Заборонені чари

Розділ 13 Заповіт Конора МакКоя

В особі тітки Зарени та Анте Стоїчкова Маріка знайшла дуже уважних слухачів. Вони жадібно ловили кожне її слово, а перебивали лише тоді, коли вона, надміру захопившись, вживала тамтешні терміни чи побіжно, без пояснень, згадувала про незрозумілі їм речі.

Щойно Маріка скінчила свою розповідь, на неї посипався град запитань. Головно розпитувала княгиня, а Стоїчков здебільшого мовчав, поринувши у власні думки, хоча й не переставав пильно стежити за розмовою. А час від часу він щось уточнював — і подеколи його зауваження були такими влучними, що Маріці залишалося хіба дивуватися надзвичайній проникливості Голови Ради.

— Мабуть, я ніколи не навчусь розуміти жінок, — замислено мовив Стоїчков, скориставшись паузою, коли Маріка вже відповіла на чергове тітчине запитання, а княгиня трохи затрималася, формулюючи наступне. — Скільки років прожив на світі, а все одно — раз по раз деякі жіночі вчинки геть збивають мене з пантелику… Як тільки могла Ілона повестися так безвідповідально!

Маріка збентежено опустила очі. А княгиня Зарена кинула на Стоїчкова сердитий погляд.

— Ти б уже помовчав, Анте! Ви, чоловіки, повсякчас повчаєте нас розуму, а самі… Як мені відомо, ти маєш трьох позашлюбних дітей. Тож не тобі засуджувати Ілону.

Стоїчков похитав головою:

— Не про це йдеться, Зарено. І ти, Маріко, даруй, якщо мої слова образили тебе. Стосунки твоєї матері з твоїм батьком — це цілком їхня особиста справа, яка мене не стосується. А я мав на увазі інше: Ілона просто мусила повідомити мене, як Голову Ради, про своє відкриття.

— Коли вона зробила це відкриття, — зауважила княгиня, — Раду очолював наш батько. Можливо, вона й розповіла йому про все.

— Не розповіла, — впевнено заперечив Стоїчков. — Інакше я б знав. Отримав би цю інформацію разом з посадою Голови Ради.

— Батько помер раптово, — і далі наполягала Зарена. — Можливо, він просто не встиг залишити повідомлення для свого наступника. А Ілона подумала, що раз батько вирішив зберегти її відкриття в секреті, то й вона має мовчати.

— Ні, це виключено. По-перше, Ілона була самостійною жінкою й завжди сама вирішувала, як їй учинити, без огляду на чиюсь думку, хай навіть батькову. По-друге, я маю всі підстави стверджувати, що Лодислав Шубич нічого не знав, оскільки… — Анте Стоїчков трохи помовчав, явно щось зважуючи в думках і з сумнівом позираючи на Маріку. Нарешті вирішив: — Річ у тім, що крім загального архіву Ради існує також архів Старшого Сина. Ця назва збереглася ще з тих часів, коли Вищу Раду традиційно очолювали нащадки Конора-пращура за старшою чоловічою лінією.

— Ніколи не чула про цей архів, — здивовано мовила княгиня.

— І я не чув, поки не став Головою Ради. Я довідався про його існування і зміг ознайомитися з його вмістом лише тоді, коли обійняв свою теперішню посаду. Якщо можна так висловитися, архів Старшого Сина замкнено на дванадцять замків, ключі від яких розподілено між дванадцятьма братами та сестрами. Ось чому Статут вимагає, щоб вибори Голови неодмінно відбувалися в присутності всіх членів Ради. Самі про те не здогадуючись, вони своїм голосуванням надають новообраному Голові доступ до архіву Старшого Сина.

— І що ж там зберігається? — запитала тітка Зарена.

— За три сторіччя накопичилося чимало всього. Але найголовніше — для чого, власне, й було створено окремий архів, — це розповідь Конора-пращура про світ, звідки він родом, про причини, що спонукали його залишити батьківщину, і про те, як це йому вдалося.

Анте Стоїчков замовк і, відкинувшись на спинку крісла, став спостерігати за реакцією своїх співрозмовниць.

