Заборонені чари

Розділ 14 У пастці

— Ну, нарешті! — полегшено мовив Кейт, коли з-під ґобелена полилося слабке золоте сяйво.

Джейн миттю скинулась і перевела погляд на портал.

— Давно пора, — сказала вона. — А то я вже хочу в… Кейте, ти не прибереш цю штору?

— Не варто, — відповів він. — Гадаю, Маріка звикла зустрічати на своєму шляху ґобелен. А коли його не буде, ще може спіткнутися з несподіванки.

Джейн тихенько захихотіла:

— От було б видовище, якби ця манірна принцесонька гепнулася на підлогу!

Сяйво повільно яскравішало і зрештою стабілізувалося. Так минуло п’ять хвилин. Потім ще десять. Маріка не з’являлася.

— А твоя відьмочка не така вже й вправна, — з відчутною зловтіхою констатувала Джейн. — Он як довго марудиться з порталом.

Кейт пропустив повз вуха сестрині слова. Він був дуже стурбований, його охопило тривожне передчуття. Із записів детектора він знав, що Маріка швидко відкриває портал і ніколи не зволікає з переходом. А зараз коїлося щось незрозуміле…

Втомившись від чекання, Кейт підійшов до порталу й відхилив убік ґобелен. Як звичайно, простір під золотою аркою було затягнено густим білим туманом.

— Виходь же, Маріко! — прошепотів він з притиском, хоча й розумів, що по той бік його не почують. — Ну, виходь!..

Проте Маріка не виходила. У Кейта з’явилася спокуса самому ввійти в портал, але він стримався.

Зненацька арка замиготіла, а туман під нею згустився і набув сизуватого відтінку. Так тривало секунд п’ятнадцять-двадцять, потім портал згас. Миттєво.

— Що сталося? — запитала здивована Джейн.

— Не знаю, — розгублено відповів Кейт. — Мабуть, Маріка передумала. Або її щось затримало. Чи, може, там, де вона зараз, виникли якісь проблеми з порталом.

— То що нам робити?

— Те, що я вже пропонував. Повернімося до себе. За Ґрінвічем уже близько п’ятої, якщо не більше. Сядемо в машину, поїдемо до Норвіка і там поговоримо з Марікою та Алісою.

— Тоді давай прямо до них, — запропонувала Джейн. — Не хочу більше чекати. Ти ж можеш відкрити портал Конора МакКоя?

— Так, можу.

— То відкривай. Як не застанемо Маріку, розбудимо Алісу.

Кейт погодився з сестрою. Йому також не всміхалося далі чекати, та й їхати тридцять миль морозним ранком не надто кортіло. Він згорнув ґобелен в акуратний рулон, закріпив його над порталом, після чого видобув з кишені свій Ключ і ввів першу команду.

Проте, замість запиту наступної інструкції, на дисплеї з’явилося повідомлення.

— От чорт! — тихо вилаявся Кейт і повторив команду.

Результат був такий самий.

— От чорт! — знову сказав Кейт, уже голосніше і з переляком.

Джейн підійшла до нього й поглянула на дисплей Ключа.

— Що сталося, Кейте?

— Точно не знаю, — відповів він, ледве стримавшись, щоб не гримнути на сестру. — Або щось із Ключем, або…

Не договоривши, він дістав сестриного Ключа й віддав команду на встановлення контакту з порталом. Оскільки цей Ключ не був налаштований на Марічин портал, він мав повідомити про помилку доступу. Проте й на його дисплеї з’явився звіт про збій при ініціюванні зв’язку.

— Кейте, я вимагаю пояснити…

— Мовчи, Джейн! — відрубав він. — Чекай мене тут.

Кейт вийшов з кабінету, перетнув спальню, вже зовсім навшпиньки прокрався до вітальні, а звідти перейшов до суміжних покоїв і, проминувши кілька кімнат, опинився перед масивними дубовими дверима. Лише тоді він помітив, що Джейн невідступно йшла за ним. Але лаяти її не став.

