Заборонені чари

Розділ 24 Ібрія

— Бачите он ту темну цятку на обрії? — запитав Мілош Вуйко, вказавши вперед, трохи лівіше від курсу корабля.

Джейн, що мала гостріший зір, одразу кивнула. А Кейт, пильніше придивившись, промовив:

— Так, направду. Схоже на цятку бачу.

— Це північний край мису Бок’я, — пояснив Мілош. — Ми наближаємося до ібрійського узбережжя.

Вони втрьох стояли на пів’юті біля лівого борту, тримаючись за високі поручні. Палуба під їхніми ногами ритмічно погойдувалася, за кормою вирувала вода. Розрізаючи спокійну гладінь моря, двомачтовий бриґ „Самотня зоря“ жваво йшов на всіх вітрилах у напрямку південь-південь-захід. Попереду на них чекала Ібрія — єдина романська країна в цьому світі, чудернацький гібрид Іспанії та Румунії…

— Отже, ми скоро будемо в Канабрі? — озвалася Джейн.

— Ще до заходу сонця, пані. Якщо, звичайно, вітер не зміниться.

— А він може змінитися?

— Та наче не повинен, — знизав плечима молодий моряк. — Та хтозна. Зараз погода на морі нестійка. Шкода, що з нами нема Словодана. У нього надзвичайне чуття на погоду.

Кейт зрозумів, що Мілош має на увазі Словодана Вовчека, власника „Самотньої зорі“ і донедавна її капітана. На початку цього року Вовчек отримав під своє командування фреґат „Князь Всевлад“, який майже три місяці тому, разом з іншим кораблем, „Святою Ілоною“, вирушив на пошуки західного морського шляху до Гіндурашу. Члени команди охоче говорили про свого господаря й колишнього капітана. Попри його молодість, вони ставилися до нього з великою повагою, і за три дні плавання Кейт чимало дізнався як про самого Вовчека, так і про всю експедицію в Гіндураш. Слухаючи розповіді моряків, він дивувався, чому Стен, у чиєму розпорядженні було вдосталь досвідчених шкіперів, призначив капітаном „Князя Всевлада“ дев’ятнадцятирічного юнака — хай навіть дуже талановитого. Проте слово „чуття“ розставило все на свої місця. Кейт подумки вилаяв себе за нездогадливість.

— То пан Вовчек провіщати погоду міг? — запитав він.

Мілош Вуйко з обуренням відкинув це припущення:

— Що ви, пане Волш! Провіщають ворожки на базарі. А Словодан не ворожбит. Якби ми покладалися на…

— Хибно, боюсь, ви зрозуміли мене, — урвав його Кейт. — Я погано ще знаю вашу мову і використав, мабуть, слово неправильне. Мав на увазі я не ворожіння, а…

— Вміння передбачати погоду, — прийшла йому на допомогу Джейн.

— Ну, це зовсім інша річ, — сказав Мілош. — Словодан не ворожить, не гадає, він просто знає, яка буде погода. Знає — і квит. Це дар Отця Небесного.

— І з ним ви завжди уникали шторму? — запитала Джейн.

— Часто, але не завжди. Іноді не встигали, якщо були дуже далеко від берега, а шторм наближався швидко. Проте зі Словоданом нам ніякі бурі не були страшні. Він так майстерно керує кораблем… — Мілош цокнув язиком і похитав головою. — Та що й казати! Якось біля берегів Цорніки нас наздогнала жахлива буря, хвилі жбурляли корабель, мов тріску, не було видно нічогісінько, а все узбережжя було всіяне рифами. Ми вже приготувалися до смерті, але Словодану таки вдалося провести корабель між рифів у спокійну бухту. Наступного ранку, коли буря вщухла, ми побачили, що прохід у ту бухту достобіса вузький, заледве два корпуси завширшки. Отакий наш Словодан! Заздрісники кажуть, що він просто фартовий і колись його фарт закінчиться. Але на те вони й заздрісники. Словоданова майстерність їм спокою не дає.

— Це, либонь, є родинне в нього, — припустив Кейт.

— Атож, — підтвердив Мілош. — Словоданів батько теж був гарним моряком.

— А брати?

— Братів він не має. Зате є дві сестри і чи то четверо, чи то п’ятеро племінників. Двоє старших уже плавають юнгами.

