Заборонені чари

Розділ 4 Один з Дванадцяти

Бенкет давно закінчився, а Стен ще не лягав спати. Опівночі він мав зустрітися з Флавіаном і, чекаючи на призначений час, намагався зібратися з думками перед майбутньою розмовою. А розмова обіцяла бути нелегкою.

Тепер Флавіан поставить питання руба — так або ні. Чи згоден Стен скористатися кризою центральної влади, щоб перетворити Галосаг на незалежне королівство й очолити його, чи він і надалі залишиться прибічником єдиної та неподільної держави західних слованів? Як патріот свого народу, Стен був проти розпаду Імперії. Але також він був і патріотом свого роду — роду Конорів. Сперечаючись із Флавіаном, Стен, одначе, в глибині душі не міг не визнати, що існування могутнього централізованого королівства Галосаг із королем-Конором на чолі посприяє звеличенню всього їхнього роду, надасть можливість кожному з Конорів у повній мірі проявити себе і зайняти місце, що належало йому за правом. Тож і справді: чи варто чіплятися за цю величезну, але розрізнену Імперію, тішачись примарною надією, що колись її трон посяде чоловік з їхнього роду?..

Перспектива оволодіти всім Західним Краєм була, звісно, дуже заманливою — проте нездійсненною. Зараз в усьому світі налічувалося лише близько трьох тисяч чоловіків та жінок, що були нащадками Конора-пращура. Чи до снаги їм захопити й утримати владу в такій великій державі? Чи спроможуться вони перебудувати Імперію на свій лад? І коли це станеться?

Інша річ, Галосаг, у якому Стен був фактично некоронованим королем. Його вплив зростав із року в рік, і тепер він міг без особливих зусиль змінити свою булаву земельного воєводи на королівський вінець. Більшість мешканців Галосагу радо вітатимуть цей крок. Князів і наймогутніших жупанів доведеться приборкувати силою, проте немає лиха без добра — заколот серед вищої знаті за відсутності належної підтримки у нетитулованої шляхти, що складає кістяк війська, не перетвориться на серйозну міжусобицю, а його придушення в кінцевому підсумку призведе до посилення королівської влади.

За наявних обставин Златовар, хоч би хто став новим імператором, не зможе нічого протиставити незалежницьким прагненням Галосагу — надто ж якщо Стен виступить у спілці з Ібрією. Мало того, князям Західного Немету доведеться боротися з сепаратистськими настроями значної частини своїх підданих, які захочуть приєднатися до Галосагу. А влошські правителі, які, бувши слованами, разом з тим уявляли себе спадкоємцями традицій Давньої Імперії і згорда позирали на інших, вважаючи їх варварами, чого доброго під цю колотнечу створять власне королівство — державу „культурних“, „цивілізованих“ слованів. Потім і південно-східні провінції, не такі непокірливі, але найзаможніші в Західному Краї, забажають більшої самостійності. Тоді вже й брати-словани зі Сходу не сидітимуть склавши руки. Тимчасово відклавши свої чвари, східні князі не проґавлять нагоди поболючіше вжалити могутнього сусіда й поживитися за рахунок своїх західних одноплемінників. Та й північні варвари не залишаться осторонь і захочуть повернути собі втрачений дев’ять років тому Ютлан…

Цілком очевидно, що це означатиме загибель Імперії. Втім, Стен цілком усвідомлював, що Імперія може розпастися і без його втручання — а просто внаслідок спроби князя-реґента Чеслава узурпувати престол. Бувши самодуром, Чеслав, проте, не був дурнем і чудово розумів, що йому навряд чи вдасться захопити владу в усьому Західному Краї. Найпевніше, він розраховував отримати ласий шматок з центральних та північних князівств, пожертвувавши на догоду своїм амбіціям заходом, півднем і сходом. Якщо Стен зробить вибір на користь незалежного королівства Галосаг, то князь Чеслав стане його природним союзником, і вони, мабуть, зможуть домовитися про розподіл сфер впливу. Але… Сама думка про це викликала у Стена огиду. Політика — брудна штука, та навіть у політиці є межа, яку не можна переступати, бо інакше втратиш найголовніше — повагу до себе. Стен нізащо не стане домовлятися з убивцею свого батька! Адже тоді, в Ютлані, Чеслав надіслав загін князя Всевлада прямісінько в пастку, про існування якої, як згодом з’ясувалося, він знав наперед. Майже ніхто не сумнівався, що Чеслав учинив так навмисно — щоб позбутися найнебезпечнішого конкурента в майбутній боротьбі за імператорську корону…

