Сім смертей Евелін Гардкасл

53

Моя щока спочиває на жіночій спині. Оголені, лежимо на брудному матраці — сплелися в обіймах на вологих від поту простирадлах. Дощ цибенить крізь прогнилі рами, струмить по стіні, збирається калюжами на мостинах підлоги.

Я ворушуся, і жінка обіч мене прокидається. Мадлен Обер повертається до мене обличчям. Зелені очі покоївки блищать хворобливою жагою, темне волосся прилипло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну, на того нестямного потопельника, який чіплявся за все, що траплялося під руку.

Побачивши поряд із собою мене, вона, розчаровано зітхнувши, опускає голову на подушку. Така відверта зневага мала б збентежити мене, але моє уражене самолюбство тішить спомин про нашу першу зустріч: про те, з якою спраглою соромітною жагою ми потягнулися одне до одного, про те, з якою готовністю вона опинилася в моїх обіймах, щойно я видобув із кишені один з Беллових слоїчків з лауданумом.

Звільна роззираюся, чи, бува, не залишилося ще наркотиків. Мою роботу на Гардкаслів завершено, їхні нові портрети висять у галереї. На святкування мене не запросили, у маєтку на мене не чекають, а отже, сьогодні вільний ранок, який я проводжу тут, на матраці, а світ довкола обертається, наче фарба, що стікає в рукомийник.

Погляд мій чіпляється за чепець і фартух Мадлен, що лежать на стільці.

Здригаюся, наче мені дали ляпаса, і отямлююся, стаю собою, згадую обличчя Анни, її голос, і доторки, і небезпеку, у якій ми опинилися.

Ухопившись за цей спомин, насилу відштовхую особистість Ґолда вбік.

Мене так переповнювали його надії й страхи, жага й пристрасті, що Ейден Бішоп уже був здавався мені якимось маревним вранішнім сном.

Я щиро повірив, що все це й справді я.

Зісковзнувши з матраца, перекидаю стос порожніх слоїчків з-під лаудануму, які навсібіч порскають підлогою, наче сполохана мишва.

Відштовхнувши їх убік, я підходжу до каміна, де остання пелюстка полум’я тремтить межи жарин. Я підкидаю хмиз і оцупки, і вогонь оживає.

Уздовж камінної полиці вишикувалися шахові фігурки: усі вони зроблені вручну, декілька вже пофарбовані, хоча точніше, либонь, буде сказати, що вони просто заквецяні фарбою. Завершено хіба що половину з них, а обіч лежить ножик, яким Ґолд їх вирізьблює. З двома з цих фігурок носитиметься цілий день Анна, а ніж — той самий, яким було завдано порізи, що я їх учора бачив на руках Ґолда. Доля знову дає мені знак.

Мадлен збирає свій одяг, який розкидано по підлозі. Судячи з того, як квапливо вона вчора позбувалася вбрання, напередодні дівчину охопила некерована пристрасть, але зараз у ній живе лише сором. Камеристка вдягається, стоячи спиною до мене, прикипівши поглядом до стіни навпроти. Ґолдів погляд не такий цнотливий: він жадібно роздивляється її бліду шкіру, водоспад волосся, що стікає спиною.

— Чи у вас тут є дзеркало? — питає вона з легким французьким акцентом, застібаючи сукню.

— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на голій шкірі.

— Напевне, я маю жахливий вигляд, — каже вона неуважно.

Джентльмен з міркувань поваги не погодився б із цим, але Ґолд не джентльмен, а Мадлен — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри й косметики, і мене дивує те, який, виявляється, у неї хворобливий вигляд. Обличчя дівчини виснажене, шкіра землиста, поцяткована віспинками, очі втомлені й почервонілі, з набряклими повіками.

Вона проходить попід протилежною стіною, намагаючись триматися якнайдалі від мене, і відчиняє двері. Зимне повітря вдирається до кімнати, женучи тепло геть. Ще рано, надворі тихий досвіток, понад землею клубочиться туман. Ген серед дерев височіє Блекгіт, і досі оповитий нічною темрявою. Судячи з краєвиду, та хатинка, у якій я зараз, має бути десь неподалік від родинного цвинтаря.

Я дивлюся, як Мадлен, горнучись у шалик, квапиться стежкою до маєтку. Якби все йшло як раніше, то зараз саме я мусив би дибати крізь потемок. Збожеволівши після тортур Лакея, я мав би взяти власний ніж і порізати собі руки, а потім потнутися гупати у двері Денса, вигукуючи безладні попередження.

Утім, дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на цвинтарі, я уникнув цієї долі. Я все ж таки переписав плин подій цього дня.

