Сім смертей Евелін Гардкасл

6

— Хтось прагне моєї смерті.

Проголошувати це вголос дивно: я наче сам віщую собі лиху долю. Але, якщо в мене є намір дожити до вечора, треба зустрітися віч-на-віч зі своїм страхом. Я відмовляюся й надалі гаяти час, переховуючись у спальні. Забагато запитань потребують відповіді.

Я повертаюся назад до будинку, пильно вдивляючись у зарості на випадок якоїсь небезпеки. Подумки знову перебираю в пам’яті ранкові події. Наново й наново сушу собі мізки, розмірковуючи про порізи на руці, про людину в костюмі морового лікаря, про Лакея й про цю незнану Анну, яка, виявляється, жива-здорова, ще й залишає для мене загадкові записки.

Яким чином вона вижила тоді в лісі?

Мені спадає на думку, що вона могла написати записку ще раніше, уранці, до того, як на неї напали. Але тоді яким чином ця жінка могла знати, що я прийду в той будиночок, що сушитиму рукавички над вогнем? Я ж нікому не розповідав про свої плани. Може, я просто міркував уголос? Чи, можливо, вона за мною стежила?

Струшую головою, не бажаючи занурюватись у цей вир.

Я зазираю занадто далеко вперед, замість того щоб озирнутися назад. Майкл сказав мені, що покоївка напередодні принесла записку, коли ми сиділи за вечерею, і що відтоді він мене не бачив.

Усе почалося саме з цього.

«Треба знайти служницю, яка принесла ту записку».

Щойно я переступаю поріг Блекгіту, мою увагу привертають голоси у вітальні. Вона майже порожня, якщо не зважати на двох молоденьких покоївок, які збирають залишені після обіду тарілки на дві здоровенні таці. Дівчата працюють біч-о-біч, схиливши голови й пліткуючи про щось, тому не помічають моєї появи в отворі дверей.

— …Генрієтта сказала, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчат. З-під білого чіпця вибиваються каштанові кучерики.

— Бет, не годиться таке казати про леді Гелен, — дорікає старша дівчина. — Вона завжди ставилася до нас лагідно, еге ж?

Бет зважує, наскільки вагомий цей факт порівняно з цілим оберемком її пліток.

— Генрієтта каже, що вона марила, — веде вона далі. — Кричала на лорда Пітера. Начебто через те, що вони знову приїхали до Блекгіту, де мастера[9] Томаса лихо спіткало. Це місце на людей дивно впливає, от що вона сказала.

— От базікати вона мастачка, я б на твоєму місці на це не зважала. Вони ж уже не вперше сваряться, еге ж? До того ж, якби цього разу щось серйозне було, леді Гелен пожалілася б місіс Драдж, хіба ні? Вона ж завжди їй усе розповідає.

— Місіс Драдж не знає, де вона! — вигукує Бет переможно: це її головний неспростовний довід проти леді Гелен. — Ще зраночку її не бачила, але…

Я заходжу до кімнати — розмова обривається на півслові, покоївки квапливо присідають у реверансі, миттю перетворюючись на мішанину помаковілих щік, невправних рук і ніг. Не звертаючи уваги на їхнє збентеження, я питаю, хто прислуговував напередодні за вечерею. Єдина відповідь, яку я дістаю, — спантеличені погляди й плутані перепросини. Я вже ладен відступитися, аж раптом Бет оголошує, що Евелін Гардкасл наразі приймає леді в оранжереї в затильній частині маєтку й що їй достеменно відомо більше за них.

Після коротких перемовин одна з покоївок веде мене крізь кабінет, де я вранці розмовляв з Деніелом і Майклом. За кабінетом виявляється бібліотека, яку ми хутко перетинаємо, відтак потрапляємо до тьмяного коридору. Темрява коливається, вітаючи нас, із-під маленького столика вибирається чорний кіт, замітаючи хвостом мостини. На м’яких лапах він нечутно скрадається коридором, прослизає до ледь прочинених дверей на іншому кінці. Звідти сотається тепле помаранчеве світло, чути голоси й музику.

— Міс Евелін отам, сер, — каже покоївка. Тон її коротко описує водночас і Евелін Гардкасл, і кімнату, у якій та перебуває, — схоже, щодо них обох дівчина вкрай невисокої думки.

Ігноруючи зневагу покоївки, я прочиняю двері, і в обличчя мені вдаряє спека. Повітря тут важке, просочене солодкавими пахощами парфумів, воно ледь погойдується від хрипкої музики, яка ширяє, рине, б’ється в стіни. Великі вікна у свинцевих рамах виходять у сад за будинком, у небі клубочаться огроми сірих хмар.