— Де ми? — запитала вона.

— Як я розумію, це особисті апартаменти Стена, брата Маріки, — пошепки відповів Кейт. — А це, — він кивнув на двері, — мабуть, його кабінет. Принаймні, там є портал.

— Ми ввійдемо туди?

— Ага, вже. Двері зачинено на замок, а ведмежатник з мене кепський.

— То навіщо ми прийшли?

— Навіщо ти прийшла, не знаю. А я — ось для цього.

Він скерував на двері свій Ключ і віддав команду ініціювання. Відповідь була негайна та катеґорична:

Так само повівся і Джейнин Ключ.

— Ходімо назад, — понуро мовив Кейт.

Не зронивши по дорозі ні слова, вони повернулися до Марічиного кабінету. Вже без жодної надії Кейт знову спробував ініціювати портал, відтак недбало кинув обидва Ключі на стіл, важко гепнувся в крісло і втупив бездумний погляд у протилежну стіну.

— Кейте, — озвалася Джейн. — Поясни, нарешті, що коїться.

— Портал не працює. Вочевидь, не надходить енерґія.

— Боже мій!.. — видихнула Джейн і опустилася на стілець. — Як це сталося?

Кейт затулив обличчя руками.

— Боюся, з моєї вини. Це я напартачив.

— Щось не так зробив з порталом?

— Не з порталом, а… Річ у тім, що я збрехав тобі. Насправді Маріка дещо знає про нас. Вчора я сказав їй… — І він коротко переповів зміст своєї розмови з Марікою. — Схоже, я її дуже налякав, і вона звернулася за порадою до брата. А той наказав їй негайно вимкнути портал, яким вона користалася, щоб потрапити до нашого світу. Лоґічно й розумно.

— Ну, то ввімкни його.

— Як? — Кейт невесело посміхнувся. — Це тобі не штепселя в розетку вставити. Я не фахівець і уявлення не маю, як це робиться. У таких питаннях я цілковитий невіглас. А ти — тим більше.

„І в цьому наша біда,“ — додав він уже про себе. — „Ми стаємо Послідовниками не за здібностями, не за інтересами, а за народженням. Тому ми втратили так багато стародавніх знань…“

І Кейт і Джейн мали високий показник розумового розвитку, але їхній інтелект найяскравіше проявлявся не в точних чи природничих науках, а гуманітарній царині. Спершу Кейт прикро вразив батька, коли обрав своїм фахом історію. Наступним розчаруванням Ґордона Волша стала Джейн, котра змалку захоплювалася грою на фортепіано, і хоча батько не дозволив їй вступити до консерваторії, вона все одно мріяла лише про музичну кар’єру, а на біолоґічному факультеті університету навчалась абияк, просто тягла ярмо, і Кейт часом дивувався, як їй вдається складати іспити.

— Але ж Браму постійно вмикають і вимикають… — невпевнено заговорила Джейн.

— З Брамою, якщо вона справна, впорається й дурень, — роздратовано урвав її Кейт. — А це портал. До того ж не наш, а Конорів. Я навіть не уявляю, як підступитися до нього.

— А той, інший портал? Він же в робочому стані? Якщо ми зможемо відімкнути двері…

— І що далі? Наші Ключі не налаштовані на нього.

— Але ж ти зміг налаштуватися на Марічин портал.

— Так, зміг, — підтвердив Кейт. — І згаяв цілих півроку. Це при тому, що мав у розпорядженні комп’ютер і детальну інформацію про індивідуальні характеристики порталу. А зараз у мене лише два Ключі — твій та мій. Якби на моєму місці був батько, я вже не кажу про Смирнова, він, може, й розібрався б зі Стеновим порталом… десь за тиждень чи півтора. Але я не батько. І тим більше не Смирнов. Та й стільки часу ми тут не протримаємося. День, два, три, максимум чотири — а потім нас упіймають. Або ми самі здамося від голоду.

— І що ж нам робити?

