Сім смертей Евелін Гардкасл

38

Попід стінами Блекгіту курять кілька джентльменів, завзято вихваляючись один перед одним тим, як незлецьки розважилися напередодні. Поки я простую сходинками нагору, у спину мені лунають їхні радісні вітання, але я мовчки минаю розвеселу компанію гульвіс. Ноги скімлять, поперек ниє, потребуючи добрячого відпочинку в гарячій ванні, але часу на це немає. Полювання почнеться за півгодини, і пропустити його я не можу. Надто вже багато в мене запитань, а більшість тих, у кого є відповіді, збираються взяти участь у цій розвазі.

Прихопивши з вітальні карафку з віскі, повертаюся до своєї кімнати й вихиляю кілька келихів напою, щоб хоч трохи притлумити біль. Відчуваю невдоволення Денса, його обурення тим, що я визнаю його слабкість, тим, що відчуваю потребу полегшити власний стан. Ця моя подоба зневажає те, що з нею відбувається, розглядаючи вік наче якусь злоякісну пухлину, яка роз’їдає людину, ятрить її зсередини.

Знімаю забрьоханий багном одяг, підступаюся до свічада, тільки тепер збагнувши, що досі й гадки не маю, який вигляд має Денс. Я вже звик до того, що змінюю подоби щодня, і тепер зазираю в дзеркало лише через те, що в мені ще й досі жевріє надія бодай краєм ока вгледіти справжнього Ейдена Бішопа.

Денсові вже під вісімдесят, мармиза в нього така ж, як характер, — поблякла й висохла. Він майже голомозий, його обличчя — суцільний водоспад зморшок і дряблої шкіри, яку утримує на черепі хіба що чималенький римський ніс. У нього охайні сиві вуса й темні, безжиттєві очі — їхній погляд жодним чином не виказує переживань, що чаяться там, у глибині. Якщо, авжеж, вони й справді там чаяться. Денс щосили намагається здаватися таким, як усі, — безликим. Його одяг — хоча й дуже якісний — весь витриманий у сірій гамі, лише хусточки в нагрудній кишені й краватки-метелики мають інший колір. Але й вони або густо-бордові, або темно-сині, тож у результаті виникає враження, ніби ця людина просто ховається від життя.

Його мисливський стрій трохи затісний йому в талії, але не надто. Зігрівши горло ще одним келихом віскі, виходжу з кімнати, перетинаю коридор і стукаю у двері спальні доктора Діккі.

У кімнаті чути кроки, Діккі широко розчахує двері. Він уже вбраний для полювання.

— Та в мене ж навіть у лікарні менше роботи! — бурчить він. — Попереджаю, цього ранку мені вже довелося лікувати ножові поранення, втрату пам’яті й жорстоке побиття, тому маєте зараз поскаржитися на щось цікавіше. І бажано, щоби недуга була вище від талії.

— Ви збуваєте наркотики разом із Себастіаном Беллом, — кажу напряму й бачу, як усмішка зникає з його обличчя. — Він продає їх, а ви постачаєте.

Пополотнівши, він хапається за одвірок, щоб утриматися на ногах. Завваживши його слабкість, я тисну ще дужче.

— Тед Стенвін залюбки заплатить за ці відомості, але він мені не потрібен. Мені треба знати, чи лікували ви Гелен Гардкасл або когось іншого, хто зазнав вогнепального поранення того дня, коли було вбито Томаса Гардкасла.

— Поліція тоді питала мене про те саме, і я розповів усе, як є, — хрипко відповідає він, розщеплюючи комірець сорочки. — Ні, до мене тоді ніхто не звертався по допомогу.

Насупившись, я відвертаюся від нього.

— Я йду до Стенвіна, — повідомляю невиразно.

— Хай йому грець, чоловіче, та я ж правду кажу! — вигукує він, хапаючи мене за руку.

Погляди наші зустрічаються. У нього старі, каламутні очі, у яких б’ється страх. Хай там що він побачив у моєму погляді — це щось змушує його розтиснути пальці, мерщій відпустивши мою руку.

