Заборонені чари

Розділ 22 Суперечки та рішення

Пролунали традиційні слова відкриття зборів Ради, всі дванадцятеро її членів засвідчили свою присутність, і на кілька секунд у Залі запанувала зосереджена мовчанка, що зазвичай передувала початкові важливої розмови.

Маріка нетерпляче переступила з ноги на ногу. Як і належало спеціально запрошеному (такий статус було передбачено й реґламентовано), вона стояла попід стіною біля порталу. Стоїчков приніс для неї крісло, і якби Маріка зараз сіла, ніхто б не розцінив цей вчинок як неввічливий. Проте вона вирішила дотриматися всіх формальностей, пов’язаних з її присутністю в Раді.

— Отже, перше, — заговорив Анте Стоїчков. — Тут присутня Маріка Мишкович, дочка Ілони Шубич. Пропоную затвердити її в тих самих правах, що й на попередніх зборах.

Заперечень не пролунало. Стоїчков кивком запросив її сісти. Маріка опустилась у крісло й розправила на колінах сукню. Брат, що сидів до неї спиною, не секунду озирнувся й послав їй підбадьорливу усмішку.

Зате Флавіан, який займав місце по інший бік столу, майже не зводив очей зі своєї нареченої. Перед початком зборів вони коротко переговорили, Маріка сама повідомила про свою згоду вийти за нього заміж, а потім Стен дав своє добро на цей шлюб. Тепер Флавіан був безмежно щасливий і дивився на неї замріяним поглядом — либонь, уже уявляв, як вони житимуть разом. А Маріка розуміла, що сувора дійсність швидко зруйнує райдужні фантазії молодого короля. Насправді їхнє подружнє життя буде не таким ідеальним, як він його собі уявляє.

„Вибач, Флавіане,“ — сумно подумала вона. — „Я не зможу дати тобі всього, про що ти мрієш. Наш шлюб нічим не відрізнятиметься від інших шлюбів, укладених з розрахунку… І ти, Кейте, вибач. Нам не судилося належати одне одному. А бути просто твоєю коханкою я не хочу, це не для мене. Прощавай, любий мій…“

На її очі навернулися сльози, і Маріка поспіхом нахилила голову.

— Далі, — тим часом продовжував Стоїчков. — На минулих зборах ми ґрунтовно обговорили ситуацію, але утрималися від ухвалення будь-яких рішень через відсутність одного з членів Ради, нашого брата Стеніслава. Наразі він з нами, і ми можемо провести голосування щодо внесеної братом Любомиром пропозиції негайно припинити всі контакти зі світом Послідовників і знищити обидва портали в ньому, через які здійснювався зв’язок з нашим світом. Стеніславе, — звернувся Голова Ради до Марічиного брата, — ти був відсутній минулого разу і не міг висловити своєї думки. Можеш зробити це зараз.

— Мені нема чого сказати, — промовив Стен. — Крім одного: я вважаю цю пропозицію неприйнятною. Мало того — згубною. Тому закликаю голосувати проти неї.

Хоча Маріка знала наперед, що Стен не підтримує ізолянтських поглядів Любомира Жиха, її неабияк потішила братова рішучість.

— Я відкликаю свою пропозицію, — озвався Жих. — Але не тільки тому, що вона не має підтримки серед більшості братів та сестер. Просто я добре все обдумав і зрозумів, що в такому вигляді вона неконструктивна. Я приєднуюся до думки сестри Міли про передчасність будь-яких наших дій у цьому напрямку. Ми ще не виконали умов Конорового Заповіту, а отже, поки не готові протистояти Послідовникам. Ми маємо вимкнути обидва портали до настання кращих часів — певна річ, забезпечивши можливість для наших нащадків знову ввімкнути їх.

Міла Танич згідно кивнула:

— Саме так.

„Ці двоє точно злигалися,“ — з легким роздратуванням подумала Маріка.

— Хто хоче висловитися з цього приводу? — запитав Стоїчков.