Княгиня була просто приголомшена черговою несподіванкою і тепер гарячково збиралася з думками. Маріка прореаґувала на це значно спокійніше за тітку. Вона частенько замислювалася над тим, чому Конор МакКой мовчав про своє походження, і неодноразово обговорювала це питання з батьком та Алісою. Найвірогіднішим їй видавалося припущення, що він таки залишив послання для нащадків, але з тієї чи іншої причини воно загубилося. Та, виявляється, ні — не загубилося…

— Отже, — промовила Маріка, — Конор усе ж не забрав свою таємницю з собою в могилу.

— Як бачиш, ні. Він написав доволі докладного листа, якому дав назву „Заповіт і сповідь Конора Мак Іга“. Саме так — „Мак Іга“, а не „МакКоя“.

— Це просто різна транскрипція, — пояснила Маріка. — Рід Конора походив з півночі Шотландії, але його предки переселились на південь, де розмовляли вже іншою мовою. Історично їхнє прізвище писалося так, — вона вдалася до чарів, щоб зобразити в повітрі „Mac Aodha“, надавши латинським літерам звичного для свої співрозмовників вигляду ібрійських, — а вимовлялося взагалі казна як. Зараз пишуть, — знов літери в повітрі: „McKay“, — а вимовляють приблизно як „МакКой“.

— Зрозуміло. Тоді, щоб не було плутанини, називатиму його рід по-сучасному. Як я вже казав, Конор записав свою історію, але вона не призначалася для розголошення протягом найближчих поколінь. Тому він довірив Заповіт своєму старшому синові Брюсу і наказав зберігати його в цілковитій таємниці, передавати з покоління в покоління, аж поки настане слушний час.

— І коли має настати цей час? — поцікавилася княгиня.

— Боюся, що вже настав, — зітхнув Стоїчков. — Конор вважав за доцільне оприлюднити Заповіт лише після того, як наша чисельність перевищить п’ять тисяч осіб, а наш рід пануватиме в усьому Західному Краї. Зараз нас майже вдвічі менше, і навіть після того, як Стеніслав стане імператором, до панування в усій Імперії нам буде ще дуже далеко. Проте, як кажуть варвари-маурі, джина вже випущено з пляшки. Зв’язок між двома світами відновлено, вороги знають чи, принаймні, здогадуються про наше існування, тепер ми мусимо бути готовими дати їм відсіч. Інших варіантів немає. — Голова Ради посунувся вперед, поклав лікті на стіл і пильно поглянув на Маріку. Його погляд був сумний і втомлений. — Тільки не думай, що я засуджую твою поведінку, Маріко. Особисто до тебе я не маю жодних претензій.

— Але ж я так довго мовчала…

— Поки не стала дорослою. А тоді розповіла братові.

— Бо він упіймав мене на гарячому.

— Ти так і так розповіла б йому. До цього все йшло. А Стеніслав, звикнувшись із тим, що в тебе інший батько, розповів би про все мені. Він давно б так учинив, якби не боротьба за престол. Кілька разів він уже поривався поговорити зі мною — тепер я знаю, про що, — але останньої миті стримувався. Тож ні тобі, ні Стеніславу немає в чому дорікнути.

Проте Маріка розуміла, що її поведінка заслуговує на осуд, і Стоїчков не картає її лише тому, що жодні докори не покращать ситуації. І вона, і її матір, піддавшись почуттям, поводилися нерозумно, навіть нерозсудливо. А Конор-пращур таки зовсім не випадково зронив слова, що він прийшов із світу, де чари заборонені. Це було грізне попередження нащадкам на той випадок, коли хтось із них відшукає зворотний шлях у його рідний світ. Але Маріка, а до неї — княгиня Ілона, знехтували застереженням предка. Вони втішали своє нечисте сумління тим, що не виявили ні найменших ознак присутності ворожих сил, які свого часу знищили чаклунський дар клану МакКоїв…

— Хто наші вороги? — озвалася тітка Зарена.

