Сім смертей Евелін Гардкасл

58

Продершись крізь щільну запону непритомності, я кашляю й цим лякаю Анну, яка стоїть навшпиньки, притискаючись до мене всім тілом, і намагається кухонним ножем розрізати мотузки. Я знову в подобі Ґолда, мене підвішено до стелі за змотужені зап’ястки.

— Зараз я вас зніму, — каже Анна.

Вона, напевне, примчала сюди просто із сусідньої кімнати, тому що фартух її заляпаний кров’ю Лакея. Насупившись, вона пиляє мотузку, через поспіх рухи незграбні. Вилаявшись, дівчина починає правувати ножем трохи повільніше, і вже за кілька хвилин мотузки слабшають достатньою мірою, щоб я міг звільнити руки.

Я валюся долі, наче каменюка, — просто важко гупаюся на підлогу.

— Обережно, — каже Анна, опускаючись обіч мене навколішки. — Ви цілий день залишалися зв’язаним, вам бракує сил.

— Котра… — Я захлинаюся нападом кашлю, але в глеку не залишилося ані ковтка води. Моровий Лікар використав її всю до краплини, намагаючись не дати мені знепритомніти. Сорочка моя й досі мокра там, де він мене облив.

Чекаю, поки кашель трохи відпустить, потім знову намагаюся заговорити.

— Котра година?.. — видушую я, почуваючись так, наче слова — не слова, а рінь, що дряпає мені горло.

— За п’ятнадцять десята, — каже Анна.

«Якщо ви вбили Лакея, він не зможе вбити Рештона й Дербі. Вони живі. Вони можуть допомогти».

— Мені вони не потрібні, — хриплю я.

— Хто не потрібний? — перепитує Анна.

Я хитаю головою, жестом прошу її допомогти мені звестися.

— Нам треба…

Мене знову скручує болючий кашель, і Анна співчутливо вдивляється в моє обличчя.

— На Бога, посидьте бодай хвилинку, — каже вона, подаючи мені складений аркуш, який випав з моєї нагрудної кишені.

Якби ж то Анна розгорнула записку, вона б побачила слова «Усі вони», набазграні жахливим Ґолдовим почерком. Ці слова — ключ до всього, що тут відбувається, вони переслідували мене відтоді, як три дні тому Каннінгем передав це повідомлення Дербі.

Запхавши записку назад до кишені, я жестом прошу Анну допомогти мені зіп’ястися на ноги.

Десь у пітьмі Моровий Лікар уже простує до озера, де чекатиме, поки Анна дасть йому відповідь, якої вона поки що не знає. Ми вісім днів ставили запитання, а тепер у нас залишилося трохи понад годину на те, щоб знайти відповідь.

Обхоплюю Анну за плечі, вона обіймає мене за пояс, і ми, заточуючись, шкандибаємо назовні. На сходах мало не падаємо. Я страшенно слабкий, але ще серйозніша проблема в тому, що руки й ноги геть затерпли. Я почуваюся дерев’яною маріонеткою на переплутаних поворозках.

Не озираючись, ми виходимо зі сторожівні, простуємо в зимну ніч.

Найкоротший шлях до озера лежить повз колодязь бажань, але там ми, найпевніше, зітнемося з Деніелом і Дональдом Девісом. Я не хочу порушувати ту крихку рівновагу, якої ми її досягли, вдершись у хід події і яка пішла мені на користь.

Доведеться піти в обхід, манівцями.

Обливаючись їдким потом, насилу пересуваючи свинцево важкі ноги й задихаючись, я шкандибаю під’їзною алеєю до Блекгіту. Мене супроводжує мій хор: Денс, Дербі й Рештон попереду, Белл, Коллінз і Рейвенкорт позаду. Я знаю, що всі вони лише витвори моєї хворої уяви, але я бачу їх так, наче відображення в дзеркалі: властиву кожному з них ходу, їхнє завзяття й огиду до того, що ми маємо зробити.

Ми завертаємо з під’їзної алеї на бруковану дорогу, що веде до стайні.

Зараз, коли бал у розпалі, тут тихо, хіба кілька стайничих гріються біля жарівниць, чекаючи на прибуття останніх карет. Вони здаються неймовірно змореними, але, пам’ятаючи, що Деніел підкупив багатьох із челяді, я тягну Анну подалі, у затінок, до пасовища, і вузенькою стежкою ми чвалаємо до озера. Віддалік, між деревами, майорить благенький вогник, тепле сяйво пробивається між листям.