Стен стрепенувся, відчувши виклик, що йшов через його портал. Він миттю зосередився й подумки спитав:

„Флавіане?“

„Авжеж я,“ — надійшла відповідь — „Готовий?“

„Зачекай. Зараз.“

Стен підійшов до книжкової шафи й натиснув потаємну кнопку. Шафа беззвучно відсунулась убік, відкривши нішу в стіні, де було споруджено портал. Швидко активувавши його, Стен відступив на два кроки і запросив:

„Проходь.“

З туману під осяйною аркою вийшов юнак років двадцяти, середнього зросту, худорлявий, з продовгуватим блідим обличчям, кучерявим вогнисто-рудим волоссям і смарагдовими очима. Він був одягнений у світло-синій костюм із золотим шитвом, довгу багряну мантію і коричневі черевики з м’якої шкіри, а його голову вінчав усипаний діамантами золотий обруч.

Король Ібрії Флавіан IV був першим королем із роду Конорів. Він не був сином чоловіка своєї матері, короля Юліана VII, і знав про це змалку. Також він знав свого справжнього батька, але ставився до нього вельми прохолодно, хоч і без ворожості. Як підозрював Стен, Флавіана пригнічувала думка, що він з’явився на світ навіть не внаслідок швидкоплинного роману, був зачатий не в пориві шаленої пристрасті, а за тверезим розрахунком — аби звести на ібрійський престол короля-Конора.

Ця подія стала найвизначнішим успіхом радикального крила Братства Конорів, члени якого мали на меті якнайшвидше досягнення світового панування свого роду. Але згодом виявилося, що попри такий блискучий початок, обрана ними стратеґія себе не виправдала. Хоча за триста років Конори розселилися по різних країнах, у переважній більшості вони мешкали в Імперії і вважали себе слованами. Ібри були для них чужі, порядки в Ібрії видавались їм варварськими, влада — занадто деспотичною, і вони рішуче виступали проти ібрійської експансії на схід. Сподівання радикалів на масовий наплив Конорів у країну, де править їхній родич, також не справдилися. Дарма що Ібрія вже понад сто років жила в мирі з Імперією, ібри ставилися до слованів не надто доброзичливо, тож прийшлі Конори мали невеликі шанси зайняти гідне місце в тамтешньому суспільстві, навіть якщо їм протегуватиме сам король. Виняток становили хіба що юні дівчата зі шляхетських та купецьких родин, які за сприяння Флавіана знаходили собі пари серед знатних ібрійських вельмож. Така матримоніальна політика, що її цілеспрямовано проводив молодий король, була покликана поступово зробити Ібрію державою, де провідну роль відіграватимуть чоловіки та жінки з роду Конорів. Проте для цього знадобиться кілька поколінь, а не два чи три десятиліття, як мріяли радикали.

Самого Флавіана цілком влаштовував такий стан речей. Він був Конором, але водночас був ібром і дбав не лише про свій рід, а також і про свою країну. Ще принцом він зрозумів, що навіть у разі перемоги над Імперією Ібрія однаково програє — у тому сенсі, що ібри-переможці просто розчиняться серед слованів і з плином часу стануть такою ж другорядною меншістю, як гали, влохи, помори, немети, еліни й решта підкорених Імперією народів. А Флавіан був королем ібрів і хотів, щоб його піддані й надалі залишалися ібрами.

