Заборонені чари

Розділ 11 Тітка Зарена

Коли Аліса заснула, Маріка ще зо півгодини вертілася в ліжку — сон уперто не хотів до неї йти. Вона вже не була така напружена, як увечері, але тривожні думки не давали їй спокою, все сновигали й сновигали в її голові.

Врешті Маріка зрозуміла, що не заспокоїться, поки не налагодить портал. Ствердившись на цій думці, вона обережно, щоб не потурбувати Алісу, вибралася з ліжка і передовсім пройшла до ванної. Там скористалася туалетом, потім умилася й розчесала перед дзеркалом своє волосся. Коли Маріка вперше потрапила до цього світу, вона виявила тут багато чого дивного та незвичного, але ванна кімната зацікавила її хіба що своїм устаткуванням. У Мишковарі, як і в усіх оселях Конорів, також були водогін та каналізація, що справно функціонували завдяки спеціальним чарам. А тут ніяких чарів не потребувалося, все гарно працювало й без них, завдяки досконалішим технолоґіям.

Маріка повернулася до спальні, надягла панчохи, накинула поверх своєї короткої нічної сорочки халат і підійшла до шафи, за іще не налагодженим порталом. У кімнаті горів лише один слабенький нічник, і якщо біля ліжка світла вистачало, то в цьому кутку було затемно. Після недовгих вагань Маріка клацнула пальцями, подумки надсилаючи команду, і наступної миті спалахнула лампа в торшері, заливши спальню м’яким, але досить яскравим світлом. Аліса щось промимрила вві сні, перекинулась на інший бік, увіткнулась обличчям у подушку і продовжувала спати.

Намагаючись не шуміти, Маріка розчинила навстіж дверцята шафи і взялася до роботи. Тепер справа пішла на лад. Без особливих зусиль над собою Маріці вдалося цілком зосередити свою увагу на порталі, за весь цей час вона не припустилася жодної серйозної помилки, і вже через двадцять хвилин було налагоджено останній контур.

Коли портал активувався, і простір під осяйною золотою аркою застелив густий туман, Маріка мало не завищала від захвату. Лише останньої миті, згадавши про Алісу, вона втрималася від бурхливого прояву своїх емоцій.

А радість переповнювала її до краю. Це був перший портал, що його Маріка самостійно спорудила від початку й до кінця. Для неї зовсім не важило, що вона виконала цілком звичайну, хоч і дуже кропітку роботу, яка не йшла в жодне порівняння з тією справді видатною подією більш ніж трирічної давнини, як оживлення материного порталу й відкриття шляху до іншого світу. Наразі Маріка про це не думала, а просто раділа своєму новому досягненню. Маючи непересічні здібності і, що також важливо, усвідомлюючи свою непересічність, вона, разом з тим, не могла вважати себе цілком дорослою, поки не спорудить власний портал. Це була її манія, її нав’язлива ідея. Навіть той факт, що багато Конорів задовольнялись успадкованими від предків порталами і не будували собі нових, нітрохи не вгамовував її творчу сверблячку…

Маріка примусила себе заспокоїтись і знов зосередила всю увагу на порталі. Тепер залишалося останнє — протягти „нитки“ до інших порталів Конорів. У тому випадку, коли будівничий порталу не мав доступу до жодного з уже діючих, на цьому завершальному етапі доводилося вдаватися до сторонньої допомоги, щоб отримати першу „нитку“. Але Маріка не потребувала нічийого сприяння. В її руках було аж чотири „нитки“, що тяглися до Мишковара, до Любляна, до Зали Дванадцяти і в підземелля Норвіка, до старого порталу Конора-пращура.

Природним чином Маріка обрала свій портал у Мишковарі. Єдине, що від неї вимагалося, це відкрити його і встановити безпосередній контакт між обома порталами. Увесь подальший процес відібрав не більше хвилини і проходив без Марічиного втручання. Новий портал звернувся до мишковарського з проханням познайомити його з іншими порталами, у відповідь мишковарський надав у його розпорядження свої „нитки“, а новий з їх допомогою сповістив про себе решту порталів і приєднався до „сім’ї“. Це аж ніяк не значило, що він відкрив своє розташування чи повідомив особу господаря. Просто тепер інші Конори виявлять, що від їхніх порталів у невідомому напрямку протяглася ще одна „нитка“ — якщо взагалі помітять її серед тисяч інших „ниток“.