Навколо каміна туляться один до одного фотелі й шезлонги, на них напівлежать молоді жінки, схожі на зів’ялі орхідеї, — палять цигарки, п’ють якісь напої. Атмосфера в кімнаті не святкова, а радше якась сторожко-напружена. Чи не єдина жива істота тут — портрет на віддаленій стіні. На ньому літня пані з вугільно-чорними очима. Вона осудливо спостерігає за тим, що відбувається в кімнаті, вираз її обличчя доволі красномовно свідчить про відразу, яку вона відчуває до цього збіговиська.

— Моя бабуся Гізер Гардкасл, — звучить жіночий голос у мене за спиною. — Не надто вже улесливий портрет, але й вона сама підлабузницею ніколи не була.

Я озираюся на цей голос, шаріюся, помітивши, що до мене, виринувши зі своєї нудьги, звернені з дюжину облич. Моє ім’я несподіваним дзижчанням по колу оббігає кімнату, наче хтось сколошкав бджолиний рій.

За шахівницею сидять жінка — схоже, це і є Евелін Гардкасл — і літній дуже огрядний чоловік у затісному костюмі. Ці двоє химерні. Евелін під тридцять, вона трохи скидається на скляну скалку — тонка й незграбна, з гострими вилицями, біляве волосся зібране у високу зачіску. Убрана в зелену сукню за останньою модою, з паском на талії; стримані обриси цього вбрання підкреслюють зимний вираз обличчя його власниці.

Щодо товстуна, то йому щонайменше шістдесят п’ять, і можна тільки уявити, яких зусиль йому вартувало вмостити своє огрядне тіло за цей низенький столик.

Стілець для нього занизький і зажорсткий. Чоловік достеменно страждає. На чолі виблискує піт, мокра до рубчика хусточка затиснута в руці — вона красномовно свідчить, що ці тортури тривають уже довго. Чоловік дивиться на мене з дивним виразом — чимось середнім між цікавістю й вдячністю.

— Перепрошую, — кажу я. — Я…

Евелін, не відводячи погляду від шахівниці, переставляє пішака. Товстун, згадавши про гру, пучкою пухлявого пальця штовхає коня.

Несподівано для себе самого я не стримую розчарованого стогону, вгледівши його помилку.

— Ви вмієте грати в шахи? — цікавиться Евелін. Погляд її прикипів до шахівниці.

— Виходить, що так, — відповідаю я.

— То, може, зіграєте зі мною після лорда Рейвенкорта?

Рейвенкорт, не звертаючи уваги на моє попередження, скеровує коня просто в пастку, облаштовану Евелін, і його тут же бере тура, що досі чаїлася в засідці. Рейвенкорт панікує, а Евелін стрімко рухає фігури — через це її супротивник квапиться ще дужче, хоча мусив би бути обачнішим.

Гра завершується за чотири ходи.

— Дякую за розвагу, лорде Рейвенкорт, — проголошує Евелін, коли він перекидає власного короля. — Здається, ви казали, що у вас чимало справ.

Виходить не вельми ввічливо, але Рейвенкорт, незграбно вклонившись, вибирається з-за столу й шкандибає геть з кімнати, ледь кивнувши мені.

Неприязнь Евелін проводжає його аж до дверей, але зникає без сліду, коли жінка запрошує мене сісти навпроти.

— Будь ласка, — каже вона.

— Боюся, що не зможу, — відповідаю я. — Я шукаю служницю, яка вчора за вечерею принесла мені записку. Більше мені про неї нічого не відомо. Я сподівався на вашу допомогу.

— А варто було б на допомогу нашого дворецького, — каже вона, вишиковуючи рештки своєї бувалої в бувальцях армії на початкові позиції. Кожна фігура стає точнісінько в центрі своєї клітинки, обличчям до ворога. Певна річ, боягузам на цій дошці місця немає.

— Містерові Коллінзу відомо про кожен крок усієї без винятку челяді в маєтку — чи то принаймні він бажає, щоб челядь так уважала, — веде вона далі. — На жаль, сьогодні вранці на нього напали. Доктор Діккі відрядив його до сторожівні, щоб він міг там перепочити. Я, власне, мала намір його відвідати, тому, либонь, зможу вас туди відвести.

Я вагаюся, розмірковуючи про можливу небезпеку. Залишається хіба сподіватися, що, якби Евелін Гардкасл планувала мені зашкодити, вона не стала б виголошувати намір вирушити разом на прогулянку перед цілою кімнатою свідків.

— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, — зауважую я, і мене винагороджують натяком на усмішку.

Евелін зводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не помічає спрямованих на нас зацікавлених поглядів.

До садка ведуть високі засклені двері оранжереї, але ми нехтуємо ними на користь вестибюля — завдяки цьому маневру кожен з нас дістає змогу забрати пальто й капелюх зі спалень. Евелін на ходу вдягає пальто, коли ми виходимо з Блекгіту у вітряний, вогкий день.

— А чи можу я поцікавитися, що сталося з містером Коллінзом? — питаю я. Мене поймають підозри, що напад на нього якимось чином пов’язаний з моєю власною пригодою напередодні.

— Наскільки мені відомо, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім’я Ґреґорі Ґолд, — відповідає вона, зав’язуючи грубий шарф. — Кажуть, що причини для бійки не було жодної, але перш ніж їх устигли розборонити, Ґолд добряче його відгамселив. Маю попередити вас, докторе, містерові Коллінзу дали чималу дозу заспокійливого, тому я не певна, що з нього буде багато користі.

Ми йдемо рінявою стежкою, що веде до селища, і мене знову приголомшує химерність мого теперішнього буття. Адже якоїсь миті декілька днів тому я приїхав до Блекгіту цим-таки шляхом, щасливий і схвильований, чи, можливо, здорожений і розчарований відлюдністю цього маєтку. Чи усвідомлював я тоді, яка на мене чатує небезпека? Чи, може, мені стало про неї відомо згодом, уже тут? Більша частина мене втрачена, спогади просто розвіялися, наче падолист, але менше з тим: от він я, створений наново. Цікаво, чи сподобався б Себастіанові Беллу той, ким я став? Чи поладнали б ми?

Не кажучи ані слова, Евелін бере мене під руку. Тепла усмішка змінює її обличчя. Таке враження, наче всередині жінки розпалили вогонь: очі її оживають, від нещодавнього похмурого настрою не лишається й сліду.

— Як добре вибратися з маєтку! — вигукує вона, підставляючи обличчя під зливу. — Хвалити Бога, що ви нагодилися, докторе. Слово честі, ще б хвилина — і я запхала б голову до каміна.

— Отже, я з’явився вчасно, — кажу, трохи наляканий зміною в її настрої. Відчуваючи моє збентеження, Евелін тихо сміється.

— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу оце повільне зближення з людьми, тому з тими, хто припав мені до душі, одразу спілкуюся, наче з давніми друзями. Це заощаджує чимало часу.

— А й справді, — погоджуюсь я. — Чи можна спитати, завдяки чому саме я справив на вас добре враження?

— Лише за умови, що ви дасте мені змогу відповісти відверто.

— А зараз, отже, ви скриводушили?

— Я намагалася бути ґречною, але маєте рацію: ніколи в мене не виходить це до пуття… — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, коли вже відверто, то мені подобається ваш меланхолійний вигляд, докторе. Ви справляєте враження людини, яка залюбки накивала б звідси п’ятами, і я від усього серця поділяю це ваше бажання.

— Тобто ви маєте на увазі, що не тішитеся поверненням додому?

— Це місце давно вже не є для мене домом, — каже вона, перестрибуючи через величеньку калюжу. — Останні дев’ятнадцять років, після того як було вбито мого брата, я живу в Парижі.

— А ці пані в оранжереї? Хіба ж це не ваші подруги?

— Вони приїхали сьогодні вранці, і, щиро кажучи, я нікого з них не впізнала. Діти, з якими я колись була знайома, змінилися, скинули стару шкіру й заповзли у вище суспільство. Я тут така сама чужинка, як оце ви.

— Принаймні ви самій собі не чужі, міс Гардкасл, — кажу я. — Хіба ж це вас не розраджує?

— Радше навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Як на мене, розлучитися із самою собою на якийсь час — це чудова ідея. Я вам заздрю.

— Заздрите?

— А чому б і ні? — питає вона, витираючи краплі дощу з обличчя. — Ви оголена душа, докторе. Ані жалощів, ані ран, жодної брехні, що її ми розповідаємо одне одному, щоб були сили щоранку дивитися на себе в дзеркало. Ви… — Вона кусає губу, підшукуючи гоже слово. — …чесні.

— Також це можна назвати «виставлений усім на позір», — зауважую я.

— Тобто ви хочете сказати, що теж не радієте своєму поверненню додому?