Три роки тому, коли Флавіан посів ібрійський престол і, природним чином, став лідером радикального крила Братства, він запропонував інший шлях звеличення роду Конорів: якщо неможливо захопити владу в усій Імперії відразу, то слід розчленувати її на кілька держав і оволодіти нею частинами, починаючи з Галосагу. Нова проґрама була реалістичніша за попередню, а тому, з погляду поміркованих, набагато небезпечніша. Чимало Конорів, що досі були рішучими противниками „ібрійського варіанту“, миттю стали палкими прибічниками Флавіанової ідеї. Добра половина молоді віком до тридцяти років буквально за ніч перетворилася на радикалів.

Флавіан увесь цей час чинив потужний тиск на Стена, схиляючи його до рішучих дій. От і зараз він прийшов за тим самим. І тепер, з огляду на нові обставини, натисне ще дужче, його вже не задовольнить невизначена обіцянка вчергове подумати над цим питанням. А Стен просто не знав, що відповісти. Крім побоювання за незворотні політичні наслідки такого кроку, він мав ще й суто особисті причини не квапитися зі здобуттям королівської корони. Можна було не сумніватися, що князь Габор Сеанський, який контролював Лютицю, столицю Галосагу, в обмін на свою підтримку запропонує Стенові одружитися з його меншою донькою, тринадцятирічною Деяною. Від такої пропозиції, надто ж коли йдеться про ціле королівство, не відмовляються, а Стен ще не почував себе готовим до шлюбу. Тим більше — з рідною сестрою Анішки, кожна згадка про яку досі сповнювала його глибоким смутком… Ні, Стен аж ніяк не уникав жінок, навпаки, мав їх забагато — і швидше не жінок, а дівчат, бо з заміжніми він ніколи не зв’язувався. Проте жодна з цих дівчат не могла зрівнятися з Анішкою, не була гідна зайняти її місце. Що ж до Деяни, ще зовсім юної дівчини, то вона дуже подобалася Стенові, дуже нагадувала йому Анішку, і саме тому він не хотів одружуватися з нею. Боявся, що Анішкина тінь завжди стоятиме між ними і зрештою перетворить їхнє подружнє життя на пекло…

— Привіт, — сказав Стен у відповідь на таке ж недбале вітання Флавіана, що ніяк не в’язалося з його урочистим вбранням. — Проходь, сідай. А чого це ти так вирядився?

Флавіан привільно вмостився в кріслі, скинув корону й поклав її на письмовий стіл.

— Будь певен, не задля тебе. Це на випадок, якщо хтось вирішив розіграти нас. Хочу показати йому, з ким він має справу. Отак.

— Вибач, — сказав Стен, сівши в крісло навпроти. — Щось я не вхопився за твою думку. Можливо, ти роздратований і не надто ясно висловлюєшся.

У зелених Флавіанових очах промайнув подив.

— Хіба ти не отримав повідомлення?

— Отримав. Як бачиш, чекав на тебе.

— Та ні, — відмахнувся він. — Я про інше повідомлення.

— Про яке? — нетерпляче запитав Стен. — Друже, я справді нічого не розумію.

На обличчі Флавіана з’явився вираз крайньої розгубленості.

— То ти дійсно… Ну, гаразд. Ось поглянь.

Він торкнувся пальцем до чаклунського каменя в своєму персні, а за секунду в повітрі перед Стеном засяяли золоті літери, які склалися в слова:

Далі йшла дата і маґічний знак Ради Дванадцяти.

Вища Рада (або Рада Дванадцяти) понад двісті років керувала Братством Конорів, виступала об’єднувальною силою й арбітром в усіх суперечках. Членів Ради завжди було дванадцятеро — за кількістю синів та дочок засновника їхнього роду. Проте в середині минулого сторіччя, коли чисельність Конорів перевищила тисячу осіб і Братство розкололося на кілька уґруповань, Рада без будь-яких попереджень припинила свою діяльність, а всі дванадцять її членів безслідно зникли. Якийсь час по тому була поширена думка, що Рада потай продовжує діяти, але жодних ознак її втручання в життя Конорів не спостерігалося. За минулі відтоді сімдесят років Рада Дванадцяти перетворилася на леґенду, хоча дехто й досі щиро вірив, що вона все ще існує…

Стен обережно провів низку маґічних маніпуляцій. Флавіан, відчувши це, запитав:

— Що робиш?

— Перевіряю справжність знаку Ради, — сказав Стен правду, але не всю правду.