Тепер я маю зробити так, щоб усе завершилося добре.

Зачинивши за Мадлен двері, я розпалюю гасову лампу, розігнавши темряву по кутках, і заходжуся обмірковувати наступний крок. Думки крутяться в голові, останнє, ще напівсформоване чудовисько й досі чекає, поки його витягнуть з темряви на світло. Складно навіть уявити, що коли я прокинувся того, першого ранку в подобі Белла, то переймався тим, що маю замало спогадів. Тепер треба якось упоратися з тим, що їх забагато. Мій розум наче напхом напхана речами валіза, яку треба перепакувати. Але для Ґолда світ стає зрозумілим, лише коли він відбивається на полотні, і саме там треба шукати відповідь. Якщо Рештон і Рейвенкорт чогось мене навчили, то це вміння цінувати таланти своїх утілень, замість того щоб картатися через їхні слабкі боки.

Підхопивши лампу, я вирушаю до майстерні, розташованої в глибині котеджу. Мені потрібна фарба. Уздовж стін стоси полотен, деякі вже наполовину завершені, інші розкраяні в нападі люті. Усюди розкидані пляшки з-під вина, калюжі вина заливають олівцеві ескізи, зібгані й пожбурені геть.

Терпентин[25] стікає стіною, спотворивши якийсь пейзаж, який Ґолд, схоже, розпочав малювати нашвидкуруч, а потім покинув у нападі раптової люті.

У центрі цього безладу, наче стос дров, приготованих для вогнища, височіють старі родинні портрети. Їх тут десятки, полотна видерті з побитих шашелем рам, які валяються віддалік. Більшість портретів уже зруйновані живицею, хоча де-не-де ще можна розгледіти непевні бліді риси. Евелін казала мені, що Ґолда запросили відреставрувати полотна в Блекгіті. Схоже, він не надто вподобав ці витвори мистецтва.

Дивлюся на цей стос, аж раптом у голові формулюється ідея.

Нишпорю полицями й натрапляю на вугільний олівець. Повертаюся до кімнати, ставлю лампу на підлогу. Чистого полотна під рукою немає, тому я занотовую всі свої думки просто на стіні, працюючи в крихітному озерці тремкого світла від лампи. Думки мої виплескуються назовні з шаленою швидкістю, цей стрімкий потік раптового осяяння вже за кілька хвилин залишає від олівця самі спогади, і мені доводиться йти шукати новий.

Я стрімко вимальовую дерево подій сьогоднішнього дня — від листви імен, які записані просто попід стелею, аж до самісінької підлоги. Корені цього дерева сягають аж на дев’ятнадцять років у минуле, ховаються в озері, на дні якого лежить мертвий хлопчик.

Якоїсь миті я випадково чіпляю старий поріз на руці, і на моєму дереві з’являються червоні плями. Відірвавши рукав сорочки, я забинтовую рану й повертаюся до роботи.

Коли перші промені сонця підсвічують обрій, я відступаю на крок, олівець падає в мене з рук і розбивається об підлогу. Цілком і повністю знесилений, я сідаю перед малюнком. Рука тремтить.

«Якщо інформації замало, діяти доводиться наосліп, якщо її забагато — вона засліплює».

Мружуся, вдивляючись у малюнок. Два кострубаті сучки на моєму дереві — це дві зяючі вирви, два пробіли в цій історії. Два запитання, відповіді на які остаточно зроблять усе зрозумілим: що саме було відомо Міллісент Дербі й де наразі Гелен Гардкасл?

Двері будинку прочиняються, впускаючи до кімнати пахощі вранішньої роси. Я надто зморений, щоб озиратися. Я тану, наче розтоплена свічка, я безформний, охлялий кавалок, я чекаю, щоб з’явився хтось і відшкрябав мене з підлоги. Усе, чого мені наразі кортить, — це спати, заплющити очі й позбутися всіх думок. Але це ж моє останнє втілення! Якщо я зараз схиблю, усе почнеться наново.

— Ви тут? — здивовано питає Моровий Лікар. — Але ж вас тут не має бути! О цій порі ви вже зазвичай геть божевільний! Як ви… А це що таке?..

Він проходить повз мене, плащ його шелестить. У денному світлі його вбрання просто сміховинне, замість жасного опівнічного птаха переді мною звичайний штукар.

Не дивно, що він намагався зустрічатися зі мною тільки ввечері.

Моровий Лікар зупиняється за кілька дюймів від стіни, рукою в рукавичці торкається стовбура дерева, розмазуючи записані на ньому імена.