Усмішка її якась дивна, легенький вигин вуст можна зважити зневажливим, хоча він радше здається якимось змовницьким.

— На жаль, я зовсім не та людина, якою сподівався стати, — кажу тихо, здивований власною відвертістю. Щось у цій жінці змушує мене розпружитися, от лише я, хоч ріжте, не знаю, що саме.

— Це ж як? — питає вона.

— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років споминів здиміли в мене з пам’яті, і от, виявляється, що під ними ховалося.

— Будь ласка, звіть мене Еві, я тоді матиму змогу називати вас Себастіаном і порадити не перейматися через власні вади. Вади є в усіх, і, якби я щойно з’явилася на світ, я б також була обачна, — мовить вона, стискаючи мою руку.

— Дякую на доброму слові, але в моєму разі це щось глибше, інстинктивне.

— То й що з того, якщо ви й справді боягуз? — питає вона. — Це ж не найгірший варіант. Ви принаймні не покидьок і не лиходій. А тепер у вас іще є можливість вибору, еге ж? Замість збирати себе навпомацки, як усі ми — уявіть, от прокидаєтеся ви якось і навіть гадки не маєте, як це стали такою людиною! — ви можете придивитися до світу, до людей навколо та обрати ті риси характеру, які заманеться. Можете сказати: «Я хочу бути таким чесним, як отой добродій, і таким самим життєрадісним, як ота-он пані». Наче прийшли до кравця на Севіл-роу![10]

— Якщо вам вірити, то виходить, що мені страшенно пощастило! — вигукую я, відчуваючи, як поліпшується настрій.

— А хіба ж ні? Це ж другий шанс! — відповідає вона. — Вам не подобається те, яким ви були раніше, — чудово, то станьте кимось іншим! Ніщо більше не стоїть на заваді! Я вже сказала: я заздрю вам. Решта з нас застрягла у власних помилках.

Мені нема що на це відповісти, та й відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох височезних стовпів брами, на верхівках яких щербаті янголи дмухають у мовчазні сурми. Сторожівня розташована віддалік, ліворуч від нас, за деревами; крізь щільне віття дерев де-не-де яскраво-червоними спалахами проглядає черепиця на її даху. Стежка веде до облущених зелених дверей, набубнявілих від віку й потрісканих. Евелін, утім, не зважає на них, натомість бере мене за руку й веде до затильної частини будиночка, продирається крізь зарості, крізь гілля, що торкається крихких цегляних стін.

Затильні двері ззовні замкнені на просту засувку. Відсунувши її, жінка впускає мене до вогкої кухні. Шар пилу вкриває меблі, мідяні каструлі й досі стоять на плиті. Опинившись усередині, Евелін завмирає, нашорошено дослухаючись.

— Евелін? — гукаю я її.

Жестом наказавши мені мовчати, вона ступає крок до коридору. Ця несподівана обережність змушує мене напружитися, але жінка розвіює чари, розсміявшись.

— Перепрошую, Себастіане. Я хотіла дізнатися, чи пішов уже батько.

— Ваш батько? — перепитую спантеличено.

— Він мав бути тут, — каже вона. — Мусив вирушити з усіма на полювання, але я не хотіла несподівано зіткнутися з ним, якщо він затримався. Боюся, стосунки в нас не вельми.

Перш ніж я встигаю поставити чергове запитання, вона скеровує мене до мощеного кахлями коридору, а потім веде вгору вузенькими сходами, голі дерев’яні сходинки яких риплять у нас під ногами. Я не відстаю від неї та озираюся щокілька кроків. Сторожівня вузька, перехняблена, двері хиляться врізнобіч під якимись химерними кутами, наче зуби, що абияк повиростали в роті. Вітер зі свистом вривається у вікна, приносячи із собою запах зливи. Здається, ніби весь будинок тремтить, аж до підмурівків. Усе тут наче зумисне створено, щоб навіювати неспокій.

— А нащо сюди відрядили управителя? — питаю в Евелін, яка розмірковує, до яких дверей увійти — тих, що праворуч, чи тих, що ліворуч. — Невже не знайшлося затишнішого місця?

— У будинку вільних кімнат не залишилося, а доктор Діккі сказав, що хворому потрібні тиша й спокій, а ще тепло. Хочете вірте, хочете ні, але тут, мабуть, найліпше для нього місце… Напевне, нам сюди, — каже вона й легенько стукає у двері ліворуч, а тоді штовхає їх, не дочекавшись відповіді.

