Сім смертей Евелін Гардкасл

4

Вода вихлюпується через краї ванни, поки я квапливо змиваю із себе шар бруду й падолисту — щільний, наче друга шкіра. Пильно роздивляюся вимите рожеве тіло, намагаючись знайти родимки чи шрами — будь-що, аби пригадати бодай щось. За двадцять хвилин я маю бути на першому поверсі, але про Анну я наразі знаю не більше, ніж тоді, коли, зашпортуючись, піднявся на ґанок Блекгіт-гаусу. Битися в кам’яну стіну власного розуму було не вельми приємно, навіть коли я ще вважав, що це якось зарадить пошукам, але зараз відсутність бодай якихось відомостей узагалі може звести все на пси.

Коли я нарешті завершую митися, вода у ванні геть чорна, і настрій у мене такий самий. Понуро витираюся рушником і роздивляюся стос випрасуваного одягу, який приніс камердинер. Убрання здається мені якимось аж надміру манірним, але, передивившись уміст одежної шафи, я враз розумію, що завдання, яке перед ним стояло, виявилося не з легких. Беллів гардероб (так, я й досі не спромігся усвідомити, що він і я — одна й та сама особа) — це кілька однакових костюмів, два смокінги, мисливський стрій, дюжина сорочок і кілька камізельок. Усі вони різних відтінків сірого й чорного — непоказний однострій людини, що веде надзвичайно безлике життя. Те, що ця істота могла спровокувати когось до насильства, найхимерніше в сьогоднішніх ранкових подіях.

Хутко вдягаюся, але нерви в мене такі розшарпані, що для того, щоб примусити себе рушити до дверей, доводиться глибоко вдихнути й навіть приголубити себе самого різким словом. Інстинкт підказує, що я маю щось покласти до кишені, перш ніж полишити кімнату, і рука мимоволі тягнеться до креденця, але безпорадно завмирає. Отже, я мусив узяти щось, чого зараз там немає, але от що саме, не пам’ятаю. Мабуть, мене переслідують старі звички Белла, тінь мого колишнього життя. Цей потяг такою мірою потужний, що я почуваюся вкрай химерно, виходячи з кімнати з порожніми руками. На жаль, єдина річ, яку я приніс із лісу, — це той бісів компас, але тепер і він десь подівся. Либонь, його забрав мій самарянин — той, кого доктор Діккі назвав Деніелом Коулріджем.

Пойнятий хвилюванням, виходжу до коридору.

Усі спомини, що в мене наразі є, — це те, що відбулося вранці, та й навіть їх мені годі втримати в пам’яті.

Челядник, якого я перестрів, пояснює мені, як пройти до вітальні. Вона виявляється за обідньою залою, на іншому боці мармурового вестибюля, куди я увірвався сьогодні вранці. Місце неприємне: панелі темного дерева й криваво-червоні запони викликають асоціації з величезною домовиною; вугілля тліє в каміні, наповнюючи повітря мастким згаром. Тут зібралися десь із дюжину гостей, і, попри те що стіл заставлений холодними наїдками, більшість присутніх вмостилася в обіпнутих шкірою фотелях чи стоїть біля вікон у свинцевих рамах, похмуро дивлячись на негоду, що вирує там, зовні. Покоївка у фартуху, заляпаному джемом, непомітно сновигає між панством, збираючи брудні тарілки й спорожнілі келихи на величезну срібну тацю, яку насилу втримує. Опасистий чолов’яга в зеленому твідовому мисливському строї вмостився за фортепіано в кутку й награє якусь сороміцьку пісеньку — щоправда, смак присутніх ображає радше невправне виконання, ніж зміст. На піаніста ніхто не звертає уваги, хоча він аж зі шкіри пнеться.