— Гелен Гардкасл обожнює своїх дітей дужче за власне життя, а Томас був її улюбленцем, — наполягає він. — Вона б ніколи йому не зашкодила, просто не змогла б! Присягаюся, слово джентльмена, того дня ніхто не звертався до мене з пораненням і я зеленого поняття не маю, кого саме тоді підстрелив Стенвін.

Ще мить вдивляюся в його благальні очі, шукаючи бодай найменший натяк на нещирість, але він каже правду, я цього певен.

Розчарований, відпускаю його й простую до вестибюля, де збираються інші джентльмени. Вони палять і теревенять, нетерпляче очікуючи, коли вже настане час вирушати на полювання.

Я був упевнений, що Діккі підтвердить: Гелен причетна до трагедії. Це могло б стати вихідною точкою для розслідування смерті Евелін.

Мені треба з’ясувати якомога докладніше, що саме того дня сталося з Томасом, і я точно знаю, кого мушу про це спитати.

Видивляючись Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні й стикаюся з Філіпом Саткліффом, убраним у зелений твідовий мисливський стрій. Саткліфф заповзято мордує фортепіано — з неабияким запалом, але вельми невправно. Ця майже мелодія повертає мене до мого першого ранку в Блекгіті — і справді, ондечки він, Себастіан Белл, ніяково стовбичить самотою у віддаленому кутку кімнати, стискаючи келих з напоєм, назви якого не знає. Співчуття, яке я відчуваю до нього, контрастує з роздратуванням Денса: старий юрист не вельми поблажливий до невігластва у всіх його проявах. Мав би він таку нагоду, то зараз неодмінно розпатякав би все Беллові, начхавши на можливі наслідки… і, мушу визнати, така ідея здається мені доволі спокусливою.

А й справді, чому б це Беллові не дізнатися, що насправді сьогодні вранці він бачив у лісі камеристку Мадлен Обер, а зовсім не Анну? Чому б йому не довідатися про те, що обидві жінки живі-здорові, отже, жодного приводу для того, щоб каратися відчуттям провини, у нього немає? Я міг би пояснити йому, що це все часова петля, що єдиний ключ до звільнення з неї — це вбивство Евелін. Він би тоді не гаяв часу, намагаючись накивати п’ятами з Блекгіту в подобі Дональда Девіса. Я б розповів йому, що Каннінгем — син Чарлі Карвера, і скидається на те, що він намагається довести: Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Я пояснив би, що, коли настане час, саме цією інформацією треба буде шантажувати Каннінгема, адже Рейвенкорт ненавидить скандали й достеменно спекається камердинера, якщо про все дізнається. Я б наказав йому шукати загадкову Фелісіті Меддокс і, найголовніше, — Гелен Гардкасл, тому що всі шляхи ведуть до зниклої господині маєтку.

«Нічого не вийде».

— Знаю, — бурмочу з досадою.

Белл спершу вирішить, що я щойно втік з божевільні, а коли він нарешті переконається, що все так і є, його розслідування докорінно змінить плин подій. Хоч як мені кортить йому допомогти, зараз я вже надто близько до відповіді й не зголошуся ризикувати, адже в результаті все, чого я досягнув за цей цикл, може бути зруйноване вщент.

Отже, Беллові доведеться розбиратися з усім цим самотужки.

Хтось бере мене попід лікоть. Крістофер Петтіґрю вигулькує біля мене, тримаючи в руках тарілку. Я ніколи ще не опинявся з ним біч-о-біч, і, якби не бездоганні Денсові манери, огида на моєму обличчі буда б очевидною. Зблизька він скидається на небіжчика, якого щойно витягли з домовини.

— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи мені за спину на Теда Стенвіна, який саме ласує холодними перекусками, зневажливо примруженими очима роздивляючись інших гостей.

