Сім смертей Евелін Гардкасл

39

Рвучко прокидаюся, змусивши здригнутися Морового Лікаря, який саме дивиться на золотий кишеньковий годинник. Пломінець свічки, яку він тримає в руці, підсвічує його маску хворобливою жовтизною. Я знову дворецький в опряді бавовняних простирадл.

— Саме вчасно, — каже Моровий Лікар і клацає накривкою годинника.

Схоже, уже вечоріє. Кімната топиться в сутінках, що їх лише почасти спроможний розводнити благенький пломінець. Рушниця Анни лежить на ліжку обіч мене.

— Що сталося? — питаю хрипко.

— Денс задрімав там, у лісі, — форкає Моровий Лікар, умощуючи свічку на підлозі й опускаючись на маленький стілець біля ліжка. Для нього цей предмет меблювання геть замалий — чорний плащ цілком його огортає.

— Ні, я про рушницю. Нащо вона мені?

— Її залишила одна з ваших подоб. І не треба кликати Анну, — каже він, помітивши, що я кидаю оком на двері. — Наразі її в сторожівні немає. Я прийшов, щоби попередити про те, що ваш суперник уже майже розв’язав убивство. Мабуть, сьогодні ввечері він прийде до мене на берег озера. Відтепер ви мусите поквапитися.

Я намагаюся випростатися, але біль у ребрах миттю кладе край усім моїм зусиллям.

— Чому я для вас такий важливий? — допитуюся, насилу змагаючи вже звичний біль.

— Перепрошую?

— Нащо ви постійно приходите до мене потеревенити? Я знаю, що до Анни вам байдуже, і ризикну припустити, що з Лакеєм ви також не бачитеся.

— Як вас звуть?

— До чого тут?..

— Відповідайте на запитання, — каже він, грюкнувши ціпком по підлозі.

— Едвард Де… Ні, Дербі… Я… — спантеличено затинаюся. — Ейден… Не пам’ятаю прізвища.

— Ви губите себе. Втрачаєте себе у вирі подоб, містере Бішоп, — каже він, схрещуючи руки на грудях, і відкидається на спинку стільця. — Це почалося вже давно. Саме тому у вас усього вісім утілень. Якби ми дали вам більше, ваша особистість просто з ними не впоралася б.

Він має рацію. Мої подоби дужчають, а сам я слабшаю. Це відбувається поступово, але невблаганно. Наче я заснув на пляжі, а тепер прокинувся й побачив, що мене віднесло ген у чисте море.

— І що ж мені робити? — питаю, охоплений раптовою панікою.

— Тримайтеся, — каже він, знизуючи плечима. — Це єдине, що вам залишається. Ви достеменно вже чули внутрішній голос у власній свідомості. Стриманий, навіть відчужений. Чули, еге ж? Коли ви налякані, він абсолютно спокійний, коли ви хвилюєтеся, він залишається незрушним.

— Так, чув.

— Це те, що лишилося він справжнього Ейдена Бішопа, людини, яка колись приїхала до Блекгіту. Тепер це вже самий лише фрагмент, маленький шматочок особистості, яка спромоглася втриматися у вирі циклів. Але, коли ви відчуваєте, що втрачаєте себе, дослухáйтеся до цього голосу. Вважайте, що це такий собі промінь маяка, що вказує вам шлях. Єдине, що зосталося від людини, якою ви колись були.

Зашурхотівши плащем, він зводиться, пломінець свічки тремтить на протязі. Нахилившись, він бере свічку й рушає до дверей.

— Зачекайте! — гукаю я.

Він зупиняється, але не обертається — темний силует у теплому сяйві світла.

— Скільки разів це вже повторювалося? — питаю я.

— Тисячі, наскільки мені відомо. Я вже збився з ліку.

— То чому в мене ніяк не вийде?

Моровий Лікар зітхає й озирається на мене через плече.

У ньому відчувається якась утома, наче кожний черговий цикл лягає на нього важким тягарем і гнітить, гнітить…

— Це те саме запитання, над яким я сам час від часу розмірковую, — каже він. Розтоплений віск скрапує свічкою, ляпає йому на рукавичку. — Можливо, це просто випадковість. Ви зашпортувалися, коли варто було впевнено триматися на ногах. Але, скоріш за все, це просто ваша природа.

— Моя природа? — перепитую я. — Тобто ви вважаєте, що я приречений на невдачу?

— Приречені? Ні. Це було б відмовкою, а Блекгіт відмовок не зносить, — каже він. — Хоча вам важко в це повірити, але жодна подія з тих, що тут відбуваються, насправді не є неминучою. Усе щодня повторюється суто через те, що гості день у день ухвалюють однакові рішення. Вирушають на полювання, зраджують одне одного. Хтось забагато пиячить напередодні, а потім пропускає сніданок, а разом з ним — зустріч, яка могла б назавше змінити його життя. Вони не бачать іншого варіанта, тому не здатні змінитися. Але ви, ви інший, містере Бішоп. Цикл за циклом я спостерігав за тим, як ви реагуєте на прояви доброти й жорстокості, на якісь дрібні випадковості. Ви вдаєтеся до різних рішень, але критичної миті все одно припускаєтеся тих самих помилок. Наче якусь частину вас просто тягне до безодні.

— Ви маєте на увазі, що для того, щоб звідси вибратися, я мушу стати кимось іншим?

— Я маю на увазі, що кожна людина — бранець у власноруч зробленій клітці, — каже він. — Той Ейден Бішоп, який колись потрапив до Блекгіту… — Він зітхає, наче цей спомин його непокоїть, — …те, чого він прагнув, і те, у який спосіб мав намір цього досягти… Воно було непохитне. Той Ейден ніколи не зміг би вибратися з Блекгіту. А оцей Ейден Бішоп, якого я бачу зараз, він інший. Мені здається, що ви зараз набагато ближчі до мети, ніж будь-коли доти… але я так вважав і раніше… і помилявся. Відверто кажучи, на вас чекає ще одне випробування, воно ще попереду. І якщо ви змінилися, якщо ви справді змінилися, то, хтозна, іще можете сподіватися.

Нахилившись, щоби пройти у двері, Моровий Лікар виходить, забравши із собою свічку.

— Після Едварда Денса у вас іще чотири втілення, включаючи залишок дня дворецького й Дональда Девіса. Пильнуйте, містере Бішоп. Лакей не відступиться, допоки не вб’є всіх, а вам, як на мене, не можна вже втрачати жодної подоби.

По цих словах він зачиняє за собою двері.