Заборонені чари

Розділ 16 У поході

Стен прокинувся рвучко, зненацька.

У шатрі було ще темно, лише крізь щілини слабко пробивалися відблиски розпалених зовні багать. За ширмою рівно сопів носом його зброєносець, а біля входу чулася тиха й неквапна розмова двох вартових.

Утім, Стена розбудили не вони. Цієї ночі він узагалі спав дуже погано, неспокійно, часто прокидався, а потім знову забувався в тривожному сні. Але цього разу ясність думок у його голові свідчила про те, що він прокинувся остаточно.

Поруч безтурботно спала юна п’ятнадцятирічна дівчина — донька одного з маркитантів, що супроводжували в поході їхнє військо. Її батько нітрохи не заперечував, коли Стен накинув на неї оком, а навпаки, лише тішився з цього. Усім було відомо, що молодий князь непостійний у своїх захопленнях, але добре дбає про колишніх коханок, забезпечує їх чималим посагом і завжди знаходить їм гідну пару. Стен ніколи не чіпав заміжніх жінок, бо вважав недостойним для себе принижувати їхніх чоловіків — адже вони, бувши нижчими від нього за станом, не могли поквитатися за спаплюжену честь.

Стен знову приліг біля дівчини, заплющив очі і ще кілька хвилин лежав нерухомо, поки не переконався, що справді не засне. Тоді встав, одягнувся і вийшов з шатра. Вартові миттю припинили розмову й виструнчилися, вітаючи його. Він відповів їм кивком.

Небо вже було не чорним, а попелясто-сірим, особливо на сході, де пощезали майже всі зірки, крім кількох найяскравіших. Наближався світанок.

„Схоже, я прокинувся не так і рано,“ — подумав Стен, пригладжуючи своє скуйовджене волосся. — „За годину можна сміливо оголошувати підйом. Що раніше я буду в Буковича, то краще.“

Жупан Єньо Букович був з роду Конорів, і його маєток розташовувався на відстані одного денного переходу. Стен навмисно проклав маршрут для свого війська з таким розрахунком, щоб не залишатися надовго без зв’язку з зовнішнім світом і мати можливість вчасно реаґувати на будь-які кроки супротивника. У цій, поки що безкровній війні перевага в поінформованості була на Стеновому боці — і він не збирався її втрачати.

Коли вчора надвечір з голови колони йому доповіли, що назустріч армії рухається невеликий загін вершників, Стен уже знав про це, бо ще раніше одержав повідомлення від Ендре Міятовича, який очолював той загін. Нічого конкретного в повідомлені не містилося — обмін думками на відстані потребував значних зусиль і цілковитої концентрації уваги, — Міятович лише сказав, що є важливі новини. А Стен відразу збагнув: сталося щось надзвичайне, раз член Вищої Ради, що проживав аж у Північному Помор’ї, ризикнув відкрито з’явитися в Південному Неметі і згаяв майже день на дорогу, щоб особисто поговорити з ним. Та навіть у страшному сні Стенові не могло привидітись те, про що йому розповів Ендре Міятович…

„Як це невчасно!“ — подумав він. — „Отче Небесний, як невчасно! Мені з одним Чеславом мороки вистачає, а тут іще ці Послідовники… Ну, чому в мене така невгамовна сестра? Чому їй неодмінно треба вклепатися в якусь пригоду?.. Навіщо взагалі вона відкрила мамин портал?..“

Стен збирався розбудити свого зброєносця, Міха Чірича, та потім передумав і вирішив не турбувати його — нехай спить до загального підйому і вві сні переживає своє горе. Лише тиждень тому хлопець втратив батька, Щепана Чірича, що був головним урядником у Стена й керував князівством за його відсутності. До всього іншого, Міх, хоч був Конором, не міг навіть потай, уночі, навідатися до свого мишковицького дому й попрощатися з батьком, дарма що тоді військо ще перебувало в Цервениграді. Його мати та зведений брат Славомир були простими людьми й нічого не знали про подвійне життя Міха та Щепана. Така потаємність не була рідкістю в змішаних сім’ях: навчені гірким досвідом перших поколінь, багато Конорів приховували правду про себе навіть від найближчих людей, якщо вони не належали до їхнього роду. Лише вряди-годи зустрічалися чоловіки та жінки, на яких можна було цілком покластися. Такі, скажімо, як князь Всевлад чи князівна Анішка…