— Тут? На цьому кораблі?

— Ні, на іншому. Почали вони з нами, але поводилися дуже зарозуміло, вважали, що раз капітан їхній дядько, то й ставлення до них має бути особливим. Тож Словодан недовго з ними панькався й віддав обох на інший корабель, до капітана, відомого своєю суворістю. А загалом, вони славні хлопчаки, розумні та меткі. Тільки от зависокої думки про себе.

„Воно й зрозуміло,“ — подумав Кейт.

Вони ще трохи поговорили, потім Мілош Вуйко пішов за своїми справами. Кейт і Джейн залишилися на пів’юті вдвох.

— Ти думаєш про те, що й я? — запитала Джейн.

Кейт кивнув:

— Схоже, ми знайшли мишковицьких Конорів… От чорт! — спересердя вилаявся він. — Я мусив одразу здогадатися, що Стен не міг не відрядити в таку важливу експедицію свою людину. Варто було побалакати з моряками в порту — і ми б запідозрили Вовчека.

— То що нам робити? — запитала сестра. — Повернемося назад?

— Навіть не знаю… А ти що думаєш?

— Теж не знаю. З одного боку, на зворотний шлях ми витратимо три дні, тоді як поїздка з Канабри до Паланти займе вдвічі більше часу. З іншого ж, повертатися — погана прикмета. Крім того, ми лише підозрюємо, що Вовчек є Конором, а про Флавіана знаємо напевно.

— Та й що для нас зайві три дні? — замислено мовив Кейт. — По-моєму, це вже не має значення.

— А суша надійніша за море, — підхопила Джейн. — Хоча не скажу, що нам було погано на кораблі. Чи нудно.

Зустрівшись поглядами, вони всміхнулись одне одному. Всупереч Кейтовим побоюванням, ні він, ні сестра не страждали на морську хворобу, а умови життя на кораблі виявились доволі пристойними. Одразу відчувалося, що це купецький корабель, на якому плавав сам господар. Оскільки Кейт щедро заплатив за проїзд, капітан надав у їхнє розпорядження найкращу каюту, всі члени команди ставилися до них ввічливо, а корабельний кухар навіть окремо готував для них їжу — як, власне, і ще для однієї пари знатних пасажирів. Щоправда, каюта була не дуже просторою, зате чистою та охайною і, головне, з м’яким ліжком. Та й їхні слуги, Ярусь з Елішкою, влаштувалися непогано.

— Знаєш, — промовила Джейн, торкнувшись долонею до братової щоки, — я назавжди запам’ятаю цю подорож. Адже зараз у нас медовий місяць.

Кейт тихо застогнав.

— Боже! — прошепотів він з мукою в голосі. — Що ми робимо?..

— Ми кохаємо одне одного, — сказала Джейн. — А кохання не визнає негативних характеристик. Якщо воно справжнє, то за визначенням чисте й прекрасне. Відкинь свої комплекси. Будь таким самим щасливим, як я. Коли люблять, про гріх не думають.

— Ох, Джейн!.. Ти занадто прямолінійна. Зрозумій, що можна любити по-різному. Любити сестру не гріх. Але гріх любити її як жінку.

— А ти любиш мене? — уже вкотре за ці дні запитала вона. — Любиш як жінку?

Кейт важко зітхнув:

— Так, Джейн. Я люблю тебе як жінку.

— І ти щасливий зі мною?

— Так, щасливий. Мені гірко, мені боляче, мені соромно… Але я щасливий з тобою.

„Господи,“ — подумав він. — „Господи, якщо ти є, прости мене грішного…“

Кейт розумів, що втрапив у пастку, і не бачив з неї виходу. Він намагався розібратися в своїх почуттях, але чимраз дужче заплутувався в них. Він і далі любив Маріку, любив палко і безнадійно… а разом з тим любив Джейн — і як сестру, і як жінку…

— Кейте, — нерішуче озвалася Джейн. — Якщо ми виберемося звідси…

— Коли ми виберемося, — виправив він.

— Гаразд, коли виберемося. Що тоді буде з нами? Ми залишимося разом?

Кейт давно чекав цього запитання. Чекав відтоді, як три з половиною дні тому, прокинувшись уранці і виявивши в своїх обіймах Джейн, з соромом і жахом усвідомив, що нічні події йому не наснилися.