Його відраза очевидна. Аж дотепер я вважав Стенвіна звичайним бурмилом, але тепер бачу, що він зовсім не такий простакуватий. Він шантажист, а це означає, що йому відомі всі таємниці, усі ганебні секрети, усі скандальні подробиці й гріхи присутніх у цьому будинку. Ба більше, він знає, кому який переступ минувся без покарання. Він зневажає всіх і кожного в Блекгіті, включаючи й себе самого — за те, що зберігає таємниці цих людей. Саме тому він щодня шукає нагоди встругнути в якусь чвару, щоб бодай у такий спосіб розважитися.

Хтось проштовхується повз мене. Я бачу спантеличеного Чарльза Каннінгема, який виходить із бібліотеки з Рейвенкортовим листом у руці. Покоївка Люсі Гарпер тим часом прибирає тарілки, гадки не маючи про те, які події просто зараз назрівають навколо. З раптовим проштриком болю я помічаю, що вона трохи схожа на мою небіжчицю-дружину Ребекку. Авжеж, замолоду. Є щось спільне в рухах, у тендітній поставі, наче…

«Ребекка вам не дружина».

— Хай вам грець, Денсе, — бурмочу, женучи геть думки, що напосіли.

— Перепрошую? Щось не розчув… — озивається Петтіґрю, насупившись. Зашарівшись, розтуляю вже рота, щоб йому відповісти, але увагу мою відтягає бідолашка Люсі, яка саме намагається обійти Стенвіна, щоб забрати порожню тарілку. Вона ще гарніша, ніж я був пам’ятав, ластата й блакитноока. Руде неслухняне волосся вибилося з-під чіпця.

— Перепрошую, Теде, — вигукує вона.

— «Теде»? — перепитує він люто, хапаючи її за зап’ясток і стискаючи так, що вона аж кривиться. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!

Спантеличена й перелякана, вона зазирає в обличчя присутніх, сподіваючись на допомогу. Проти Себастіана Белла Денс — неабиякий знавець людської природи і зараз, коли ця сцена знову розгортається в мене просто перед очима, я помічаю дещо химерне. Коли я бачив їхню сварку вперше, то завважив страх Люсі, але зараз я розумію, що вона не просто налякана — вона здивована. Ба більше, засмучена. І, хоч як це дивно, Стенвін також.

— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись у дверному отворі.

Подальша суперечка минає так само, як я й пам’ятаю. Стенвін відступає, Деніел забирає Белла й веде його до кабінету, де вони зіткнуться з Майклом. Мені він ледь киває дорогою.

— Може, ходімо вже? — питає Петтіґрю. — Схоже, виставу завершено.

Мені кортить відшукати Стенвіна, але немає ані найменшого бажання видиратися сходами й простувати до східного придомку, коли я достеменно знаю, що він усе одно буде на полюванні. Ліпше вже зачекати на нього тут, вирішую я.

Проштовхавшись крізь обурений натовп, ми дістаємося вестибюля й виходимо на під’їзну алею, де на нас уже чекають Саткліфф із Геррінґтоном і ще двійко якихось незнайомих мені чоловіків. Темні хмари клубочаться над маєтком, вагітні вже так добре знайомою мені негодою.

Мисливці юрмляться, притримують капелюхи й пальта, які термосить вітер тисячею злодійкуватих пальців. Лише хорти, схоже, радіють, силкуються зірватися з повідців, гавкають у мряку. Я знаю, що день буде паскудний, і усвідомлення того, що зараз доведеться вирушати, тільки дужче псує мені настрій.

— Агов! — гукає Саткліфф, завбачивши нас. Плечі його пальта засипані лупою.

Геррінґтон киває нам, водночас намагаючись струсити якусь бридоту з черевиків.

— Бачили оце щойно, як Деніел Коулрідж вжучив Стенвіна? — питає він. — Схоже, ми зробили ставку на того, кого й треба.

— Побачимо, — озивається Саткліфф насуплено. — До речі, а де сам Деніел?

Роззираюся, але Деніела не видно, тож у відповідь я можу хіба що знизати плечима.

Єгері роздають рушниці тим, хто не захопив із собою своїх, включаючи й мене самого. Та рушниця, що дісталася мені, налощена й змащена, цівка «переломлена», і я бачу два червоні набої в набійнику. Іншим гостям, схоже, зброя не в первину: вони одразу ж беруться перевіряти приціли, мітячи в уявні цілі в небі, але Денс не поділяє їхнього ентузіазму щодо полювання, через що я почуваюся трохи розгубленим.