Стен знову зітхнув і з сумом подумав про тяжкі втрати, що спіткали його впродовж останніх дев’яти років. Мати, батько, наречена… а тепер от і Щепан Чірич, його друг і наставник, котрому він довіряв, як самому собі. З несподіваною смертю Чірича-старшого Стенові додалося клопотів. Якщо раніше він не турбувався про справи князівства, бо знав, що воно в надійних руках, то зараз був занепокоєний, охоплений сумнівами і ніяк не міг визначитися з кандидатурою наступного головного урядника.

Найбільша проблема полягала в тому, що жоден з мишковицьких Конорів не годився на цю відповідальну посаду. Комусь бракувало вміння, комусь — досвіду, дехто мав і те й інше, але не був досить впливовим, щоб примусити до послуху найзнатніших вельмож князівства, передовсім — Стенового дядька Войча, меншого брата його батька. Мабуть, таки доведеться призначити головним урядником Щепанового пасербка, Славомира Ковача, дуже гідного й компетентного чоловіка, у чиїй вірності Стен не сумнівався. Єдиний його недолік полягав у тому, що він не був Конором…

Стен розшукав коменданта табору і, поговоривши з ним, переконався, що підйом і збори буде проведено вчасно. Потім повернувся до свого шатра, наказав одному з вартових принести сніданок, а іншому доручив сходити до гостей і дізнатися, чи не прокинувся Ендре Міятович. Власне, Стен міг перевірити це й сам, подумки надіславши слабенький, ледь чутний виклик, на який людина вві сні зазвичай не реаґує. Та тільки зазвичай — навіть за найслабшого виклику існував ризик розбудити Міятовича, а цього Стен зовсім не хотів.

Як з’ясувалося, Міятович нещодавно прокинувся і радо прийняв його запрошення разом поснідати. За десять хвилин вони вже сиділи біля Стенового шатра і їли смажену яловичину, щедро нашпиговану прянощами. Про Заповіт Конора, Послідовників і все пов’язане з ними вирішили за сніданком не говорити, а натомість завели розмову про Іштванову з Вовчеком експедицію і про те, чи вже досягли вони своєї мети. Тепер, коли Міятович уже знав Марічину таємницю, Стен міг сміливо поділитися з ним припущенням сестри, що насправді ця експедиція знайде не західний шлях до східних країн, а новий континент. Як жартувала сама Маріка (хоча Стен не розумів цього жарту), „шукають Гіндураш, а потраплять у Гондурас“.

Міятович був на шістнадцять років старший за Стена, але, попри значну різницю у віці, їх пов’язувала давня дружба, що виникла зі спільного захоплення морськими подорожами та ґеоґрафічними відкриттями. На відміну від Стена, який лише мріяв про далекі плавання й читав про них у книжках, Ендре Міятович ще юнаком відвідав Землю Гарячих Джерел, розташовану набагато північніше Ґойдельських островів, а згодом брав участь в експедиції, метою якої було обігнути Цорніку з півдня й відкрити південний морський шлях до того ж таки Гіндурашу. Саме після цієї експедиції, хоч і невдалої, але знаменитої, князь Всевлад через свою дружину запросив Міятовича до Мишковара, і тоді з ним познайомився дванадцятирічний Стен. Згодом вони потоваришували, Міятович став бажаним гостем у князівському замку, а сам Стен час від часу бував у нього в Затоцьку, на узбережжі холодного Сканського моря. А чотири роки тому, коли Стена прийняла до свого кола Рада Дванадцяти, він з подивом виявив серед її членів свого старшого друга…

Доївши свою порцію яловичини, Міятович пильніше придивився до Стена.

— Це мені тільки здається, чи ти справді погано спав?

