Сім смертей Евелін Гардкасл

46

Крок за кроком скрадаюся коридором, зазираючи до кожної кімнати, перш ніж пройти повз неї. На руці в мене кастет, я здригаюся від найменшого звуку, він кожної тіні, очікуючи нападу, який, я цього певен, не забариться. А ще мені добре відомо, що, коли Лакей накинеться на мене й заскочить зненацька, я з ним не впораюся.

Відсуваю оксамитову завісу й проходжу до закинутого східного придомку Блекгіту. Різкий вітер термосить оксамит, і запона ляпає в стіну, наче шматок м’яса — на рундук різника.

Не зупиняючись, простую до дитячої.

З коридору непритомного Дербі не видно, його відтягли в куток так, щоб непомітно було з дверей. Він лежить за конячкою-гойдалкою. Розбита голова в крові й скалках порцеляни, але він живий, ще й не на видноті. Зважаючи на те, що напали на нього, коли він виходив зі Стенвінової спальні, у того, хто це зробив, принаймні вистачило сумління сховати його від шантажиста, хоча часу на те, щоб перетягти його до безпечнішого місця, і не знайшлося.

Я квапливо нишпорю по його кишенях, але записник Стенвіна вже хтось забрав. Нічого іншого я й не сподівався, але ж шантажистові відома така кількість таємниць цього будинку, що принаймні спробувати було варто.

Полишивши непритомного Дербі, іду до кімнати Стенвіна в кінці коридору. Авжеж, тільки страх міг змусити його оселитися в цьому занедбаному кутку будинку, подалі від і без того благеньких зручностей, що їх пропонує Блекгіт. Але, мушу визнати, вибір він зробив правильний.

Самі мостини тут — його вірні вартові, вони риплять щокроку, сповіщаючи про чуже наближення, а вихід із довгого коридору лише один, тож непоміченим сюди ніхто не дістанеться. Шантажист, авжеж, уважає, що його оточують вороги, і саме цим фактом я й маю намір скористатися.

Пройшовши крізь приймальню, я стукаю у двері Стенвінової спальні. Відповіддю стає химерна тиша, наче хтось там, усередині, щосили намагається зачаїтися.

— Це констебль Джим Рештон, — гукаю крізь двері, ховаючи кастет. — Мені треба з вами поговорити.

Мої слова викликають там, у кімнаті, цілу зливу звуків. Чути легкі кроки, рипить шухляда, щось переставляють, аж тоді крізь двері лунає голос Теда Стенвіна:

— Заходьте!

Він сидить у кріслі, тримаючи в руці лівий черевик, який наяложує із завзяттям солдата. Я ледь здригаюся від потойбічності цього видовища.

Востаннє, коли я бачив цього чоловіка, він лежав на землі в лісі і я обмацував його кишені. Блекгіт повернув Стенвіна до життя, струсив з нього бруд, наново завів пружину своєї іграшки, щоб усе почалося спочатку. Якщо це не пекло, то дияволу є чого повчитися.

Кидаю погляд за спину шантажистові. Його охоронець спить на ліжку, сапає крізь пов’язку на носі. Дивно, що Стенвін залишив його тут, у власній спальні, ще й дбайливо розвернув крісло до ліжка — майже так само, як Анна, яка опікувалася дворецьким. Судячи з усього, Стенвін відчуває прихильність до цього хлопця.

Цікаво, як би він відреагував, якби знав, що Дербі весь час залишався тут, поряд?..

— Еге ж, а от і наш герой, — зауважує Стенвін, на мить припинивши наяложувати черевик і роздивляючись мене.

— Боюся, що не розумію, про що ви, — кажу спантеличено.

— Поганий з мене був би шантажист, якби мене отак-от, просто з першого слова, розуміли, — каже він, жестом показуючи на хиткий дерев’яний стілець біля каміна.

Приймаючи це запрошення, підсуваю стілець ближче до ліжка, переступивши через брудну газету й ваксу на підлозі.

Убраний Стенвін, наче стайничий, який вирішив причепуритися: біла бавовняна сорочка напрасована, на чорних штанях жодної плями. Зараз, дивлячись на цього чоловіка, вдягненого так просто, чоловіка, який сам собі лощить черевики й живе в найзанедбанішому з кутків колись розкішного маєтку, я не можу збагнути, чого він домігся за дев’ятнадцять років своєї кар’єри шантажиста.