Нетерпеливий єгер, який кілька хвилин спостерігав, як я невправно кручу в руках рушницю, урешті-решт демонструє мені, як прилаштувати її на передпліччі, відтак дає коробку набоїв і переходить до іншого мисливця.

Мушу визнати, що тепер, маючи зброю, я почуваюся трохи впевненіше. Цілий день я відчував, що за мною стежать, і тепер, коли навколо ліс, мене тішить, що я не голіруч. Авжеж, Лакей тільки й чекатиме слушної нагоди заскочити мене на самоті, але цур мені, якщо я спрощу йому це завдання!

Вигулькнувши наче нізвідки, поряд з нами опиняється Майкл Гардкасл. Він дмухає на долоні, зігріваючи їх.

— Вибачте за запізнення, джентльмени, — каже він. — Батько уклінно перепрошує, але в нього нагальні справи. Він переказав, щоб ми вирушали без нього.

— А що нам робити, якщо натрапимо на тіло тієї жінки, що про неї торочив Белл? — цікавиться Петтіґрю в’їдливо.

Майкл супиться.

— Виявіть бодай дещицю християнського милосердя, — каже він. — Докторові Беллу довелося набратися лиха.

— Еге ж, пляшок зо п’ять набрався, не менше, — озивається Саткліфф, і всі, окрім Майкла, хихотять. Перехопивши обурений погляд молодика, Саткліфф скидає руки.

— Та ну ж бо. Майкле, ви ж самі на власні очі бачили, у якому стані він був напередодні ввечері. Ви що, і справді вірите, що ми щось знайдемо? Адже з маєтку ніхто не зникав. Та цей хлоп просто марить!

— Белл би такого не вигадав, — заперечує Майкл. — І я бачив його руку, вона розкраяна на рам’я!

— Може, це він сам пляшку розгепав і порізався, — форкає Петтіґрю, потираючи долоні, щоб зігрітися.

Нас перериває єгер, який дає Майклові чорний револьвер. Якщо не зважати на довгу подряпину на цівці, він точнісінько такий самий, як той, з яким Евелін увечері вирушить на цвинтар. Це один з тих двох револьверів, які хтось забрав зі спальні Гелен Гардкасл.

— Я його для вас змастив, сер, — повідомляє єгер, поштиво торкається кашкета й іде геть.

Майкл ховає зброю до кобури біля пояса й веде далі розмову, геть не помічаючи моєї цікавості.

— Не розумію, чому це всіх так дратує, — веде він далі. — Про те, що ми збираємося на полювання, було домовлено ще кілька днів тому, ми лише рушимо в іншому напрямку, ніж спочатку планували, та й по всьому. Якщо побачимо щось, чудово. Якщо ні, ми все одно нічого не втратимо, а нашого доктора трохи попустить.

Кілька пар вичікувальних очей зиркають на мене. Зазвичай саме Денсові в таких справах належить право вирішувати. Гавкання хортів позбавляє мене потреби коментувати — собаки, яким єгері трохи попустили повідці, тепер моріжком тягнуть наш загін до лісу.

Озирнувшись, щоб глянути на Блекгіт, шукаю поглядом Белла. Він стовбичить біля вікна кабінету, наполовину сховавшись за червоними оксамитовими фіранками. У тьмавому світлі, ще й з такої відстані він здається якимось нереальним, хоча це ще запитання, хто з них дужче схожий на привид: Белл чи сам Блекгіт.

Інші мисливці заходять до лісу. Коли я нарешті наздоганяю їх, вони вже розділилися на маленькі групи. Мені треба поговорити зі Стенвіном про Гелен, але він іде надто хутко й тримається осторонь від інших. Я заледве встигаю тримати його на оці, а про розмову взагалі не йдеться. Нарешті я відступаюся, вирішивши, що зажену його на слизьке, коли зупинимося на спочинок.