— Могутні чаклуни, що називають себе Сукцессоріс, — відповів Стоїчков. — Конор перекладає це слово як „Послідовники“, що збігається з давньовлошським і сучасним ібрійським його значенням. Звідки виникла така назва, в Заповіті не сказано. Також майже нічого не говориться про природу маґії Послідовників. Відомо лише, що вона дуже відрізняється від нашої і ґрунтується на широкому застосуванні різних амулетів.

— То вони як друїди?

— Ні. Конор стверджує, що в Послідовників ще менше спільного з друїдами, ніж у нас. Щоправда, сам він за все своє життя зустрічався лише з одним Послідовником і розповідає про це плем’я здебільшого зі слів інших свої родичів.

— А як вони стали нашими ворогами? — запитала Маріка.

— За словами Конора, Послідовники просто вбачали в чаклунах-МакКоях небезпечних суперників, тому й поставили собі за мету позбутися їх. Звичайно, свої дії вони пояснювали інакше, звинувачуючи МакКоїв у тому, що їхній дар походить від диявола і несе всьому людству загибель. Для війни конче необхідна якась висока та шляхетна мета, бо пояснення на зразок „ми не хочемо втрачати владу“ звучать не надто переконливо. Щоб здолати свого супротивника, Послідовники вдалися до дуже потужних чарів, якими оплутали всю землю. Ці чари називалися Забороною, вони майже цілковито придушили маґію МакКоїв, позбавивши їх, серед іншого, можливості користуватися порталами, але нітрохи не послабили могутності самих Послідовників. Крім того, під дією Заборони діти МакКоїв народжувалися з мертвим даром — якраз те, про що ти, Маріко, казала, — і ставали простими людьми. Отож Послідовникам навіть не довелося бруднити руки, вбиваючи своїх ворогів. Для них вони вже не становили загрози.

— Проте, — зауважила княгиня, — з погляду Послідовників було б надійніше вбити всіх МакКоїв. Адже мертвий дар таки відродився, хоч і через багато поколінь. Маю на увазі цю дівчину, Алісу.

— Тут ти маєш рацію, — погодився Стоїчков. — До речі, Конор не сумнівався, що всіх його родичів було винищено, і заповідав нам помститися. Та, вочевидь, Послідовники були непохитно впевнені в дієвості своїх чарів, а МакКої, позбавлені чаклунських здібностей, уже не становили для них загрози. Це як на війні: кожен солдат без вагань уб’є озброєного ворога, але далеко не в усіх підведеться рука вбити беззбройного, тим більше — пораненого й безпорадного. До того ж серед Послідовників були різні люди. Власне, завдяки одному з них ми зараз розмовляємо. Без нього нас не було б на світі.

— Як це? — разом вигукнули Маріка та її тітка.

Перш ніж відповісти, Стоїчков відпив зі свого келиха вина, щоб промочити горло.

— Конорові допоміг Послідовник, який не поділяв поглядів своїх одноплемінників. Саме він відкрив для нашого пращура його родинний портал… Між іншим, цікавий факт. Насправді портали були давнім винаходом Послідовників, і лише за кілька десятиліть до народження Конора один з МакКоїв, чоловік на ім’я Фарґас, натрапив на покинутий Послідовниками портал і зміг з’ясувати, як він працює. Правда, відкрити його не відкрив, але разом з іншими родичами спорудив перші два з’єднані портали МакКоїв… А втім, повернімося до Послідовника, котрий допоміг нашому пращурові. Його звали Бартола… ні, Бартоло… і якось далі, зараз не пригадаю…

— Може, Бартолом’ю? — підказала Маріка. — Чи Бартоломео?