— І як?

— Це не підробка.

Флавіан повільно провів пальцями по гладкій шкірі свого підборіддя. Як і переважна більшість Конорів-чоловіків, він голився не лезом, а видаляв волосся на обличчі за допомогою чарів, що давало кращий і стійкіший ефект.

— Я дійшов такого ж висновку. Схоже, це не дурний жарт. Рада таки існує і продовжує діяти… Гмм. Але чому вони надіслали запрошення лише мені, хоча в ньому йдеться й про тебе?

Стен похмуро глянув на нього. Він був роздратований — і мав на те вагомі підстави.

— А навіщо запрошувати двічі? — знизав він плечима. — Тебе повідомили, цього досить. Хоча ти молодший за мене, проте займаєш вище становище. От і отримав запрошення за нас обох.

Флавіан поглянув на настінний годинник, а потім на стіл, де стояли два порожні келихи й повна пляшка вина. Не питаючи Стенової згоди (зрештою, вино призначалося саме для їхньої зустрічі), він розкоркував пляшку, наповнив обидва келихи, один узяв собі, а інший посунув до Стена. Той кивком подякував і зробив невеликий ковток.

— Друга година за златоварським часом, це за чверть перша за мишковицьким, — зауважив Флавіан. — Отже, хвилин за сорок ми зустрінемося або з дуже майстерним жартівником, або з дванадцятьма новоявленими апостолами.

— Я певен, що це не жарт, — сказав Стен.

— Мені теж так здається, — погодився Флавіан. — Тому з розмовою про твої плани краще зачекати, нехай спершу з’ясується ситуація з Радою. Проте є інше питання, яке я хотів би вирішити просто зараз. Ібрії потрібна королева. Я вже можу надсилати офіційну пропозицію.

Стен скрушно зітхнув.

— Ні, поки не можеш.

Келих завмер біля Флавіанових уст.

— Чому? Що сталося?

Будь-кому іншому Стен відверто сказав би: „Маріка роздумала йти за тебе. Ти їй дуже подобаєшся, але вона тебе не любить. А я не збираюся її примушувати.“

Проте він розумів, що така жорстока відповідь може розбити молодому королю серце. Флавіанове бажання одружитися з Марікою було продиктоване не тільки і навіть не стільки політичними міркуваннями, як ніжними почуттями, що він мав до неї вже багато років. Ще тринадцятирічним підлітком Флавіан закохався в чарівну восьмирічну дівчинку і твердо вирішив, що в майбутньому вона стане його жінкою. Якби не еґоїзм Стена, котрий дуже не хотів відпускати сестру, вони б одружилися після першого ж місячного в Маріки (це була звичайна річ в Ібрії, та й на півдні Галосагу ранні шлюби не вважалися дивиною) і, найпевніше, жили б зараз у любові та злагоді. А так…

— Розумієш, Флавіане, — обережно заговорив Стен, — віднедавна в Маріки з’явився пунктик з приводу шлюбів між Конорами. Вона твердить, що ми самі ж собі шкодимо, нехтуючи заповіддю предків не одружуватися з представниками нашого роду. І знаєш, у певному сенсі вона має рацію. Сам подумай: через сто років після смерті Конора-пращура на світі було півтори сотні його нащадків, ще через сто років нас стало близько тисячі, а за останні сімдесят наша чисельність зросла лише втричі. Тепер чоловіки-Конори надають перевагу жінкам з Конорів, і, як наслідок…

Флавіан з такою силою поставив келиха, що мало не відбив у нього денце. Вино розплескалося по столу, а на рукаві світло-синього королівського камзолу розпливлося кілька червоних плям.

— Коротше, Стеніславе, — жорстко промовив він. — Одержавши звістку про Михайлову смерть, ти вирішив притримати Маріку. Так, про всяк випадок. Ану ж тобі вдасться зібрати потрібні голоси, пообіцявши одним князям сестрину руку, а інших спокусивши тим, що їхні дочки можуть стати імператрицями.

Стен пирхнув.