Щоки та ніс його вкриті павутинням розширених капілярів, запалі очі, почервонілі від недосипання, пильнують двері, видивляючись невідомих чудовиськ.

«Чудовиськ, яких він сам сюди запросив».

За його самохвальством ховається душа, що перетворилася на попіл. Полум’я, яке колись підживлювало її, давно вже згасло. Він клаптя й дрантя людини, яка зазнала поразки, і єдине, що його нині зігріває, — це його таємниці. Зараз він боїться своїх жертв не менше, ніж вони — його.

Відчуваю проштрик співчуття. Щось у становищі Стенвіна здається мені жахливо знайомим, і глибоко в душі, там, де мешкає справжній Ейден Бішоп, ворушиться якийсь непевний спомин. Я приїхав до Блекгіту через жінку. Я хотів урятувати її, але не зміг. Блекгіт був моїм шансом… на що? На ще одну спробу?

Нащо я сюди приїхав?!

«Не думайте про це».

— Що ж, давайте відверто, — каже Стенвін, пильно дивлячись на мене. — Ви змовилися із Сесілом Рейвенкортом, Чарльзом Каннінгемом, Деніелом Коулріджем і ще кількома особами. Вас цікавить убивство, що сталося тут дев’ятнадцять років тому.

Від несподіванки я ніяковію, у голові стає порожньо.

— Та не витріщайтеся ви на мене так вражено, — каже він, вивчаючи тьмаву пляму на черевику. — Сьогодні рано-вранці до мене приходив Каннінгем, ставив запитання за дорученням свого товстуна-господаря. Деніел Коулрідж з’явився кілька хвилин по тому. Обидва вони хотіли довідатися про того хлопа, якого я підстрелив, коли заскочив убивць малого Гардкасла. А тепер от ще й ви прийшли… Мету вашого візиту збагнути неважко, якщо маєш очі й мозок.

Він дивиться на мене, і з-за безтурботного фасаду визирає холодний розрахунок. Відчуваючи на собі його пильний погляд, я намагаюся дібрати правильні слова, щось, що допоможе мені розвіяти його підозри, але мовчання затягується, стає напруженим.

— Мені цікаво було, як ви відреагуєте, — форкає Стенвін, опускаючи черевик на газету й витираючи руки ганчіркою.

Коли він знову говорить, тон його змінюється, стає м’яким і лагідним, наче він розповідає казку.

— Щось мені здається, що це раптове прагнення справедливості має два можливі пояснення, — каже він, кишеньковим ножичком виколупуючи бруд з-під нігтів. — Або Рейвенкорт занюхав скандал і попросив вас за певну винагороду провести розслідування. Або ж ви сподіваєтеся, що йдеться про якийсь гучний злочин, повідомлення про який потім надрукують у газетах і це зробить вас відомим…

Я мовчу, і він шкіриться.

— Слухайте-но, Рештоне, ви не знаєте нічогісінько ані про мене, ані про мої справи, а от мені такі, як ви, добре відомі. Ви звичайнісінький трудяга з робочого класу, який упадає біля жінки з багатої родини. Жінки, яка вам не пара. У тому, щоб зробити кар’єру, нічого поганого немає. Я й сам через це пройшов. Але вам знадобляться гроші, щоб видертися цими сходами нагору, і в цьому я можу вам зарадити. Інформація — цінний товар, а це означає, що ми можемо стати один одному в пригоді.

Він пильно дивиться на мене, але відчувається, що йому непереливки. На шиї шалено б’ється живчик, чоло вологе від поту. У такій відвертості криється небезпека, і йому про це відомо. Менше з тим, я відчуваю, що ця пропозиція доволі спокуслива. Рештонові конче потрібні гроші, щоби бути разом із Ґрейс. Він хоче краще вдягатися й запрошувати її повечеряти частіше, ніж раз на місяць.

Але річ у тім, що ще дужче йому подобається бути полісменом.

— Скільком людям відомо, що Люсі Гарпер — ваша донька? — питаю напряму.