Уже майже полудень, а Деніела немає. Тому я роздивляюся карафки в буфеті, зеленого поняття не маючи щодо їхнього вмісту й не уявляючи, який із цих напоїв мені до смаку. Урешті-решт наливаю собі якоїсь брунатної рідини й озираюся на інших гостей, сподіваючись побачити в чиїхось очах вогник упізнання. Якщо один із присутніх на мене напав, він достеменно не стримає роздратування, побачивши, що я живий-здоровий. Авжеж, якщо лиходій себе викриє, мій мозок його впізнає?.. Певна річ, за умови, що мене взагалі стане на те, щоб відрізнити присутніх одне від одного. Майже всі чоловіки тут — галасливі, мордаті нахаби у твідових мисливських строях, а жінки вбрані в скромні спідниці, лляні блузи й кардигани. На відміну від своїх гучних супутників, вони поводяться тихо й статечно, нишком споглядаючи мене краєм ока. Враження таке, що за мною спостерігають крадькома, наче за якимось екзотичним птахом. Страшенно неприємне відчуття, хоча причини такої поведінки цілком зрозумілі. Деніел, розпитуючи присутніх, не міг не згадати про те, у якому я стані. Тож тепер мимоволі я також став для тутешніх гостей розвагою.

Стискаючи келих, намагаюся відволіктися, дослухаючись до розмов навколо, але враження таке, що я запхав голову просто в трояндовий кущ. Половина присутніх нарікає, інша половина — це ті, на кого вони нарікають. Їм не подобається житло, їжа, челядь, що ледарює замість бути напохваті, віддаленість маєтку й те, що їх сюди привезли замість пояснити, як дістатися самотужки (одначе тільки Бог віда, як би вони знайшли цей будинок у глушині). А понад усе, втім, усіх дратує негостинність леді Гардкасл, яка й досі не вийшла до панства попри те, що багато з гостей прибули до Блекгіту ще напередодні ввечері, тому її відсутність вони розцінюють як особисту образу.

— Перепрошую, Теде, — вигукує служниця, намагаючись протиснутися повз якогось чоловіка за п’ятдесят. Він кремезний, засмаглий, з ріденькою рудою чуприною. Мисливський стрій мало не лусне на повнявому тілі: ще трохи — і його можна буде зважити череванем. На засмаглому обличчі яскраво сяють блакитні очі.

— «Теде»? — вигукує він злостиво, перехопивши дівчину за зап’ясток і стискаючи його так, що покоївка аж кривиться від болю. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!

Вона вражено киває, озирається на нас, благаючи про допомогу. Ніхто ані м’язом не ворухне, навіть фортепіано прикусило язика. Вони ж усі бояться цього чолов’ягу, розумію я. І, на свій сором, сам також його боюся. Ціпенію, спостерігаючи за ними з-під примружених повік і страшенно сподіваючись, що не приверну уваги цього грубіяна.

— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись в отворі дверей.

Голос його зимний і впевнений. У ньому бринить натяк на загрозу.

Стенвін сапає й, примружившись, дивиться на Деніела. Як супротивники вони один одному не рівня. Стенвін кремезний, приземкуватий і аж парує люттю. Деніел стоїть, тримаючи руки в кишенях і схиливши голову до плеча, але щось у його поставі змушує Стенвіна вгамуватися. Можливо, він боїться, що втрапить під потяг, на прибуття якого немов чекає Деніел.

Зібравшись на дусі, цокає годинник.

Форкнувши, Стенвін відпускає покоївку, бурмотить щось нерозбірливе і йде, зачепивши плечем Деніела, який і досі стовбичить у дверях.

Кімната одностайно зітхає, знову оживає фортепіано, героїчний годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.

Деніел оцінювально переводить очі з одного обличчя на інше.

Неспроможний витримати цей пильний погляд, дивлюся на власне відображення в шибі. На моєму лиці огида, відраза до незліченних вад власного характеру. Спершу вбивство в лісі, тепер ще й це. Скільки ще халеп я омину, перш ніж стане відваги втрутитися?

До мене підходить Деніел, його віддзеркалення примарою виринає в шибі.