Флавіан подав знак і, отримавши згоду від Голови Ради, заговорив:

— Я маю два зауваження. Перше стосується термінів. Якось так склалося, що ми стали називати світ, звідки з’явився засновник нашого роду, світом Послідовників. Я вважаю це несправедливим і навіть образливим — передовсім щодо тих наших родичів, що досі мешкають у тому світі. Тому пропоную називати його світом МакКоїв — бо це світ наших предків, наша прабатьківщина.

Присутні схвально закивали. Флавіан зробив паузу, поглянув на Маріку й був нагороджений її усмішкою.

— Гадаю, голосувати немає потреби, — вів далі він. — Друге моє зауваження — про фактор часу. Коли Конор писав свій Заповіт, він не знав, що час у нас тече майже вдвічі повільніше, ніж у світі МакКоїв. Найпевніше, він навіть уявити не міг, що в різних світах час іде по-різному. Ми самі ще не звикли до цього, але з фактами не посперечаєшся — від моменту Конорової появи в нашому світі на його батьківщині минуло не триста років, як у нас, а майже шість сторіч. Це означає, що час працює проти нас. Безумовно, від десятиріччя до десятиріччя ми ставатимемо сильнішими й численнішими, та воднораз зростатиме і могутність Послідовників — адже в їхньому розпорядженні вдвічі більше часу, ніж у нас.

— Тоді виходить, що від самого початку час працював проти нас, — сказала Танич.

— Аж ніяк. На самому початку був лише один Конор — наш пращур. Сам-один він не міг виступити проти Послідовників. Але згодом у нього з’явилися діти, потім — онуки, а відтак — правнуки та праправнуки. Тому спершу час працював на нас, і гадаю, що найзручніша нагода для початку боротьби з Послідовниками настала років сто тому — а вже далі час почав працювати проти нас.

— Я згоден з Флавіаном, — озвався Дражен Івашко. — І справа не лише в різниці плину часу. Я не дарма на минулих зборах питав у Маріки, коли в тому світі почався бурхливий розвиток науки та ремесел… ні, не ремесел, а якось інакше…

— Техніки, — підказала Маріка.

— Атож, техніки. Схоже, тоді Флавіан ухопив мою думку. Послідовники напевно використовували тамтешні досягнення науки та техніки для вдосконалення своєї маґії. І, мабуть, продовжують її вдосконалювати. Тож із кожним місяцем, з кожним роком ми чимраз дужче відставатимемо від них.

— Твої висновки суперечать внесеній тобою ж пропозиції, — зауважив Стоїчков. — Це непослідовно.

— Про мою пропозицію, Дональде, поговоримо згодом, — сказав Івашко. — Зараз ми обговорюємо пропозицію сестри Міли, підтриману братом Любомиром. Продовжуй, Флавіане.

— І ще одне, — знову заговорив Флавіан. — У світі МакКоїв живуть наші родичі. Їхні чаклунські здібності було придушено чарами Послідовників, але не знищено назавжди. За приклад наведу панну Алісу, з якою я поки не мав честі познайомитись особисто, але мені відомо, що дехто з присутніх уже зустрічався з нею і мав нагоду переконатися, що її дар цілком здоровий. Я підозрюю, що вона не одна така. Крім того, я певен, що, звільнивши світ МакКоїв від Послідовників, ми допоможемо нашим тамтешнім родичам відродити свій дар у наступних поколіннях. А якщо ми зараз відступимо, то, можливо, позбавимо їх останнього шансу. Я вже не кажу, що тим самим ми можемо позбавити й себе останнього шансу. Ми не знаємо про справжню силу Послідовників, але брат Дражен має рацію: що далі, то дужчими вони ставатимуть. Тому я катеґорично проти пропозиції сестри Міли. Це все, Дональде.

