Сім смертей Евелін Гардкасл

56

— …Чи ви не бачили Ґолда? Він уже мав би бути тут!

Я сиджу в порожній спальні Саткліффа, ледь прочинивши двері. У кімнаті навпроти Деніел розмовляє з Беллом, а коридором нетерпеливо сновигає туди й назад Анна.

Мені не хочеться змушувати її нервуватися, але, розкидавши по всьому будинку записки, включно з тим листом у бібліотеці, у якому йшлося про справжніх батьків Каннінгема, я сховався тут з карафкою віскі, яку прихопив з вітальні. Я пиячу без упину вже впродовж години, намагаючись змити із себе сором того, що має відбутися незабаром. Зараз я вже п’яний, але все ж таки п’яний недостатньо.

— То який у нас план? — чую я голос Рештона, який звертається до Анни.

— Маємо завадити Лакеєві вже вранці вбити дворецького й Ґолда, — каже вона. — В альбомі зазначено, що в подальших подіях їм належить важлива роль, якщо нам удасться зберегти їм життя.

Я ще раз ковтаю віскі, дослухаючись до їхньої розмови.

Ґолд анітрохи не схильний до насильства, його довелося б довго примушувати, щоб він зголосився завдати болю невинній людині. У мене на це немає часу, тому я розраховую натомість просто зробити так, щоб він був п’яний як чіп.

Поки що в мене не дуже виходить.

Ґолд зваблює чужих дружин, махлює, граючи в кості, і взагалі живе так, наче кожний день для нього останній, але він і мухи не годен убити. Він надто любить життя, щоб завдати комусь болю, і це прикро, бо біль — єдине, що допоможе дворецькому дожити до зустрічі з Анною в сторожівні.

Почувши, як човгають у коридорі непевні кроки, я глибоко вдихаю й виходжу з кімнати, заступаючи дворецькому шлях. Зараз, коли я дивлюся на нього химерним поглядом митця, дворецький здається мені якимось жахливо вродливим, його попечене обличчя вирізняє його серед банальних мармиз більшості людей.

Дворецький бурмотить квапливі вибачення, задкує, але я хапаю його за зап’ясток. Він зводить на мене очі, не розуміючи, що відбувається. Йому здається, що я розлючений, хоча насправді мені просто нестерпно соромно. Я не маю жодного бажання завдавати цьому бідасі болю, але мушу це зробити.

Він намагається обійти мене, але я заступаю йому шлях. Я зневажаю себе за те, що зараз мушу зробити, мені кортить пояснити, нащо я це чиню, але немає часу. Але хай навіть так, я все одно не годен примусити себе скинути коцюбу й ударити безневинну людину. Згадую кволе тіло в ліжку під білим бавовняним простирадлом, басамани й синці, важке дихання.

«Якщо ви цього не зробите, Деніел переможе».

Саме це ім’я змушує мене з ненавистю затиснути кулаки. Я згадую його двоєдушність — і це підживлює полум’я мого гніву. Згадую кожну його брехню, згадую, як тонув в озері з хлопчиком. Згадую, як ніж Лакея встромився між ребрами Дербі, як перерізали горло Денсові, як змушений був визнати власну поразку Рештон.

Закричавши, я випускаю лють і кидаюся на дворецького, б’ю його взятою біля каміна коцюбою. Я влучаю йому поміж лопатками, і він врізається в стіну, а відтак сповзає на підлогу.

— Будь ласка… — благає він, намагаючись відповзти від мене. — Я не…

Він хрипить, простягаючи до мене руку. Саме вона, ця рука, стає для мене останньою краплею. Таке ж утнув там, біля озера, Деніел, скориставшись моєю жалістю. Мені здається, що на підлозі я бачу Деніела, лють займається в мені, кипить у моїх венах.

Я кóпаю його ногою.

Ще раз, і ще раз, і ще, і ще…

Розум полишає мене, його заступає злість.

Зрада, біль, смуток, жаль, розчарування, приниження, горе, образи… усі вони переповнюють мене по вінця.

Я не годен дихати, я майже нічого не бачу. Я ридаю й лупцюю його.

Як мені його шкода…

Як мені себе шкода…

Кроки Рештона я чую за мить до того, як він угачує мене вазою по довбешці. Удар луною віддається в черепі, і я падаю, падаю, і підлога розкриває мені свої безжальні обійми.