Сім смертей Евелін Гардкасл

19

Вечеря минає у світлі канделябрів; їхнє мерехтливе сяйво затоплює цвинтар курячих кісток, риб’ячих кістяків, панцирів омарів і свинячого смальцю. Фіранки не запнуті, хоча за шибами вже темно, і за вікнами маячить ліс, який нещадно шмагає негода.

Я чую, як жую: з хрускотом і тріском, з хлюпанням і сьорбанням. Потравка стікає складками підборіддя, від смальцю губи взялися огидною блискучою плівкою. Мій апетит просто жахливий, я так набиваю пащеку, що аж захекався, а серветка скидається на бойовище. Інші зиркають на цю огидну виставу краєм ока, намагаючись удавати, що й надалі ведуть свої світські теревені, хоча насправді мої щелепи нещадно трощать рештки благопристойності. Звідки в людини може виникати таке відчуття голоду? Яку порожнечу в собі Рейвенкорт намагається заповнити?

Ліворуч від мене сидить Майкл Гардкасл, але за час вечері ми встигли перекинутися хіба що кількома словами. Більшість часу він шушукається про щось з Евелін. Вони схилили одне до одного голови, об’єднані своєю непереможною взаємною прихильністю. Як на жінку, яка знає, що вона в небезпеці, Евелін здається якоюсь аж напрочуд спокійною.

«Можливо, вона вважає, що її захистять».

— Чи вам траплялося колись бувати на Сході, мілорде Рейвенкорт?

Якби ж той мій сусід праворуч також не зважав на мою присутність! Там улаштувався капітан Кліффорд Геррінґтон, лисавий морський офіцер в однострої, що аж блищить від свідоцтв його відваги. У його компанії я провів годину, і мені годі уявити, що ця людина взагалі здатна на якісь героїчні вчинки. Можливо, річ у м’якому підборідді й постійно потуплених очах — вони створюють враження, що мій сусід от-от візьметься перепрошувати. Чи, може, усе через те, що в нього віскі аж у погляді хлюпає…

Цілий вечір Геррінґтон розповідав якісь нуднющі історії, навіть не намагаючись завдати собі клопоту бодай якось їх прикрасити. Наразі розмову, здається, викинуло на азійське узбережжя. Відсьорбую вина, намагаючись приховати роздратування, і завважую, що смак його якийсь несподівано їдкий.

Геррінґтон змовницьки нахиляється до мене, угледівши, як я кривлюся.

— Я теж помітив, — каже він, і його теплий, просякнутий алкоголем віддих торкається мого обличчя. — Спитав у челяді, якого воно року, але з тим самим успіхом можна було поставити це запитання власному келиху.

Канделябри надають його писку огидного жовтуватого відтінку, в очах мого сусіда бридкий підпиткуватий блиск. Відсунувши келих, я роздивляюся довкола, шукаючи якоїсь розради. За столом десь п’ятнадцятеро людей, фрази французькою, іспанською й німецькою трохи врізноманітнюють нудну бесіду. Коштовності дзенькотять по склу; коли челядь збирає брудні тарілки, торохкотить столове начиння. Настрій у присутніх доволі похмурий; розмови точаться стишено і якось напружено, звертатися одне до одного гостям доводиться понад порожніми стільцями: за столом таких із десяток. Видовище похмуре, навіть якесь трагічне, і, хоча відсутність частини гостей не помітити неможливо, усі аж зі шкури пнуться, намагаючись не звертати на це уваги. Не знаю, чи то так заведено у світському товаристві, чи існує якесь інше пояснення, яке я проґавив.

Видивляюся знайомі обличчя, щоб спитати, що відбувається, але Каннінгем пішов знайомитися з Беллом, а Міллісент Дербі, доктора Діккі чи навіть того огидного Теда Стенвіна за столом немає. Окрім Евелін і Майкла єдиний, кого я впізнаю, — це Деніел Коулрідж, який сидить обіч кощавого чоловіка на віддаленому кінці столу. Обидва спостерігають за іншими гостями крізь до половини наповнені келихи вина. Вродлива Деніелова подоба достеменно не припала комусь до душі, тож тепер прикрашена роз’юшеною губою й набряклим оком — завтра басаман буде просто жахливий, якщо це завтра, авжеж, колись настане. Здається, сам Коулрідж через це не надто переймається, а от я нервуюся. Аж дотепер мені здавалося, що Деніел тутешнім підступам непідвладний, зважаючи на те, що йому відомі майбутні події й це дає йому змогу уникати негараздів. А тепер, коли йому аж так дісталося, почуваюсь я так, наче побачив, як з рукава штукаря раптом випали карти.