— Не верзи дурниць! Ти сам чудово розумієш, що це маячня. Я не менше, ніж ти, роздратований Марічиною впертістю. Але певен, що це несерйозно. Зачекай трохи, і все владнається.

— Зачекай, кажеш? — похмуро перепитав Флавіан. — Скільки ще чекати? Я й так довго чекав. Мені вже двадцять, а я… — Він рвучко підвівся. — Ні, годі чекати! Пора покласти цьому край. — З цими словами він кинувся до дверей.

Стенові знадобилося кілька секунд, щоб збагнути Флавіанів намір. За цей час молодий король встиг відчинити двері й вибіг з кабінету. Стен швидко подався за ним.

Покої господаря й господині замку, в яких мешкали Стен та Маріка, призначалися для подружжя, тому сполучалися між собою дверима через вітальні. Флавіан знав про це і тепер прямував до Маріки, щоб посеред ночі зажадати від неї пояснень.

Стен наздогнав його запізно — вже на порозі сестриної спальні. Там горіла свічка, і Стен з полегшенням переконався, що Маріка в ліжку сама. Поклавши руку Флавіанові на плече, він пошепки сказав:

— Зачекай до ранку, добре? Якщо зараз ти розбудиш її, вона буде зла, як сто чортів.

— Тим краще, — також пошепки, але твердо заперечив Флавіан. — Принаймні вона буде щирою. — І рушив до ліжка.

Стен лише приречено зітхнув, змирившись із неминучим, і замкнув двері спальні на засув, щоб перекрити шлях покоївці на той випадок, коли сестра, прокинувшись, влаштує скандал.

Тим часом Флавіан схилився над Марікою й легенько торкнувся її вкритого плеча. Потім натиснув дужче, нерозбірливо вилаявся й різко зірвав з неї ковдру.

Думка про те, що Флавіан з’їхав з глузду, не встигла сформуватись у Стеновій голові. Наступної миті він у відчаї застогнав, побачивши замість Маріки в ліжку опудало з подушок та лялькової голови.

„Ну ось,“ — сумовито подумав він. — „Цього я й боявся.“

А Флавіан схопив голову за розкішне золотаве волосся і, метеляючи нею, істерично захихотів.

— Кажеш, заповідь предків?.. Гарна заповідь!.. Стеніславе, друзяко, твоя цнотлива сестричка має тебе за дурня… І мене також… Нас обох!..

Він люто пожбурив лялькову голову в куток, тут-таки вгамувався, сів на край ліжка й затулив обличчя руками.

Стен на хвилю вийшов зі спальні й зазирнув до кімнати покоївки. Дівчини там не було, а її ліжко залишалося застеленим.

„Шльондра!“ — подумки вилаявся він. — „Сама гуляє, ще й Маріку, либонь, покриває. Ох і задам же я їй!..“

Коли Стен повернувся, Флавіан продовжував сидіти на ліжку. Його плечі здригалися — було видно, що він ледве стримує сльози.

— Ну все, ходімо, — суворо мовив Стен, розуміючи, що найменший прояв співчуття може спровокувати новий вибух.

Флавіан покірно почвалав за ним до його кабінету. Було лише пів на першу, але Стен не збирався чекати призначеного часу. Його зовсім не надихала перспектива провести ці двадцять хвилин, обговорюючи з Флавіаном їхнє прикре відкриття, або — ще гірше — розмовляти про щось інше, щосили прикидаючись, ніби нічого не сталося.

Стен активував портал і звернувся Флавіана, що з неприкаяним виглядом стояв посеред кімнати:

— Гаразд, пішли. Тільки не забудь корону.

Той розгублено поглянув на нього й вимовив лише одне слово з ледь відчутною запитливою інтонацією:

— Куди?

— На зустріч з Радою, куди ж іще.

Флавіан навіть не поцікавився, звідки Стен знає про місце цієї зустрічі. Він узяв зі стола корону, абияк нап’яв її на голову і підійшов до Стена.

— Що далі?

— Зараз побачиш.