Побоюючись можливого зіткнення з Лакеєм, приєднуюся до Саткліффа й Петтіґрю, які й досі обговорюють можливі наслідки Деніелової угоди з лордом Гардкаслом. Піднесений настрій триває недовго. Ліс гнітить, усі розмови вже за годину перетворюються на пошепт, а ще за двадцять хвилин узагалі затихають. Навіть собаки принишкли, винюхують слід і тягнуть нас усе далі й далі в напівтемряву.

Вага рушниці в руках приємно заспокоює мене, я перехоплюю її міцніше. Я швидко втомився, але все одно намагаюся не відставати від супутників.

— Не треба хнюпитися, друже мій, — лунає в мене за спиною голос Деніела Коулріджа.

— Перепрошую? — спроквола відволікаюсь я від власних думок.

— Денс — одне з найпристойніших утілень, — каже Деніел, підходячи до мене. — Кмітливий, спокійний, ще й доволі міцний.

— Цей доволі міцний Денс нині почувається так, наче здолав тисячу миль, а не жалюгідні десять, — озиваюсь я. Голос звучить зморено.

— Майкл вирішив, що ліпше розділитися на два загони, — каже Деніел. — Старші джентльмени влаштуються на спочинок, а молодь тим часом рушить далі. Не переймайтеся, незабаром матимете змогу трохи перепочити.

Між нами густі зарості чагарнику, тож розмовляти доводиться наосліп, геть-чисто двом закоханим у лабіринті з живоплоту.

— Паскудно це — постійно втомлюватися, — нарікаю, мигцем помітивши його крізь листя. — Швидше б уже стати молодим Коулріджем.

— Не дозволяйте, щоб вас обдурила ця приваблива мармиза, — озивається він. — У Коулріджа душа чорна як смола. Постійно тримати його під контролем до біса важко. От затямте мої слова: коли будете в цій подобі, Денса ще згадуватимете незлим словом. Тому ліпше насолоджуйтеся, поки є змога.

Запона гущавнику розступається, і Деніел нарешті дістає змогу підійти до мене. У нього басаман під оком, він ледь помітно накульгує та щокроку аж кривиться від болю. Я згадую, що завважив те, у якому він стані, ще під час обіду, але в тьмавому світлі свічок сліди забоїв не здавалися аж такою мірою серйозними.

Либонь, обличчя в мене вражене, тому що він мляво всміхається.

— Насправді все не так погано, як може здатися на перший погляд, — каже він.

— Що сталося?

— Та оце спробував був уполювати Лакея в тому лабіринті, — озивається він.

— Ви пішли самі? Без мене? — вигукую, здивований його нерозважливістю.

Адже, коли ми планували схопити Лакея в потаємних коридорах, було очевидно, що для нашого задуму знадобиться щонайменше шість душ, щоб кожен з виходів пантрувати вдвох. Оскільки Анна відмовилася допомагати, а Дербі знепритомнів, діставши по довбешці, я вирішив, що Деніел від своєї ідеї відмовився. Але, схоже, Джонатан Дербі не єдиний упертюх з моїх подоб.

— Друже, та в мене просто вибору не було, — каже він. — Я був переконаний, що цього разу достеменно його злапаю. Але, як виявилося, помилився. На щастя, мені поталанило відбитися, перш ніж він схопився за ніж.

Кожне його слово аж кипить люттю. Можу лише уявити, як воно — бути аж у такому захваті від майбутнього, щоб геть не зважати на теперішнє.

— Ви вже вигадали, як витягти звідси Анну? — питаю я.

Зі зболілим стогоном Деніел скидає рушницю на плече. Навіть попри те, що йду я дуже повільно, мій супутник не просто шкутильгає — він узагалі заледве тримається на ногах.

— Не вигадав, і сумніваюся, що вигадаю, — каже він. — Перепрошую, але, хоч як важко це чути, вибратися звідси може лише один з нас. Одинадцята вечора ближчає, а разом з нею й та мить, коли Анна нас зрадить. Довіряти ми відтепер можемо тільки одне одному.

