Сім смертей Евелін Гардкасл

37

Коней чути звіддалік — десятки підків цокають бруківкою там, попереду. І запах теж не бариться — затхлий, змішаний зі смородом гною, такий густий, що навіть вітер його не розвіює. Отже, спершу я відчуваю їхню присутність, а вже потім їх бачу — десь із три десятки запряжених у карети коней, яких виводять зі стаєнь на дорогу, що веде до селища.

Коней за вуздечки ведуть стайничі, убрані в однострої: картузи, білі сорочки, широкі сірі штани. Через це вбрання відрізнити їх один від одного практично неможливо, так само як і тих коней, про яких вони дбають.

Нашорошено кидаю оком на копита цих тварин. Раптово згадую, як іще хлопчиком випав із сідла, як кінське копито вгатило мене в груди, як тріснули кістки…

«Не піддавайтеся Денсові».

Зусиллям волі вивільняюся з полону спогадів своєї подоби, опускаю руку, яку інстинктивно скинув був до шраму на грудях.

Паскудно.

Беллова особистість практично не проявлялася, але Дербі з його хтивістю, а тепер ще й Денс із його манірністю й дитячими травмами неабияк ускладнюють мені завдання.

Кілька коней у юрбі кусають своїх сусідів, гнідим потоком м’язів ідуть брижі неспокою. Цього мені задосить, щоб нерозважливо відступити з дороги, втрапивши простісінько в купу гною.

Поки я намагаюся струсити це паскудство з черевиків, один зі стайничих полишає гурт.

— Чи можу я чимось вам прислужитися, містере Денс? — цікавиться він, здіймаючи кашкет.

— Ми знайомі? — питаю, здивований тим, що цей чоловік мене впізнав.

— Перепрошую, сер. Мене звати Освальд, сер, я сідлав учора вашого жеребця. Так добре, сер, бачити, що джентльмен уміє їздити верхи. Ниньки таке вже рідкість.

Він усміхається, демонструючи два ряди щербатих, аж брунатних від тютюну зубів.

— Так, авжеж, — кажу я, поки коні, що минають нас, легенько поштовхують його в спину. — Власне, Освальде, я шукаю леді Гардкасл. Вона мала зустрітися з Алфом Міллером, головним стайничим.

— Щодо її вельможності не знаю, сер, але з Алфом ви оце щойно розминулися. Він хвилин десять, як пішов з кимось. Мабуть, до озера прямують, бо рушили тією стежкою, що веде вздовж пасовця. Під аркою пройдете, сер, а тоді праворуч. Мабуть, іще наздоженете їх, якщо поквапитеся.

— Дякую, Освальде.

— Та нема за що, сер.

Знову здійнявши кашкет, він повертається до товаришів. Тримаючись на узбіччі, я йду до стаєнь. Завдання неабияк ускладнює розхитана бруківка. У якійсь іншій подобі я рухався б набагато вправніше, просто переступаючи через хиткі камені. Але Денсові старезні ноги вже втратили колишню жвавість, і щоразу, коли черговий камінь під моєю вагою хитається, мені підтинаються коліна й кісточки, і я мало не падаю.

Роздратований, проходжу попід аркою й бачу подвір’я, засипане вівсом, сіном і розтовченими овочами. Якийсь хлопчак заповзято намагається розмести сміття по кутках. Мабуть, ці спроби були б успішнішими, якби він сам не був удвічі нижчим за свою мітлу. Хлопчак боязко зиркає на мене, коли я проходжу повз, і намагається шанобливо зняти кашкет, але його зриває в нього з голови поривом вітру. Коли я знову кидаю на нього погляд, він мчить за кашкетом через увесь двір, наче за звіяними вітром мріями.

Стежка вздовж пасовища зовсім розквашена після зливи, там суцільні калюжі й багнюка. Штани в мене геть заляпані, а я ж здолав лише половину шляху. Під ногами тріщить вітролам, з віття над головою скрапує мжичка. У мене відчуття, що за мною спостерігають, і, попри те що жодного доказу немає — самі лише розшарпані нерви, — я ладен заприсягтися, що відчуваю чужу присутність отам, за деревами, відчуваю погляд, що пильнує кожен мій крок. Можу тільки сподіватися, що помиляюся, адже, якщо Лакей зараз справді вигулькне на стежці, упоратися з ним мені забракне сил, а втекти я просто не зможу. Отже, жити мені залишиться стільки, скільки йому знадобиться часу, щоб вирішити, як саме мене вколошкати.