А тепер уже моя черга спостерігати за його реакцією.

Перші підозри виникли в мене, коли я побачив, як він накинувся на Люсі тоді, в обідньому залі, тільки через те, що вона мала необачність звернутися до нього на ім’я, коли попросила дати дорогу. Коли я спостерігав за цим у подобі Белла, надмірного значення цій сцені я не надав. Стенвін — грубіян і шантажист, тому його поведінка здалася мені цілком природною. Лише коли я побачив те саме очима Денса, то помітив приязнь у голосі Люсі й страх на обличчі самого Стенвіна. Ще б пак: адже в кімнаті повнісінько людей, які залюбки штрикнули б його ножаком межи ребра, а вона мало не оголошує напривселюд про свою до нього прихильність! Та з тим самим успіхом вона могла б намалювати мішень у себе на спині! Не дивно, що він на неї накинувся. Йому просто треба було випхати її з цієї кімнати якомога швидше.

— Яка ще Люсі? — питає він, щосили стискаючи ганчірку.

— Не принижуйте мене намаганнями це заперечити, Стенвіне, — перериваю його я. — У неї таке ж руде волосся, як у вас, а медальйон з її портретом ви носите в піджаку разом з нотатником, у якому ведете облік справ. Химерне сусідство, от хіба що це дві найдорожчі для вас речі. Чули б ви, як Люсі захищала вас перед Рейвенкортом!

Мої слова лунають, наче удари молотка.

— Узагалі-то збагнути це було неважко, — кажу я. — Якщо маєш очі й мозок.

— Чого вам треба? — питає він стиха.

— Я хочу знати, що насправді сталося того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

Шантажист облизує губи, гарячково міркує, шестірні й коліщата, змащені брехнею, обертаються в його мозку.

— Чарлі Карвер зі спільником відвели Томаса до озера й зарізали його, — каже він, знову беручись до черевика. — Карвера я зупинив, а його спільник утік. Може, розповісти вам іще якусь давню історію?

— Якби мене цікавили побрехеньки, я б звернувся по них до Гелен Гардкасл, — кажу я й нахиляюся до нього, зціпивши руки й затиснувши долоні між колінами. — Вона ж була там. Так? Як і казав Алф Міллер. Усі вважають, ніби Гардкасли подарували вам плантацію за те, що ви намагалися врятувати їхнього сина, але мені відомо, що насправді все було геть не так. Ви шантажували Гелен Гардкасл упродовж дев’ятнадцяти років, відколи загинув малий. Ви щось побачили того ранку, щось, чим відтоді тиснете на неї. Вона збрехала чоловікові, що гроші насправді потрібні, щоб не було викрито таємницю походження Каннінгема, але ж річ насправді не в цьому, еге ж? Тут щось серйозніше.

— А якщо я не розповім вам, що саме бачив, що тоді? — гарчить він, відкидаючи черевик. — Доповісте всім, що татусь Люсі Гарпер — це той самий сумнозвісний Тед Стенвін, і чекатимете, поки її вколошкають?

Я розтуляю рота, збираючись відповісти, але не можу дібрати гожих слів. Власне, план був саме такий, але зараз я згадую ту мить на сходах, те, як Люсі повела розгубленого дворецького до кухні, щоб він не втрапив у халепу. На відміну від батька, вона добросерда, ніжна, чутлива — саме таке серце найлегше розбити таким, як я сам. Не дивно, що Стенвін тримався осторонь, доручивши її виховання матері. Найімовірніше, він усі ці роки передавав родині таку-сяку грошву, щоб вони не злидарювали, і вичікував миті, коли їх можна буде назавше забрати туди, де його могутні вороги до них не дістануться.

— Ні, — кажу я не тільки Стенвінові, а й самому собі. — Люсі була лагідна до мене, коли я понад усе потребував приязного ставлення. Я не ризикуватиму її життям навіть заради цього.

Хоч як дивно, але Стенвін усміхається з помітним співчуттям.

— У цьому будинку на сентиментах ви не протримаєтеся, — каже він.

