Кричу, смикаюся на ліжку дворецького, але Лакей тієї ж миті хапає мене, притискаючи до простирадла.
— Це він? — питає Лакей, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.
— Так, — озивається вона. Голос її тремтить.
Лакей нахиляється до мене, голос його хрипкий, на щоці я відчуваю тепле дихання, від якого відгонить пивом.
— Щось недостатньо далеко ти стрибнув, Кроленя, — каже він.
Лезо простромлює мені бік, кров юшить на простирадла, а разом з нею полишає мене життя.