З появою „ниток“ портал став готовий до повноцінної роботи. Проте Маріка вже не раділа. Зненацька її пройняла жахом думка, що, можливо, вона сама виказала себе тим загадковим впливовим людям, коли експериментувала з дивними, за її власним визначенням, „нитками“ порталу Конора МакКоя. Таких ниток Маріка нарахувала близько двох сотень, їхня дивність полягала в тому, що інші портали Конорів не знали про їх існування. Між усіма порталами „сім’ї“ реґулярно відбувався обмін інформацією про „нитки“, але давній портал Конора-пращура, справно сповіщаючи про себе, водночас уперто мовчав про наявність дивних „ниток“. Складалося враження, ніби він належить одразу до двох „сімей“ порталів, що з якихось незрозумілих причин не можуть об’єднатися в одну „сім’ю“.

Маріка дійшла цілком лоґічного висновку, що дивні „нитки“ належать порталам тутешніх родичів Конора МакКоя. Часом вона смикала їх у сподіванні одержати відповідь, але марно. Тут чари вмерли, і ніхто не почув її виклику… А може, хтось почув — та не той, хто треба. І тепер нею зацікавилися.

Хоча, з іншого боку, Кейт з’явився лише рік тому за тутешнім часом, а Маріка вже давно припинила експерименти з дивними „нитками“. Проте в будь-якому разі факт залишається фактом: до її таємниці долучилися сторонні люди. І, судячи з Кейтової поведінки, від цих людей не варто чекати нічого доброго. Отже, треба щось робити — і то негайно…

Маріка взяла з сусідньої шафи туфлі, взула їх, насамкінець загасила лампу в торшері й увійшла під золоту арку порталу. А наступної миті опинилась у своєму кабінеті в Мишковарі.

Закривши портал в Алісиній спальні, а цей залишивши відкритим, Маріка підступила до вікна, розсунула штори й жадібно припала оком до щілини між віконницями.

Зовні був ясний сонячний день, і з пагорба, на якому стояв замок, було видно всю мишковицьку бухту, що аж рясніла вітрилами різних кораблів — від маленьких рибальських човнів до величних красенів-фреґатів. У порту й на вулицях міста панувала звична метушня. Попри кризу верховної влади в Імперії, життя йшло своїм звичним трибом. Мишковитяни були люди практичні, вони стежили за розвитком подій довкола корони, тримали носа за вітром, а вуха нашорошеними, але зовсім не збиралися через князівські чвари втрачати свій заробіток.

Маріка насилу відірвалася від вікна й щільніше причинила віконниці. За чотири тамтешні місяці вона так скучила за рідним містом, за теплими й лагідними водами Ібрійського моря, за солоним, трохи гіркуватим морським повітрям, за нічним небом зі звичними візерунками сузір’їв, за знайомими та незнайомими їй людьми, яких об’єднувало одне, найголовніше — всі вони були її співвітчизниками.

Зітхнувши, Маріка поправила штори й уважно прислухалася. Хоча на час її з братом відсутності доступ до їхніх покоїв було заборонено для всіх, включно з особистою прислугою, зайва обережність не зашкодить.

Переконавшись, що поблизу нікого немає, Маріка сміливо запалила маґічний світильник і підійшла до крісла, на сидінні якого лежали шовкові нижні спідниці, а на спинці висіла синя оксамитова сукня — хоч і ошатна, але простенька, щоб її можна було надягти без сторонньої допомоги.

Розстебнувши халат, Маріка досадливо поморщилася.

„От роззява, забула про ліфчик!“ — вилаяла вона себе. Подумала була сходити до ґардеробної, та потім махнула на це рукою. — „А, пусте! Обійдуся.“

Знявши халат, Маріка стала надягати нижні спідниці. Щоразу, збираючись на зустріч з братом, вона обов’язково перевдягалася в тутешнє вбрання — і коли Стен по дорозі до Цервениграда зупинявся в знайомих Конорів, і згодом, коли місцем їх побачень став дім Арпада Савича. А зустрічатись у Мишковарі обоє визнали ризикованим — чи, радше, незручним. Адже тоді вони б мусили повсякчас бути насторожі, аби, чого доброго, не привернути увагу когось із надміру пильних слуг, і це псувало б їм задоволення від спілкування.