Стоїчков запропонував висловитися іншим. Ендре Міятович, Арпад Савич і Стен цілком погодилися з Флавіаном. Міла Танич відстоювала свою позицію. Її підтримала княгиня Зарена — що дуже засмутило Маріку. Проте під час голосування тітка утрималася, і за відтермінування „до кращих часів“ було віддано лише два голоси — Жиха і Танич.

Потім слово взяв Дражен Івашко:

— На минулих зборах я говорив останнім. Мабуть, ми всі трохи поспішали, і я не зовсім доладно сформулював свою думку, а ви неправильно зрозуміли мене. Коли я пропонував зачекати до остаточного вирішення питання з короною й утвердження влади імператора-Конора в усьому Західному Краї, то мав лише на увазі, що нам не слід квапитися з оприлюдненням інформації про Послідовників. Ця звістка викличе серед Конорів не просто бурю, а справжній ураган емоцій. При всій моїй повазі до Вищої Ради, я вважаю, що ми не зможемо втримати ситуацію під контролем. Це буде до снаги лише людині, чиє лідерство, чий авторитет, чия влада виявляться беззаперечними, хто стане визнаним вождем усіх Конорів Західного Краю і за ким підуть наші родичі з-поза меж Імперії. Ви, звичайно, вже зрозуміли, що йдеться про майбутнього імператора Стеніслава.

Івашко зробив виразну паузу. Стен трохи підвів руку, ніби збирався заперечити, але потім передумав. Анте Стоїчков схвально мугикнув.

— Далі, — продовжив Дражен Івашко. — Я стверджую, що наразі підіймати всіх Конорів на боротьбу з Послідовниками недоцільно ще й з тієї причини, що ми поки не знаємо, з ким саме боротися і як вести цю боротьбу. Передовсім ми мусимо провести ретельну розвідку, вкорінитися у світі Пос… МакКоїв і підготувати плацдарм для масованого наступу. Зараз я не беруся гадати, скільки часу відбере така підготовка — кілька місяців, а може, й кілька років. Проте одне очевидно: на цьому етапі має діяти невелика ґрупа людей, до того ж діяти обережно, без поспіху, залучаючи в разі потреби додаткові сили. За таких обставин оприлюднювати Заповіт навіть шкідливо, бо серед наших родичів знайдеться чимало запальних і нетерплячих, які не захочуть довго чекати й вимагатимуть негайних та рішучих дій.

— У цьому я згоден з тобою, брате Дражене, — сказав Ендре Міятович. — Але мушу зазначити, що залишати всіх Конорів у цілковитому невіданні теж небезпечно. Якщо, попри всі сподівання, Послідовники таки знайшли шлях до нашого світу, ми маємо бути готові дати їм гідну відсіч.

— До відсічі ми готові завжди, — заперечив Івашко. — Ми готові до вторгнення друїдів чи будь-яких інших чужоземних чаклунів, чиє існування лише припускаємо, але нічого не знаємо напевно. А поки для нас Послідовники — ті ж самі чужоземні чаклуни, тільки не з якоїсь заморської країни, а з іншого світу. Зверніть увагу, брати та сестри, що в Коноровім Заповіті по суті нічого не говориться ні про Послідовників, як таких, ні про характер їхніх чарів. Ми знаємо лише, що вони широко застосовують усілякі чаклунські талісмани та амулети, що містять більшу частину їхньої сили, тим часом як наша сила здебільшого міститься в нас самих…

— Іншими словами, — втрутилася Маріка, — їхня маґія переважно екзогенна, а не ендогенна, як наша.

Стен озирнувся й докірливо поглянув на сестру. Маріка зніяковіла й опустила очі. За своїм статусом, вона мала повне право брати участь в обговоренні, проте зараз порушила елементарні правила ввічливості — перебила старшого.

— Я не зовсім зрозумів, про що ти кажеш, князівно, — незворушно мовив Івашко, — але можу припустити, що ти використала слова з більш розвиненої мови того світу, щоб у стислішій формі сформулювати те, про що я сказав раніше.

Маріка мовчки кивнула, не підводячи погляду.