— Дивовижно… — бурмотить він ледь чутно, роздивляючись малюнок згори донизу.

— А що сталося зі Срібною Сльозинкою? — питаю я. — Я ж бачив, що її підстрелили там, на цвинтарі…

— Мені довелося замкнути її в циклі, — каже він сумовито. — То був єдиний спосіб урятувати їй життя. Вона прокинеться за кілька годин і вважатиме, ніби щойно сюди потрапила. А відтак повторить усе, що робила вчора. За якийсь час моє керівництво помітить її відсутність і прибуде її визволяти. Боюся, мені доведеться давати з цього приводу пояснення…

Поки він стоїть, роздивляючись малюнок, я прочиняю двері котеджу. Промені пестять обличчя, тепло лоскоче шию й оголені руки. Мружачись на сонце, я вдихаю золотаве світиво. Я ще ніколи не прокидався так рано, ніколи не бачив, який тут, у цьому місці, світанок. Це просто справжнє диво!

— Цей малюнок каже те, про що я думаю? — питає Моровий Лікар напружено.

— А що, на вашу думку, він каже?

— Те, що Майкл Гардкасл намагався вбити власну сестру.

— Тоді так, саме це він і каже.

Співають птахи, три кролі пустують у садку біля будинку. У сонячному промінні тваринки здаються якимись рудими, наче їхнє хутро вкрите іржею. Якби я знав, що рай — це світанок, то не спав би жодної ночі.

— Містере Бішоп, ви розв’язали цю загадку! — каже Моровий Лікар, голос його аж тремтить від захвату. — Ви вільні! Ви нарешті вільні!

Він видобуває звідкілясь зі складок свого плаща срібну фляжку й тицяє її мені до рук. Я не знаю, що в ній за напій, але вогонь проймає мене до кісток і сон наче вітром звіює.

— Срібна Сльозинка має всі підстави перейматися, — кажу, дивлячись на кролів. — Я не піду звідси без Анни.

— Це не вам вирішувати, — каже Моровий Лікар, відступаючи на крок, щоб ліпше роздивитися моє намальоване дерево.

— І що ви зробите? Силоміць потягнете мене до озера?

— Мені це не знадобиться, — озивається він. — Озеро — це просто місце зустрічі. Важливою є лише відповідь. Ви розв’язали таємницю вбивства Евелін і переконали мене в тому, що маєте рацію. Тепер, коли я прийняв вашу відповідь, Блекгіт вас не триматиме. Наступного разу, коли заснете, то прокинетеся вже вільним.

Мені кортить розлютитися, але сил на це немає. Сон заколисує мене своїми лагідними долонями, і щоразу, коли я заплющую очі, розплющувати їх наново стає дедалі важче. Я повертаюся до розчахнутих дверей, сповзаю спиною по одвірку, сідаю на підлогу наполовину на осонні, наполовину в затінку. Я не можу змусити себе відмовитися від тепла й пташиного співу, від усіх принад світу, яких я так довго був позбавлений. Ще раз ковтаю з фляжки, примушуючи себе отямитися. У мене ще чимало справ.

«Такою мірою чимало, що ліпше, щоб про них не довідалися».

— Це було нечесне змагання, — кажу я. — У мене було вісім утілень, а в Анни й Деніела тільки по одному. Я міг згадати події тижня, а вони — ні.

Моровий Лікар мовчить, замислено споглядаючи мене.

— Ви дістали всі ці переваги, тому що прибули до Блекгіту з власної волі, — каже він стиха, наче побоюючись, що хтось його підслухає. — А вони — ні, і це все, що я можу вам сказати.

— Якщо я надумав прибути сюди з власної волі одного разу, то й удруге можу зробити те саме, — кажу я. — Я не полишу тут Анну.

Він крокує кімнатою туди-сюди, зиркаючи то на мене, то на малюнок.

— Та ви ж боїтеся! — вигукую я здивовано.

— Так, боюся! — огризається він. — Моє керівництво, воно не… З ним ліпше не сперечатися. Обіцяю: коли ви звідси поїдете, я зроблю все, що в моїх силах, задля того, щоб допомогти Анні.

— Один день, одна подоба. Вона так ніколи не вибереться з Блекгіту, і вам це добре відомо, — кажу я. — Я б ніколи не впорався з цим без Рейвенкортового меткого розуму, без Денсового лукавства. Лише завдяки Рештонові я став дивитися на факти як на потенційні докази в справі. Хай йому грець, навіть Дербі з Беллом відіграли свою роль. Анні потрібні будуть усі їхні вміння так само, як вони знадобилися мені…

— Ваші подоби залишатимуться в Блекгіті.