— Ми будемо разом, рідна, — промовив він водночас лагідно й гірко. — Я вже не уявляю свого життя без тебе.

— І ми житимемо як чоловік та жінка?

Кейт знову зітхнув:

— Боюсь, цього не уникнути.

— А що ми скажемо мамі, батькові… і всім іншим? Як пояснимо наші стосунки? Як пояснимо нашу відсутність?

— Ніяк, — відповів Кейт. — Навіть повернувшись до нашого світу, ми не зможемо повернутися додому.

— Я боялася, що ти це скажеш, — сумно мовила сестра.

— Навіть якщо обставини складуться найкращим чином, — продовжував він, — і нас ні в чому не запідозрять, то все одно допитають під наркотиками, для зайвої певності. Мене точно допитають: адже я виконував відповідальне доручення — і раптом ні з того ні з сього зник. Тоді я розповім усе, і про свої вчинки, і про свої наміри, сам підпишу собі смертний вирок… До речі, тобі це не загрожує. За тобою немає серйозних злочинів. Тебе можуть звинуватити хіба в тому, що ти півтора року мовчала про свої підозри стосовно Маріки, а потім пасивно покривала мене.

—Також я збиралася розповісти Алісі з Марікою про батькові плани, — додала Джейн. — І неодмінно розповім при зустрічі. Тож ми обоє зрадники. Нам обом не можна повертатися додому, потрапляти на очі рідним та знайомим… Як ми далі житимемо, Кейте?

— Якось проживемо. Звичайно, доведеться весь час переховуватись, але тут нічого не вдієш. Добре хоч гроші маємо, від голоду не помремо.

— Які гроші? Дідів спадок?

— Саме він, — підтвердив Кейт.

Їхній дід з материного боку, Патрік О’Лірі, з якоїсь причини дуже не любив Ґордона Волша і не схвалював доччин шлюб з ним, тому в своєму заповіті відписав Дейні Волш лише нерухомість, а всі його гроші перейшли безпосередньо до онуків. На Джейнине ім’я було утворено траст зі статутним фондом вісімсот тисяч фунтів, а Кейт успадкував майже півтора мільйони, якими міг порядкувати на свій розсуд.

— Ти думаєш, ми зможемо взяти гроші, не виказавши себе? — скептично запитала Джейн. — А я впевнена, що батько вже встановив нагляд за нашими рахунками. Він дуже методичний.

Кейт зловтішно посміхнувся:

— Тоді його чекав неприємний сюрприз. Ще п’ять місяців тому я кружним шляхом перевів більшість моїх грошей у готівку і поклав їх на зберігання в індивідуальні сейфи десяти різних банків у найбільших містах Землі. Тож жити нам буде на що, не турбуйся.

Джейн здивовано зиркнула на нього:

— То ти давно був готовий до цього?

— Що так по-дурному вклепаємося, ні. Проте розумів, що рано чи пізно мене викриють, і готував шляхи для втечі.

— Гм… А чому сховав гроші лише півроку тому? Чому не відразу як почав дурити наших? Ще вагався, здавати їм Маріку чи ні?

Кейт міцно стиснув губи й відвернувся.

— Я ні секунди не вагався, — глухо мовив він. — Від самого початку я твердо вирішив, що не віддам Марічин світ на поталу Послідовникам. Але… Як би це сказати?.. Словом, якийсь час я мав певні надії…

— Що одружишся з нею?

— Так. І я… я був згоден жити з нею в її світі. Навіть заради кохання вона не відмовилася б від своєї батьківщини, від рідних, від свого високого становища.

— А ти ладен був відмовитись від усього, — не запитала, а констатувала сестра.

— Я ладен був на все. Збирався безпосередньо перед утечею обернути всі свої гроші на золото та коштовності… А втім, тепер це не має значення. Коли я зрозумів, що Маріка не для мене і ми не зможемо бути разом, то викинув ці дурощі з голови.

Кілька хвилин Джейн мовчала. Спершись на поручні, вона неуважно дивилася за борт і про щось думала. Потім знову повернулася до Кейта і сказала:

— А це непогана ідея.

— Що?