— Що ж до детальнішої інформації про Послідовників, — знову заговорив Івашко, — то задача першого етапу якраз і полягає в тому, щоб більше довідатися про наших ворогів… До речі, князівно. Ваш знайомий, Кейт, ще не давав про себе знати?

— Ні, — відповіла Маріка. — Я чекаю, коли він приїде або зателефонує. Вважаю, буде краще, якщо він сам звернеться до мене.

— А я так не думаю, — сказав Стен, не обертаючись. — Якщо відволіктися від певних особистих моментів, то зараз він потрібний нам більше, ніж ми йому.

— Що правда, то правда, — погодився Стоїчков. — Постарайся чимшвидше зв’язатися з ним, Маріко. І вважай це не просто моєю порадою, а офіційним дорученням Голови Вищої Ради.

— Добре, — з зітханням відповіла Маріка.

— А от після розмови з цим хлопцем, — додав Івашко, — ми, сподіваюся, будемо точно знати, чи реальна загроза вторгнення Послідовників. Тоді й вирішимо, яку інформацію варто довести до відома всіх Конорів на цьому підготовчому етапі. Все, Дональде, я закінчив.

Анте Стоїчков сказав:

— Я схильний підтримати пропозицію Дражена. Але з одним доповненням: ми маємо попередити всіх Конорів про можливе вторгнення чужинських чаклунів і попросити їх пильно придивлятися до кожного незнайомця, звертати увагу на будь-які незвичні події.

Подальша тривала дискусія видалася Маріці марною тратою часу. З облич присутніх вона бачила, що Івашкову пропозицію буде схвалено. І справді — її прийняли одностайно. „За“ голосували навіть Любомир Жих, Міла Танич і тітка Зарена.

Відтак члени Ради перейшли до обговорення першочергових заходів. Було ясно, що замок Норвік для їхньої мети не годиться — через Маріку він перебував під наглядом Послідовників. Стоїчков запропонував передовсім спорудити портал у якомусь іншому місці й звернувся за консультацією з цього питання до Маріки.

— Найзручнішим місцем, — відповіла вона, — буде густонаселений промисловий район. Якщо судити… — Маріка хотіла була сказати „з фільмів“, проте вчасно збагнула, що половина членів Ради її не зрозуміють (інші шестеро вже гостювали в Норвіку й бачили, як працює телевізор). — Якщо судити з тамтешніх книжок, то люди в таких районах не цікавляться життям своїх сусідів, а часто навіть не знають, як їх звати.

— Чудово, — промовив Стоїчков. — А можна непомітно вивести з замку двох чи трьох людей, доправити їх в один з таких районів і знайти їм житло?

— Загалом, це не проблема. Але проблема в іншому: без належної підготовки наші люди не протримаються в світі МакКоїв і кількох днів. Річ не лише в мові — правила поведінки в тому світі набагато складніші, ніж у нашому. І не просто складніші — вони чужі для нас. Знадобиться щонайменше кілька місяців інтенсивної підготовки, щоб хтось із наших зміг з’явитися там на людях, не викликавши негайних підозр. Протягом цілого тамтешнього року я відвідувала Норвік потай від усіх, спілкувалася винятково з батьком і лише потім почала зустрічатися з іншими людьми. У цьому полягає ще одна перевага Послідовників перед нами: наш світ чимось схожий на минуле їхнього світу, і якщо вони потраплять сюди, то без надмірних зусиль зможуть видати себе за чужоземців або прикинутися глухонімими волоцюгами. А непідготовлених наших там миттю визнають за божевільних.

— Гмм, — протягнув Стоїчков. — І що ж ти пропонуєш?

