Сім смертей Евелін Гардкасл

60

Анна притискається обличчям до моїх грудей, але сам я не годен відвести очей від Фелісіті. Не знаю, чи справедливе це покарання, чи ні, але я несамовито вдячний їй. Самопожертва Анни мене звільнила б, але відтак я ціле життя картався б почуттям провини.

Смерть Анни назавше змінила б мене.

Фелісіті мене врятувала.

У револьвері вже не залишилося куль, але вона все одно тисне на гачок, добиває Евелін порожнім клацанням. Схоже, вона не збирається зупинятися, але перериває її поява Морового Лікаря. Він обережно забирає в дівчини зброю, і, наче хтось раптом зняв закляття, її очі яснішають, рухи стають упевненішими. Вона здається страшенно втомленою й спустошеною, виснаженою понад міру.

Ще раз глянувши на тіло Евелін, вона киває Моровому Лікареві, а потім проходить повз нього і йде, не взявши навіть ліхтаря. За мить чути, як прочиняються вхідні двері, у приміщення вривається гомін зливи.

Я відпускаю Анну й знеможено опускаюся на килим, обхопивши голову руками.

— Це ж ви повідомили Фелісіті, де нас шукати, так? — видушую я.

Це звучить, наче обвинувачення, хоча насправді я хотів йому подякувати. Утім після всього, що тут нині сталося, одне важко відділити від іншого.

— Я дав їй вибір, — каже він і опускається навколішки, щоб заплющити очі Евелін. — А все решта — то її природа. Саме вона визначила її дії, так само як ваша природа визначала ваші.

Він дивиться на Анну, коли це каже, але потім відводить очі, роздивляється заляпані кров’ю стіни й тіло, що лежить біля його ніг. Якась часточка мене замислюється, чи не милується він, бува, зараз результатом своєї роботи — непрямим знищенням людської істоти.

— Коли ви дізналися, яка з Евелін справжня? — запитує Анна, з дитячим захватом роздивляючись Морового Лікаря.

— Тоді ж, коли й ви, — відповідає він. — Я прийшов до озера, як ми й домовлялися, і на власні очі побачив, як вона себе виказала. Коли стало зрозуміло, куди саме вона вас веде, я повернувся до Блекгіту, щоб повідомити про це Фелісіті.

— Але навіщо ви допомогли нам? — питає Анна.

— Бо це справедливо, — озивається він просто, розвернувши в її бік дзьобату машкару. — Евелін заслужила на смерть, а Фелісіті заслужила на право її вбити. А ви двоє довели, що заслуговуєте на свободу, і мені не хотілося, щоб останньої миті щось стало вам на заваді.

— То вже все? Ми вільні? — питаю я тремтячим голосом.

— Майже, — каже він. — Мені й досі треба виконати формальність: Анна має відповісти, хто саме вбив Евелін Гардкасл.

— Але як же ж Ейден? — питає Анна, поклавши руку мені на плече. — Він же ж обвинуватив Майкла!

— Містер Бішоп не тільки розкрив убивства Майкла, Пітера й Гелен Гардкаслів, але й запобіг убивству Фелісіті Меддокс, так ретельно прихованому, що про нього ані я, ані моє керівництво навіть не підозрювали, — проголошує Моровий Лікар. — Я не можу винуватити його в тому, що він відповів на запитання, які нам навіть не спадали на думку. А також я не можу карати людину, яка так ризикувала заради порятунку іншої. Я приймаю його відповідь. Тепер мені потрібна ваша. То хто вбив Евелін Гардкасл, Анно?

— Ви нічого не сказали про інші Ейденові втілення, — уперто наполягає вона. — Їх ви також відпустите звідси? Деякі ж лишилися живі. Якщо ми поквапимося, то, мабуть, іще встигнемо врятувати дворецького. А як щодо бідолашного Себастіана Белла? Він прокинеться зранку. Як же він буде без моєї допомоги?

— Ейден і є Себастіан Белл, який прокинеться зранку, — лагідно каже Моровий Лікар. — Усі ці люди — усього лише тіні, Анно. Тіні на стіні. Коли ви підете звідси, світло згасне й тіні зникнуть.

Вона кліпає.

— Повірте мені, Анно, — каже він. — Назвіть мені ім’я вбивці Евелін Гардкасл, і всі вони будуть вільні. У той чи інший спосіб.

— Ейдене? — Вона невпевнено озирається на мене, чекаючи на моє схвалення.

Я можу хіба кивнути. Емоції переповнюють мене, чекаючи на можливість вирватися назовні.

— Фелісіті Меддокс, — проголошує Анна.

— Ви вільні, — каже Моровий Лікар, зводячись. — Блекгіт більше не тримає вас.

Плечі мої тремтять. Не в змозі стриматися, я ридаю, звільняючись від восьми днів страху й страждань, виплакуючи їх із себе, наче отруту. Анна обіймає мене, але я не годен зупинитися. Нерви мої на межі, я відчуваю виснаження й полегшення водночас, мені лячно, що нас знову ошукали.

Якщо все інше в Блекгіті — омана, то чому це мусить бути правдою?

Я дивлюся на тіло Евелін, згадую, як бився в судомах Майкл в оранжереї, спантеличений вираз обличчя Стенвіна, коли Деніел застрелив його в лісі. Пітер і Гелен, Джонатан і Міллісент, Денс, Девіс, Рештон. Лакей і Коулрідж. Стільки мерців…

Як від цього втекти?

«Назвіть ім’я».

— Анно… — бурмочу я.

— Я тут, — каже вона, міцно обіймаючи мене. — Ми повертаємося додому, Ейдене. Ви це зробили. Ви свою обіцянку виконали.