Ані головного стайничого, ані леді Гардкасл я досі не бачу. Знехтувавши гарними манерами, я рухаюся нервовим підтюпцем, навсібіч розхлюпуючи багно.

Незабаром стежка повертає від пасовця до лісу. Що далі я від стайні, то дужчає відчуття, що за мною спостерігають. Пагони ожини чіпляються за одяг, я квапливо продираюся крізь зарості, аж допоки нарешті десь поблизу лунають голоси й плюскіт води. Мене охоплює полегшення, і я лише тепер усвідомлюю, що весь цей час мимоволі тамував дух. Ще два кроки — і ми стикаємося зі стайничим. Але обіч з ним іде не леді Гардкасл, а Каннінгем, Рейвенкортів камердинер. Він убраний у цупке пальто й довгий фіолетовий шарф, той самий, що його саме намагатиметься розплутати, коли перерве розмову Рейвенкорта з Деніелом.

Сам банкір наразі спить у бібліотеці. Судячи з того, як цих двох сполохала моя поява, вони мали серйозну розмову, а не просто обмінювалися останніми плітками.

Першим оговтується Каннінгем. Він приязно всміхається.

— Містере Денс, який приємний сюрприз! Що змусило вас поткнутися надвір у таку негоду?

— Я шукаю Гелен Гардкасл, — кажу, переводячи погляд з Каннінгема на стайничого. — І був упевнений, що знайду її тут з містером Міллером.

— Ні, сер, — каже Міллер, бгаючи кашкет. — Ми мали з нею зустрітися в моєму будинку, сер. Я саме зараз туди повертаюся.

— Отже, нам усім по дорозі, — зауважує Каннінгем. — Я також сподівався з нею зустрітися. Може, ходімо всі разом? Моя справа не потребуватиме багато часу, але я залюбки зачекаю.

— І що ж у вас за справа? — розпитую, коли ми рушаємо назад до стайні. — Наскільки мені відомо, ви вже бачилися з леді Гардкасл іще до сніданку.

На обличчі Каннінгема, спантеличеного моєю прямотою, люб’язність поступається місцем роздратуванню, яке, втім, миттю зникає.

— Маю кілька доручень від лорда Гардкасла, — каже він. — Ви ж знаєте, як воно. Те, інше…

— Але ж ви вже бачилися сьогодні з господинею маєтку? — наполягаю я.

— Так, іще вранці.

— І як вона поводилася?

Він знизує плечима й супиться.

— Важко сказати. Ми лише перекинулися кількома словами. А чи можу я дізнатися, нащо всі ці запитання? До чого ви хилите, містере Денс? У мене таке враження, що ми з вами в суді.

— Ніхто, окрім вас, леді Гардкасл сьогодні не бачив. Мені це здається дивним.

— Мабуть, їй просто не хочеться, щоб їй дошкуляли запитаннями, — озивається він сердито.

До будинку головного стайничого ми дістаємося геть роздратовані. Містер Міллер, геть зніяковілий, запрошує нас досередини. Тут усе так само охайно й пристойно, як і під час моїх попередніх відвідин, хоча для трьох чоловіків і їхніх таємниць місця достеменно замало.

Я підсуваю стілець і сідаю до столу, Каннінгем вивчає вміст книжкової полиці, а стайничий метушиться, намагаючись прибрати у вже й без того бездоганно прибраній кімнаті.

Ми чекаємо десять хвилин, але леді Гардкасл немає.

Нарешті тишу порушує Каннінгем.

— Ну що ж, схоже на те, що в леді змінилися плани, — зауважує він, глянувши на годинник. — Я вже ліпше піду, на мене чекають у бібліотеці. Приємного дня, містере Денс. І вам також, містере Міллер.

Він киває, відчиняє двері та йде.

Міллер нервово зводить на мене очі.

— А ви, містере Денс? — питає він. — Ви ще почекаєте?