— Так, але я вже не контролюватиму їх! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати покоївці. Отже, я залишу її напризволяще!

— Та забудьте ви про неї! Це вже занадто! — каже він, рвучко розвертаючись до мене й владно змахнувши рукою.

— Що саме занадто?

Він дивиться на обіпнуту рукавичкою долоню, схоже, вражений тим, якою мірою втратив над собою контроль.

— Тільки ви здатні аж так мене розлютити, — каже він трохи спокійніше. — І завжди так було! Цикл за циклом, утілення за втіленням. Я бачив, як ви зраджували друзів, як ви знаходили собі помічників, як ви помирали заради власних принципів. Я бачив таку кількість Ейденів Бішопів, що ви, мабуть, ніколи б не впізнали себе в цих людях. Але одна річ лишається незмінною — це ваша впертість. Ви обираєте шлях і йдете ним до кінця, і байдуже, скільки перепон і вибоїн вам трапляється. Це було б просто приголомшливо, якби не дратувало аж такою мірою.

— Дратує воно вас чи ні, але я мушу знати, чому Срібна Сльозинка так уперто прагне загибелі Анни.

Він дивиться на мене довгим оцінювальним поглядом, а потім зітхає.

— А чи вам відомо, містере Бішоп, яким чином можна визначити, чи можна вже випускати злочинця назад до світу? — питає він замислено. — Хтозна, справді вони розкаялися, а чи просто кажуть вам те, що ви прагнете почути?

Він іще раз ковтає з фляжки.

— Дайте їм один день, у якому жоден з їхніх учинків не матиме наслідків, і побачите, як вони діятимуть.

Мене беруть сироти, кров стигне в жилах.

— Тобто все це була перевірка? — звільна питаю я.

— Ми вважаємо за краще називати це перевихованням.

— Перевиховання… — повторюю я, і розуміння здіймається в мені, наче вранішнє сонце над будинком. — Тобто це в’язниця?

— Так. Але замість полишати наших бранців гнити в камері, ми щодня даємо їм шанс довести, що вони гідні звільнення. Хіба ж не чудовий варіант? Таємниця вбивства Евелін Гардкасл свого часу не була розв’язана, і, мабуть, ця смерть так і лишалася б нерозкритою. Замикаючи наших бранців «усередині» вбивства, ми даємо їм змогу спокутувати свої злочини, розплутуючи чужі. Це не лише покарання, це благо.

— І що, є й інші такі самі місця? — допитуюся, намагаючись усвідомити почуте.

— Їх тисячі, — відповідає Моровий Лікар. — Мені випадало бачити селище, мешканці якого щоранку знаходять на головному майдані три обезголовлені тіла. А ще океанський лайнер, на якому відбувається кілька вбивств. П’ятнадцять наших бранців намагаються розплутати їх.

— А ви, отже… Хто?.. Наглядач?

— Радше вже інспектор. Я вирішую, чи гідні ви звільнення.

— Але ви сказали, що я приїхав до Блекгіту з власної волі. З якого доброго дива я б за власним бажанням подався до в’язниці?

— Ви прибули за Анною, але потрапили в пастку, і цикл за циклом Блекгіт препарував вас, допоки ви не забули самого себе. Бо саме для цього він і створений. — Голос Морового Лікаря напружений і похмурий, обіпнуті рукавичками кулаки стиснуті. — Моє керівництво взагалі не мало пускати вас сюди, це неправильно. Спочатку я вирішив був, що невинна людина, яка потрапила сюди, приречена, що вона пожертвувала собою намарно, але ви спромоглися знайти шлях назад. От саме тому я й допомагав вам. Я дав вам змогу перевтілюватися в різні подоби, підшукуючи тих, хто найбільше пасував задля того, щоб розкрити це вбивство. І нарешті знайшов оцих вісьмох. Я експериментував, тасуючи порядок ваших утілень, щоб домогтися найвигіднішого для вас. Я навіть улаштував усе так, щоб містера Рештона сховали в ту комірку, лише задля того, щоб зберегти йому життя. Я порушував усі можливі правила, щоб ви врешті-решт змогли звідси вибратися. Розумієте тепер? Ви маєте полишити це місце, допоки ви той, ким хочете бути.

— Тож Анна?.. — кажу нерішуче, ненавидячи себе за те запитання, яке маю намір поставити.