— Не знаю. — Він устав з крісла й розгублено пройшовся по кімнаті. — Я думаю… і нічого не можу придумати.

— Бо в тебе лайно в голові! — раптом розлютилася Джейн. — Це все через тебе! Це ти винен!.. — Підкоряючись застережному жестові брата, вона стишила голос, але продовжувала таким самим гнівним тоном. — Ти мусив або розповісти Маріці про все, або взагалі нічого не говорити. А твої дурні натяки… Ти просто йолоп! Якби вона знала всю правду, то не стала б гарячкувати, не квапилася б вимикати портал. У крайньому разі, вона спершу перевірила б, чи не зазирнув ти знову попорпатися в її білизні. Клятий збоченець! Через тебе ми застрягли тут — і невідомо, як виберемося звідси.

Кейт підступив до сестри майже впритул.

— Отже, через мене? — перепитав він. — Дуже мило! Радий це чути. Тільки я не пригадаю, що кликав тебе з собою. Якщо пам’ять не зраджує мене, це ти наполягла, щоб ми пішли разом. І саме ти вирішила зачекати тут на Маріку. Якби не ти, я б давно був удома. Порпання в білизні, як ти вишукано висловилась, не забирає в мене багато часу.

Джейн стояла спиною до вікна, а в кімнаті панували сутінки, проте Кейт помітив, як її ясні очі потьмяніли.

— То це я винна? Знову я! Ти завжди перекладаєш на мене всю вину. Навіть тоді ти звинувачував мене — мовляв, чому я погодилася, чому не сказала „ні“… Який же ти негідник, Кейте!

Не витримавши її пронизливого, сповненого люті погляду, Кейт опустив очі. Все його роздратування миттю витіснив сором. Він відійшов від сестри й зупинився біля вікна.

— Вибач, Джейн. Твоя правда: в усьому винен я. Лише я. Ти тут ні до чого.

Вони довго мовчали. Кейт блукав поглядом по кабінету, який перетворився для них на в’язничну камеру, і дедалі дужче його охоплював відчай.

Джейн стояла біля порталу і знай переступала з ноги на ногу. Нарешті не витримала й повернулася до Кейта.

— Я хочу в туалет, — пожалілась вона. — Вже не можу терпіти.

— Це не проблема, — відповів Кейт. — Тут є щось на зразок ванної кімнати. Ходімо покажу.

Вони вийшли з кабінету до спальні, обійшли ліжко і Кейт вказав на невеликі двері в кутку.

— Це там. Але зачекай. — Він узяв з шафки біля ліжка свічку в канделябрі й запалив її від своєї запальнички. — Далі сама розберешся. Тільки поводься тихіше. Приміщення знизу, найпевніше, порожні, я жодного разу не чув звідти ніякого шуму, проте обережність не зашкодить.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче сказала Джейн, забрала в нього свічку і пройшла досередини, щільно зачинивши за собою двері.

Кейт присів на краєчок ліжка й задивився на одне з трьох зашторених вікон спальні.

„Боже!“ — думав він приречено. — „Як усе по-дурному склалося! Що тепер робити? Що ж робити? Ми пропали… Ні, так не годиться! Не смій панікувати!“

Кейт зібрав свою волю в кулак, змусив себе заспокоїтися і, по змозі, думати розважливо.

Джейн мала рацію: він припустився грубої помилки в розмові з Марікою. Йому не слід було гратися з нею натяками та недомовками, адже ніщо так не лякає людей, як невідомий ворог. З підслуханих розмов між Алісою та сером Генрі було зрозуміло, що Конори нічого не знають про Послідовників, а про Заборону до них дійшла лише одна-єдина фраза засновника їхнього роду. Це було дивно, але факт: Конор МакКой нічого не розповів нащадкам про свій рідний світ. А якщо й розповідав, то за три сторіччя все забулось або стало звичайною леґендою. Вочевидь, Маріка не знала цієї леґенди, а от її брат (чи хтось інший, до кого вона звернулася за порадою), можливо, щось чув. І, дізнавшись від Маріки про Кейтові натяки, відразу збагнув, що то не просто леґенда, а чиста правда…

Минуло вже хвилин зо п’ять, а Джейн досі не поверталася. Кейт встав і нерішуче наблизився до дверей. З іншого боку йому почулися схлипування. Він обережно прочинив двері й побачив сестру, що сиділа на ослінчику перед умивальником і тихо, але гірко плакала.

