав, у чому вони полягають, то дав би вам конкретну відповідь. Проте я не знаю і не певен, що хочу знати.

— Чому так? — вкрадливо спитався Стен. — Хіба вам не цікаво?

— Навпаки, государю. Від природи я дуже допитливий, бо інакше не пускався б за тридев’ять морів на пошуки шляху в Гіндураш. Проте я вмію вгамовувати свою цікавість, коли вважаю її недоречною. Був би я вашим державним радником, то неодмінно запитав би, чи можна застосувати ваші особливі вміння в урядових справах. Але я не ваш радник — отож це мене не стосується. От якби ви справді вирушали зі мною в плавання, то можете не сумніватися, що я виказав би більше зацікавленості щодо ваших здібностей і можливої користі від них.

Стенові сподобалось така відповідь, і він зайвий раз переконався в тому, що вчинив правильно, завівши цю розмову. Тепер залишалося завдати останнього удару і сподіватися, що Іштван гідно його витримає.

— Запевняю, капітане, я таки став би вам у пригоді. Та оскільки це неможливо, замість мене з вами вирушає Вовчек. Його участь в експедиції — додаткова ґарантія її успіху. Безперечно, від Словодана буде більше користі, ніж було б від мене, бо він ще й гарно знається на морській справі.

Якби Іштван був років на десять молодшим, Стен напевно б розсміявся, дивлячись на його видовжене від безмежного подиву обличчя і відвислу мало не до грудей щелепу. Проте він стримав свій сміх і з усією серйозністю, на яку був спроможний, продовжував:

— Вовчек такий, як і я, капітане. Він має ті ж здібності, що й у мене. А щоб позбавити вас сумнівів з приводу природи його чаклунського дару, відкрию вам таємницю, що Словодан мій далекий родич по лінії матері.

Остання звістка, мов добрячий стусан, вивела Іштвана зі ступору.

— Ваш родич? — хрипко перепитав він і коротко закашлявся.

— Далекий, — повторив Стен. — Дуже далекий. Наші здібності ми успадкували від спільного предка.

Іштван відійшов від краю причалу й важко опустився на залишену кимось паку з пресованою соломою. Стен присів поруч і терпляче чекав, коли він буде готовий до продовження розмови.

А Іштван усе дивився на красеня „Князя Всевлада“, до лівого борту якого було підтягнено прибулі з берега шлюпки. Щонайбільше за півгодини вони повернуться з матросами та офіцерами, серед яких має бути і Словодан Вовчек.

Врешті Іштван перевів замислений погляд на Стена і запитав:

— Чому ви мені все це розповіли?

— Чому зараз, — уточнив Стен. — Чи чому взагалі?

— Взагалі. Чому лише зараз, я й так розумію. За півдоби до відплиття вже запізно міняти капітана корабля. Навіть якби тепер я був катеґорично проти участі в експедиції Вовчека, то не став би цього вимагати.

— Але ж ви не проти Словодана?

Іштван зняв капелюха і пригладив свої руде з сивими пасмами волосся.

— Мушу визнати, государю, що після ваших слів у мене поменшало заперечень проти Вовчека.

— Навіть попри те, що він… такий, як я?

— Саме тому й поменшало. Хоча не буду критися, мене приголомшила ця новина. І я б таки дуже нервував, якби не ваше запевнення, що ви з Вовчеком родичі, а ваші особливі здібності мають однакове походження. Та коли вже сама Свята Церква, хай і мовчазно, проте визнає, що в цих здібностях немає нічого нечистого… — Тут Іштван замовк і в його очах спалахнули вогники розуміння. — То що ж це виходить? Невже знаменита Словоданова фартовість…

— Саме так, — підтвердив Стен. — Йому не просто щастить у морі. Це наслідок особливої майстерності, що походить від його чаклунського хисту. Поки кораблем керує Вовчек, він ніколи не зіб’ється з курсу, не сяде на мілину, не напореться на рифи, не пропаде під час бурі. З двома кораблями йому буде важче, але Словодан запевняє, що впорається — у тому разі, певна річ, якщо в ви дослухатиметеся до його порад. Гадаю, немає ніякої необхідності надавати Вовчеку спеціальні повноваження. Ви будете повновладним начальником експедиції, а він — капітаном „Князя Всевлада“ і вашим заступником. Зрештою, ви обоє люди розважливі і зможете домовитися між собою. Адже так?