— А як щодо здорового глузду? — питаю я. — Сьогодні ввечері вб’ють Евелін Гардкасл, і, як на мене, це пов’язано з тим, що сталося тут дев’ятнадцять років тому. Гадаю, у ваших інтересах урятувати Евелін, щоб вона вийшла заміж за Рейвенкорта, а ви зберегли своє джерело прибутку.

Він присвистує.

— Якщо це правда, то більше грошви можна заробити, якщо дізнатися, хто в цьому замішаний. Але ви не з того боку до цього підступилися, — додає значущо. — Я не прагну, щоб мені й далі платили. Доста вже. Оце отримаю останній шмат, а потім продам свою справу й відпочиватиму собі. Саме тому й приїхав до Блекгіту. Щоб завершити угоду й забрати звідси Люсі. Вона поїде зі мною.

— І кому ж ви продаєте справу?

— Деніелові Коулріджу.

— Коулрідж планує вбити вас під час полювання. Це має статися вже за кілька годин. А за ці відомості скільки ви ладні заплатити?

Стенвін дивиться на мене з помітним спантеличенням.

— Убити мене?.. — перепитує він. — Та ми ж уже з ним про все домовилися. А в лісі остаточно все залагодимо.

— Усі свої відомості ви тримаєте у двох записниках, так? — питаю я. — Усі імена, перелік переступів кожної з ваших жертв і розмір виплат — у нотатнику. Ці відомості записані особливим шифром. А в іншому записнику міститься ключ до цього шифру. Ви зберігаєте записники окремо й уважаєте, ніби це вам зарадить, але насправді ні. Бо, попри ваші домовленості, ви помрете за… — Закасую рукав, щоб глянути на годинник, — …за чотири години, і Коулрідж отримає обидва нотатники, не заплативши вам жодного шилінга.

Уперше Стенвін, схоже, почувається невпевненим.

Він тягнеться до тумбочки біля ліжка, видобуває звідти люльку й невеличкий кисет з тютюном. Набиває люльку, змахує тютюнові дрібки, наближає до люльки запалений сірник, затягується кілька разів, розкурюючи. Відтак знову дивиться на мене. Над його головою дим утворює подобу німба, на який він геть не заслуговує.

— І як саме він мене вб’є? — питає Стенвін кутиком губ, прикусивши люльку пожовклими зубами.

— Що саме ви бачили в день убивства Томаса Гардкасла? — питаю я.

— Он воно, виходить, як? Убивство за вбивство?

— Чесна угода, — кажу я.

Він плює собі на долоню.

— То потисніть, — каже він.

Роблю, як він просить, потім запалюю свою останню цигарку. Потреба закурити підступалася повільно, наче приплив на річковий берег. Дозволяю диму заповнити горло, очі аж сльозяться від задоволення.

Стенвін чухає щетину на підборідді й починає оповідь. Голос у нього замислений.

— Химерний то був день аж від ранку, — каже, перекидаючи люльку в куток рота. — До маєтку приїхали запрошені на бал гості, але все було не слава Богу. На кухні сварилися, у стайні билися, навіть гості постійно лаялися за зачиненими дверима.

Він говорить нашорошено, наче людина, яка відчиняє скриню, наповнену гострими предметами.

— Одне слово, нікого не здивувало, що Чарлі звільнили, — веде він далі. — Вони з леді Гардкасл були коханцями уже бозна-скільки. Спочатку таємно. Згодом це вже стало очевидним. Можна навіть сказати, що вони взагалі не крилися. Наче хотіли, щоб їх заскочили. Не знаю, що вже до цього спричинилося, але, коли лорд Гардкасл звільнив Чарлі, новина про це розповзлася будинком, геть-чисто моровиця якась. Ми сподівалися були, що Карвер завітає до нас, ну, тобто попрощатися, але він нічичирк. А трохи згодом, десь за дві години, одна з покоївок розповіла мені, що бачила, як Чарлі, п’яний як чіп, вештався дитячими спальнями.

— Дитячими спальнями? Ви впевнені?

— Так вона сказала. Мовляв, зазирав у всі двері по черзі, наче когось шукав.

— І кого саме, на вашу думку, він шукав?

— Вона вирішила, буцімто він з дітлахами попрощатися хоче, але вони тоді гралися надворі. Хай там як, він пішов з великою шкіряною торбою.

— І вона не знала, що в тій торбі?

