Сім смертей Евелін Гардкасл

22

Викашлюю цигарковий дим з легень і розплющую свої нові очі лише задля того, щоб з’ясувати, що, майже цілком одягнений, лежу на дерев’яній підлозі, а одна рука переможно торкається нерозібраного ліжка. Штани теліпаються на кісточках, до живота притискаю пляшку бренді. Вочевидь, минулої ночі я спробував був роздягнутися, але такий подвиг виявився не під силу моїй новій подобі, віддих якої смердить, наче старий бірдекель[17].

Зі стогоном заповзаю на ліжко, щосили намагаюся не зважати на страшенний головний біль — скроні так пульсують, що я мало не опиняюся на підлозі вдруге.

Кімната схожа на спальню Белла. З-за камінних ґраток мені підморгують останні жаринки розкладеного напередодні полум’я. Фіранки розсунуті, обважніле небо сотається тьмяним досвітком.

«Евелін у лісі, її треба знайти».

Підтягую штани, на непевних ногах чвалаю до дзеркала, щоб роздивитися цього бовдура, який став новим моїм утіленням.

І мало не врізаюся у власне відображення.

Після того як я весь день скнів у Рейвенкортовій туші, цей новий молодик здається мені невагомим, просто тобі листочком, що його здатен звіяти перший-ліпший подув вітру. Цілком зрозуміле відчуття, якщо глянути на відображення. Він невисокий і тендітний, йому десь під тридцять. У нього каштанове волосся, яке давно вже час підстригти, налиті кров’ю блакитні очі й охайна борідка. Пробую всміхнутися — і бачу білі, хоча й трохи нерівні зуби.

Обличчя шалапута.

На столику обіч ліжка лежить ціла купа якихось дрібничок. Увінчує її запрошення, адресоване такому собі Джонатану Дербі. Принаймні тепер я знаю, кого пом’янути незлим словом за це похмілля. Кінчиком пальця ворушу це манаття й бачу кишеньковий ніж, бувалу в бувальцях пласку флягу, наручний годинник — на ньому сорок три хвилини по восьмій — і чотири слоїчки з брунатного скла з корками й без етикеток. Викручую з одного з них корок, нюхаю рідину всередині — і шлунок аж стискається від нудотного солодкавого запаху.

Схоже, це той самий лауданум, що ним підторговує Белл.

Тепер я розумію, чого це всі через нього так шаленіють. Я ж лише понюхав це зілля, а в голові вже наче спалахують яскраві вогники.

У кутку я бачу маленьку вмивальницю, біля якої стоїть глек холодної води. Роздягаюся голяка й змиваю із себе залишки поту й бруду минулої ночі, видобуваючи з-під них свою нову подобу. Залишки води з глека виливаю собі до рота, п’ю, аж допоки в животі не булькотить. На жаль, моя спроба втопити похмілля невдала — пощастило хіба трохи розводнити. Від болю скімлять усі м’язи й кістки.

Ранок вітряний, тому я вдягаюся в найцупкіший з усього знайденого одяг: мисливський твідовий стрій і довге, аж до підлоги, важке чорне пальто. Відтак виходжу з кімнати.

Попри ранню годину, якась парочка напідпитку вже свариться на горішньому майданчику сходів. Вони й досі у вечірньому вбранні, у руках стискають келихи та знай лають одне одного, дедалі дужче й дужче підвищуючи голоси. Обережно обходжу їх, щоб не зачепити: надто вже жваво вони жестикулюють. Відлуння їхньої сварки супроводжує мене аж до вестибюля, у якому після вчорашніх походеньок усе догори дриґом. На люстрі теліпаються чиїсь краватки-метелики, мармурова підлога вкрита падолистом і друзками від розбитої карафки. Дві покоївки квапливо прибирають — і мені раптом стає цікаво, який вигляд усе тут мало до того, як вони взялися наводити лад.

Вдаюся до спроби дізнатись у них, як дістатися до будинку Чарлі Карвера, але вони ніби води в рот набрали. Лише ховають очі й хитають головами у відповідь на всі мої запитання.

Від їхнього мовчання я просто шаленію.