„Тепер усе буде простіше,“ — думала Маріка. — „Тепер Стен зможе приходити в Норвік. Познайомлю його з Алісою… На жаль, з батьком він ще не готовий зустрітися. Але згодом зустрінеться обов’язково. Вони мають порозумітися заради мене. Просто мусять…“

Її погляд упав на книжку, що лежала посеред письмового столу. Це були „Неймовірні пригоди домула Теодора Іліана Садовану, хороброго та шляхетного лицаря з Чевіли“ — найкращий роман відомого ібрійського письменника Джеордже Кокора. Маріка вже вдруге забувала взяти його з собою до Норвіка. Не для себе — для Аліси, яка останні три місяці займалася вивченням ібрійської мови.

„Сьогодні точно візьму,“ — вирішила Маріка. — „А навіть якщо забуду, то в будь-який час зайду знову. Тепер це не проблема.“

Закінчивши зі спідницями, вона взяла сукню, підійшла до дзеркала, неквапно вдяглася і ще раз старанно розчесала своє волосся, вирішивши залишити його розпущеним, бо вкладати навіть у простеньку зачіску було довгою справою. Потім відступила на двійко кроків і кілька хвилин розглядала своє відображення.

За ці місяці Маріка скучила не лише за рідним містом, а й за своїм звичним вбранням і перед кожною зустріччю з братом не могла втриматися від спокуси помилуватись на себе в дзеркалі. Щоправда, останнім часом вона почала цінувати й тамтешню моду: переглядаючи журнали, тематичні телепередачі, іноді вибираючись разом за Алісою до Единбурґа на презентації нових колекцій „haute couture“, Маріка стала краще розумітись на ній і навчилася вдягатись не просто красиво, а елеґантно. Місяць тому Аліса подарувала їй просто запаморочливу сукню від майстрів модельного дому Версаче, і Маріка не змогла відмовитися від такого подарунка, хоча мала велику підозру, що насправді цю надзвичайно дорогу річ купив для неї Кейт, проте не наважився запропонувати її від свого імені.

А от штани, які так полюбляла носити кузина, Маріка й далі катеґорично не сприймала. Вона погоджувалася, що цей одяг пасує Алісі, але водночас була переконана, що на ній самій штани виглядали б так само недоречно, як спідниця на чоловікові. Нехай навіть шотландська спідниця.

Згадавши дивакуватого дворецького Браєна з його клановим кілтом, Маріка посміхнулась і підійшла до порталу. Їй було відкрито чотири шляхи, що ними вона могла пройти самостійно, не потребуючи сторонньої допомоги. Два з них вели до Норвіка — новий, щойно створений, і старий, яким Маріка досі користувалася реґулярно. Ще одним шляхом вона час від часу відвідувала Залу Дванадцяти, ознайомлювалася з підсумками чергових зборів Вищої Ради, і ще ніхто не ловив її на гарячому. А четвертим, останнім доступним шляхом, самостійно проходила тільки раз — того дня, коли оживила материн портал. Вірніше, тоді була ніч, і її візит залишився непоміченим. Зараз же в Любляні була перша по півдні.

Марічин дід, покійний Лодислав Шубич, синів не мав, а коли вмер, увесь його величезний статок (чи, радше, цілу торгівельну імперію) успадкували дві доньки — Ілона та Зарена. Зрозуміло, що вся нерухомість в Істрії дісталася меншій з сестер, а оскільки найбагатший купець півдня Імперії відмахав собі хороми ще розкішніші за князівські, то після тестевої смерті князь Істрійський не забарився перенести до них свою постійну резиденцію.

Зосередившись, Маріка потяглася до люблянського порталу і провела перші маніпуляції. Тут-таки з протилежного кінця до неї долинули думки:

„Богдане, ти?“

Двадцятиоднорічний Богдан, княжич Істрійський, був її двоюрідним братом, старшим сином тітки Зарени.