— Тобі не здається, — чесно визнав Стен. — Твоя розповідь мене так схвилювала, що я не зміг заспокоїтися. Не допомогла навіть… — Він запізніло прикусив язика.

Міятович ледь помітно посміхнувся.

— Знайшов собі нове дівча? Цікаво буде поглянути… А що ти не виспався, це кепсько. — Він замовк і озирнувся довкола. А переконавшись, що вартові, не можуть їх чути, запитав: — Чому не вдався до сонних чарів? Вважаєш їх шкідливими?

— Ні. Просто подумав про них запізно. Тоді б зранку мене довго будили.

— Краще так, ніж узагалі не виспатися, — зауважив Міятович. — Сьогодні на нас чекає тривалий перехід до маєтку Буковича, а потім ще… Ну, гаразд. Раз так, вийшло, я запропоную Стоїчкову перенести збори на ранок.

— Ні, не треба, — запротестував Стен. — Я почуваюся нормально.

— Це зараз, а ввечері… Навіть не заперечуй. Я теж охоче відпочину з дороги. А решті наших однаково — що десята вечора, що четверта ранку. Раніше ляжуть, раніше встануть. А ми мусимо бути на зборах з ясною головою. Дуже багато залежатиме від рішення, яке ми ухвалимо.

Стен проковтнув останній шмат м’яса, витер масні пальці об штани і взяв до рук чашку з кавовим відваром. Зробивши ковток збадьорливого напою і з невдоволенням відзначивши, що кухар пошкодував меду, він сказав:

— Вчора ти обмовився, що лише троє виступили за негайне припинення контактів зі світом Послідовників, а я забув запитати хто. Одна з них — тітка Зарена, так?

— Атож, вона. Проте всі її міркування зводилися до того, що не можна й далі наражати Маріку на небезпеку. Якщо твою сестру забрати звідти, позиція Зарени вже не буде такою катеґоричною. Далі, Любомир Жих. От він твердо стоїть на своєму: мовляв, ми навіть з нашим світом не можемо впоратися, а тому не слід потикатися в інший. Його можна зрозуміти, адже він зі Сходу. А третя — Міла Танич. Вона вважає, що нам зарано оприлюднювати Заповіт. На підтвердження своєї позиції наводить слова самого Конора, що спершу ми мусимо оволодіти всім Західним Краєм, а наша чисельність має перевищити п’ять тисяч людей. Почасти з нею згоден і Дражен Івашко — та тільки почасти. Він пропонує зачекати, поки буде вирішено питання з імператорською короною.

— А ти?

— Я поділяю думку більшості. Лише дитина може вважати, що з заплющеними очима або зі схованою під ковдрою головою їй нічого не загрожує. А ми вже не діти, і нам не годиться ні заплющувати очі, ні ховатися під ковдру. Ми маємо боротися з небезпекою, а не втікати від неї. Послідовники знають про наше існування — це факт, від якого ніде не подінешся. Як багато вони знають про нас — інше питання. Але в кожному разі вони знають про нас більше, ніж ми про них. Ми не маємо ні найменшого уявлення, як далеко вони просунулися в пошуках нашого світу. Мене й більшість Ради такий стан справ нітрохи не влаштовує. А тебе?

Стен повільно похитав головою:

— Звичайно, не влаштовує. Жити в постійному страхові, що от-от з’являться Послідовники з якоюсь могутньою зброєю на кшталт Заборони… ні, це не для мене. Я теж волію боротися, а не втікати. Але Маріка…

Міятович поморщився:

— І ти про це! Ви з Зареню досі бачите в ній маленьку дівчинку і вперто відмовляєтеся визнати, що вона вже доросла дівчина і здатна сама за себе постояти. А між тим, твоя сестра де в чому перевершила всіх нас. Навіть коли припустити, що ваша мати налаштувала на неї свій портал, це зовсім не пояснює, як їй вдалося відкрити інші три портали, отримати доступ до Архівного Кристалу, ще й на додачу вилікувати смертельну хворобу свого батька… — Помітивши Стенів подив, Ендре Міятович запитав: — А ти не знав?