— Безперечно, государю, — відповів Іштван, задоволений тим, що його права керівника жодним чином не будуть обмежені. — Ми з Вовчеком і так порозуміємося. Тепер, знаючи правду, я зможу покладатися на його передчуття, бо розумітиму, що це не просто сліпа удача.

— От і добре, — задоволено мовив Стен. — Саме тому я й вирішив довірити вам Словоданову таємницю. Упевнений, ви збережете її. Бо якщо люди дізнаються про справжню природу його фартовості, йому буде непереливки. Адже він не має ні мого високого становища, ні святої матінки, чий авторитет захистив би його від недоброзичливців.

Іштван з розумінням кивнув:

— Ваша правда, ґаздо Стеніславе. Люди заздрісні й сповнені забобонів.

— А ви?

— А що я? — Він стенув плечима. — Я хочу знайти західний шлях до Гіндурашу, і якщо Вовчек посприяє цьому, буду лише вдячний йому. А слави вистачить на всіх нас.

На цьому Стен вирішив закінчити розмову, щоб дати Іштванові можливість гарненько обдумати все почуте. А тут, як на замовлення, випала слушна нагода.

— Бачу, нам не хочуть дати спокою, — з удаваним невдоволенням промовив Стен, підводячись.

І справді, якийсь пишно вдягнений, невисокий на зріст чоловік саме завів сварку з дружинниками, вимагаючи, щоб його пустили до князя. Щойно глянувши на цю людину, Іштван гидливо сплюнув:

— Клятий работоргівець!

Тим часом Стен підійшов до галасливого чоловіка, який при його наближенні миттю вгамував свій запал. Дружинники відступили на крок, але пильності не втрачали, готові за першим же знаком князя звільнити його від настирливого прохача.

— Що тут коїться? — владно запитав Стен.

Работоргівець низько вклонився йому, а відтак квапливо заторохкотів:

— Ваша світлосте, я благаю справедливості! Мене хочуть пограбувати. У мене…

— Передовсім, хто ви?

Той зніяковів і, виправляючи свою помилку, ще раз уклонився.

— Перепрошую, государю, за мою непоштивість. Я дуже схвильований і вкрай засмучений. Мене звати Пал Антич, я капітан корабля „Морський лев“, що дві години тому кинув якір у вашому порту.

Віддалік почулися в’їдливі коментарі:

— Який там лев! Швидше шакал.

— Або гієна.

— Та ні, вурдалак!

І вибух глузливого реготу.

Пал Антич густо почервонів і скоса кинув на насмішників злостивий погляд.

А Стен пильніше придивився до нього. Пал Антич, хоч і називав себе капітаном, навряд чи був ним насправді. Вочевидь, він належав до того штибу марнославних купців, які, мало розуміючись на морській справі, для зайвої пихи нагороджували себе цим званням, а всі клопоти, пов’язані з керуванням кораблем, перекладали на плечі старшого помічника.

— Чим ви займаєтеся, капітане? — це слово Стен вимовив з неприхованою іронією.

— Я чесний торгівець, ваша світлосте. Привожу з півдня тропічні фрукти, кавові зерна, лікувальні трави, цінні породи деревини, леопардові шкури, слонову кістку…

— І рабів, — зневажливо додав Іштван, що стояв за Стеновою спиною. — Купує їх за безцінь у тамтешніх дикунів, розплачується дешевими брязкальцями, а тут бере по двадцять златих за душу.