Я ніколи не дозволяв собі вважати, що Анна опинилася тут по заслузі, мені подобалося думати, що Блекгіт — це такий берег, куди нас викинуло після кораблетрощі чи після того, що Блекгіт стався з нами, наче удар блискавки. Вважаючи Анну жертвою, я намагався відкинути сумніви й думки про те, що, можливо, вона заслужила якесь покарання. Але тепер мені стає лячно.

— Який злочин скоїла Анна? Через що вона потрапила до Блекгіту? — питаю я.

Він хитає головою й простягає мені фляжку.

— Я не маю права про це розповідати. Просто майте на увазі: покарання співмірне її злочину. Бранці, про яких я вам розповів, — ті, із селища й із лайнера, — дістали легші вироки, ніж Анна чи Деніел. У тих місцях умови ліпші, ніж тут. Блекгіт було збудовано, щоб перевиховувати справдешніх дияволів, а не дрібних злодюжок.

— Тобто ви маєте на увазі, що Анна — диявол?

— Я маю на увазі, що в цьому світі щодня скоюють тисячі злочинів, але тільки двох людей відрядили до цього місця. — Голос його гучнішає, бринить хвилюванням. — Одна з них — Анна. І, менше з тим, ви ризикуєте життям, намагаючись її звільнити. Це просто божевілля.

— Будь-яка жінка, що спромоглася домогтися такої відданості, має бути чогось варта.

— Та ви ж мене не чуєте! — вигукує він, стискаючи кулаки.

— Я вас чую, але тут її я не покину, — кажу я. — Хай навіть ви змусите мене сьогодні звідси піти, завтра я все одно знайду спосіб повернутися. Я зробив це один раз, зроблю й удруге.

— Та не будьте ви таким бісовим бовдуром! — Він ударяє по одвірку з такою силою, що нам на голови сиплеться якась порохня. — До Блекгіту вас привела зовсім не відданість, а жага помсти! Ви прийшли сюди не для того, щоб урятувати Анну, — ви прагнули взяти участь у її покаранні. У Блекгіті вона в безпеці. Так, під замком, але в безпеці. Але вам не хотілося просто бачити її під замком, ви прагнули, щоб вона страждала. Там, зовні, тисячі людей мріють про те, щоб вона страждала, але жоден з них не зважився на те, на що зголосилися ви, тому що ніхто з них не відчував до цієї жінки дужчої ненависті, ніж ви. Ви приїхали за нею до Блекгіту, і впродовж тридцяти років ви катували її так само, як вас нині катував Лакей!

Гнітюча тиша тисне на нас. Я роззявляю рота, щоб відповісти, але мене млоїть, у голові паморочиться. Світ став догори дриґом, і, хоча я наразі сиджу на підлозі, враження в мене таке, що я падаю, падаю, падаю…

— Що вона скоїла? — питаю я пошепки.

— Моє керівництво…

— …впустило до Блекгіту невинну людину, яка мала намір убивати, — кажу я. — Вони так само винні, як і всі тут. А тепер кажіть, що саме вона скоїла.

— Але я не можу, — опирається він мляво, майже втративши наснагу для спротиву.

— Досі ви мені допомагали.

— Так, бо те, що з вами сталося, неправильно, — каже він, добряче хильнувши з фляжки. Його кадик смикається вгору-вниз. — Ніхто не заперечував проти того, що я допомагатиму вам вибратися, бо вам узагалі тут було не місце. Але якщо я розповім вам речі, які ви не маєте знати, це матиме серйозні наслідки. Для нас обох.

— Я не можу звідси піти, допоки ви не поясните мені, чому саме я йду. І я не можу пообіцяти, що не повернуся, допоки не дізнаюся, навіщо взагалі сюди приходив, — кажу я. — Будь ласка, тільки в такий спосіб ми можемо покласти цьому край.

Машкара-дзьоб звільна повертається до мене. Цілу хвилину він стоїть незрушно, поринувши в глибокі роздуми. Я відчуваю, що мене оцінюють, мої якості зважують і відкидають, мої вади витягають на світло, щоб ліпше роздивитися.

«Зважують не вас».

І що це означає?

«Він хороша людина. І саме зараз він намагається визначити, якою мірою хороша».

Схиливши голову, Моровий Лікар, на мій подив, знімає циліндр. Я бачу брунатні шкіряні ремінці, на яких тримається машкара. Один за одним він заходиться розстібати їх, насилу долаючи опір застібок набряклими пальцями. Коли остання застібка піддається, він знімає машкару й відкидає відлогу плаща. Я бачу голомозу голову. Він старший, ніж я уявляв: йому добряче за п’ятдесят, навіть ближче до шістдесяти. У Морового Лікаря обличчя змореної працею порядної людини. Очі почервонілі, шкіра кольору старого пергамену. Якби моя втома могла набути обрисів, вона мала б саме такий вигляд.