— Ну… Маріка говорила, що її батько важко хворий. Але що хвороба смертельна — ні.

— Рак, без сумніву, смертельна хвороба, — зауважив Міятович. — Коли Івашко почув про це, то просто став дибки і стрибав по Залі, мов скажена коняка. Спершу Маріка прикидалася простачкою, пояснювала свій успіх тим, що медицина в світі Послідовників випереджає нашу на п’ять-шість сторіч, а вона лише скористалася тамтешніми досягненнями. Та врешті під тиском Дражена їй довелося визнати, що лікарі того світу давно поставили на її батькові хрест, визнали його невиліковним і прирекли на повільну смерть. Тож не варто недооцінювати Маріку… хоч вона і вчинила нерозумно, що так довго мовчала про своє відкриття. Але це, за великим рахунком, твоя провина.

— Хіба? — неуважно мовив Стен. Він саме думав про те, що якби Маріка була старшою й раніше відкрила материн портал, то, мабуть, змогла б вилікувати Анішку, коли та захворіла на запалення легенів. — А я тут до чого?

— Ти деспот і еґоїст, Стеніславе. Не стверджуватиму, що ти тримав сестру в шорах, це не так. Але що надміру опікався нею й ревнував її до всіх поспіль — щира правда. Ти хотів, щоб уся її любов була звернена лише на тебе одного. Маріка не назвала справжньої причини своєї тривалої мовчанки, проте тим з нас, хто добре знає вас обох, було ясно: вона дуже боялася, що ти перешкоджатимеш її зустрічам з батьком, а то й зовсім заборониш їй бачитися з ним.

— Це ж дурниці! — обурився Стен.

— Сама Маріка так не вважала. І, схоже, мала вагомі підстави для своїх побоювань. Адже ти й зараз пориваєшся вирішувати за неї, не зваживши на її власну думку. Ти б тільки радів, якби вона кинула батька й повернулася під твоє крильце.

— Аж ніяк! — запротестував Стен. — Я цього не казав. Я зовсім не проти того, щоб її батько і двоюрідна сестра… тобто двоюрідна племінниця, хоча вона старша за Маріку… ну, ти розумієш, я кажу про Алісу… Коротше, я готовий прийняти їх обох як родичів. Але я рішуче проти її участі в боротьбі з Послідовниками. Нехай цим займаються люди старші й досвідченіші. Так позицію я відстоюватиму в Раді.

Ендре Міятович скептично гмикнув.

— Виходить, ти знаєш свою сестру ще гірше, ніж я думав. Маріка не з тих, хто скоряється чужій волі. Забороняти їй щось робити — все одно що махати червоною ганчіркою перед носом у розлюченого бугая. Історія з порталами наочно показує, як вона реаґує на спроби обмежити її свободу. На моє переконання, єдина можливість тримати її під контролем — дозволити діяти відкрито. Наше щастя, що Маріка дівчина обачна, розважлива і схильна дослуховуватися до думки старших. — Міятович трохи помовчав, а потім спитав: — Флавіан досі хоче одружитися з нею?

— Коли ми востаннє бачилися, хотів, — відповів Стен. — Правда, якийсь час він намагався переконати себе, що розлюбив її після… словом, був один неприємний епізод, не хочу згадувати… але довго так не протримався. У Цервениграді знай діставав мене, все допитувався, де Маріка.

— А на минулих зборах майже не зводив з неї очей, — додав Міятович. — Маріка ж поводилася так, ніби його немає. Особисто я не радив би Флавіанові одружуватися з нею.

— Чому?

— Бо він — саме той король, який потрібен зараз Ібрії. А твоя сестра, тільки не ображайся, все зіпсує. На жаль, за вдачею Флавіан типовий підкаблучник, і через те йому потрібна жінка без владних амбіцій, бажано взагалі без амбіцій, тиха, сумирна, покірлива. Та аж ніяк не Маріка, котра за рік-другий цілком позбавить його влади і стане одноосібно правити Ібрією. Я певен, що з неї вийде гарна королева, її правління буде вигідним для Конорів. А от для Ібрії — ні.