Сім смертей Евелін Гардкасл

13

Нестерпний біль.

Скрикую, відчуваючи в роті смак крові.

— Знаю, знаю, бідолашний мій, — чую жіночий голос.

Укол. Голка штрикає мене в шию. Тепло розтоплює біль.

Дихати важко, рухатися неможливо. Я не годен розплющити очі. Чую, як обертаються колеса, як цокотять копита бруківкою.

Відчуваю чиюсь присутність обіч.

— Я… — Кашляю.

— Мовчіть, не намагайтеся говорити. Ви знову дворецький, — шепоче жінка квапливо, поклавши руку на моє передпліччя. — Минула чверть години, відколи на вас накинувся Ґолд, наразі вас везуть до сторожівні.

— Хто?.. — хриплю я.

— Друг. Це поки що не має значення. Вислухайте мене. Я знаю, що ви збентежені й утомлені, але це важливо. У цій грі існують певні правила. Змінювати подобу так, як оце зробили ви, нема потреби. Ви маєте провести в кожній з них цілий день — байдуже, хочете ви цього чи ні. Від тієї миті, як прокинетеся, і аж до півночі. Зрозуміли?

Я балансую на межі забуття, щосили намагаючись лишатися при тямі.

— Саме тому ви знову стали дворецьким, — веде вона далі. — Якщо будь-яка з ваших подоб засне до півночі, ви повернетеся до тіла дворецького й заново проживатимете цей день. Коли засне дворецький, ви повернетеся до нової подоби. Якщо якесь ваше втілення проспить північ або помре, ви перестрибнете до нової подоби.

Тут лунає ще один голос. Грубіший. Звідкілясь із передньої частини карети.

— Під’їжджаємо до сторожівні.

Її долоня торкається мого чола.

— Щасти вам.

Надто зморений, щоб і надалі лишатися притомним, провалююся в чорноту.