Він підійшов до неї й торкнувся рукою до її плеча.

— Припини, Джейн, — пошепки мовив він. — Не треба плакати. Сльози нам не зарадять.

Джейн поглянула на нього в дзеркало.

— А що зарадить? — спиталася вона, шмигнувши носом. — Що тепер з нами буде?.. І що буде з Алісою?

— За Алісу не турбуйся, з нею нічого не станеться. Я попередив Маріку… погано попередив, не заперечую, та все ж попередив — і вона почала діяти. Чи хтось старший примусив її діяти. Отже, до мого попередження поставилися серйозно. Зараз зв’язок між нашими світами або перервано зовсім, або він здійснюється через інший портал, який перебуває під посиленою охороною від непроханих гостей. На щастя, я забрав детектор; а поки наші встановлять новий, буде вже запізно. Я майже не сумніваюся, що й Аліса, й Маріка вже в безпечному місці — десь тут, у цьому світі. Можливо, вони навіть встигли викликати з Лондона сера Генрі, щоб забрати його з собою.

— Ти так думаєш?

— Я цього певен. Маріка нізащо не залишить свого батька й Алісу, а брат не дозволить їй далі ризикувати. — Кажучи це, Кейт переконував не лише сестру, а й самого себе. — У крайньому разі, вони дочекаються сера Генрі, після чого вже точно залишать наш світ. А найближчими днями твоїй Алісі нічого не загрожує. Тому заспокойся — і з нею, і з Марікою все буде гаразд.

— А з нами? — жалісливо запитала Джейн. — Що буде з нами?

— Ми щось придумаємо, — пообіцяв Кейт. — Обов’язково придумаємо. А зараз умийся.

Він трохи повернув вентиль на мідному крані, і звідти тонкою цівкою полилася вода. Джейн помила руки, змила з обличчя сльози, потім склала долоню „човником“, набрала в неї води і вже збиралась випити, але Кейт зупинив її.

— Стривай, Джейн, це погана ідея, — сказав він, перекривши вентиль. — Я не впевнений, що чари, які змушують цей водогін працювати, також і дезінфікують у ньому воду. А нам ще бракувало підхопити якусь заразу. Наше становище поки не настільки відчайдушне, щоб так ризикувати.

— Моє становище вже відчайдушне, — заперечила сестра, витираючи обличчя рушником, що висів над умивальником поруч із дзеркалом. — Я дуже хочу пити. А ще їсти.

— Не біда, — запевнив її Кейт. — Я це влаштую.

— Як?

— Зараз побачиш. Ходімо.

Прихопивши з собою свічку, вони повернулися до кабінету. Там Кейт відкрив скриню, де зберігався різний мотлох, який Маріка, вочевидь, шкодувала викинути. З самого низу він видобув пластикову пляшку з питною водою та дві бляшанки м’ясних консервів.

Джейн дивилася на нього з таким зачудуванням, ніби він на її очах повторив біблійне диво з п’ятьма хлібинами.

— Де ти їх узяв?

— У скрині.

— Я бачила. А як вони туди потрапили?

— Аварійний запас, — пояснив Кейт. — Звісно, я не чекав на таку катастрофу, але передбачив можливість пошкодження Ключа. Це дозволило б мені протриматися кілька днів до чергового візиту Маріки.

Джейн вихопила з його рук пляшку, відкрила її і зробила кілька жадібних ковтків. Кейт поклав консерви на стіл, знову схилився над скринею й дістав з неї прозорий поліетиленовий пакет з розкладним ножем, виделкою, двома пачками сигарет та запальничкою.