Не маючи гадки про мої думки, він схиляє голову так, щоб на обличчя йому потрапило вранішнє світло, що сотається з вікна.

— Ну, от і по всьому, — каже він, жбурляючи машкару на Ґолдове ліжко. Без перепони з порцеляни голос його звучить трохи інакше, ніж я був звик.

— Чомусь мені здається, що вам не можна цього робити, — кажу я, киваючи в бік машкари.

— Список моїх прогрішень уже й без того чималий, — озивається він, сідаючи на сходинку ґанку й умощуючись так, щоб цілком опинитися на сонці. — Я приходжу сюди щоранку, перш ніж братися до роботи, — каже, глибоко вдихаючи ранкове повітря. — Мені подобається ця пора. Вона триває рівно сімнадцять хвилин, а відтак збираються хмари, двоє лакеїв провадять учорашню сварку, яка щоразу завершується тим, що вони чубляться на стайні… — Він звільна стягає з рук рукавички. — Шкода, що ви дістали змогу насолоджуватися цим уперше, містере Бішоп.

— Ейден, — кажу я, простягаючи йому руку.

— Олівер, — озивається він, потискаючи її.

— Олівер, — повторюю я замислено. — Я ніколи й гадки не мав, що у вас є ім’я.

— Можливо, мені слід назватися Дональдові Девісу, коли я перестріну його на шляху до селища, — озивається він з натяком на усмішку. — Він буде страшенно розлючений. Хтозна, може, це його заспокоїть?..

— Ви все одно туди підете? Навіщо? Адже ви вже дістали відповідь!

— Допоки не підете звідси, мій обов’язок полягає в тому, щоб напучувати тих, інших, щоб дати їм такий самий шанс, який дістали ви.

— Але ж тепер ви знаєте, хто вбив Евелін Гардкасл, — кажу я. — Хіба ж це все не змінює?

— Ви вважаєте, що мені важко, бо відомо більше за інших? — Він хитає головою. — Так, я завжди знав більше за вас. Проблема не в знанні. Проблема в незнанні, саме з ним я борюся…

Його обличчя знову суворішає, тон стає жорстким:

— Саме тому я зняв маску, Ейдене. Мені потрібно було, щоб ви побачили моє обличчя й почули мій голос, щоб ви переконалися: те, що я вам розповідаю, — правда. Ми більше не можемо сумніватися одне в одному.

— Розумію, — кажу я. Це все, що мені вдається із себе видушити. Я почуваюся людиною, у якої з-під ніг от-от піде земля.

— Справжнє ім’я жінки, яка відома вам як Анна, — Аннабелла Коулкер. І будь-якою мовою це ім’я страшніше за найжахливіше прокляття, — каже він, прикипівши до мене поглядом. — Вона очолювала організацію, що сіяла руйнацію й смерть у половині країн світу. І, якби понад тридцять років тому її не затримали, вона б робила те саме й дотепер. От кого ви намагаєтеся звільнити.

Мені б слід було почуватися здивованим. Враженим. Розлюченим. Мені б варто було заперечувати, але чомусь не хочеться. Його слова я не сприймаю якимось одкровенням, радше вже це підтвердження фактів, які давно вже були мені відомі. Анна несамовита й безстрашна, навіть жорстока, коли виникає така потреба. Я бачив її обличчя тоді, у сторожівні, коли вона підступилася до Денса з рушницею напоготові, не знаючи, що це я. Вона натиснула б на гачок без жодного сумніву. Вона вбила Деніела, коли я не подужав цього зробити, і навіть побіжно запропонувала, щоб ми власноруч уколошкали Евелін, бо тоді ми дістали б змогу дати правильну відповідь Моровому Лікареві. Вона тоді сказала, що пожартувала, але навіть зараз я в цьому не впевнений. А втім, Анна вбила цих людей, щоб захистити мене, вона намагалася виграти для мене час, щоб я міг розгадати цю таємницю. Вона сильна, вона добра, і вона залишалася вірною мені, навіть попри те, що моє бажання врятувати Евелін загрожувало стати на заваді розслідуванню вбивства.

З усіх людей у цьому маєтку вона єдина ніколи не приховувала, ким є насправді.

— Вона вже не та, ким була колись, — заперечую я. — Ви казали, що Блекгіт призначений для того, щоб перевиховувати людей, щоб змінювати їхні колишні особистості й перевіряти нові. Я за цей тиждень бачив Анну в різних ситуаціях. Вона допомогла мені, вона кілька разів рятувала мені життя. Вона мій друг.