— От-от! Бартоломео. Бартоломео Колонна. Він був не простим Послідовником, а одним з їхніх зверхників — Куратором. Куратор Бартоломео розповів Конорові, що крім його світу, існує безліч інших світів, а деякі з них можуть бути придатними до життя і навіть населеними. Потім він запропонував… — Тут Стоїчков зам’явся. — Оцієї частини Конорової розповіді я зрозуміти не можу. І маю таке враження, що й він сам до ладу не розумів, що хоче сказати. Куратор Бартоломео відправив його через портал у нікуди, велівши думати про інший світ, заселений людьми. Він стверджував, що чаклунський дар Конора, навіть пригнічений Забороною, має допомогти йому знайти такий світ. Водночас, Бартоломео чесно визнавав, що це лише його припущення, не обґрунтоване нічим, крім суто умоглядних висновків. За його словами, Послідовники на таке неспроможні. Це може зробити лише людина з нашим чаклунським даром.

— І Конор повірив йому? — скептично запитала княгиня.

— Та, мабуть, не повірив, хоча прямо в Заповіті про це не написано. Проте погодився ризикнути. Понад десять років він прожив під дією Заборони, позбавлений майже всіх своїх здібностей, його дедалі дужче обтяжувало таке життя, тож він вирішив, що хай які примарні його шанси на успіх, спробувати варто. Він ризикнув — і виграв.

— Отже, Конор увійшов у портал у своєму світі, а в нашому з’явився просто з повітря?

— Так воно й було. До речі, в наших родинних переказах про те, що Конор походить з Ґойдельських островів є чимала частка правди. Маґія Куратора Бартоломео закинула його в протоку між островами Алгап та Лойґер, де він мало не потонув і лише з останніх сил зумів доплисти до лойґерського берега, щоб там стати бранцем друїдів. Кілька місяців Конор працював рабом на ґалерах, аж поки відновилась його чаклунська сила. Тільки тоді він зміг звільнитись і ще якийсь час переховувався на острові Хімріґ у товаристві чотирьох інших утікачів. Разом їм вдалося викрасти човен, на якому вони перетнули Брейзинське море й висадилися на північному узбережжі Галосагу. Відтоді починається добре відома всім нам історія Конора-пращура.

— А він не намагався повернутися до свого світу, щоб забрати рідних? — запитала Маріка.

— Намагався, проте нічого не вийшло. Куратор Бартоломео попереджав, що чари Заборони, окрім іншого, порушили зв’язки між порталами МакКоїв. Він дав Конорові спеціальний амулет, який мав допомогти йому встановити зв’язок з порталом у Норвіку. На жаль, амулет забрали друїди, коли взяли його в полон. Спорудивши свій перший портал, Конор довго думав, як йому вчинити, і зрештою вирішив не ризикувати, повертаючись на Ґойдели за амулетом, який давно могли знищити або зіпсувати. На той час він уже був одружений і чекав на народження свого первістка, тому зважив, що розумніше й вірніше буде не ганятися за примарами у слабкій надії врятувати своїх рідних, а зайнятися заснуванням свого власного роду. Нашого роду — роду Конорів. Лише на старість, коли всі його діти зросли, і він навчив їх усього, що сам знав, Конор вирушив на Ґойдельські острови. Відтоді про його долю нам нічого не відомо. Згодом дехто з моїх попередників на посаді Голови Ради займався пошуками амулета — але безрезультатно.

— Якби про амулет знали всі Конори, — сказала княгиня, — можливо, його б давно знайшли.

— Можливо, — не став сперечатися Стоїчков. — Але Конор був проти цього. Він вважав, що наш рід не повинен знати про МакКоїв і Послідовників, поки не стане реальною силою, здатною протистояти Послідовникам. Тому він і наказав своєму синові Брюсу та його наступникам тримати Заповіт у таємниці. Подумай сама, Зарено, скільки гарячих голів кинулося б на пошуки амулета, щоб відкрити шлях до світу предків. І цим зайнялися б аж ніяк не найгірші з нас, а навпаки — кращі з найкращих, що відволікло б значні сили від нашої головної задачі — звеличення роду Конорів. Я вже не кажу про те, що сталося б, якби шлях було відкрито надто рано.

— Твоя правда, Анте, — після недовгих роздумів погодилася княгиня.

— Правда не моя, а Конорова, — сказав Стоїчков і повернувся до Маріки. — А тепер прошу тебе гарненько подумати. Чи не натрапляла ти серед материних речей на якийсь незвичайний маґічний предмет?