Вона дивиться на мене, в очах ані крихти сумніву. Вона всміхається, радіє. Усього лиш один день, одне життя. А я ж бо вважав, що цього недостатньо, щоби звідси вибратися. Але, можливо, насправді це і є єдиний спосіб.

Не розтискаючи обіймів, Анна зводить очі на Морового Лікаря.

— І що тепер? — питає вона. — Я й досі пам’ятаю тільки те, що відбувалося сьогодні, починаючи з ранку.

— Ви все згадаєте, — каже Моровий Лікар. — Ви відбули свій реченець, отже, вам повернуть усе ваше майно, включно зі спогадами. Якщо ви цього побажаєте. Більшість воліють відмовитися від них і просто жити далі. Можливо, вам варто зважити таку можливість.

Анна замислюється над його словами, і я усвідомлюю, що вона й досі не знає, хто вона така й що зробила. Розмова буде важка. І зараз мені бракує на неї сил. Мені самому треба сховати Блекгіт у найглибший куточок пам’яті, у темряву, де живуть мої нічні жасні сни. Ще бозна-скільки часу знадобиться мені на те, щоб від нього звільнитися. Якщо Анну можна позбавити цих страждань принаймні ненадовго, то я це зроблю.

— Вам час іти, — каже Моровий Лікар. — Гадаю, ви й без того довго тут затрималися.

— Ви готові? — питає Анна.

— Готовий, — кажу я, і вона допомагає мені звестися.

— Дякую вам за все, — каже вона Моровому Лікареві, робить йому реверанс і йде. Він проводжає її поглядом, а потім віддає мені ліхтар Евелін.

— Її шукатимуть, Ейдене, — шепоче він. — Нікому не довіряйте й не дозволяйте собі пам’ятати. У кращому разі ці спомини вас покалічать, у гіршому…

Він не завершує фрази.

— Щойно опинитеся на свободі, біжіть і не зупиняйтеся. Це ваш єдиний шанс.

— А з вами що буде? — питаю я. — Навряд чи ваше керівництво зрадіє, коли дізнається про ваш учинок.

— Так, вони оскаженіють, — каже він весело. — Але сьогодні, схоже, хороший день, а в Блекгіті таких уже бозна-скільки не було. Думаю, я трохи потішуся, а про те, у яку ціну він мені стане, перейматимуся вже завтра. Воно настане невдовзі, воно завжди настає.

Він простягає мені руку.

— Щасти вам, Ейдене.

— І вам також, — кажу я, потискаю його долоню й виходжу в зливу.

Анна чекає мене на дорозі, прикипівши очима до Блекгіту. Вона здається такою юною, такою безтурботною, але це лише машкара. Під нею є інше обличчя, обличчя жінки, яку ненавидить півсвіту і якій я допоміг звільнитися.

У мені жевріє невпевненість, але хай там що вона зробила, хай там що чекає на нас попереду, ми здолаємо все це разом. Тут і зараз це єдине, що є важливим для мене.

— І куди ж нам іти? — питає Анна, поки я намагаюся підсвітити теплим полум’ям ліхтаря темний обшир лісу.

— Не знаю, — відповідаю я. — Напевне, це не має значення.

Вона бере мене за руку й легенько її потискає.

— Тоді рушаймо світ за очі.

І саме це ми й робимо. Крок за кроком просуваємося в темряву, освітлюючи собі шлях тьмавим світивом ліхтаря.

Я намагаюся уявити, що на мене чекає.

Родина, яку я полишив? Онуки, які виросли на оповідках про мій учинок? Чи просто ще один ліс і ще один маєток, загрузлий у таємницях? Сподіваюся, що ні. Сподіваюся, що мій світ зовсім інший. Що він незнаний і незбагненний такою мірою, що зараз, обмежений свідомістю Ґолда, я просто не здатний уявити його до пуття. Урешті-решт я тікаю не тільки від Блекгіту. Я тікаю від них. Від Белла й дворецького, від Девіса й Рейвенкорта, від Денса й Дербі. Від Рештона й Ґолда. Блекгіт — в’язниця, але вони кайдани.

«І ключі».

Своєю свободою я завдячую кожному з них.

А як щодо Ейдена Бішопа? Чи зобов’язаний я чимось йому? Людині, яка замкнула мене тут, щоб я міг катувати Аннабеллу Коулкер? Я не поверну йому його споминів, я цього певен. Завтра я побачу в дзеркалі його обличчя і якимось чином мені доведеться зробити це обличчя моїм. Задля цього мені доведеться розпочати все спочатку. Звільнитися від минулого, від нього, від помилок, яких він припустився.

«Звільнитися від його голосу».

— Дякую, — шепочу я ледь чутно, відчуваючи, як він полишає мене.

Це все схоже на сон. На диво, на яке й сподіватися не варто. Завтра мені не треба буде протистояти Лакеєві. Не треба буде рятувати Евелін Гардкасл. Не треба буде змагатися з Деніелом Коулріджем. Не буде годинника, що відраховує хвилини в будинку-головоломці. Замість неможливого мені доведеться перейматися буденним. Яка це розкіш — прокидатися в одному й тому самому ліжку чи приїжджати до сусіднього села, коли тобі заманеться. Яка це розкіш — сонячне світло. Щирість. Життя, яке не завершується вбивством.

Завтра буде таким, яким я захочу, а це означає, що вперше за кілька десятиліть я можу чекати на нього з нетерпінням. Тепер воно не викликає страху, а може стати обіцянкою, яку я даю сам собі. Нагодою стати сміливішим чи добрішим, шансом виправити помилки. Бути ліпшим, ніж я є сьогодні.

Кожне завтра — це подарунок.

Мені просто треба до нього дістатися.