Підступивши ближче, я бачу, що це Деніелів ліхтар, який ледь жевріє в багні.

Примружившись, я вдивляюся в темряву й помічаю власника ліхтаря, який зайшов в озеро й саме топить Дональда Девіса. Той намагається опиратися, смикає ногами.

Анна хапає камінь із землі, збирається мчати до них, але я хапаю її за руку.

— Скажіть йому… Ранок, о сьомій дванадцять, — хриплю я, сподіваючись, що мій виразний погляд донесе до неї те, що не спроможне повідомити зболіле горло.

Вона кидається до Деніела й, біжучи, здіймає каменюку над головою.

Я розвертаюся, піднімаю із землі ліхтар, роздмухую кволе полум’я. Не хочеться бути свідком ще однієї смерті, хай навіть катюзі по заслузі. Моровий Лікар стверджував, що Блекгіт мусить перевиховувати нас, але ґрати неспроможні зробити людину ліпшою, а недоля здатна хіба позбавити її залишків добрих почуттів. Це місце видушує з людей надію, а без надії який сенс у любові, у співчутті, у доброті? Хай яким був початковий задум його творців, насправді Блекгіт пробуджує чудовиськ, що живуть у кожному з нас, а я своє чудовисько годувати більше не маю наміру. Достатньо вже воно набулося на волі.

Здіймаючи ліхтар якомога вище, я чвалаю до човнярні.

Цілісінький день я шукав Гелен Гардкасл, вважаючи, що саме на ній лежить відповідальність за всі події в цьому будинку. Дивно, але певним чином це й справді так, хоча й трохи по-іншому, ніж мені було здавалося.

Хотіла вона цього чи ні, але саме вона головна причина всіх подій.

Човнярня — це насправді просто халупа, що нависає над водою. Палі праворуч зотліли, і вся споруда похнябилася. Двері замкнені, але спорохнілі дошки розсипаються від самого доторку. Вони відчиняться, варто лише докласти мінімум зусиль, але я вагаюся. Пальці тремтять, лампа хитається в руці. Мене зупиняє не страх. Ґолдове серце завмирає. Це передчуття. Зараз я знайду те, що так довго шукав, і тоді все буде завершено.

Ми будемо вільні.

Глибоко зітхнувши, я штовхаю двері, сполохавши кількох кажанів, які з обуреним вереском вилітають з халупи. Усередині припнуто два човни, але тільки один з них накритий запліснявілою ковдрою.

Опускаюся навколішки, відсуваю ковдру й бачу бліде обличчя Гелен Гардкасл. Очі її розверсті, райдужки очей поблякли, і шкіра також. Вона здається здивованою, ніби смерть прийшла до неї з букетом квітів у руках.

«Чому тут?»

— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.

— Ейдене? — чую голос Анни, у якому бринить натяк на паніку.

Я намагаюся відгукнутися, але горло й досі пошерхле. Отже, доводиться вийти під зливу. Закидаю голову, роззявляю рота, ловлю крижані краплі.

— Я тут! — гукаю нарешті. — У човнярні!

Повертаюся до халупи, у світлі лампи роздивляюся тіло Гелен. Її довге пальто розщеплене, під ним вовняний костюм — піджак і спідниця — і біла сорочка. Капелюшок кинуто до човна обіч неї. Їй перерізали горло — доволі давно, бо кров уже запеклася… Якщо я маю рацію, то мертва вона ще зранку.

У мене за спиною зойкає Анна, побачивши мертве тіло в човні.

— Це?..

— Гелен Гардкасл, — кажу я.

— Звідки ви знали, що вона тут буде? — питає вона.

— Це була остання зустріч, на яку вона з’явилася, — пояснюю я.

Рана на горлі неширока, либонь, саме таку залишає лезо підковоподібного вигнутого ножа. Того самого ножа, яким дев’ятнадцять років тому вбили Томаса Гардкасла. От у чому річ. Кожна смерть у цьому будинку — відлуння тієї смерті. Убивства, якого ніхто не розібрав.

Ноги мої скімлять від утоми через сидіння навпочіпки, тому я зводжуся, щоб розім’яти їх.

— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за куртку.

— Ні, не Майкл, — кажу я. — Майклові Гардкаслу було страшно. Він став убивцею з розпачу. А це вбивство — воно інше. Його скоїли обмірковано, із задоволенням. Гелен заманили сюди й зарізали просто у дверях, так, щоби вона впала досередини, де її не одразу знайдуть. Убивця зумисно обрав місце всього за двадцять футів від місця вбивства Томаса Гардкасла — ще й у роковини його смерті. Про що вам це каже?