«Вона вас зрадить».

Чи саме про це й попереджав мене Моровий Лікар? Підґрунтям для дружби є обопільна користь, але зараз… як діятиме Анна, коли дізнається, що Деніел відмовляється їй допомогти?

«А як би ви самі діяли на її місці?»

Відчуваючи моє вагання, Деніел заспокійливо кладе руку мені на плече. З подивом я розумію, що Денсові цей чоловік до вподоби. Він у захваті від його цілеспрямованості, його наполегливості — ці риси моє нинішнє втілення найдужче цінує й у собі самому. Можливо, саме тому Деніел і вирішив поділитися зі мною цими відомостями саме тепер, коли я в подобі Денса. Ці двоє наче дзеркальне відображення одне одного.

— Ви ж їй не сказали, так? — питає він стривожено. — Ну, про те, що наша обіцянка ламаного шеляга не варта?

— Не встиг, мене відвернули.

— Я знаю, що це важко, але ви маєте про це мовчати, — каже Деніел таким тоном, наче втаємничує дитину в якийсь секрет. — Якщо ми хочемо пошити в дурні Лакея, нам буде потрібна допомога Анни. А вона не зголоситься нам допомагати, якщо дізнається, що ми не дотримаємося своєї частини угоди.

За спиною в нас лунають важкі кроки, і, глянувши через плече, я бачу, що до нас наближається Майкл. Його звична усмішка змінилася злостивим вишкіром.

— Боже милий! — вигукує Деніел. — У вас такий вигляд, наче хтось кóпнув вашого улюбленого собаку! На Бога, що сталося?

— Та все через ці бісові пошуки, — озивається він роздратовано. — Белл бачив, як тут уколошкали дівчину, але від жодного з гостей я не можу домогтися, щоб до його слів поставилися серйозно. Я ж небагато прошу: лише роззиратися, поки йдуть лісом. Може, листя поворушити, ну, усе таке.

Деніел прочищає горло, кинувши на Майкла збентежений погляд.

— Господи, — вигукує той, насупившись. — Що, погані новини?

— Та ні, насправді хороші, — квапливо запевняє його Деніел. — Ніяку дівчину не вбивали. Це непорозуміння.

— Непорозуміння… — повторює Майкл звільна. — Як, на біса, це може бути непорозумінням?!

— Та Дербі тут зранку гуляв лісом, — пояснює Деніел. — Він налякав камеристку, зчинився рейвах, і ваша сестра в нього вистрілила. А Белл вирішив, що став свідком убивства.

— Бісів Дербі! — Майкл рвучко розвертається до маєтку. — Я цього не терпітиму! Хай забирається й шукає собі розваг деінде!

— Це не його провина, — перериває Деніел. — Принаймні цього разу точно ні. Хоч як важко в це повірити, Дербі намагався допомогти. Його наміри просто хибно витлумачили.

Майкл зупиняється, підозріливо вдивляється в Деніелове обличчя.

— Ви цього певні? — питає він.

— Так, певен. — каже Деніел, кладучи руку на напружене плече приятеля. — Це все жахливе непорозуміння. Нічиєї провини тут немає.

— Якщо казати про Дербі — то це таке вперше… — Майкл сумовито зітхає, вираз люті з його обличчя де й дівається. Він людина емоційна, його легко розлютити й легко розвеселити. А ще йому все швидко набридає, що й не дивно. На мить уявляю, як воно було б — утілитися в нього. Денсова стриманість має свої хиби, але вона, поза всякими сумнівами, ліпша за постійні Майклові стрибки настрою.

— Цілий ранок я всім товкмачу, що десь тут мертве тіло, а тому їм слід трохи вгамувати веселощі, — зізнається Майкл зніяковіло. — Неначе цієї паскудної погоди замало.

— Ви ж другові допомагали. — Деніел дарує його батьківською усмішкою. — Нема чого соромитися.

