Сім смертей Евелін Гардкасл

11

Прокидаюся з хрипким стогоном, розчавлений колосальним тягарем — черевом мого нового тіла. Останнє, що я пам’ятаю, — це те, як, зморений, упав на дорогу, пройшовши багато годин поспіль, і завив од відчаю, бо так і не дістався селища. Моровий Лікар сказав правду. Утекти з Блекгіту неможливо.

Дорожній годинник біля ліжка показує пів на одинадцяту ранку. Хочу звестися, аж тут із сусідньої кімнати до моєї заходить якийсь високий чоловік зі срібною тацею й ставить її на креденець.

Йому, схоже, трохи за тридцять, у нього темне волосся, обличчя чисто виголене. Загалом зовні він нівроку, але на виду невиразний, із тих, що не затримуються в пам’яті. На невеличкому носі низько сидять окуляри, погляд прикипів до фіранок — він саме прямує до них. Не кажучи ані слова, він розсуває їх і прочиняє вікно, з якого видно сад і ліс.

Вражено спостерігаю за ним.

У цьому чоловікові є якась химерна точність. Його рухи меткі та вправні, він не докладає жодного надмірного зусилля. Здається, ніби він заощаджує енергію для якоїсь грандіозної справи, що чекає на нього попереду.

Близько хвилини він стоїть біля вікна спиною до мене, даючи змогу холодному повітрю увірватися до кімнати. Я відчуваю, що від мене чогось чекають, що вся ця пауза витримується суто заради мене, але гадки не маю, що саме мушу зробити. Відчувши мої вагання, він полишає свій пост і, підхопивши мене під пахви, підводить, допомагаючи сісти.

За цю його допомогу я розплачуюся соромом.

Моя шовкова піжама просякла потом, смердить від мене так нестримно, що аж сльози навертаються на очі. Не завважуючи мого зніяковіння, мій помічник приносить тацю, ставить її мені на коліна й знімає високу накривку. Я бачу тарілку з яєчнею з беконом, свинячі товченики, чайник і глечик молока. Така кількість їжі мала б налякати, але я голодний як вовк і вгризаюся в неї, наче дикий звір, поки високий чоловік — судячи з усього, мій камердинер — зникає за ширмою з китайським візерунком, і звідтам зараз же лунає звук води, яку кудись наливають.

Відсапуюся, роздивляюся довкола. На відміну від стримано мебльованої кімнати Белла, ця спальня аж потопає в розкошах. Червоні оксамитові запони стікають з вікон просто на щільний блакитний килим. На стінах плями картин, меблі з лакованого червоного дерева, налощені так, що аж блищать. Хай там хто я є, родина Гардкаслів ставиться до мене з неабиякою шанобою.

Камердинер повертається й бачить, як я витираю серветкою масні губи, відхекуючись після сніданку. Мабуть, йому ця сцена огидна. Мені й самому вона огидна. Я почуваюся кнуром біля корита. Менше з тим, жодним чином не виказуючи своїх емоцій, він прибирає тацю й закидає мою руку собі на плече, щоб допомогти мені звестися з ліжка. Лише Бог відає, скільки вже разів йому довелося виконувати цей ритуал і скільки саме йому за це платять, але мені й одного разу задосить. Мало не посувом, наче пораненого солдата, він тягне мене за ширму, де вже чекає ванна з гарячою водою.

А відтак береться мене роздягати.

Поза всякими сумнівами, це частина звичайних ранкових процедур, але я паленію від сорому. Хоча це й не моє тіло, я почуваюся приниженим через те, яке воно. Мені огидні жирні складки, що звисають зі стегон, те, як вони труться одна об одну, коли я рухаюся.

Я намагаюся витурити мого помагача геть, але намарно.

— Мілорде, ви не зможете… — Він затинається, обережно добираючи слова. — …Вам буде важко зайти до ванни самотужки. І вийти також.

Мені кортить сказати йому, щоб він забирався під три чорти, щоб дав мені спокій, але він, авжеж, має рацію.

Міцно замружуюся й киваю, зголошуючись.

Упевненими рухами він розстібає піжамну куртку й стягає з мене штани, по черзі піднімаючи мої ноги, щоб я, бува, не заплутався в холошах. За кілька секунд я вже в чому мати привела, а мій помічник шанобливо відступає на крок.

Розплющую очі й виявляю, що просто переді мною на стіні височезне, на повний зріст, свічадо. Я наче якась гротескна карикатура на людину, шкіра моя жовтава й набрякла, з-під кудлатого волосся в паху визирає млявий пеніс.

Від огиди й приниження я мимоволі схлипую.

На обличчі камердинера з’являється подив, а відтак — лише на мить — утіха. Але цей прояв неприхованих емоцій швидкоплинний.