— Зеленого поняття не мала. Хай там що в ній було, нікому це не муляло. Його всі любили, нашого Чарлі, він усім подобався. — Стенвін зітхає, закидає голову, втуплюється в стелю.

— А відтак що сталося? — кваплю я, відчуваючи, що говорити далі він не хоче.

— Чарлі був моїм другом, — каже він важко. — Отже, я пішов його шукати, хотів попрощатися. Коли його бачили востаннє, він прямував до озера, тому я туди й вирушив. Але його там не було. Мені спершу було здалося, що там узагалі нікого не було. Я вже збирався йти, аж тоді побачив кров на землі.

— І ви пішли за слідами крові? — питаю я.

— Еге ж. До самісінького озера дійшов… і побачив хлопчика.

Він сковтує слину, затуляє обличчя долонею.

Спомин так довго чаївся в потемку його пам’яті, отже, не дивно, що тепер його аж так важко витягти на світло. Усе погане, що є в Стенвіні, виросло з цього отруйного зерна.

— Що саме ви бачили, Стенвіне? — питаю я.

Він опускає руку, дивиться на мене так, ніби я священик у церкві, який вимагає від нього сповіді.

— Спершу я побачив лише леді Гардкасл, — каже він. — Вона стояла навколішки в багні й ридала так, наче їй серце краялося. Усе навколо було в крові. Хлопчика я одразу навіть не помітив, так міцно вона пригортала його до себе… Коли почула мої кроки, озирнулася. От саме тоді я й зрозумів, що вона заколола його, встромила ножака в горло, мало взагалі голову не відтяла. Отак-от.

— І вона зізналася? — питаю я.

У власному голосі я чую хвилювання. Потуплюю очі й бачу, що мимоволі зціпив руки, весь напружився. Сиджу на самісінькому краєчку стільця, дух перехоплює.

Мені вмить стає соромно за самого себе.

— Узагалі-то можна сказати, що так, — відповідає Стенвін. — Повторювала повсякчас, що то, мовляв, був нещасний випадок. Товкмачила одне й те саме знову й знову: нещасний випадок — і по всьому.

— А Карвер до цього яким боком? — питаю я.

— Він згодом прийшов.

— Коли саме?

— Не знаю.

— За п’ять хвилин? За двадцять? — наполягаю я. — Це важливо, Стенвіне!

— Не за двадцять, може, за десять… Невдовзі.

— А та торба в нього була із собою?

— Та торба?

— Брунатна шкіряна торба, з якою, за словами покоївки, він пішов з будинку? Вона була в нього із собою?

— Ні, не було торби… — Він тицяє в мене люлькою. — Вам же щось відомо, так?

— Здається, так. Будь ласка, розповідайте, що було далі.

— Прийшов Карвер, відвів мене вбік. Він був тверезий, тверезий як скельце, такими бувають лише після серйозного потрясіння. Він попросив мене забути про все, що я побачив. І звелів казати всім, що це, мовляв, саме він убив малого. Я відмагався… мовляв, не чинитиму таке заради неї, заради Гардкаслів… а він тоді сказав, що кохає її. Буцімто стався нещасний випадок і це єдине, що він для неї може зробити, єдине, чим здатний допомогти. Казав, що, мовляв, у нього й так немає майбутнього після того, як його викинули з Блекгіту і йому доведеться розлучитися з Гелен. Змусив мене заприсягтися, що я збережу цю таємницю.

— І ви це зробили. От лише примусили її за це заплатити, — не стримуюсь я.

— А ви б діяли інакше, га, констеблю? — питає він роздратовано. — Що, заклацнули б на ній кайданки просто там-таки, порушивши обіцянку, яку дали другові? Чи взагалі дозволили б, щоб це минулося їй геть безкарно?

Хитаю головою. Відповіді в мене немає, але мене не цікавлять його жалюгідні спроби виправдання. Жертв у цій історії тільки двоє: Томас Гардкасл і Чарлі Карвер, убитий хлопчик і чоловік, який пішов на шибеницю, щоб захистити жінку, яку кохав. Уже запізно, допомогти я їм не зможу, але правду більше приховувати не дозволю. І без того вже сталося забагато лиха.