— Те, про що вже казав пан Івашко: запастися терпінням і ретельно готуватися. Підготовкою людей займемося ми з батьком та Алісою, більше нема кому. За Норвіком напевно встановлено спостереження, тому діяти треба вкрай обережно, без поспіху, щоб у Послідовників не виникло жодних підозр. Максимум, що можна зробити в Норвіку, не порушуючи секретності, це підготувати до подальшого проникнення в світ МакКоїв двох чи трьох людей — ну, щонайбільше, чотирьох. Я гадаю, це мають бути молоді люди до двадцяти років… — Маріка зам’ялася. — Розумієте, хоча старші є досвідченішими, молоді краще засвоюють усе нове. Їх буде простіше навчити мові, вони набагато швидше звикнуть до тамтешніх правил поведінки… ну, і взагалі…

— Не бентежся, князівно, — заспокоїв її Дражен Івашко. — Не бійся образити нас. Ми, старі, все розуміємо. Що старша людина, то важче їй пристосуватися до нових умов. Прошу, продовжуй.

— Так от, — сказала Маріка, — до чого я веду. Пан Івашко мав рацію, коли припускав, що перший етап може розтягтися на кілька років. Найімовірніше, тако воно й буде.

— Надто довго, — невдоволено зауважив Флавіан. — Ми втратимо купу часу.

— Краще втратити час, ніж голову, — відрізала Маріка і сама здивувалася різкості свого тону. Вона помітила, що Ендре Міятович криво посміхнувся і значуще поглянув на Стена, а той у відповідь кивнув. — Певна річ, можна було б прискорити справу, якби ми мали портал у якомусь надійному місці. Проте порталу ми не маємо — а його спорудженням можуть зайнятися лише люди, пристосовані до тамтешнього життя… Втім, одна така людина вже є. Це я.

— Ні! — хором вигукнули Стен, Флавіан і княгиня Зарена. А Стен ще й додав: — Про це й мови бути не може.

— Авжеж, не може, — погодилася Маріка. — Та не тому, що хтось хоче тримати мене на припоні. Просто я на видноті, і моє зникнення негайно насторожить Послідовників. Те ж саме стосується Аліси. А проте, якщо обставини складуться вкрай несприятливо і нам доведеться залишити Норвік, ми з Алісою готові взятися до спорудження порталу в надійнішому місці.

— Ні… — знову запротестував Стен, але тут Стоїчков постукав кісточками пальців по столу, закликаючи його до стриманості.

— Заспокойся, Стеніславе, вгамуй свій запал. Не дозволяй емоціям узяти гору над обов’язком та здоровим глуздом. Маріка говорить правильні речі. Наразі ми маємо лише два портали, що зв’язують наш світ зі світом наших пращурів; і обидва знаходяться в Норвіку. Втративши замок, ми втратимо їх, а отже, втратимо доступ до світу МакКоїв. Цього не можна допустити. Якщо найближчим часом виникне така ситуація, а інші наші люди ще не будуть підготовлені, то я не бачу ніякого розумного виходу, крім того, що запропонувала твоя сестра.

— Але ризикувати нею…

— А ризикувати іншими ти готовий? — цього разу Стена урвала вже Маріка. — Без належної підготовки вони неодмінно зазнають невдачі, тоді як наші з Алісою шанси дуже високі. Головне для нас — непомітно втекти з Норвіка. Я певна, що ми це зможемо.

— А як до цього поставиться сама Аліса? — запитав Стоїчков. — І твій батько? Невже ти залишиш його?

Маріка похитала головою:

— В жодному разі. Я переправлю його сюди, і тут він зачекає на наше з Алісою повернення. В його згоді я не сумніваюся. Також не сумніваюсь і в тому, що мій брат прийме мого батька з усією гостинністю, як належить приймати родичів. Адже так?

— Так, звісно… — після короткої паузи промимрив Стен. Маріка не бачила його обличчя, але була певна, що він почервонів.

— Що ж до Аліси, то ми з нею вже обговорювали можливість утечі. Вона від цього не в захваті, проте розуміє, що в очах Послідовників вона одна з нас і що вибору в неї немає. На цьому тижні Аліса вже почала готуватися: частину своїх коштів вона потай переводить на офшорні рахунки, а іншу частину збирається обернути на готівку та цінні папери на пред’явника. Правда, що робити з нерухомістю, вона ще не вирішила. Я ж порадила їй не квапитися.