Якщо вірити Люсі Гарпер, то напад на Евелін і її камеристку стався десь неподалік від того будинку. Якби ж то мені дізнатися, хто на неї зазіхав, — можливо, тоді я зможу урятувати її та виберуся звідси. От лише я зеленого поняття не маю, як витягти ще й Анну. Вона відмовилася від власних задумів, щоби допомогти мені, щиро вірячи, що в мене є якийсь план, який урятує нас обох. Утім наразі власні слова здаються мені хіба порожньою обіцянкою. І, зважаючи на те, як вона супилася під час нашої розмови в сторожівні, дівчина це вже підозрює.

Залишається хіба сподіватися, що мої майбутні подоби будуть набагато кмітливішими за попередні.

Я й надалі розпитую служниць, але їхня мовчанка стає лише затятішою. Роззираюся, шукаючи допомоги деінде. Кімнати обабіч вестибюля занурені в тишу, будинок іще не отямився до пуття після минулої ночі. Розуміючи, що іншого вибору немає, я торую собі шлях розбитим склом і прямую до чорних сходів, а звідтам — до кухні.

Коридор, який туди веде, ще брудніший, ніж я був запам’ятав. Від дзенькоту посуду й пахощів смаженини мене млоїть. Челядь, проходячи повз, витріщається на мене, але всі квапливо відвертаються, щойно я намагаюся їх розпитати. Вочевидь, вони вважають, що мені тут не місце, але водночас не знають, як мене спекатися. Це їхнє царство, нестримна підземна річка чуток, пліток і поголосу, що тече під цим будинком. Моя присутність її забруднює.

Хвилювання моє дедалі дужчає, кров стугонить у вухах. Я почуваюся змореним, шкіра скімлить, наче садно, — ніби повітря перетворилося раптом на шмерґель[18].

— Чим можу допомогти? — лунає голос позаду мене.

Слова влучають мені в спину, наче пожбурена чиєюсь рукою кулька з пожмаканого паперу.

Обертаюся й бачу куховарку, місіс Драдж, яка дивиться на мене, — дебелі руки в пишні боки. Коли я витріщаюся на неї очима свого нового втілення, вона здається мені фігуркою, яку зробила з глини дитина: маленька голівка на незграбному тілі, обличчя наче ліплене невправними пальчиками. Вона сувора, у ній немає ані натяку на ту жінку, що менш ніж за дві години пригощатиме дворецького теплим коржиком.

— Я шукаю Евелін Гардкасл, — кажу, дивлячись просто в її сердиті очі. — Вона пішла на прогулянку до лісу разом з Мадлен Обер, своєю камеристкою.

— А вам що з того?

Тон її такою мірою різкий, що я мало не відступаюся. Стискаю кулаки, намагаючись опанувати роздратування. Челядь, квапливо минаючи нас, озирається — вистава покоївок і лакеїв розважає, хоча виконавиця головної ролі лякає.

— Їй загрожує небезпека, — кажу, зціпивши зуби. — Якщо ви поясните мені, як дістатися до старого будинку Чарлі Карвера, я матиму змогу її попередити.

— То вчора увечері Мадлен ви теж намагалися попередити? Це саме через це в неї блузка розпанахана? Це тому вона плакала?

На скроні в куховарки пульсує живчик, кожне слово аж бринить обуренням. Вона підступається до мене, тицяє в груди вказівцем і веде далі, карбуючи кожне слово:

— Я знаю, що…

У мені вибухає розпечена до білого жару лють. Без жодного вагання я даю їй ляпаса й штовхаю, а відтак підступаюся, розлючений, наче диявол.

— Кажіть, де вона! — вигукую, бризкаючи слиною.

Стискаючи закривавлені губи, місіс Драдж злостиво дивиться на мене.

Руки мої беруться в кулаки.

«Забирайтеся. Мерщій забирайтеся звідси».

Неймовірним зусиллям волі відвертаюся від місіс Драдж і простую геть раптово принишклим коридором. Челядь злякано сахається, даючи мені шлях, але лють не полишає мене.

Завернувши за ріг, знеможено прихиляюся до стіни й важко видихаю. Руки тремтять, але полуда, що повила мозок, потроху розвіюється. На кілька жасних секунд Дербі геть вийшов з-під мого контролю. Це його отрута зривалася з моїх губ, це його жовч нуртувала в моїх венах. Я й досі її відчуваю. Піт на шкірі, голки, що штрикають кістки, нагальна потреба зробити щось жахливе. Хай там що станеться сьогодні, мені треба опанувати себе, інакше це створіння знову вивільниться й бозна-чого накоїть.

І саме це найжахливіше.

Мої подоби можуть чинити мені опір.