Маріка заперечно хитнула головою:

— Я саме думала про це, пане Стоїчков. Та начебто нічого такого не було. А який він на вигляд?

— Ага. Отже, ти здогадалася. Розумниця! Конор описував його як перстень з квадратним каменем вугільно-чорного кольору. Причому перстень був не золотий, а з якогось блискучого металу, схожого на срібло, але надзвичайно твердого.

— Ні. Нічого схожого я не бачила.

— Тоді треба розпитати Стеніслава…

— Про що ви? — трохи спантеличено озвалася тітка Зарена.

— Ми з Марікою вважаємо, — пояснив Стоїчков, — що до Ілони якимсь чином потрапив амулет Куратора Бартоломео, і саме з його допомогою вона змогла відкрити портал Конора. Взагалі, цей амулет було налаштовано ще на чотири портали МакКоїв — камінь виймався з персня, і п’ять його граней відповідало за п’ять різних порталів, а шоста була вільна, вона призначалася для налаштування на той портал, що його мав спорудити сам Конор у нашому світі. Проте я гадаю, що за три сторіччя камінь міцно застряг у персні, тому Ілона, яка не знала, що решта граней також мають своє призначення, змогла відкрити лише один портал — у рідному замку нашого пращура.

— Мабуть, так і було, — погодилася з ним Маріка й запитливо подивилась на княгиню. — Тітонько, ти не бачила в мами такого персня?

— Не можу пригадати. А судячи з усього, перстень мав бути дуже примітним. Блискучий метал, вугільно-чорний камінь… Може, коли прочитаю, як його описував сам Конор, то щось згадаю… Анте, ти ж ознайомиш мене з Заповітом?

— Звичайно. Тепер я відкрию архів Старшого Сина для всіх братів та сестер по Раді… гм, включно з Марікою, яка вже три з половиною роки є таємним, тринадцятим учасником наших зборів. От тоді всі разом і вирішимо, що робити далі, яких заходів уживати. Між іншим, такий прецедент уже мав місце понад сімдесят років тому.

— Це коли Рада пішла в підпілля? — припустила Маріка.

— Саме так, — кивнув Стоїчков. — Рада дедалі більше відчувала тиск з боку різних уґруповань Конорів, які хотіли перетворити її на арену політичної боротьби й вимагали переглянути Статут, щоб провести до її складу своїх лідерів. Тодішній Голова Ради наважився на крайній крок і ознайомив своїх братів та сестер із Заповітом Конора. Всі вони визнали, що головне завдання Ради — дбати про спільні інтереси нашого роду і сприяти його подальшому звеличенню, а тому одностайно вирішили зникнути й продовжити свою діяльність таємно.

— А архів Старшого Сина знову було засекречено?

— Так вирішили Дванадцятеро Відлюдників: не втаємничувати своїх наступників у Заповіт Конора МакКоя. Як і за попередніх часів, архів Старшого Сина став надбанням лише Голови Ради. Тепер я вважаю, що тут вони припустилися помилки. Якби Ілона знала про Заповіт, то не стала б мовчати. Тоді б ми мали більше часу на підготовку до зустрічі з Послідовниками. — Стоїчков підвівся з крісла. — Зарено, відкривай портал. Ми втрьох ідемо до Зали Дванадцяти.

— На жаль, не можу, — відповіла княгиня, позирнувши на настінного годинника. — До нас прибули посли з Еперу, і о четвертій я мушу бути на прийомі в їхню честь. А знайомство з архівом кількома хвилинами чи навіть годиною не обмежиться.

— Що ж, тоді я піду з Марікою. А для решти призначу на сьогоднішній вечір позачергові збори Ради. Тоді ми без поспіху все обговоримо. Шкода, що Стеніслава з нами не буде — біля найближчого порталу він опиниться лише через три чи чотири дні. Я простежу, щоб йому негайно надіслали звістку, а поки в Раді його замінить Маріка. Це безпрецедентно… Проте й ситуація в нас безпрецедентна.