„Ні, тітонько,“ — відповіла вона. — „Це я.“

„Маріко?!“ — в думках княгині виразно вчувався подив. — „Але як…“

„Я все поясню, тітонько. Мені можна до тебе?“

„Ну… Так, можна. Продовжуй, раз почала. А я приберу ґобелен.“

Як і її старша сестра, княгиня Зарена приховувала свій портал за ґобеленом — тільки на ньому було зображено не алхіміка чи святого, а трьох юних дівчат-танцівниць.

Відкривши люблянський портал, Маріка пройшла через нього і потрапила прямісінько в тітчині обійми. Княгиня поривчасто пригорнула її до себе й розцілувала в обидві щоки.

— Добридень, дівчинко моя. Давно не бачилися. Де ти була? Чому не заходила в гості? І чому не сказала мені, що мати налаштувала на тебе наш портал?

— Зараз, тітонько… — схвильовано заговорила Маріка, закривши обидва портали. — Зараз я все розповім. Я прийшла до тебе, бо Стен уже поїхав із Цервениграда, а сама я не знаю, що робити, і вирішила порадитися з тобою…

Тут вона замовкла, виявивши, що в кімнаті вони не самі. Біля письмового столу княгині, спершись на спинку крісла, стояв літній сивочолий чоловік і з цікавістю дивився на них. Маріка впізнала його, поквапцем звільнилася з тітчиних обіймів і ввічливо мовила:

— Вітаю вас, пане Стоїчков. Ми з вами якось бачилися. Може, пам’ятаєте?

Анте Стоїчков, відомий у вузькому колі як Дональд, Голова Вищої Ради Братства Конорів, підступив до Маріки і статечно поцілував її руку.

— Радий нашій новій зустрічі, князівно. Звичайно, я пам’ятаю тебе, хоч і не зразу впізнав. Адже тоді ти була просто гарненькою дівчинкою, а тепер стала дорослою дівчиною — до того ж писаною красунею. Нарешті я переконався, що мандрівні піснярі нітрохи не перебільшують, коли оспівують тебе як янгола земного.

Улещена Маріка не змогла стримати задоволеної усмішки.

— Ви дуже милі, пане Стоїчков, дякую… До речі, я думала, що зараз ви в поході. Мій брат Стеніслав казав, що ви вирушили разом з князем Далмаційським до Данузвара.

Анте Стоїчков похитав головою:

— Ти хибно зрозуміла свого брата, князівно. Гадаю, Стеніслав мав на увазі мого онука з таким самим ім’ям. Я вже застарий для ратних подвигів. Ми, діди, здебільшого розв’язуємо війни, а воювати змушуємо молодих. — Сказавши це, він розвів руками, мовляв, нічого не вдієш, таке життя. Потім звернувся до княгині: — Ну, то гаразд, Зарено. Мабуть, мені час іти. Я й так засидівся в тебе.

— Ні, не йдіть, — втрутилася Маріка. Це рішення вона прийняла імпульсивно, але була впевнена в його правильності. Так чи інакше, їй доведеться повторити свою розповідь перед Радою; а якщо зараз при їхній розмові буде присутній Стоїчков, то княгиня Зарена не стане вдаватися до зайвих розпитувань про стосунки своєї сестри з сером Генрі МакАлістером, чого Маріка дуже хотіла уникнути. — Прошу вас, пане Стоїчков, якщо можете, залишіться. Те, що я хочу розповісти, стосується не лише нашої сім’ї, а й усього нашого роду. Ви, як Голова Ради Дванадцяти, маєте дізнатися про все негайно.

На ці слова тітка Зарена і Анте Стоїчков аж сторопіли.

— Маріко… — першим оговтався Стоїчков. — Тобто, князівно…

— Будь ласка, називайте мене на ім’я, — запропонувала Маріка. — Адже я вам годжуся в онучки. А на ваше невисловлене питання відразу скажу, що Стен ні в чому не винен. Про Раду я довідалась не від нього.

— А від кого? — озвалася княгиня.

— У певному сенсі від мами, — відповіла Маріка. — Та спершу присядьмо. Моя історія не буде короткою.