— Белле, — каже тихо, торкаючись мого плеча. — Можна вас на хвилинку?

Згорбившись від сорому, що тисне на плечі, іду слідом за ним до сусіднього з вітальнею кабінету. Погляди всіх присутніх впинаються мені в спину. Тут навіть іще похмуріше, ніж у вітальні: плющ, який давно не підстригали, оповив вікна у свинцевих рамах, олійні фарби потьмянілих картин поглинають те благеньке світиво, що сотається крізь шиби. Письмовий стіл стоїть біля вікна з краєвидом на моріжок. Схоже, за ним нещодавно хтось сидів. З-під перової ручки клаптиком промокального паперу розпливається пляма атраменту, обіч лежить канцелярський ніж. Це ж уявити лишень, які послання народжуються в цій гнітючій атмосфері.

У протилежному кутку кімнати, біля ще одних дверей, спантеличений молодик у мисливському строї зазирає в рупор грамофона, достеменно дивуючись, чому платівка обертається, але жодного звуку немає.

— Один семестр у Кембриджі — і він уже вирішив, що він Ісамбард Кіндом Брунель[8], — зауважує Деніел, змусивши молодика покинути своє заняття.

Йому щонайбільше двадцять чотири роки. Волосся темне, риси якісь сплюснені, пласкі — враження таке, що обличчя його притиснули до скла. Угледівши мене, юнак широко всміхається, і крізь подобу дорослого чоловіка, наче крізь віконечко, визирає хлопчик.

— Беллі, телепню, от ви де! — вигукує він, водночас потискаючи мені руку й плескаючи по спині. Мене наче затискають у лещатах його приязні.

Він вичікувально вдивляється в моє обличчя, а відтак мружить зелені очі, збагнувши, що я його не впізнаю.

— Отже, ви й справді нічого не пам’ятаєте, — каже, глипнувши на Деніела. — Оце пощастило! Гайда-но до бару, познайомлю вас із похміллям.

— Швидко в Блекгіті розносяться новини, — зауважую я.

— Ще б пак, адже летять вони на крилах нудьги, — озивається він. — Мене звати Майкл Гардкасл. Ми з вами давні приятелі, хоча тепер, напевне, годиться говорити, що ми щойно запізналися…

У голосі його ані натяку на розчарування. Навпаки, схоже, що ця ситуація його тішить. Утім навіть під час першої зустрічі зрозуміло, що Майкла Гардкасла розважає геть усе.

— Майкл сидів поруч з вами за вечерею напередодні, — каже Деніел, який тепер замість Майкла порається з грамофоном. — До речі, можливо, що саме через це ви, щойно вийшли з кімнати, вирішили щосили вгатити собі по голові.

— Беллі, підіграйте ж бо йому, ми ж усі не полишаємо сподівань, що якось він таки видушить гожий жарт, — каже Майкл.

У розмові сама собою виникає пауза, адже я маю щось на це відповісти, і брак репліки з мого боку руйнує ритм бесіди. Уперше, відколи я отямився сьогодні вранці, у мене виникає бажання повернутися до свого колишнього життя. Мені бракує знайомства з цими людьми. Мені бракує дружньої приязні. Моє засмучення віддзеркалюється на обличчях моїх бесідників, нас розділяє рівчак зніяковілого мовчання.

Сподіваючись відновити бодай дещицю довіри, яка колись, напевне, існувала між нами, я закасую рукав і демонструю бинти на руці. Кров уже проступила крізь перев’язку.

— Ліпше б я справді сам собі вгатив по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.

— Друже мій! — вигукує Деніел.

— Це через ту бісову записку, так? — запитує Майкл, роздивляючись мої рани.

— Це ви про що, Гардкасле? — питає Деніел, зводячи брови. — Вам щось відомо? Чому ж одразу не розповіли?