Його бесідник у захваті плескає по столу, зачувши якийсь із Деніелових жартів, і це привертає мою увагу. Мені здається, наче я знайомий з цією людиною, от лише не можу пригадати, хто вона.

«Можливо, ще одна майбутня подоба».

Я дуже сподіваюся, що це не так. Миршава істота з набріоліненим волоссям і блідим, якимось змореним обличчям тримається неабияк зверхньо — наче жоден з тутешніх гостей йому не рівня. Я не розумію, звідки в мене таке враження, але цей чоловік здається мені підступним і жорстоким.

— Подейкують, у них є якісь геть чудернацькі ліки, — каже Кліффорд Геррінґтон, підвищуючи голос, щоб привернути мою увагу.

Спантеличено кліпаю.

— В азійців, мілорде Рейвенкорт, — уточнює він з приязною усмішкою.

— Так, певна річ, — погоджуюсь я. — Але, боюся, мені не випадало там бувати.

— Просто неймовірна місцина, геть дивовижна. Там є такі шпиталі…

Скидаю руку, щоб покликати когось із челяді. Якщо вже від цієї розмови відкараскатися годі, то можна спробувати відкараскатися бодай від цього вина. Можливо, одне потягне за собою інше.

— Я минулого вечора розмовляв з доктором Беллом про деякі з їхніх опіатів… — веде далі мій сусід.

«Коли це вже завершиться?..»

— Чи до смаку вам вечеря, лорде Рейвенкорт? — питає Майкл Гардкасл, вправно втручаючись у розмову.

Я вдячно розвертаюся до нього.

Він підніс до губ келих з червоним вином, зелені очі лукаво блищать. Разючий контраст з Евелін, чий погляд ніби білує мене живцем. Вона вбрана в блакитну вечірню сукню, на голові діадема, біляве волосся накручене, вигадлива висока зачіска дає змогу роздивитися розкішне діамантове кольє на шиї. У цьому самому вбранні (якщо не брати до уваги пальта й гумових чобіт) вона згодом вирушить із Себастіаном Беллом на цвинтар.

Витираю губи серветкою, схиляю голову.

— Усе просто чудово. Шкода тільки, що замало гостей зголосилося поласувати цими смаколиками, — кажу, показуючи на порожні стільці за столом. — А я так сподівався познайомитися з містером Саткліффом! — «І його вбранням морового лікаря», — додаю подумки.

— Тоді вам пощастило, — втручається Кліффорд Геррінґтон. — Старигань Саткліфф — мій добрий приятель, під час балу я вас познайомлю.

— Це якщо він буде в змозі зіп’ястися на рівні, — зауважує Майкл. — Вони з батьком зараз уже, напевне, майже спустошили винний льох. А матір, мабуть, намагається їх звідти витягти.

— А чи леді Гардкасл буде сьогодні на балу? — питаю я. — Кажуть, вона зранку до гостей не виходила.

— Їй дуже важко в Блекгіті, — каже Майкл, стишивши голос, ніби звіряючись у якійсь таємниці. — Гадаю, весь сьогоднішній день вона силкувалася позбутися привидів минулого напередодні святкування. Але бал вона обов’язково відвідає, запевняю вас.

Нашу розмову перериває один з лакеїв, який схиляється й щось шепоче Майклові на вухо. Обличчя молодика миттю смурнішає, і, коли лакей іде, Майкл переповідає почуте сестрі. Вона також супиться. Якусь мить вони дивляться одне на одного, тримаючись за руки, аж тоді Майкл стукає виделкою по келиху й зводиться.

Стоячи, він ніби виростає й тепер здається неймовірно високим, вищим за тьмаве світло канделябрів, і голос його звучить звідкілясь із потемку.

Кімната занурюється в тишу, усі дивляться на нього.