Від порталу тяглося понад п’ять тисяч „ниток“. По пам’яті Стен міг відшукати лише кілька десятків, якими часто користувався, ще близько тисячі „адрес“ було записано на його чаклунський камінь у персні, а решта залишались для нього просто шляхами, що вели до інших порталів. Підлітком Стен часто розважався, смикаючи за першу-ліпшу невідому „нитку“. Як правило, йому відповідали, тоді він перепрошував за марний виклик, представлявся сам і питав, хто є господарем цього порталу, а одержану інформацію записував на свій камінь. Проте були й такі „нитки“, які вперто не подавали ознак життя. Можливо, вони вели до мертвих порталів, або до таких, чиє існування їхні господарі воліли не розголошувати.

Стен не надсилав запиту на відкриття порталу, через який збирався пройти. Він був доступний йому вже майже чотири роки — і це було частиною великої таємниці, про яку, крім самого Стена, знало ще одинадцять людей… Вірніше, дванадцять — але про існування дванадцятого він навіть не підозрював.

— Проходьмо, — сказав Стен, задіявши охоронне закляття, і вони разом ступили під арку.

А вже за мить обоє опинилися в неглибокому алькові стіни просторого приміщення округлої форми з високою склепінчастою стелею та широкими вікнами, через які відкривалася велична панорама засніжених гірських вершин, бездонних ущелин і білих клубчастих хмар унизу, що суцільною ковдрою застилали землю. В чистому блакитному небі яскраво світило сонце, і в його промінні сліпуче сяяв сніг на вершинах гір. Видовище було таким вражаючим, що аж захоплювало подих.

Утім, Флавіанові було не до милування краєвидом. Щоправда, подих йому таки перехопило — але зовсім з іншої причини. Він поривчасто притиснув долоні до вух, застогнав і став жадібно хапати ротом розріджене повітря.

— Ч… чорт… — прохрипів Флавіан. — Що… ти… зро… бив?..

— Ти ще маєш подякувати мені, — незворушно відповів Стен. — Якби не моє закляття, тобі було б набагато гірше.

Та навряд чи Флавіан розчув його. Він відчайдушно ковтав слину і длубався пальцями в закладених від різкого перепаду тиску вухах. Його корона зсунулася вбік і будь-якої миті могла впасти. Проте Флавіан не помічав цього, а очманілим поглядом роззирався навсібіч.

Приміщення заливало яскраве денне світло з вікон та вітражів на стелі. Судячи з паморозі на склі, зовні панувала холоднеча, але всередині було доволі тепло. Найпомітнішим предметом обстановки в кімнаті був великий круглий стіл з полірованого червоного дерева, довкола якого стояло дванадцять м’яких вигідних крісел.

Нарешті Флавіана пройняло, і він благоговійно прошепотів:

— Зала Дванадцяти!..

У Залі перебувало одинадцятеро осіб — сім чоловіків і чотири жінки, — віком від сорока до вісімдесяти років. При появі Стена з Флавіаном вони стояли біля вікон, розділившись на три ґрупи й перед тим щось жваво обговорювали. Та коли портал запрацював, усі розмови припинились, і погляди одинадцяти пар очей з цікавістю звернулися на новоприбулих.

Флавіан поступово оговтувався. І тут він виявив, що чотирьох присутніх добре знає, а ще з двома йому кілька разів випадало зустрічатися.

Чоловік років шістдесяти п’яти, безусий і безбородий, але з пишною сивою чуприною, що надавала йому величного вигляду, відокремився від однієї з ґруп, підійшов до Стена та Флавіана і, звертаючись до останнього, заговорив серйозно й урочисто:

— Флавіане, королю Ібрії! Вища Рада Братства Конорів вітає тебе в своєму колі. Як Голова Ради, я офіційно запрошую тебе взяти участь у наших зборах. — Він зробив паузу й доброзичливо всміхнувся. — Нам так не терпілося зустрітися з тобою, що всі дванадцятеро прибули навіть раніше призначеного часу.

Через потрясіння Флавіан не додумався відповісти на привітання, зате продемонстрував, що ще не розучився рахувати. Після короткої заминки він не дуже впевнено мовив:

— Я бачу лише одинадцятьох. Де ж дванадцятий?

Стен здивовано глянув на нього.

— А ти ще не здогадався? Дванадцятий — це я.