— Вона вбила вашу сестру, — каже він різко.

Мій світ порожніє.

— Вона катувала її, принижувала, зробила так, щоб цілий світ за цим спостерігав, — веде він далі. — От хто така Анна. І такі люди не змінюються, Ейдене.

Я падаю навколішки, стискаю скроні, бо в мені вибухає хвиля спогадів. Мою сестру звали Джульєтта. У неї були каштанове волосся й щира усмішка. Їй доручили затримати Аннабеллу Коулкер, і я так нею пишався!

Кожний спомин здається мені скалкою скла, що простромлює мозок.

Джульєтта була завзята й розумна, вона вважала, що правосуддя треба захищати, а не просто сподіватися справедливості. Це мене смішило, але вона все одно наполягала на своєму.

Щоками течуть сльози.

Поплічники Аннабелли Коулкер удерлися до Джульєтти серед ночі й викрали її просто з будинку. Її чоловіка вони вбили одним пострілом у голову. Йому пощастило. А Джульєтті на свою кулю довелося чекати аж впродовж семи днів. Посіпаки Аннабелли катували її та змушували цілий світ на це дивитися. Вони називали ці катування відплатою за те, що їх переслідують, і стверджували, що цього й слід було очікувати.

Ані про себе, ані про свою родину я більше нічого не знаю. У мене не збереглося жодного щасливого спомину. Лише ті, що могли допомогти мені, лише ненависть і біль.

Саме вбивство Джульєтти привело мене до Блекгіту. Відсутність щотижневих телефонних розмов із сестрою. Неможливість поділитися розповідями про те, що сталося впродовж дня. Спорожніле місце, де вона мала бути й де її більше ніколи не буде. А ще те, як саме кінець кінцем затримали Аннабеллу.

Без крові. Без болю.

Без жодного ексцесу.

Її затримали й відрядили до Блекгіту, і там вбивця моєї сестри мала ціле життя розгадувати вбивство іншої вбитої сестри. Вони назвали це правосуддям. Вони плескали одне одного по плечах, пишаючись власною вигадливістю, і вважали, що я буду такий самий потішений, як і вони.

Вони вирішили, що цього буде достатньо.

Але вони помилялися.

Несправедливість мордувала мене щоночі, катувала щодня. Вона краяла мене, аж допоки Аннабелла стала єдиною, про кого я взагалі був здатен думати.

Я вирушив за Аннабеллою Коулкер до брами пекла. Я переслідував її, залякував, катував, допоки не забув, нащо взагалі це роблю. Допоки я не забув про Джульєтту. Допоки Аннабелла не перетворилася на Анну — і я побачив у ній лише налякану дівчину, яку кинули на поталу чудовиськам.

Я став тим, кого ненавидів, я перетворив Аннабеллу на ту, яку покохав.

І я винуватив у цьому Блекгіт.

Зводжу очі на Морового Лікаря, дивлюся на нього крізь сльози. Він пильно роздивляється мене, оцінює мою реакцію. Цікаво, що саме він бачить, бо сам я не знаю, що й думати. Усе це відбувається зі мною з вини тієї, яку я намагаюся врятувати.

У всьому винна Анна.

«Аннабелла».

— Що? — питаю я, здивований тим, як наполегливо звучить внутрішній голос у моїй голові.

«У всьому винна Аннабелла Коулкер, а не Анна. Саме Аннабеллу ми ненавиділи».

— Ейдене? — гукає Моровий Лікар.

«І Аннабелла Коулкер мертва».

— Аннабелла Коулкер мертва, — повторюю звільна, зустрічаючись поглядом із враженими очима Морового Лікаря.

Він хитає головою.

— Помиляєтеся.

— Мені знадобилося для цього тридцять років, — кажу я. — Вона померла не через ненависть, не через насильство. Вона померла через те, що її пробачили. Аннабелла Коулкер мертва.

— Ви помиляєтеся.

— Ні, це ви помиляєтеся, — кажу вже впевненіше. — Ви казали мені дослухатися до внутрішнього голосу, що звучить у мене в голові, і я дослухаюся. Ви запевняли мене, що Блекгіт здатний перевиховувати людей, і я в це повірив. А тепер ви мусите зробити те саме, тому що ви такою мірою засліплені тим, якою колись була Анна, що ігноруєте те, якою вона стала. А якщо ви не хочете прийняти того, що вона змінилася, на біса тоді взагалі все це?

Він роздратовано кóпає черевиком грудку бруду.

