Сім смертей Евелін Гардкасл

29

Важко сказати, скільки я стовбичу посеред власної спальні, витріщаючись на відображення Джонатана Дербі в дзеркалі. Я шукаю того, хто ховається всередині, бодай якийсь натяк на моє справжнє обличчя.

Хочу, щоб Дербі побачив свого ката.

Віскі зігріває горло; поцуплена з вітальні пляшка вже наполовину спорожніла. Мені треба вгамувати трем у руках, щоб зав’язати краватку-метелик. Слова доктора Діккі підтвердили те, що я вже й без того знав. Дербі — чудовисько, його злочини відмиті материною грошвою. Цього чоловіка не спіткає правосуддя, не буде ані суду, ані покарання. Щоб він заплатив за скоєне, мені доведеться власноруч відрядити його на шибеницю. І саме це я збираюся зробити.

Але спершу ми маємо врятувати Евелін Гардкасл.

Погляд мій прикутий до сріблястого пістолета доктора Діккі, який безневинно лежить собі на кріслі, наче збита на льоту муха. Поцупив його я завиграшки. Для цього знадобилося всього лише відрядити слугу до доктора з повідомленням про вигаданий нещасний випадок і таким чином виманити Діккі з кімнати. Щойно він пішов, я прослизнув до спальні й забрав пістолет з тумбочки біля ліжка. Надто вже довго я давав змогу цьому дню диктувати мені свої умови, годі. Якщо хтось хоче вбити Евелін з цього пістолета, спершу їм доведеться мати справу зі мною. І до біса дурнуваті загадки Морового Лікаря! Я йому не вірю й не лишатимуся байдужим спостерігачем, коли в мене на очах відбувається щось жахливе. Настав час Джонатанові Дербі зробити бодай щось хороше.

Засунувши пістолет до кишені піджака, востаннє добряче ковтаю віскі й виходжу в коридор. Сходами простую за всіма іншими гостями донизу на вечерю. На відміну від манер, смак у присутніх просто бездоганний. Вечірні сукні демонструють оголені спини, на блідій шкірі виблискують прикраси. Попередня апатія де й поділася, її змінив запаморочливий шарм. Тепер, із настанням вечора, гості нарешті неначе ожили.

Як завше, я уважно пантрую, видивляюся серед виру облич Лакея. Він уже давно мав би з’явитися, і що довше триває цей день, то дужчає моє переконання в тому, що наближається щось жахливе. Але принаймні двобій буде чесним. У Дербі мало приємних рис характеру, але його лють наразі мені неабияк на руку. Я насилу його стримую, тому не уявляю навіть, як почуватиметься той, на кого він накинеться, охоплений гнівом.

Майкл Гардкасл стоїть біля входу до вітальні з неначе намальованою усмішкою, вітаючи тих, хто спускається сходами, наче він і справді щасливий бачити їх усіх, аж до останнього негідника. Я мав намір розпитати його про ту загадкову Фелісіті Меддокс і записку біля колодязя, але з цим доведеться трохи зачекати. Між нами непроникна стіна тафти й краваток-метеликів.

Крізь натовп лунає фортепіанна музика, вона вабить мене до галереї. Тут гості ласують напоями, поки челядь за зачиненими дверима обідньої зали накриває на стіл. Беру з першої-ліпшої таці келих віскі, видивляюся Міллісент. Я сподівався був дати Дербі можливість попрощатися з матір’ю, але її ніде немає. Узагалі-то єдиним із присутніх, кого я впізнаю, є Себастіан Белл, який саме простує вестибюлем до своєї кімнати.

Перехопивши якусь покоївку, питаю її, де Гелен Гардкасл. Я сподіваюся, що господиня також десь тут, але вона, виявляється, досі не виходила. Отже, її не було цілий день. Відсутність офіційно перетворюється на зникнення. Те, що леді Гардкасл зникла в день смерті власної доньки, простим збігом бути не може. Але підозрювана вона чи, швидше, ще одна жертва, я поки що не знаю достеменно. Утім, хай там як, я це обов’язково з’ясую.

Келих мій уже спорожнів, у голові паморочиться. Мене оточують сміх і розмови, друзі й коханці. Дербі веселощі дратують. Я відчуваю його відразу, його огиду. Він ненавидить цих людей, ненавидить цей світ. Він сам себе ненавидить.

Челядь прослизає повз мене зі срібними тацями напереваги — на часі остання для Евелін трапеза.

«Чому вона не боїться?»

Зі свого місця я чую її сміх. Вона спілкується з гостями так, наче в неї все життя попереду. Проте коли вранці Рейвенкорт згадав про небезпеку, яка на неї чатує, було зрозуміло, що Евелін про неї відомо.

Полишивши келих, простую вестибюлем до коридору, який веде до кімнати Евелін. Якщо відповіді існують, можливо, саме там я їх знайду.