— А ти справді передбачливий, — сказав Джейн і повернула йому пляшку. — Хочеш?

Кейт випив трохи води, заґвинтив кришку на пляшці, потім розкрив ножем бляшанку з шинкою.

— Ось, поїж.

Запрошувати сестру двічі не довелося. Підсунувши стільця, вона влаштувалася за столом і взялася до їжі. Кейт сів у крісло, закурив сигарету і став чекати.

Вгамувавши свій голод, Джейн нарешті сказала:

— Дякую, Кейте. Ти мене просто врятував. Я повечеряла десять годин тому.

— Тоді вся бляшанка твоя.

— А як же ти?

— Я не голодний, — відповів він. — А ввечері розділимо другу. У ґардеробній, серед старих речей, сховано ще один такий комплект, тож двійко днів ми точно протягнемо.

— А потім? — запитала Джейн, продовживши їсти.

Кейт посунувся вперед і струсив попіл у чорнильницю. Він уже переконався, що цим нічого не псує, бо чорнильниця слугувала лише окрасою — для письма Маріка користувалася кульковими ручками з їхнього світу.

— Отже, — заговорив Кейт, — міркуймо лоґічно. Насамперед, чи варто ховатися тут і чекати на появу Маріки? Гадаю, що ні. Звичайно, існує ймовірність, що найближчими днями вона завітає сюди через братів портал за деякими речами. Але на це покладатися не можна. Вже чотири місяці Маріка мешкає в Норвіку, тому все, що може їй знадобитися, тримає при собі.

— Якщо вона повернулася в цей світ, — зауважила Джейн, — їй буде потрібне тутешнє вбрання. І не тільки їй, а й Алісі.

— Потреба в одязі може виникнути не зразу. Зваж, що Маріка не якась провінційна шляхтянка, а сестра князя, земельного воєводи, і цей замок — не єдине її житло. Якщо вона повернулася до рідного світу, то оселилася в одному з родинних маєтків. А там, без сумніву, вона має свій ґардероб.

— І справді, — погодилася Джейн.

— Далі, — продовжував Кейт, — Марічин брат Стен зараз відсутній у своїх володіннях. З останніх підслуханих нами розмов Аліси та сера Генрі ми знаємо, що два місяці тому за місцевим часом він вирушив завойовувати імператорську корону. Гадаю, боротьба ще триває. Та навіть якщо він став імператором, то тепер сидить у столиці, Златоварі, а сюди навідується лише вряди-годи. Розраховувати на його появу найближчим часом було б занадто оптимістично.

— Отже, виходу в нас не залишається, — похмуро підсумувала Джейн. — Ми мусимо відкритися мешканцям замку і сподіватись на те, що незабаром Маріка або Стен одержать про нас звістку. В найближчому оточенні князя-Конора неодмінно мають бути інші Конори. І бодай одного з них він напевно залишив тут, щоб той тримав його в курсі всіх справ.

— Безумовно. Але це крайній і дуже небажаний вихід. До з’ясування всіх обставин нас точно кинуть за ґрати, а тебе ще й… з тобою може статись і щось гірше.

Джейн здригнулася і, миттю втративши апетит, відсунула вбік бляшанку з недоїденою шинкою.

— Ти пропонуєш вибратися з замку?

Кейт кивнув:

— Гадаю, варто спробувати. І що швидше, то краще. Якщо нас схоплять, тоді автоматично вступить у дію варіант з ув’язненням. Принаймні ми зчинимо багато галасу, і тим раніше Маріка та Стен почують про незвичайних крадіїв-чужоземців, що пробралися до їхніх покоїв. Особливо, коли ми вперто наполягатимемо, що добре знайомі з Марікою.

Джейн ненадовго задумалася, відтак кивнула:

— Добре, годиться. Припустімо, ми вибралися з замку. Що буде з нами далі? Ми не маємо місцевих грошей, наш одяг викличе підозри, з першого ж слова нас викриють, як чужинців. Не мине кількох годин — і нас заарештують.