— Оселитись у цьому світі. Обмінявши твої гроші на золото та коштовності, ми станемо тут дуже багатими людьми і зможемо жити в своє задоволення. — Джейн присунулася до брата і пристрасно поглянула йому в очі. — Жити й кохати одне одного. Упевнені в майбутньому, без страху перед тим, що наші… гм, колишні наші знайдуть нас. А мамі ми надішлемо листа, пояснимо все і попросимо не переживати за нас.

Кейт похитав головою:

— Ти кажеш так, не подумавши. Ти не зможеш нормально жити в цьому світі, не зможеш пристосуватися до тутешніх умов і задовольнятися місцевим побутом. Ми тут лише вісім днів, а скільки я вже чув від тебе нарікань. І це при тому, що я бачу, як ти намагаєшся терпіти всі незручності, не вередувати, не скаржитися на все поспіль. Ти теплична квіточка, люба, ти надто звикла до комфорту нашого світу, звикла до тих приємних дрібничок, що їх тут не купиш ні за які гроші. Тобі багато чого бракуватиме…

— Я знаю, Кейте. Знаю, що мені буде важко. Знаю, що нарікатиму, скаржитимусь, вередуватиму. Проте я не згодна, що не зможу нормально тут жити. Інші люди можуть — і я зможу. Я докладу всіх зусиль, щоб пристосуватися до тутешніх умов, звикнути до тутешнього побуту, змиритися з тутешніми порядками. Звичайно, ти маєш рацію: я теплична квіточка, і мені багато чого бракуватиме. Та все одно тут буде краще, ніж у нашому світі, де нам доведеться весь час переховуватись… а врешті-решт нас таки знайдуть. Ми з тобою кепські конспіратори, погодься.

— Це правда, — неохоче визнав Кейт. — Але я певен, що…

Він замовк, не закінчивши своєї думки, бо побачив, як по трапу на пів’ют підіймається чепурно вдягнений юнак сімнадцяти чи вісімнадцяти років — високий, темноволосий, з пронизливими синіми очима, які дивовижно контрастували з його оливковою шкірою. Це був їхній супутник у морській подорожі, ібрійський шляхтич домул Октавіан Марку Траяну. (Перфікс „домул“ приблизно відповідав слованському „ґазда“ або анґлійському „сер“, а наявність двох власних імен указувала на приналежність до середнього прошарку аристократії. Як уже знав Кейт, в Ібрії не було спеціальних шляхетських титулів, на зразок баронів, ґрафів та герцогів, зате існувала ієрархія за кількістю власних імен — одного, двох або трьох. Право носити два чи три імені було спадковим і надавалося королем.) Октавіан мешкав у столиці Ібрії й обіймав при королівському дворі якусь посаду — мабуть, незначну, оскільки подорожував з невеликим почтом, що складався лише з трьох слуг. До Мишковича він їздив за нареченою і тепер віз додому молоду дружину Боженку.

Знайомство Кейта та Джейн з Траяну не можна було назвати приємним. Октавіан був щиро переконаний, що найкраща каюта на кораблі мала належати йому з Боженкою, і навіть слухати не хотів пояснення капітана, що ця каюта вже зайнята. Кейт заплатив за подорож на „Самотній зорі“ ще напередодні, а подружжя Траяну з’явилося чи не в останню мить — вони банально проспали відплиття свого корабля і мусили шукати місце на іншому. Надане їм приміщення майже не відрізнялося за розмірами й оздобленням, хіба що каюта Кейта і Джейн розташовувалася поруч із капітанською, тому отримати її було для Октавіана питанням не так зручності, як престижу. Кейт не бажав сваритися з супутником, тому запропонував помінятися каютами, але тут капітан пішов на принцип і оголосив, що ніякого обміну не буде, а все залишиться, як він сказав.

Октавіанові довелося змиритися зі своєю поразкою, і весь перший день він вовком позирав на Кейта, ніби той завдав йому смертельної образи. Проте надвечір з’ясувалося, що Джейн не гаяла марно часу і встигла потоваришувати з Боженкою. Невідомо, що відбулося між молодим подружжям уночі, але наступного ранку Октавіан Траяну сам підійшов до Кейта і Джейн, вибачився перед ними за свою нестриманість і попросив забути про вчорашній інцидент. Вони відповіли, що вже забули, а відтак між обома парами запанували мир та злагода. Дізнавшись, що його нові знайомі також збираються до Паланти, Октавіан запропонував їхати разом — як виявилося, в Канабрі на подружжя Траяну чекав невеличкий озброєний загін, що мав супроводжувати їх у дорозі. Кейт і Джейн радо пристали на цю пропозицію, яка була для них справжнім подарунком долі. Тепер вони могли більш-менш спокійно дивитися в найближче майбутнє і не думати про те, як їм безпечно дістатися до ібрійської столиці.