— Я сподівався, що батьки все ж таки приєднаються до нас і цей тост виголосить хтось із них, а не я, — каже Майкл. — Утім вони, вочевидь, планують з’явитися вже на балу, і, можу вас запевнити, ця поява буде й справді пишною.

Лунає притлумлений сміх, на який Майкл відповідає сором’язливою усмішкою.

Пробігаю поглядом по гостях, стикаюся з очима Деніела, які потішено блищать. Він протирає губи серветкою й поглядом показує на Майкла, наче натякаючи, що мені треба звернути увагу на його слова.

«Йому відомо, що зараз станеться».

— Мій батько хотів би подякувати всім за те, що прийняли наше запрошення, і, авжеж, згодом він матиме змогу зробити це особисто, — проголошує Майкл. Голос його тремтить ледь помітним натяком на тривогу. — А поки що я хочу висловити вдячність особисто від себе за те, що ви приїхали привітати мою сестру Евелін, яка нещодавно повернулася додому з Парижа.

Вона дивиться на нього з такою самою приязню, як і він — на неї. Вони обмінюються усмішками, що не мають ані найменшого стосунку ані до цієї кімнати, ані до людей, що в ній зібралися. Менше з тим, гості зводять келихи, зусібіч лунають подяки у відповідь.

Майкл чекає, допоки гомін стихне, а відтак веде далі:

— Уже незабаром у житті Евелін почнеться геть новий етап… — Він витримує паузу, потупивши очі. — Вона стане дружиною лорда Сесіла Рейвенкорта.

Залу поглинає тиша. Усі погляди звернені на мене. Шок змінюється спантеличенням, потім відразою. Обличчя гостей відображають мої власні почуття. Між Рейвенкортом та Евелін щонайменше тридцять років і тисячі обідів. Тепер зрозуміло, чому Евелін уранці поводилася так вороже. Якщо лорд і леді Гардкасл справді винуватять доньку в смерті Томаса, це покарання напрочуд витончене. Вони мають намір просто позбавити її всіх тих років, яких вона позбавила Томаса.

Дивлюся на Евелін, але вона термосить серветку й кусає губу. Нещодавні веселощі де й поділися. Чолом Майкла котиться краплина поту, келих тремтить у його руці. Він не зважується навіть глянути на сестру, а вона взагалі не годна звести очей. А я… либонь, ніколи досі жодна людина не вивчала так ретельно скатертину.

— Лорд Рейвенкорт — давній друг нашої родини, — каже Майкл невиразно, відчайдушно змагаючи тишу. — Ліпшого чоловіка для моєї сестри годі й бажати.

Нарешті він зводить погляд на Евелін, зустрічається з її очима, що мерехтять від сліз.

— Еві, ти, здається, хотіла щось сказати?

Вона киває, мордуючи серветку. До неї прикипають усі погляди. Гості незрушні. Навіть челядь витріщається на неї, заклякнувши попід стінами зі стосами брудних тарілок чи пляшками вина напереваги. Нарешті Евелін зводить погляд, озирає вичікувальні обличчя людей навколо. Очі в неї нарвані, наче у тварини, яка втрапила до пастки. Якщо жінка й підготувала якусь промову, зараз вона вивітрюється в неї з голови. З придушеним схлипом Евелін мчить геть з кімнати. Майкл кидається слідом за нею.

Гості обертаються до мене, я шукаю поглядом Деніела. Його недавня веселість де й поділася, він прикипів очима до вікна. Цікаво, скільки вже разів йому довелося бачити, як пашить від сорому моє обличчя? Чи пам’ятає він це відчуття? Чи не через це, бува, він уникає зараз мого погляду? Чи триматимусь я сам ліпше, коли до мене дійде черга?

Я сиджу на самому кінці столу. Перше моє поривання — помчати слідом за Майклом та Евелін, але з тим самим успіхом я можу сподіватися на те, що місяць спуститься з неба, щоб звести мене з цього стільця.

Зала тоне в мовчанні, аж тоді Кліффорд Геррінґтон зводиться. Нагороди його виблискують у світлі свічок.

— За довге й щасливе подружнє життя! — виголошує він, схоже, без найменшої іронії.

Усі один за одним здіймають келихи й повторюють тост — нависпів, глухо.

А з віддаленого кінця столу мені підморгує Деніел.