— Не конче, — заперечив Кейт. — Це велике портове місто, а в кожному порту чужинці не дивина. В Середньовіччі ще не винайшли віз та паспортів, тож нас матимуть за тих, ким ми назвемося, поки не спіймають на брехні. Що ж до місцевого вбрання, то тут його вдосталь — і чоловічого, й жіночого. Ви з Марікою майже однакового зросту, у вас схожі фіґури, тому будь-яка її одіж підійде й тобі. А для себе я підшукаю щось із речей її брата. Якось я приміряв один з його камзолів — він вищий за мене й ширший у плечах, але не настільки, щоб його одяг висів на мені мішком. Головне для нас — потрапити до міста і, видавши себе за багатих чужоземців, улаштуватися в гарному готелі. А потім ми купимо собі все необхідне.

— За які гроші?

Кейт пильно подивився на Джейн.

— Ти що, сьогодні зовсім не спала?

— Ні, — відповіла вона. — Боялася проґавити тебе… А чого питаєш?

— Подивись довкруги. Де ми зараз? У покоях князевої сестри. А поруч — помешкання її брата.

Джейн зітхнула й закотила очі.

— Авжеж! Від переляку я геть отупіла.

— Швидше, тобі завадило виховання. Ти припустила можливість позичити вбрання, але підсвідомо придушила саму думку про відверту крадіжку. Мені також неприємно про це думати, але доводиться. У Марічиній ґардеробній зберігається багато коштовних прикрас — візьмемо найскромніші з них, найнепримітніші, без виражених ознак унікальності, їх ми зможемо видати за свої власні. А коли виплутаємося з цієї історії, то вибачимось перед Марікою й компенсуємо всі завдані їй збитки.

— Все одно ми дуже ризикуємо, — зауважила Джейн. — З’явитися в місті й почати продавати коштовності, щоб заплатити за перший же сніданок та кімнату в готелі… Боюся, це відразу приверне до нас увагу. Навіть у чужоземця має бути бодай трохи грошей — якщо не в місцевій валюті, то в своїй.

Нічого не відповівши, Кейт підвівся з крісла і вийшов з кабінету. За хвилю він повернувся з туго набитим шкіряним гаманцем.

— Це було в шафці біля ліжка, — пояснив він і, розкривши гаманця, висипав на стіл кілька срібних монет. — Вочевидь, Маріка тримала його біля себе, щоб винагороджувати прислугу. Сподіваюся, для початку цих грошей вистачить, а якщо доти нам не вдасться зв’язатися з Марікою, станемо продавати прикраси. Це вже не викличе підозр — у Середньовіччі нашого світу коштовності були найпоширенішою формою довготермінового вкладення капіталу. Не думаю, що в цьому світі ситуація інша.

— Що ж, тобі видніше, — сказала Джейн, розглядаючи в світлі від свічки одну з монет. — А ти вже маєш план, як зв’язатися з Марікою?

— Щонайперше спробуємо вирахувати тутешніх Конорів. Я певен, що в місті їх чимало, бо князівством править їхній родич. Далі, ми знаємо, що Маріка успадкувала свій дар від матері. Отже, її рідні з цього боку також Конори. Якщо вони мешкають десь неподалік, то наші пошуки можна вважати завершеними. Є ще Флавіан… гм… який хоче одружитися з Марікою. Мабуть, він впливовий мишковицький вельможа, а може, сусідній князь чи син князя. З розмов Аліси та сера Генрі незрозуміло, Конор він чи ні, тому його шукатимемо в останню чергу. Далі…

— Кейте, — урвала його сестра. — Ти говориш так упевнено, ніби ми вже на свободі. А реально — які маємо шанси вибратися з замку?

Він відвів погляд і, прикривши рукою рота, глухо прокашлявся.

— Не дуже високі, Джейн. Навіть дуже малі. Один до десяти. Може, й менше. Але ризикнути варто.