— По п’ятнадцять, — заперечив Антич. — А то й по десять. Я веду чесну торгівлю, а мене хочуть розорити, пограбувати, роздягти до нитки…

— І хто? — суворо запитав Стен. — Чи ви часом не натякаєте, що в моєму порту серед білого дня хазяйнують розбійники?

— О ні, государю, ні, це не розбійники.

— То хто ж тоді?

— Митники вашої світлості… уклінно перепрошую… вони вимагають сто златих за кожного чорнопикого. Це просто нечувано! Це справжнє здирництво! А вони ще мають нахабство стверджувати, що діють за вашим приписом.

— Це правда, — незворушно підтвердив Стен. — Мої митники не перевищили своїх повноважень. Я справді віддав розпорядження стягати по сто златих мита за кожного ввезеного раба.

Пал Антич широко роззявив рота і втупився у Стена очманілим поглядом.

— Але ж це…це…

— Обережніше, капітане! — застеріг його Стен. — Ви ж не збираєтеся зопалу назвати мене грабіжником?

— Ні, я… я… — Работоргівець судомно глитнув. — Я хочу сказати, що вашу світлість, очевидно, ввели в оману радники. Вже два роки як його величність імператор своїм указом дозволив ввозити на терени Імперії рабів з Цорніки. Я маю спеціальну грамоту, видану Імперською Торгівельною Палатою в Златоварі. Мені дозволено займатися торгівлею, зокрема й рабами, в усіх сорока восьми князівствах Західного Краю.

— Я в жодному разі не зазіхаю на ваші законні привілеї, пане Антич. Ви можете продавати своїх рабів де завгодно й кому завгодно, та спершу сплатіть ввізне мито.

— Але указ імператора…

— До чого тут указ імператора? В ньому нічого не мовиться про мито. Та позаяк наш наймудріший імператор оголосив чорнолюдів товаром, то за їхнє ввезення належить платити мито, розмір якого я маю право встановлювати на свій розсуд.

— Сто златих?!

— Саме так. Сто златих за кожного раба, незалежно від віку та статі.

Пал Антич сплеснув руками.

— Що ви робите, ваша світлосте?! Хто ж купуватиме цих чорних свиней, якщо вони коштуватимуть понад сто златих за голову?

— Це вже ваш клопіт. Але спершу ви сплатите до моєї скарбниці… Скільки маєте чорнолюдів?

— С-сорок с-сім, — затинаючись промимрив работоргівець.

— Отже, ви мусите сплатити мито в розмірі чотирьох тисяч семисот златих.

— Отче Небесний! — видихнув Пал Антич. — Де ж я візьму такі гроші?!

— Знов-таки, це ваш клопіт, — недбало знизав плечима Стен. — Або сплачуйте мито, або забирайтеся геть з Мишковича. До вашого відома, нещодавно я, як земельний воєвода, своїм указом встановив обов’язковий для всіх портів Галосагу мінімальний розмір мита на рабів у сімдесят златих. Тож раджу вам спробувати щастя в Ібрії, якщо не хочете плисти зі своїм товаром аж у Північне Помор’я. Або ж повертайте назад і прямуйте через Теґинську протоку до Серединного моря. Як мені відомо, у Влохії великий попит на чорнолюдів.

— В Ібрії вдосталь рабів-маурі, — забідкався купець. — Я не окуплю там своїх витрат. У північних водах ці тварюки подохнуть від холоду, а в Теґинській протоці спасу немає від маурійських піратів — і ви це чудово знаєте! Ви знищуєте мою торгівлю, государю…

Стен різко урвав його:

— Я знищую не торгівлю, а работоргівлю, пане Антич. Це не одне й те ж саме. До речі, ви слован?

Пал Антич розгублено заморгав, збитий з пантелику раптовою зміною теми розмови.