Княгиня згідно кивнула і з усмішкою глянула на небогу.

Маріка відчула легке запаморочення, уявивши себе в Залі Дванадцяти, за одним столом з Анте Стоїчковим, тіткою Зареною, Арпадом Савичем, Ендре Міятовичем, Драженом Івашком… Тут вона згадала, що віднедавна Флавіан також є членом Ради. Ця думка миттю протверезила її.

— Маріко, — тим часом мовила тітка, — як закінчиш знайомитися з архівом, повертайся сюди й сміливо проходь до спальні — відпочинеш перед зборами Ради. Я подбаю, щоб там нікого не було.

— Дякую за турботу, тітонько, та краще я повернуся до Норвіка.

Княгиня сплеснула руками.

— Що за дурниці! Нікуди я тебе не відпущу. Тепер ти залишишся в мене. У тім світі небезпечно.

Маріка передбачала таку тітчину реакцію. Вона вперто похитала головою:

— Я мушу повернутися. Там залишились Аліса і мій батько. Я не можу кинути їх.

— Але ж Послідовники, Заборона…

— Все буде гаразд, обіцяю. Зрештою, за шість тамтешніх років зі мною нічого не сталося. Крім того, якщо Послідовники стежать за замком, я маю поводитись як звичайно, щоб не насторожити їх. А моє раптове зникнення може призвести до дуже небажаних наслідків.

Княгиня збиралась була заперечити, але тут утрутився Стоїчков:

— Я згоден з Марікою, Зарено. Поки Рада не розгляне ситуацію й не ухвалить певних рішень, усе має залишатися як раніше. Гм… Тільки от що, Маріко. Ти точно впевнена, що про твій новий портал ніхто зі сторонніх не знає?

— Ніхто, — без вагань відповіла вона. — Аліса сама прибирає в своїх кімнатах, вона не тримає покоївки. Інша прислуга до її спальні та кабінету не заходить.

— А друзі, подруги?

— Хлопців Аліса до себе не водить, а подруги… — Маріка на мить замовкла, згадавши про Джейн. — Відколи я почала будувати портал, до неї не заходили подруги. До того ж ми постійно тримали шафу зачиненою.

— Це добре. Як я розумію, для подорожей між нашими світами ти завжди користувалася своїм мишковарським порталом. Так?

— Так. Лише маминим, і ніяким іншим. А в чому річ?

— Якщо той хлопець, Кейт, служить Послідовникам, то вони, безумовно, знають про давній портал Конора. А шлях між ним та твоїм мишковарським порталом, образно кажучи, вже давно второвано. Із Конорового Заповіту випливає, що Послідовники здатні відкривати чужі портали. І хоч я не уявляю, як можна, навіть відкривши портал Конора, дотягтися до мишковарського, зайва обережність не зашкодить.

— Ви просите вимкнути портал у Мишковарі? — запитала Маріка. Ця ідея їй геть не сподобалася.

— Я не просто прошу, а наполягаю. Не стану навіть переконувати тебе. Ти й сама розумієш, що так буде правильно.

Маріка скрушно зітхнула. Вимкнути портал, означало розірвати його зв’язок з рештою порталів. Такий портал не називали мертвим, бо в будь-який час господар міг його знов увімкнути й під’єднати до „сім’ї“. Проте Маріку, яка ставилася до порталів, мов до живих істот, це мало втішало — адже, вимкнувши свій портал, вона прирече його на тривалу самотність, ізольованість від усього світу, фактично на ув’язнення в чотирьох стінах її кабінету…

— Так, пане Стоїчков, — пересиливши себе, погодилася Маріка. — Портал справді треба вимкнути.

Вона подумала, що варто сходити наостанок у Мишковар, щоб забрати звідти свій халат та книжку для Аліси, але потім відмовилася від цього наміру. Якщо вона знову побачить материн портал, уже приречений на вимкнення, їй стане ще гірше. Знаменитий роман про лицаря Садовану напевно знайдеться і в тітчиній бібліотеці, а халатів у Норвіку не бракує — одним менше, одним більше, без різниці.