— Не варто мені було знімати машкару, — сичить він, підводиться й крокує до садка, сполохавши кролів, які ласували травою. Стоячи руки в боки, він дивиться на Блекгіт, що височіє там, удалині, і вперше я усвідомлюю, що маєток так само підкорив собі його, як і мене. Але я мав змогу змінюватися й діяти на власний розсуд, а він був примушений спостерігати за вбивствами, зґвалтуваннями й самогубствами, оповитий павутинням брехні, у тенетах якої заплутався цей будинок. Він мусив приймати все, що приносив йому кожний наступний день, навіть найжахливіше. І, на відміну від мене, він не мав змоги забути. Від такого можна збожеволіти. Більшість людей збожеволіла б, якби не мала віри. Якби не вірила в те, що мета зрештою виправдовує засоби.

Ніби читаючи мої думки, Моровий Лікар розвертається до мене.

— Чого ви від мене хочете, Ейдене?

— Прийдіть до озера об одинадцятій вечора, — кажу я твердо. — Там буде чудовисько, і я присягаюся, що ним виявиться не Анна. Дайте їй шанс проявити себе. Ви побачите, яка вона насправді, і зрозумієте, що я маю рацію.

Він, схоже, досі сумнівається.

— І як саме я маю це зрозуміти? — питає він.

— Тому що моє життя буде в небезпеці.

— Навіть якщо ви переконаєте мене, що вона змінилася, ви вже розгадали таємницю смерті Евелін, — каже він. — Правила чіткі й вичерпні: на волю вийде перший із бранців, який повідомить, хто вбив Евелін Гардкасл. Це ви. Не Анна. Як ви збираєтеся це змінити?

Звівшись, я підступаюся до малюнка на стіні, торкаюся трьох точок, які є втіленням прогалин у моїх відомостях.

— Я ще не все з’ясував, — кажу я. — Якщо Майкл Гардкасл планував застрелити сестру біля дзеркального ставка, нащо йому водночас знадобилося її труїти? Думаю, це зробив не він. Гадаю, він не здогадувався, що в її напої була отрута, яка його потім і вбила. Як на мене, хтось інший додав її до келиха на той випадок, якщо Майкл схибить.

Моровий Лікар заходить до будиночка слідом за мною.

— Непереконливі аргументи, Ейдене.

— У нас іще залишається забагато запитань, — кажу я, згадуючи пополотніле обличчя Евелін після того, як я врятував її в оранжереї, і те, як несамовито вона намагалася щось мені сказати. — Якщо ми все з’ясували, то нащо Евелін сказала мені, що Міллісент Дербі було вбито? Що нам це дає?

— Може, її також убив Майкл?

— А мотив у нього який? Ні, ми щось упускаємо…

— Що саме? — питає Моровий Лікар. Він вагається.

— Як на мене, Майкл Гардкасл мав іншого спільника, когось, хто досі тримався в затінку, — кажу я.

— Другий убивця… — каже він, якусь мить зважуючи мої слова. — Я тут уже тридцять років, але й гадки не мав… Ніхто гадки не мав. Це неможливо, Ейдене. Такого просто не може бути.

— Усе, що сталося тут сьогодні, неможливе, — кажу я, плескаючи долонею по малюнку. — Існує ще й другий убивця, я цього певен. Я навіть здогадуюся, хто саме це може бути, і, якщо моя правда, Міллісент Дербі вбили, щоб приховати злочин. А якщо є другий убивця, який має такий самий стосунок до смерті Евелін, як і Майкл, це означає, що вам потрібні дві відповіді. Якщо Анна назве вам ім’я Майклового спільника, цього буде достатньо для того, щоб вона також вийшла звідси? — питаю я.

— Моє керівництво не захоче, щоб Аннабелла Коулкер полишила Блекгіт, — каже він. — Не думаю, що їх можна буде переконати в тому, що вона змінилася. А навіть якщо й так, вони шукатимуть найменший привід, щоб лишити її тут, Ейдене.

— Ви допомагали мені тому, що мені тут не місце, — кажу я. — Якщо не помиляюся щодо Анни, їй тепер тут також не місце.

Він проводить рукою по лисині, никає туди й назад, нервово поглядаючи то на мене, то на малюнок.

— Я можу хіба пообіцяти, що сьогодні прийду до озера й буду неупередженим, — каже він.

— І цього досить, — озиваюсь я, плескаючи його по плечу. — Зустрінемося біля човнярні об одинадцятій, і ви побачите, що я маю рацію.

— А можна дізнатися, що ви до того робитимете?

— Я збираюся з’ясувати, хто саме вбив Міллісент Дербі.