Про Алісині операції з фінансами Маріка говорила мішаним анґло-слованським суржиком, бо в її рідній мові не було відповідних слів. Проте Арпад Савич своїм купецьким нюхом учув, про що йдеться, і попросив розповісти детальніше. Маріка, як могла, пояснила, а відразу після цього між членами ради спалахнула запекла суперечка. Після тривалого й непростого обговорення було вирішено доручити Ендре Міятовичу підібрати кандидатури двох талановитих та надійних юнаків-Конорів, а Зарені Шубич — двох таких самих здібних дівчат, щоб звести їх у дві подружні пари і якнайшвидше розпочати підготовку до життя у світі МакКоїв.

За другою частиною Марічиної пропозиції ніякого рішення ухвалено не було. Стен, Флавіна та тітка Зарена катеґорично заперечували, а часу вже майже не лишалося — наближалася п’ята година ранку за Златоваром. Стоїчков розсудливо запропонував не розглядати це питання, поки не виникнуть ті самі надзвичайні обставини, за яких Маріка з Алісою та батьком більше не зможуть залишатися в Норвіку. Він чудово розумів, що тоді і Стен, і Флавіан, і княгиня заспівають іншої пісеньки, а якщо й проголосують проти, то однаково скоряться волі більшості.

Потім Рада перейшла до обговорення ситуації в Златоварі, але невдовзі Стена викликав Міх Чірич. Нічого надважливого, втім, не сталося — просто до маєтку Буковича прибуло кілька загонів, зібраних місцевими жупанами, що вирішили підтримати противників узурпатора, проте присутність Стена, як очільника війська, була необхідна. Разом зі Стеном пішов і Дражен Івашко, щоб закінчити свою розповідь про останні столичні новини. Маріка лише встигла поцілувати брата на прощання і коротко домовитися з ним про наступну зустріч через три тутешні дні, коли армія проходитиме повз невеличке містечко, де мешкає родина Конорів.

Після цього Анте Стоїчков оголосив збори закритими, і члени Ради почали розходитися. Флавіан попросив Маріку затриматись, і вона погодилася. Княгиня Зарена також зволікала, явно збираючись поговорити з небогою, але Стоїчков підхопив її під руку й повів до порталу, сказавши на ходу Маріці:

— Коли прокинешся, будь ласка, дай знати.

— Неодмінно, — відповіла вона. (Голова Ради щодня заходив до Маріки в гості й по дві-три години проводив у її та Алісиному товаристві, прагнучи якомога більше дізнатися про новий світ. Друге місце з частоти відвідин Норвіка поділяли Міятович та княгиня Зарена.) — Завжди рада вас бачити, пане Стоїчков. І на тебе чекаю, тітонько.

Нарешті Маріка та Флавіан залишились у Залі вдвох.

— Маріко, — невпевнено почав він, — я хочу дещо з’ясувати. Ти погодилася вийти за мене, але не сказала, коли це станеться.

— Боюся, не скоро, Флавіане. Ти ж сам розумієш, що зараз не час. Поки моє місце там, а твоє — тут. Ситуація може скластися так, що мені доведеться зникнути на кілька місяців, щоб самій спорудити портал. А як твоя дружина, королева Ібрії, я не зможу так учинити.

— Ми ще не вирішили…

— Обставини вирішують за нас, зрозумій. Ти ж знаєш, що таке необхідність, ти — король. І мене дуже засмутило, коли ти підтримав Стена та тітку Зарену, замість підтримати мене — свою майбутню жінку. Виходить, ти не лише не зважаєш на здоровий глузд, ти також не зважаєш на мою думку.

Флавіан зніяковів.

— Я ж хотів якнайкраще…

— Для себе, — відрізала Маріка. — Але не для всіх нас, не для всього нашого роду. Спершу ти говорив такі гарні, такі правильні слова, а потім виявилося, що ладен поставити під загрозу всю нашу справу задля того, щоб на півроку раніше затягти мене до свого ліжка.