Піднявшись на пів’ют, Октавіан Траяну ґалантно вклонився Джейн, дарма що вони бачилися лише годину тому. А Джейн, за тутешнім звичаєм, відповіла йому повільним кивком голови, після чого приязно всміхнулася й запитала:

— Де ж це ви загубили свою чарівну дружину, домуле Октавіане?

— Боженка скоро приєднається до нас, — сказав він. — Саме зараз вона вдягає вечірню сукню.

— Ох! — вигукнула Джейн. — Дякую, що нагадали. Вже й справді час перевдягтися.

Перепросивши Траяну й лукаво підморгнувши Кейтові, вона залишила їх і пішла до каюти. Заприязнившись із Боженкою, справжньою місцевою шляхтянкою, Джейн, за її прикладом, стала по двічі на день міняти одіж — опівдні і близько п’ятої вечора. Як підрахував Кейт, сестра вже встигла продемонструвати команді корабля сім різних суконь, а зараз настала черга восьмої.

— Ці жінки! — промовив Октавіан, поклавши руки на перила. — Не можуть задовольнитись однією сукнею на день.

— Зрозуміти важко мені це, — погодився з ним Кейт. — Та звик я одначе. Моя дружина охоча є вельми до гарного вбрання.

— Мабуть, це обходиться недешево?

— Гроші є не проблемою.

— Атож, це добре, коли гроші не проблема. На жаль, навіть за них не все можна купити. Боженка дуже хотіла, щоб на весілля я подарував їй туфлі, не прості, особливі, які можна придбати лише через князівну Маріку. Я обіцяв — і не дотримав свого слова. Не через гроші, а просто з тієї причини, що князь Стеніслав десь переховує свою сестру, поки сам бореться за корону Імперії… ну, ви, певно, знаєте про це. А більше ніде таких туфель я знайти не зміг.

„Ще б пак,“ — подумав Кейт. — „Ти ж не знаєш дороги в бутики Единбурґа…“

— Розповідала Джейн мені, що ваша дружина була показала їй гарні дуже речі. Хоче собі теж такі. Обіцяв я їй.

— От ви і вскочили в халепу, — резюмував Траяну. — У нас в Ібрії ви їх точно не знайдете. Хоча… Якщо чутки не брешуть, і князівна невдовзі стане нашою королевою, я спробую допомогти вам.

— Велику вдячність матиму до вас, — чемно відповів Кейт, доклавши всіх зусиль, щоб його голос не затремтів. Здавалося б, він остаточно змирився з тим, що ніколи не буде з Марікою, але ні — сама думка про те, що вона належатиме іншому, краяла його серце…

Кейт спрямував погляд у безхмарне небо і подумав про те, що навряд чи їх з сестрою чекає таке ж безхмарне майбутнє. І не має значення — залишаться вони тут, у відносній безпеці, чи ризикнуть повернутися до рідного світу, де їх напевно розшукують усі Послідовники. В цьому світі вони чужі, у своєму — злочинці. А ще їхні з Джейн стосунки… Кейт любив її, почувався щасливим з нею, але його щастя мало гіркий присмак сорому. Не тільки за те, що він грішив з сестрою, а ще й за те, що зраджував Маріку. Далеку й недосяжну для нього Маріку, яку він продовжував кохати всім серцем, про яку й далі мріяв. Незважаючи ні на що…

Кейт дуже здивувався б, якби міг зазирнути в думки Октавіана, що стояв поруч з виразом цілковитої безтурботності на обличчі. У цей самий час Траяну думав про попередження, що його він отримав від короля Флавіана ввечері напередодні відплиття. Йшлося про якусь неясно загрозу з боку чужинських чаклунів. Король наказав своїм підданим-Конорам пильно придивлятися до всіх чужоземців і негайно повідомляти про тих із них, хто викликав бодай найменшу підозру.