— Та нема тут про що розповідати, — каже Майкл зніяковіло, длубаючи тлустий килим носаком черевика. — Покоївка принесла записку, коли ми відкоркували п’яту пляшку вина, і майже одразу Беллі заходився перепрошувати й став згадувати, у який бік відчиняються двері. — Він засоромлено дивиться на мене. — Я хотів був піти з вами, але ви наголосили, що мусите йти сам. Я вирішив, що у вас побачення, тому не надто наполягав. Відтоді й аж дотепер ми не бачилися.

— І що було в тій записці? — питаю я.

— Зеленого поняття не маю, старий, я її не читав.

— А чи пам’ятаєте ви ту служницю, що її принесла? І чи згадував Белл когось на ймення Анна? — цікавиться Деніел.

Майкл знизує плечима, з головою занурюючись у спробу пригадати.

— Анна?.. Ні, не чув. А щодо тієї покоївки… — Він надуває щоки, гучно видихає. — Чорна сукня, білий фартух. Оце й усе. Та хай йому, Коулрідже, не верзіть дурниць! Їх тут кількадесят, усі обличчя годі запам’ятати…

Майкл безпорадно дивиться на нас. Деніел у відповідь роздратовано хитає головою.

— Не хвилюйтеся, старий: ми дамо цьому раду, — каже він, стискаючи моє плече. — І в мене от саме виникла ідея…

Він показує на мапу маєтку, що в рамці висить на стіні. Це чудове архітектурне креслення, подекуди заляпане водою й вижовкле по краях, але воно детально змальовує маєток і його околиці. Виявляється, Блекгіт — величезне обійстя з родинним цвинтарем на захід від будівлі й зі стайнею, розташованою на схід від маєтку. Стежка в’ється до озера, на узбережжі є човнярня. Усе решта — ліс, який розрізає під’їзна алея, чи то радше впертий путівець, що веде просто до селища. Судячи з краєвиду з вікон другого поверху, ми в цих хащах самі-самісінькі. Мене бере циганський піт.

Отже, я мав зникнути серед цього огрому так само, як Анна вранці. І зараз я шукаю власну могилу.

Відчуваючи моє хвилювання, Деніел кидає на мене оком.

— Місцина на відчепі, еге ж? — бурмотить він, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. Тримаючи її губами, мацає кишені в пошуках запальнички.

— Батько привіз нас сюди, коли ґиґнула його політична кар’єра, — каже Майкл, запалюючи Деніелову цигарку, і видобуває ще одну, для себе. — Старий вирішив зробитися сільським сквайром. Але, певна річ, не так сталося, як гадалося.

Питально здіймаю брову.

— Мого брата вбив один з наших садівників, такий собі Чарлі Карвер, — каже Майкл спокійно, наче зачитуючи вголос результат перегонів.

Приголомшений тим, що забув таке жахіття, я квапливо бурмочу якісь перепросини.

— Я… Вибачте, це, мабуть… Це було…

— Дуже давно, — перериває мене Майкл з натяком на роздратування в голосі. — Це сталося дев’ятнадцять років тому. Мені тоді було всього п’ять, і, відверто кажучи, я майже нічого не пам’ятаю.

— На відміну від більшості передряпів-газетярів, — додає Деніел. — Карвер і ще один його приятель набралися того дня як жаби мулу й перестріли Томаса біля озера. Спочатку спробували були втопити, потім добили ножем. Йому було тоді років сім. Тед Стенвін примчав і сполохав їх пострілом з рушниці, але Томас уже був мертвий.

— Стенвін? — перепитую я, намагаючись не виказати власного подиву. — Оте хамидло з вітальні?

— Ліпше не називати його так уголос, — попереджає Деніел.

— Батьки про нього неабиякої думки, про стариганя Стенвіна, — додає Майкл. — Він був звичайнісінький єгер, коли намагався врятувати Томаса, але після цього батько відписав йому на знак подяки одну з наших африканських плантацій, і цей зануда забагатів.

— А з душогубами що сталося? — питаю я.