Полум’я світильників пригашене — вогники ледь жевріють. Тут, на краю світу, про який усі забули, панують тиша й туга. Я вже здолав половину коридору, коли помічаю червону пляму, що виникає в напівтемряві просто переді мною.

Лакейська ліврея.

Чоловік заступає мені шлях.

Ціпенію.

Озираюся, намагаючись збагнути, чи встигну дістатися вестибюля, перш ніж він на мене накинеться. Ні, шансів на це небагато. Я взагалі не певен, чи послухаються мене ноги.

— Перепрошую, сер, — чую веселий голос. Лакей підступається до мене — і я бачу низенького кощавого хлопця щонайбільше років тринадцяти. На подзьобаному прищами обличчі нервова усмішка.

— Перепрошую, — повторює він за мить, і я розумію, що заступив йому шлях. Пробурмотівши якесь вибачення, даю йому пройти й полегшено видихаю.

Лакей так налякав мене, що самого натяку на його присутність досить, щоб сполохати навіть Дербі, який ладен і сонцю натовкти пику за те, що воно його обпекло.

Може, саме цього Лакей і домагався? Може, тому він і не вбив Белла й Рейвенкорта, а тільки знущався з них? Якщо так триватиме й надалі, він завиграшки позбудеться всіх моїх подоб, не діставши з їхнього боку й натяку на спротив.

Що ж, недарма він дав мені прізвисько Кроленя.

Сторожко крокую далі, до кімнати Евелін, але вона замкнена. Стукаю, але відповіді жодної. Тому, не бажаючи так просто відступатися, шилом патоки вхопивши, я відходжу від дверей, намірившись плечем висадити їх. І саме тоді помічаю, що двері до спальні Гелен розташовані точнісінько так, як двері до апартаментів Рейвенкорта. Зазираю до обох кімнат, переконуюся, що вони однакові завбільшки. А отже, кімната Евелін колись правила за вітальню леді Гардкасл. Якщо це так, то до неї можна потрапити зі спальні Гелен. І це дуже доречно, адже замок на дверях господині маєтку зламали ще сьогодні вранці.

Здогад мій виявляється правильним. Внутрішні двері приховані за вишуканим гобеленом, що висить на стіні. На щастя, вони не замкнені, і я прослизаю до кімнати Евелін.

Зважаючи на її складні стосунки з батьками, я припускав, що живе вона в прикомірку, але спальня виявляється доволі затишною, хоча й скромною. Посеред кімнати стоїть ліжко під запоною, за завісою ховаються ванна й рукомийник. Покоївка, вочевидь, сюди ще не потикалася, бо ванна й досі повна вистиглої брудної води, рушники вогкою кучугурою височіють на підлозі, на туалетному столику — недбало пожбурене кольє й стос зіжмаканих серветок, зашмарованих косметикою. Фіранки запнуті. У каміні розкладене яскраве полум’я. Воно й чотири гасові лампи по кутках своїм мерехтливим світлом розганяють напівтемряву.

Я тремчу від задоволення. Дербі від цього вторгнення поймає захват, що накриває його теплою хвилею. Я відчуваю, як моя власна душа намагається відмежуватися від нього, але єдине, що я можу наразі зробити, — просто тримати себе в руках, поки перебираю речі Евелін, шукаючи щось, що може змусити її сьогодні ввечері піти до ставка.

Вона неохайна: пожужмлений одяг запхано по шафах як попадя, куди що влізло; прикраси купами лежать у шухлядах упереміш зі старими шарфами й шаликами. Жодної системи, жодного ладу, жодного натяку на те, що вона підпускає покоївку до своїх речей. Хай там які в неї таємниці, приховує вона їх не лише від мене.

Раптом усвідомлюю, що моя рука пестить шовкову блузу. Спантеличено суплюся й аж тоді розумію, що роблю це не з власної волі, а з волі Дербі. Зойкнувши, відсмикую руку й затраскую дверцята шафи.

Я відчуваю його жадання. Він от-от змусить мене впасти навколішки й порпатися в її речах, вдихати її запах. Він чудовисько й на мить усе ж таки спромігся взяти наді мною гору.

Витираю краплини хтивого поту з чола, глибоко вдихаю, щоб опанувати себе, і аж тоді знову беруся за пошуки.

Зосереджуюся, концентруюся, не лишаю ані найменшої шпаринки, до якої міг би пролізти Дербі. Але, попри, це мої пошуки марні. Єдиною вартою уваги річчю, яка трапляється мені попід руку, виявляється старий альбом з цікавинками з минулого Евелін: старі листи від Майкла, дитячі малюнки, вірші й щоденникові записи, які вона робила в підлітковому віці. Усе це створює образ неймовірно самотньої дівчини, яка несамовито любить брата й дуже за ним сумує.

Згортаю альбом, кладу його туди ж, звідки взяв, — під ліжко, — і йду з кімнати якомога тихіше, тягнучи за собою геть оскаженілого Дербі.