— Я… По батькові я слован, ваша світлосте. Моя мати була з галів, але це не забороняє мені…

— Отож-то й воно! Шість сторіч тому наші предки-словани прийшли зі сходу й завоювали весь Західний Край за винятком Ібрії. Вони підкорили багато народів, зокрема народ вашої матері. Але вони не перетворили переможених на рабів, а стали жити з ними, як з рівними. Там, де рабство існувало, його негайно скасували. Наші предки були волелюбними людьми, понад усе вони цінували свободу — як свою, так і чужу, — і люто ненавиділи неволю. — Стен на секунду замовк і спрямував на Пала Антича нищівний погляд. — А ви що робите, жалюгідний нащадок великих пращурів? Відроджуєте рабство, проти якого боролися ваші предки — і словани, і гали! Невже ви забули, про що написано в Золотій Хартії: „Кожна людина в Імперії є вільна і може належати винятково самій собі“?

— Але імператор… — вже задля проформи намагався протестувати Пал Антич.

— Ідіть ви до біса… — Стен лише останньої миті стримався, щоб не додати „зі своїм імператором“. — Отже, так. Не пізніше ніж за годину ви маєте підняти вітрила і залишити порт, бо інакше ваше судно буде заарештовано, а весь товар конфісковано за несплату мита. Забирайтеся куди завгодно — хоч в Ібрію, хоч на північне узбережжя, хоч у Серединне море, а хоч і до пекла, — мені байдуже. Нашу розмову закінчено, пане Антич. Ви вільні.

Стен повернувся до нього спиною. Работоргівець поривався був продовжити суперечку, але дружинники не стали церемонитися з ним й швиденько відтіснили його від причалу. Скорившись урешті долі, Пал Антич почвалав до своєї шлюпки.

— Добряче ви приструнили мерзотника! — схвально озвався Іштван. — Мені сподобалось, як ви говорили про наших предків.

Примруживши очі, Стен подивився на рейд. Шлюпки зі „Святої Ілони“ та „Князя Всевлада“ вже готувалися до повернення на берег.

— Це лише слова, — сказав він. — Насправді наші предки не були такими зворушливо великодушними до переможених… Проте наразі мене хвилює не минуле, а майбутнє. Правду кажучи, мені начхати на чорнолюдів. Якщо за дешеві брязкальця вони продають одне одного в рабство, то так їм і треба, вони не заслуговують на свободу. Але я рішуче проти їх завезення до Західного Краю. Раби — найбільша загроза для держави; це гірше, ніж будь-які зовнішні вороги. Саме раби занапастили Давню Імперію — вони ж принесуть згубу й нам, якщо ми вчасно не зупинимо работоргівлю. Поки що чорнолюди в нас дивина, вони дорого коштують, і купують їх лише розжирілі князі та жупани — задля розваги і щоб було чим вихвалятися перед сусідами. Та коли чорнолюдів почнуть завозити тисячами і продавати по кілька динарів за душу; коли поміщики стануть зганяти зі своїх земель вільних селян і садовити на їхнє місце рабів, а самі селяни, лишившись без засобів до існування, цілими громадами подадуться в розбійники; коли в цехах і мануфактурах працюватимуть раби, а натовпи злиденних городян блукатимуть без роботи вулицями міст і вимагатимуть від владоможців хліба та видовищ… От тоді почнеться велика смута! — Стен зітхнув. — Ну, гаразд. Поки ще не посутеніло, я хочу відвідати каплицю моєї матері. А ви, Іштване, дочекайтеся своїх людей і рушайте з ними до замку. Я незабаром повернусь, а ви тим часом поспілкуйтеся з Вовчеком. Вам є що обговорити перед далекою дорогою.

— Авжеж, ваша світлосте, справді є, — кивнув Іштван. — І чимало. Боюсь, на нас чекає безсонна ніч.

„На мене також,“ — подумав Стен, покликав свого зброєносця й наказав подати коня.