— Карвера повісили, — озивається Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла той ніж під мостинами в його котеджі, ще й дюжину пляшчин поцупленого бренді на додачу. А його спільника так і не впіймали. Стенвін каже, що зачепив його пострілом, але до місцевого шпиталю жодна людина з пораненням не зверталася, а Карвер відмовився його виказувати. Лорд і леді Гардкасл тоді теж давали бал, отже, це міг бути хтось із гостей, але родина вперто наполягала, що жоден із них не був знайомий з Карвером.

— Темна справа, як не крути, — каже Майкл невиразно, обличчя в нього похмуре, наче затягнуте хмарами небо за вікном.

— Отже, спільник і досі на волі? — уточнюю я, відчуваючи, як мороз дере поза шкурою. Убивство, скоєне дев’ятнадцять років тому, і вбивство, скоєне сьогодні вранці. Авжеж, це не може бути простим збігом.

— У такій ситуації замислюєшся, на чорта взагалі вона потрібна, та поліція, еге ж? — питає Деніел і замовкає.

Озираюся на Майкла, який пильно вдивляється у вітальню. Потроху гості перебираються до вестибюля, і далі спілкуючись. Навіть звідси я чую дошкульне дзижчання образливих ремарок про все й одразу, починаючи від занедбаного стану будинку й завершуючи пияцтвом лорда Гардкасла й зимною пихою Евелін Гардкасл. Сердешний Майкл, не уявляю, як тільки він це витримує, адже його родину відверто шельмують у їхньому власному будинку.

— Слухайте-но, ми прийшли сюди не для того, щоб надокучати вам давньою історією, — каже Деніел, перериваючи мовчання. — Я тут порозпитував щодо Анни. Боюся, жодної хорошої новини.

— Її ніхто не знає?

— Ані серед гостей, ані серед челяді немає жінки з таким іменем, — каже Майкл. — Ба більше, з Блекгіту ніхто не зникав.

Розтуляю рота, збираючись заперечувати, але Майкл скидає долоню, наказуючи мені мовчати.

— Дайте мені завершити, Беллі. Пошуковий загін відрядити я зараз не можу, але за десять хвилин джентльмени вирушають на полювання. Якщо ви бодай приблизно опишете місце, де опритомніли сьогодні вранці, я подбаю про те, щоб мисливці вирушили саме в тому напрямку й пильнували. Нас буде аж п’ятнадцятеро, тому є неабияка ймовірність, що ми бодай щось помітимо.

Вдячність розпирає мені груди.

— Дякую, Майкле.

Він усміхається до мене крізь хмару цигаркового диму.

— Белле, ви ніколи не передаєте куті меду, тому й зараз навряд чи перебільшуєте.

Я дивлюся на мапу, аж знемагаючи від бажання допомогти, але й гадки не маю, де саме помітив Анну. Убивця наказав мені йти на схід, і ліс просто виштовхнув мене до дверей Блекгіту, але я навіть не уявляю, скільки ж блукав хащами й звідки розпочався мій шлях. Зітхаю і, довірившись фортуні, тицяю в скло навмання. Деніел і Майкл зазирають мені через плече.

Майкл киває, потираючи підборіддя.

— Гаразд, я перекажу хлопцям. — Він роздивляється мене з голови до ніг. — Ліпше б вам перевдягтися, незабаром вирушаємо.

— Я не піду, — видушую, пойнятий соромом. — Мені треба… Я просто не можу…

Молодик незугарно переминається з ноги на ногу.

— Та ну ж бо…

— Майкле, та головою подумайте! — перериває його Деніел, плеснувши мене по плечу. — Ви погляньте лишень, у якому він стані! Сердега Белл заледве викараскався з того лісу! Нащо йому туди повертатися? — Тон його лагіднішає. — Не переймайтеся, Белле, знайдемо ми вашу зниклу дівчину й того чоловіка, який укоротив їй віку. Тепер це наш клопіт. А вам ліпше триматись якнайдалі від усього цього шарварку.