Подружжя Волшів таки викликало певні підозри. Втім, Октавіан здавав собі справу з того, що в поведінці кожного чужинця можна за бажання знайти чимало підозрілого. Проте поведінка його нових знайомих була підозріла навіть як на чужинців. Передовсім це стосувалося пана Волша, який весь час нервував, був чимось пригнічений, на людях уникав навіть торкатися до своєї дружини, а від кожного її доторку мало не сіпався. Іноді Траяну здавалося, що вони взагалі не чоловік та жінка, а просто вдають з себе подружню пару. І в пані Волш це виходить набагато краще, ніж у пана Волша…

Також Октавіана насторожувала їхня дивна цілеспрямованість. Вони будь-що прагнули потрапити до Паланти, але ще не вирішили, що робитимуть далі, і, схоже, не надто переймалися цим. Складалося враження, що столиця Ібрії була кінцевим пунктом їхньої подорожі Західним Краєм, що саме там вони збирались оселитися. А вчора ввечері пані Волш, розмовляючи з Боженкою про різні дрібниці, ніби між іншим, намагалася випитати в неї, наскільки Октавіан наближений до короля. Хоча, звісно, всі ці розпитування могли бути викликані звичайною цікавістю і нічим іншим.

Та в будь-якому разі Октавіан вирішив доповісти королю про своїх супутників. Проте зробити це він міг не раніше, ніж за чотири дні, оскільки найближчий до них портал знаходився в королівській резиденції Флорешті. Ні в Канабрі, ні на всьому північному узбережжі порталів не було. Надто мало Конорів мешкало в Ібрії. В усій країні налічувалося лише вісімдесят дві людини…

„Ні, вже вісімдесят три,“ — виправив себе Октавіан, з ніжністю подумавши про свою дружину Боженку.

Вже кілька днів серед Конорів ширилися чутки про можливе нашестя чужинських чаклунів. Сотник міської варти Влад Котятко ставився до них вельми скептично, поки не довідався, що ця інформація виходить від таких серйозних і відповідальних людей, як князь Стеніслав, король Флавіан, Анте Стоїчков, Дражен Івашко, Ендре Міятович та Зарена Шубич.

Лише тоді Котятко задумався. А задумавшись, згадав про чужоземців, з якими мав нагоду познайомитися п’ять днів тому, після нічного вторгнення Рудого Кнура до гостинки „Вуйкова хата“.

Це молоде подружжя припало йому до душі, а особливо сподобалася сотникові пані Волш. Він не хотів погано думати про цих людей, тим більше — підозрювати їх у лихих намірах, проте обов’язок змушував його бути об’єктивним, неупередженим і не піддаватися емоціям. До того ж, із тими нічними подіями була пов’язана одна дивна обставина: Рудий Кнур довго залишався непритомним, а коли повернувся до тями, то поводився, як п’яний, ледве міг говорити і бурмотів щось про нечисту силу. Його слухати не стали й опівдні стратили.

„А варто було спершу допитати,“ — запізніло подумав Котятко.

Він провів невелике розслідування, запитав у Ховраня Вуйка, коли точно і на якому кораблі прибули Волші, потім звірився з книгами в портовій управі і встановив, що корабель з такою або схожою назвою ні того дня, ні протягом останнього місяця в Мишковичі не з’являвся. Отже, якщо Ховрань Вуйко нічого не наплутав, чужоземні пожильці збрехали йому. Також Влад Котятко дізнався, що Кейт Волш зустрічався зі Славомиром Ковачем — майбутнім головним урядником князівства. Про те, що відповідний указ уже підписано і за два дні буде оприлюднено, знали всі мишковицькі Конори. Сам же Ковач Конором не був, тому сотник вирішив не звертатися до нього з приводу Волшів.

Оскільки зв’язатися з князем Стеніславом на разі не було можливості, а підозріле подружжя відпливло на „Самотній зорі“ в Ібрію, Котятко визнав за доцільне сповістити про них свого ібрійського родича та колеґу, центуріона королівської ґвардії Тита Радечану.

На сотників подив, його повідомлення викликало швидку й бурхливу реакцію. Не минуло й півгодини, як до нього завітав Флавіан власною персоною. Король Ібрії був злий, як сто чортів…