Він квапливо підступається до мене й допомагає зайти до ванни.

Я пам’ятаю, з якою насолодою опускався в гарячу воду, коли був Беллом, але зараз нічого такого не відчуваю. Моя надмірна вага означає, що радість від купання в теплій воді затьмарюється приниженням, адже з ванни доведеться вибиратися.

— Можна починати ранкові доповіді, лорде Рейвенкорт? — питає мій помічник.

Знерухомівши у ванні, я хитаю головою, сподіваючись, що він таки піде геть.

— На сьогодні заплановані полювання й прогулянка лісом. Дозвольте спитати, чи…

Знову хитаю головою, утупившись у воду. Скільки ще мені це терпіти?

— Дуже добре, тоді залишаються тільки призначені заздалегідь зустрічі.

— Скасуйте їх, — кажу стиха. — Скасуйте їх усі.

— Навіть зустріч із леді Гардкасл, мілорде?

Уперше зустрічаюся поглядом із зеленими очима камердинера. Моровий Лікар стверджував, що, задля того щоб вибратися з маєтку, я маю знайти вбивцю. Хіба ж є хтось, хто здатний утаємничити мене в усі секрети цього обійстя ліпше, ніж його хазяйка?

— Ні, цю не скасовуйте, — кажу я. — Нагадайте-но лишень, де ми з нею зустрічаємося.

— У вашій вітальні, мілорде. Чи, може, ви хочете змінити місце?

— Ні, хай буде вітальня.

— Буде зроблено, мілорде.

Завершивши зі справами, мій помічник вклоняється і йде, полишивши мене борсатися у власних стражданнях.

Заплющивши очі, я відкидаю голову на край ванни й намагаюся збагнути, що тут відбувається. Душа, що поневіряється за межами тіла, для когось означатиме смерть, але я розумію: навколо мене зовсім не той світ. У пеклі було б куди менше челяді, а меблювання набагато гарніше. До того ж важко судити чоловіка, позбавленого гріхів.

Ні, я живий, хоча в якомусь незрозумілому стані. Це щось, схоже на смерть, але неабияк підступніше, і я тут не сам. Моровий Лікар стверджував, що за право втекти з Блекгіту змагаються троє. Може, Лакей, який залишив мені мертвого кроля, також тут у пастці, він такий самий бранець, як і я? Це пояснило б, чому він намагається залякати мене. Урешті-решт, важко виграти в перегонах, якщо боїшся того, що чекає тебе на фініші. Можливо, саме це і є розвага Морового Лікаря — нацьковувати нас одне на одного, наче напівголодних псів на собачих боях…

«А може, до його слів варто дослухатися».

— А от і травма заговорила, — бурмочу, зачувши цей голос. — Я ж бо вже думав, що вона залишилася Беллові…

І одразу ж розумію, що збрехав. Мій зв’язок з цим внутрішнім голосом того ж ґатунку, що й зв’язок з Моровим Лікарем і Лакеєм. Я відчуваю, що нас поєднує якась історія, хоча й не пам’ятаю, яка саме. Вони невіддільна частина всього, що зі мною відбувається, частинки мозаїки, яку я намагаюся скласти докупи. Друзі вони чи вороги, я не знаю напевне, але хай там чим є насправді цей голос, він досі жодного разу не підвів мене.

Але навіть якщо так, більш ніж наївно покладатися на власного тюремника. Думка про те, що все це завершиться, якщо я знайду вбивцю, здається мені безглуздою. Хай там якими є справжні наміри Морового Лікаря, він прийшов до мене, ховаючись під машкарою в опівнічній темряві. Він не хоче, щоб його бачили, а отже, зірвана маска може виявитися для нього переконливим аргументом…

Дивлюся на годинник, обмірковую варіанти подальших дій.

Я знаю, що він прийде до кабінету для розмови із Себастіаном Беллом — моїм колишнім «я», мені й досі складно це збагнути! — після того як гості вирушать на полювання. І саме тоді я матиму чудову нагоду його перехопити. Якщо він так хоче, щоб я викрив убивцю, я це зроблю, але сьогодні мені треба провернути ще дещо. Якщо хочу здобути свободу, то мушу знати, хто саме мене її позбавив, а це означає, що мені потрібна допомога.

За словами Морового Лікаря, я вже згаяв три з восьми днів, які маю провести в цьому будинку, у подобі Себастіана Белла, дворецького й Дональда Девіса. Отже, з цим «я» включно залишається п’ять утілень, і, судячи із зустрічі Белла з дворецьким, усі вони наразі тиняються Блекгітом, так само як я.

Та це ж ціла армія напоготові!

Мені б тільки дізнатися, хто вони.