— Що ти кажеш, Маріко?! — Флавіан був шокований. — Як ти можеш?

— А хіба не так? Хіба не тому ти заперечував? Ти відразу збагнув, що це означає відтермінування нашого весілля, і тому виступив проти. Ти ще не став моїм чоловіком, а вже пориваєшся вирішувати за мене. Крім того, ти не довіряєш мені. Скільки разів і я, і Стен запевняли тебе, що тієї ночі я не вчинила нічого вартого осуду, що й іншими ночами, залишаючи Мишковар, я не займалася розпустою. Проте ти не вірив, вимагав доказів, тобі мало було мого слова. А мені це геть не подобається.

— Я дуже шкодую, Маріко, — сказав Флавіан. — І я вже просив у тебе пробачення. Це правда — я мусив повірити тобі на слово, мусив покладатися на твою порядність. Але й ти зрозумій мене. Що я мав думати про твою потаємність, про твоє вперте небажання відкритися мені? Ти вимагаєш від мене беззастережної довіри — а сама? Невже наше кохання…

— Стривай, Флавіане! — швидко зупинила його Маріка. — Не треба приплітати сюди наше кохання, бо його не існує. Насправді є лише твоє кохання до мене — і ти добре це знаєш. Я ніколи не давала тобі підстав вважати, що кохаю тебе, ти давно з цим примирився і готовий був задовольнитися моєю дружбою та симпатією. Сьогодні я погодилася стати твоєю жінкою, я йду за тебе незайманою і даю слово, що ти будеш моїм єдиним чоловіком, аж поки смерть роз’єднає нас. Проте мої почуття до тебе зовсім не змінилися. Кохання в них як не було, так і немає.

— А може, ще з’явиться? — несміливо припустив Флавіан.

— Я цього не виключаю, — відповіла Маріка з сумнівом. — Але й нічого не обіцяю, не хочу давати тобі марних сподівань. Я знаю тебе змалку, ти віддавна добивався моєї руки, і якби я могла покохати тебе, то вже покохала б. А так — надій дуже мало. Якщо тобі потрібна любляча дружина, то, мабуть, варто забути про мене й пошукати собі іншу наречену.

Флавіан похитав головою:

— Ні, Маріко, мені потрібна ти. Лише ти одна. І я вірю, що зможу заслужити твоє кохання.

Маріка нічого не відповіла, бо не було чого відповідати. Флавіанове бажання одружитися з нею було незламним, і навіть її жорстокі слова нітрохи не похитнули його рішучості. То, може, просто зараз сказати йому про Алісу — щоб остаточно розставити всі крапки над „і“ в їхньому майбутньому подружньому житті? Але ні, ще зарано. Спершу Флавіан має познайомитися з Алісою, бажано, потоваришувати з нею — і тоді йому важче буде почувати до неї неприязнь…

— Ну, гаразд, — сказала Маріка. — Мені вже час іти.

— А коли ти запросиш мене в гості? — запитав Флавіан. — Здається, я чи не єдиний з Ради, хто ще не був у тебе.

— Ти перебільшуєш. З дванадцяти там було лише шестеро.

— Але ж я для тебе не найостанніший з дванадцяти?

— Звісно, не останній.

— То коли? Можна зараз?

— Ні, зараз у нас ніч. — Маріка трохи покривила душею: там був лише вечір, просто сьогодні їй не хотілося приймати ніяких гостей, а тим більше Флавіана. — Ти зможеш звільнитися після обіду?

— Якусь годинку знайду.

— Тоді ласкаво прошу. Аліса буде рада познайомитися з тобою.

— Я теж буду радий, — сказав Флавіан.

— От і домовилися, — сказала Маріка. — Ну то що, прощаймося?

Він зітхнув і промовив:

— Добраніч, Маріко.

— До побачення, Флавіане.