Високий чоловік у зашмарованій вугіллям сорочці висить на вбитому в стелю гаку. Руки в нього змотужені. Ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, темноволоса кучерява голова безживно звисає на груди, обличчя заюшене кров’ю.

— Ні, мабуть, не сюди, — каже Евелін, голос її байдужий і абсолютно спокійний.

— Якого дідька?! — вигукую я, нажахано задкуючи. — Хто цей чоловік, Евелін?

— Це Ґреґорі Ґолд — той, що накинувся на нашого дворецького, — каже вона, роздивляючись його, наче метелика, пришпиленого до дошки. — На війні управитель був батьковим ординарцем. Схоже, напад на нього батько сприйняв як особисту образу.

— Образу?! — перепитую я. — Еві, та його ж підвісили, геть-чисто свинячу тушу!

— Батько ніколи не вирізнявся ані вишуканістю манер, ані метким розумом, — знизує вона плечима. — Либонь, ці дві якості пов’язані.

Уперше відтоді, як я отямився, кров у мені аж нуртує. Хай там якими є скоєні цим чоловіком злочини, справедливе покарання не передбачає мотузки й замкненої кімнати!

— Ми не можемо так його полишити, — заперечую я. — Це не по-людському!

— Не по-людському те, що він учинив, — зауважує Евелін, і вперше її голос звучить зимно. — Мати запросила Ґолда відреставрувати кілька родинних портретів, оце й усе. Він не був навіть знайомий із дворецьким, але, менше з тим, цього ранку накинувся на нього з коцюбою й віддухопелив мало не до смерті. Повірте мені, Себастіане, він заслуговує на ще суворіше покарання.

— І що з ним буде далі? — питаю я.

— Із селища приїде констебль, — відповідає Евелін, виводить мене з кімнати й зачиняє за нами двері. Настрій у неї враз поліпшується. — Батько хоче, щоб Ґолд як слід затямив, що господареві будинку його витівка не сподобалася. І квит. Ага, нам, напевне, сюди…

Вона відчиняє інші двері, навпроти, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами й одним вікном із забрьоханою брудом шибою. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, а в комині горить яскравий вогонь. Поряд лежить чимала купа хмизу. У кутку я бачу залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою непевно вгадуються обриси дворецького. Я його впізнаю. Це той самий чоловік з попеченим обличчям, який зранку впустив мене до будинку.

Евелін має рацію: йому незлецьки дісталося. Обличчя аж сизе від синців і порізів, кров запеклася на подушці. Його можна було б зважити мертвим — от лише він щось постійно бурмотить у неспокійному сні.

Обіч ліжка на дерев’яному стільці сидить покоївка. На колінах у неї лежить велика книга. Служниці щонайбільше двадцять три, вона дрібненька, якась аж кишенькова, біляве волосся вибилося з-під чіпця. Вона помічає нас, лунко згортає книгу й схоплюється на рівні, збагнувши, хто перед нею. Квапливо обсмикує білий фартух.

— Міс Евелін, — бурмотить вона, утупившись у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.

— Моєму другові треба було побачити містера Коллінза, — каже Евелін.

Карими очима дівчина зиркає на мене, а потім знову втуплюється собі під ноги.

— Перепрошую, міс, він цілий ранок не прокидався, — каже відтак. — Лікар дав йому якесь снодійне.

— І його не можна розбудити?

— Я не пробувала, міс, але сходи, коли ви піднімалися, страшенно рипіли, а він і оком не змигнув. Не знаю, що його здатне розбудити, якщо це не подіяло. Наче мертвий спить, он воно як.

Очі дівчини знову повертаються до мене. Цього разу вона витріщається достатньо довго, щоб я помітив щось, схоже на впізнавання, аж потім знову втуплюється в підлогу.

— Перепрошую, а ми, бува, не знайомі? — питаю я.

— Ні, сер, ні. Просто… Я вам минулого вечора за вечерею прислуговувала.

— То це ви принесли мені записку? — питаю схвильовано.

— Ні, сер, не я, Мадлен.

— Мадлен?

— Моя покоївка, — перериває мене Евелін. — Бракувало челяді, тому я вчора відрядила її допомагати на кухню. Оце нам пощастило, — завважує вона, глянувши на годинник на зап’ястку. — Вона саме понесла обід мисливцям, але повернеться десь близько третьої. Можемо тоді разом розпитати її.

Я знову дивлюся на служницю.

— А вам щось відомо про ту записку? — запитую. — Може, її зміст?

Покоївка хитає головою, заламуючи руки. Бідолашці, схоже, геть ніяково, тому, змилосердившись, я дякую і йду геть.