Мене дивує Деніелова доброта, ба більше, вона мене навіть тішить. Хоча його настійливе бажання вибратися з Блекгіту викликає захват, мене тривожить те, який він безжальний на шляху до цієї мети. Я постійно відчуваю підозри, пута страху щомиті міцнішають. Легко вважати всіх і кожного ворогом та ставитися до них відповідно, і мене тішить, що Деніел і досі здатний бути вищим за це.

Майкл із Деніелом ідуть поряд, і я користуюся нагодою, щоб розпитати молодика.

— Я оце звернув увагу на ваш револьвер… — починаю, показуючи на його кобуру. — Він же належить вашій матінці, так?

— Що, серйозно? — Він здається щиро здивованим. — Та ну, я навіть не знав, що в матері взагалі є зброя. Цей револьвер мені сьогодні вранці дала Евелін.

— Нащо? — питаю я.

Майкл шаріється.

— Тому що я не люблю полювання, — каже він, кóпаючи падолист на стежці. — Уся ця кров, судоми тварин, які конають… Усе це з біса паскудно на мене діє. Я навіть не збирався йти з вами, але довелося, бо батько зайнятий, ще й ця історія з убитою жінкою… Просто вибору не було. Мене це страшенно засмутило. Настрій був просто жахливий, але Евелін у мене розумниця. Вона дала мені оце, — він плескає долонею по зброї, — і сказала, що підстрелити бодай когось із нього неможливо, але вигляд у мене буде конче переконливий.

Деніел намагається придушити сміх, і Майкл, побачивши це, лагідно всміхається.

— А де ваші батьки, Майкле? — цікавлюся, не звертаючи уваги на їхні жартики. — Я вважав був, що бал улаштували саме вони, але всі турботи, схоже, лягли в результаті суто на ваші плечі.

Він похмуро чухає потилицю.

— Батько замкнувся в сторожівні, дядечку Едварде. У нього черговий напад хандри.

«Дядечку»?

Якісь уривки з Денсових споминів дають мені зрозуміти, що він чи не ціле життя товаришував з Пітером Гардкаслом і вважався таким собі почесним членом родини. Усі сентименти давно в минулому, але мене щиро дивує приязнь, яку я й досі відчуваю до цього хлопця. Я знайомий з ним від самісінького його народження. Я ним пишаюся. Пишаюся куди більше, ніж навіть власним сином.

— А щодо матінки… — веде далі Майкл, не помітивши мого тимчасового зніяковіння. — Щиро кажучи, вона поводиться дивно, відколи ми сюди переїхали. Власне, я сподівався, що ви поговорите з нею сам на сам. У мене таке враження, наче вона мене уникає.

— І мене також, — зізнаюся я. — Я за цілий день так і не спромігся її перехопити.

Він мовчить якусь мить, обмірковуючи щось. Потім стишує голос і далі говорить таким тоном, наче звіряється в якійсь таємниці:

— Боюся, що вона не при собі.

— Не при собі?

— Вона ніби геть інша людина, — каже Майкл схвильовано. — Щойно наче була веселою, а за мить уже казиться. Збагнути, у чому річ, я не можу. А дивиться на нас усіх вона так, наче й зовсім не впізнає.

«Ще один суперник?»

Моровий Лікар казав, що нас троє: Лакей, Анна і я. Не збагну, який сенс йому брехати. Крадькома зиркаю на Деніела, намагаючись зрозуміти, чи відомо йому щось про це, але його увага цілком і повністю прикута до Майкла.

— І коли саме вона стала так химерно поводитися? — питаю вдавано недбало.

— Та не можу точно сказати, таке враження, ніби це вже триває цілу вічність.

— Але коли вперше ви це помітили?

Він кусає губу, поринаючи в спогади.

— Одяг! — вигукує раптом. — От саме тоді все почалося. Я ж вам розповідав про той одяг? — Він дивиться на Деніела, який у відповідь заперечно хитає головою. — Та ну ж бо, достеменно ж розповідав! Це сталося ще близько року тому!

Деніел знову хитає головою.