Після деяких вагань вона згідно кивнула:

— Гаразд. Це виправданий ризик. А яка буде наша леґенда? Звідки ми родом?

— Оце зараз і вирішимо.

Кейт підійшов до книжкових полиць, дістав згори величенький сувій і розгорнув його на столі. Зацікавлена Джейн підвелася зі свого стільця.

— Це мапа світу Конорів?

— Не всього. Лише Західного Краю та сусідніх країн. Умовно кажучи, це мапа тутешньої Європи.

Джейн схилилася над мапою, уважно розглядаючи її.

— Шрифт ще незвичніший, ніж у тих книжках, — сказала вона. — Але розібрати можна. „Галосаг“, „Ібріско“, „Велки Заходни Океан“, „Цорніка“, „Заходни Край“, „Ґойдельске Острове“, „Влошско“, „Полдени Немет“, „Помежігорско“, „Далмацко“, „Сродково Море“, „Полянско“, „Полночно Поморско“, „Всходне Слованске Землє“… — Звуки чужої мови злітали з її вуст вільно й невимушено, чого не можна було сказати про Кейта, який спотикався мало не на кожнім слові.

Через два місяці після того, як з’ясувалося, хто така Маріка, Старший Куратор ухвалив розпорядження про підготовку ґрупи розвідників для їх подальшого проникнення в світ Конорів. До складу цієї ґрупи ввійшли і Кейт з Джейн — здебільшого тому, що вони займалися безпосереднім стеженням за Марікою та Алісою, а Кейт, крім того, мав історичну освіту і спеціалізувався якраз на Середньовіччі. Решта членів ґрупи були слов’янами за походженням.

Проблему мовного бар’єру було вирішено досить швидко. У той час Джейн нерідко залишалася ночувати в Норвіку (а він, Кейт, дурник, аж до сьогодні не здогадувався про справжню причину), тому їй не склало труднощів виконати батькове доручення і потай відсканувати кілька книжок зі світу Конорів, які Аліса ховала в своєму кабінеті. Письмо цих книжок було дуже схожим на грецьке, але мова не мала нічого спільного з грецькою (окрім певної кількості запозичених слів) і за всіма ознаками належала до слов’янської ґрупи. Як виявилося, вона називалася слованською.

Фонетичний матеріал було отримано з записів підслуховування, де Аліса в дядьковій присутності практикувалась у слованській мові. Часом вони вдвох навіть вели бесіди, хоча й тоді здебільшого говорила Аліса, а сер Генрі лише зрідка вставляв короткі репліки — він так і не зміг нормально опанувати слованську.

На основі цієї лінґвістичної інформації, фахівці-філолоґи склали словник та посібник з ґраматики слованської мови і розробили курс її інтенсивного вивчення. Цей курс упродовж останніх восьми місяців проходили всі члени сформованої Старшим Куратором ґрупи майбутніх розвідників. Зрозуміло, що Кейт і Джейн, для яких слованська була геть чужою, постійно пасли задніх. Проте й між ними двома спостерігався значний відрив, бо завдяки своєму абсолютному музичному слухові й більшій кількості вільного часу, Джейн значно випередила брата. Та загалом, вони обоє вже були готові до того, щоб більш-менш вільно спілкуватися з мешканцями Західного Краю на найпростіші побутові теми.

„Поки лише в теорії,“ — уточнив про себе Кейт, разом з сестрою розглядаючи мапу. — „А як буде на практиці, побачимо…“

— Ось, поглянь, — озвався Кейт, тицьнувши пальцем у правий верхній кут мапи. — Невеличка країна Саамі, розташована на північно-східній околиці Сканського півострова, за полярним колом. Щось віддаленіше й неприступніше годі шукати.

— Авжеж, — погодилася Джейн. — Ґеоґрафічно вдалий вибір. Дуже сумнівно, щоб ми зустрілися тут з нашими „співвітчизниками“, або з людьми, що там бували. А ти бодай щось знаєш про Саамі?