Вимовляючи це, я уявляю, як леді Гардкасл падає, наче на власні вуха чую рипіння деревини, коли тіло валиться в човен. Примарна постать накриває тіло ковдрою і простує до озера.

— Убивця забрьохався в крові, — кажу я, обводячи ліхтарем кімнату. — Він скупався в озері, знаючи, що стіни човнярні його приховають від чужого ока. А чистий одяг був схований десь поблизу…

Еге ж, у кутку будиночка стоїть старий саквояж. Розстібнувши застібку, я бачу пожужмлений жіночий одяг, заляпаний кров’ю. Одяг убивці.

Усе було продумано заздалегідь.

«Ще дуже давно, для іншої жертви».

— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, і в голосі її все чіткіше чути страх. Я виходжу з човнярні, вдивляючись у темряву, аж нарешті помічаю пляму штормового ліхтаря на іншому боці озера.

— Ви на когось чекаєте? — питає Анна, прикипівши очима до цятки, що звільна наближається до нас.

— Це вбивця, — кажу я з якимось химерним спокоєм. — Я попросив Каннінгема поширити чутку, що ми прийдемо сюди, до цього будиночка, щоб… ну, так би мовити, щоб трохи розважитися.

— Навіщо? — нажахано питає Анна. — Якщо ви знаєте, хто допомагав Майклові, то скажіть це Моровому Лікареві!

— Я не можу, — кажу я. — Решту маєте розповісти йому ви.

— Що?! — сичить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — У нас же була домовленість! Я допомагаю вам вижити, а ви знаходите вбивцю Евелін.

— Моровий Лікар має почути це від вас, — пояснюю я. — Інакше він вас звідси не випустить. Повірте, у вас є всі потрібні відомості, вам просто треба скласти їх докупи. От, візьміть.

Я видобуваю з кишені складений аркуш. Розгорнувши його, вона читає вголос:

— «Усі вони».

Анна супиться.

— Що це означає? — питає вона.

— Це відповідь на запитання, яке я попросив Каннінгема поставити місіс Драдж.

— Яке запитання?

— Хто ще з нащадків родини Гардкаслів насправді дитина Чарлі Карвера. Я прагнув дізнатися, заради кого він ладен був пожертвувати життям.

— Але ж зараз вони вже всі мертві!

Загадковий ліхтар хилитається в повітрі, наближається, наближається… Людина, яка його тримає, квапиться, уже навіть не намагаючись ховатися. Час для гри в хованки минув.

— Хто ви? — питає Анна, затуляючи очі проти світла. Мружиться, вдивляючись.

— Ото ж бо й воно: хто я? — питає Мадлен Обер, опускаючи ліхтар і цілячись у нас із пістолета.

Вона змінила сукню покоївки на штани й вільну лляну сорочку, на плечі накинула кремовий кардиган. Темне волосся мокре, поцяткована віспою шкіра вкрита тлустим шаром пудри.

Маска догідливої покори зникла, і тепер дівчина неймовірно схожа на свою матір — той самий розріз очей, ті самі веснянки на молочно-білій шкірі. Я можу хіба сподіватися, що Анна також це помічає.

Анна переводить погляд з мене на Мадлен, її спантеличення поступається паніці.

— Ейдене, допоможіть мені! — благає вона.

— Це маєте бути ви, — кажу я, навпомацки знаходячи в темряві її холодну руку. — Усі фрагменти головоломки перед вами. Хто міг убити Томаса Гардкасла, а рівно за дев’ятнадцять років — і леді Гардкасл точнісінько в такий самий спосіб? Чому Евелін пробурмотіла: «Я не…» і «Міллісент убили», коли я її врятував? Чому вона мала каблучку з печаткою, яку віддала Фелісіті Меддокс? Що такого знала Міллісент Дербі, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли, щоб намалювати нові родинні портрети, хоча решта будинку ледь тримається купи? Кого Гелен Гардкасл і Чарлі Карвер намагалися захистити своєю брехнею?

Розуміння осяює обличчя Анни, наче світанок. Очі її розширюються. Вона переводить погляд із записки на вичікувальне обличчя Мадлен.

— Евелін Гардкасл, — каже вона стиха. А потім уже голосніше повторює: — Ви Евелін Гардкасл.