— Мати тоді поїхала до Блекгіту у своє щорічне скорботне паломництво, але, щойно повернувшись назад до Лондона, примчала до мене в Мейфейр[21] і зарепетувала, що, мовляв, знайшла одяг, — каже Майкл таким тоном, наче очікує, що Деніел от просто зараз згадає. — Це все, що вона сказала. Що знайшла одяг. І спитала, чи мені щось про нього відомо.

— А чий то був одяг? — питаю я, щоб догодити йому. Коли я почув, як змінилася поведінка Гелен, це здалося мені цікавим, але, якщо це відбулося ще рік тому, вона навряд чи є ще одним з моїх суперників. І, хоча в ній і справді є щось химерне, я поки що не збагну, яким чином якийсь одяг допоможе мені це з’ясувати.

— Та хай мене чорти вхоплять, якщо я знаю, — каже він, махнувши рукою. — Я так і не зміг від неї домогтися нічого зрозумілого. Урешті-решт я сяк-так її заспокоїв, але вона все торочила про цей одяг. Повторювала, що тепер усі, мовляв, дізнаються…

— Дізнаються про що? — питаю я.

— Вона так і не пояснила, але незабаром пішла, і настрій у неї був рішучий.

Наш гурт поступово меншає, собаки тягнуть мисливців урізнобіч. Геррінґтон, Саткліфф і Петтіґрю чекають на нас трохи попереду. Вони, вочевидь, зволікають, бо не знають, куди йти далі, і, попрощавшись із нами, Майкл підтюпцем квапиться вперед, щоб показати їм шлях.

— І що ви про все це думаєте? — запитую в Деніела.

— Гадки не маю, — озивається він непевно.

Поринувши в задуму, він проводжає поглядом Майкла. Далі ми йдемо мовчки, аж допоки дістаємося закинутого селища попід стрімчаком. Вісім кам’яних будиночків стоять на перехресті ґрунтівок, солом’яні дахи прогнили, крокви, які раніше їх були підтримували, обвалилися. Де-не-де й досі помітні рештки життя, що колись вирувало в цьому місці: цебро серед уламків, ковадло просто посеред битого шляху. Комусь це місце могло б здатися доволі цікавим, але я бачу тільки залишки колишніх злиднів, які з радістю лишили позаду.

— Майже вчасно, — бурмотить Деніел, дивлячись на селище. Вираз його обличчя якийсь химерний: радість, нетерплячка, хвилювання і — зовсім трохи — страх. Мене чомусь беруть сироти. Тут має статися щось достобіса важливе, але я зеленого поняття не маю, що це може бути.

Майкл показує Саткліффу й Петтіґрю на один зі старих кам’яних будинків, Стенвін стоїть, прихилившись до стовбура дерева, і про щось міркує.

— Будьте напоготові, — загадково каже Деніел, зникаючи в гущавнику, перш ніж я встигаю бодай про щось його спитати.

У будь-якій іншій подобі я помчав би за ним, але зараз я надто зморений. Мені треба десь присісти. Улаштувавшись на напівзруйнованій огорожі, я відпочиваю, поки інші розмовляють. Приплющую очі. Вік стискає мене, устромляє пазури мені в горло, ссе з мене сили саме зараз, коли вони найбільше мені потрібні. Неприємне відчуття, можливо, навіть гірше, ніж тягати оту Рейвенкортову тушу.

Принаймні початковий шок від перебування в подобі Рейвенкорта швидко минув, давши мені змогу призвичаїтися до фізичних обмежень цього втілення. Але з Денсом це неможливо, адже він і досі вважає себе жвавим молодиком, який про вік згадує хіба тоді, коли бачить свої зморшкуваті руки. Навіть зараз я відчуваю, як він невдоволено супиться через те, що я вирішив перепочити, поступившись знемозі.

Скубаю себе за руку, щоб не засинати, роздратований тим, що мені бракує сил. Це змушує мене замислитися над тим, скільки ж мені справжньому може бути років там, за межами Блекгіту. Раніше я не дозволяв собі про це міркувати, бо часу було обмаль і без цих недоречних роздумів, але тут і зараз я благаю Бога про молодість, сили, здоров’я тіла й духу. Утекти від усього цього тільки заради того, щоб опинитися в пастці…