— Нічогісінько, — відповів Кейт. — Пошукаю в Марічиних книжках, може, щось знайду про цю країну. Або виберу для нас іншу „батьківщину“, таку саму віддалену й неприступну. Але в будь-якому разі назвемося нашими справжніми іменами, для вуха слованів вони звучатимуть досить по-чужоземному — а це все, що нам потрібно. Ми брат і сестра, прибули до Галосагу… Ну, над метою нашої подорожі треба ще подумати.

Джейн знову сіла, склала руки на столі й увіткнулася підборіддям у кулак.

— Один день у цьому світі дорівнює двом нашим. Скоро батько з мамою почнуть нас шукати.

— Краще не думай про них, — порадив Кейт. — Не мордуй себе. Цим ти нічого не зміниш, тільки ще дужче засмутишся.

Вона гірко зітхнула:

— Легко сказати „не думай“. Я не можу не думати про маму. На батька мені начхати, але мама… Вона дуже хвилюватиметься за нас. Чого доброго, вона подумає, що ми… що ми загинули!

„А ми справді можемо загинути,“ — зненацька подумав Кейт. — „Хтозна, як поведеться замкова варта, коли помітить нас…“

— Годі, Джейн! — твердо промовив він. — Заспокойся. І, мабуть, тобі варто поспати.

Сестра заперечно похитала головою:

— Я не зможу заснути.

— Зможеш! Мусиш! Тобі необхідно виспатися. Я ще не вирішив, коли ми спробуємо вибратись із замку, але точно знаю, що це стане можливим лише після того, як ти гарненько відпочинеш. Інакше ми точно попадемося. — Кейт узяв її за лікоть і змусив підвестися. — Ходімо. Зараз ляжеш у ліжко й заснеш. Зрозумій, так треба.

Дослухавшись до його вмовлянь, Джейн покірливо пішла за ним. У спальні Кейт підійшов до ліжка й відкинув убік хутряне покривало.

— Постіль чиста, хоч і не свіжа, — сказав він. — Її не міняли щонайменше два місяці, відколи Маріка оселилась у Норвіку. Але ми не в тому становищі, щоб вередувати. Раджу роздягтися, так ти краще виспишся. А я буду в кабінеті.

Проте Джейн схопила його за руку.

— Стривай, не йди. Мені страшно самій. Побудь зі мною, поки я засну.

— Гаразд, — сказав він і відвернувся, щоб вона роздяглася.

Коли Джейн скинула верхній одяг, лягла і вкрилася до плечей ковдрою. Кейт присів на край ліжка.

— Тобі зручно? — запитав він.

— Так, — відповіла вона. — Постіль м’яка… Але цей запах! За два місяці так і не вивітрився.

— Який запах?

— „Шанель номер п’ять“. Терпіти її не можу.

— Через Маріку?

— Через неї, — підтвердила Джейн. — Нам за Алісою було так добре, а ця мала відьма все зіпсувала. Ненавиджу її!

Кейт не зміг стримати зітхання.

— Колись ти неодмінно покохаєш хлопця…

— Затули пельку, — промимрила Джейн і перекинулася на бік, спиною до брата. — Не потрібні мені твої хлопці, щоб їх покорчило. І взагалі, не смій повчати мене. Це моє життя, лише моє. Ти втратив право втручатися в нього ще десять років тому… До речі, — додала вона після короткої паузи. — Якщо нам пощастить, і ми виберемося з замку, то назвемося не братом з сестрою, а подружжям.

— Навіщо? — здивувався Кейт.

— До заміжньої жінки не так чіпляються інші чоловіки. А я ненавиджу чоловіків та їхні чіпляння…

Більше вони не розмовляли. Джейн потроху засинала, а Кейт сидів поруч і замислено дивився на сестру. Думки його були далекі від радісних.

„Джейн, люба. Як допомогти тобі? Чим спокутати свою провину? Як виправити скоєне?..“

Відповіді він не знаходив.