Проігнорувавши запитання, я натомість підступаюся до нього, що й досі стовбичить біля каміна.

— Про що ви говорили з Каннінгемом? — допитуюсь.

Він зиркає у вікно, наче сподіваючись на появу посланця, який підкаже йому гожу відповідь. Я клацаю пальцями просто перед його обличчям — і він зводить на мене водяві очі.

— Наразі, містере Міллер, я просто цікавлюся, — кажу стиха, тоном, що натякає на можливі неприємні наслідки. — А за кілька хвилин я почну дратуватися. Кажіть, про що йшлося.

— Він хотів, щоб хтось був йому за провідника, — відповідає стайничий, випнувши нижню губу так, що стає видно рожеві ясна. — Хотів побачити озеро. Отак-от.

Не знаю, які там у Міллера є таланти, але брехати він достеменно не вміє. Пристаркувате обличчя — укрите зморшками, з дряблою шкірою — наче сцена, на якій розігрують виставу емоції. Насупився — трагедія, посміхнувся — от вам і фарс. А брехня, що вмостилася між ними, усе зводить на пси.

Я кладу долоню на плече стайничого, нахиляюся до нього, вдивляюся. Він відводить погляд.

— Чарльз Каннінгем виріс у цьому маєтку, містере Міллер, і ви це чудово знаєте. Жоден провідник йому не потрібен. То про що ви говорили?

Він хитає головою.

— Я обіцяв…

— Я теж умію обіцяти, Міллере. Але вам мої обіцянки достеменно будуть не до вподоби.

Я стискаю його плече так сильно, що він аж кривиться.

— Він розпитував про вбитого хлопчика, — каже нарешті знехочу.

— Про Томаса Гардкасла?

— Ні, сер, про іншого.

— Про якого ще іншого?

— Про Кіта Паркера, грума[20].

— Про якого ще грума? Що ви таке верзете?

— Усі про нього забули, сер. Ще б пак, він же ж так, дрібнота, — каже стайничий крізь зуби. — Під моїм наглядом працював, еге ж. Чудовий хлопчак. Років чотирнадцять йому було. Зник десь за тиждень до того, як загинув мастер Томас. Приїжджали двійко констеблів, обшукали ліс, але тіла не знайшли. Тому й вирішили, що він, мовляв, утік. А я вам от що скажу, сер: нікуди він не тікав. Матір свою дуже любив, і роботу також. Він би такого не втнув. Я й тоді те саме товкмачив, але мене ніхто не слухав.

— І що, його так і не знайшли?

— Ні, сер, не знайшли.

— І ви розповіли про це Каннінгемові?

— Еге ж, сер.

— І це все, що ви йому розказали?

Очі його бігають, уникаючи мого погляду.

— Є ще щось, так? — питаю я.

— Ні, сер.

— Не брешіть мені, Міллере, — кажу зимно, відчуваючи, що мене охоплює лють. Денс ненавидить людей, які намагаються його обдурити. На його думку, брехня означає, що бесідника вважають легковірним чи дурноверхим. Щоб на таке зважитися, брехун має вважати себе розумнішим за того, кому він бреше, і Денс сприймає таке припущення як особисту образу.

— Я не брешу, сер, — заперечує бідолашний стайничий. На скроні в нього пульсує живчик.

— Брешете! Розкажіть мені все, що вам відомо! — наполягаю я.

— Я не можу!

— Або ви мені все розповідаєте, або я вас знищу, містере Міллер, — кажу я, відпускаючи на волю Денсові емоції. — Я вас до цурки обдеру, живцем облуплю, з торбами пущу!

Денсові слова легко зриваються з язика, кожне з них аж просякнуте отрутою. От саме таким чином він виграє судові процеси — закидає супротивників погрозами, залякує їх. У свій власний спосіб Денс такий самий огидний, як і Дербі.

— Я дізнаюся про всі ваші…

— Уся та історія — це брехня! — вибухає Міллер. Обличчя його полотніє, очі зацьковані.

— Ви про що? Кажіть! — вигукую я.

— Усі стверджують, буцімто це Чарлі Карвер убив мастера Томаса, сер.

— І що?

— А те, що він не міг цього зробити. Ми з Чарлі приятелювали. Того ранку він посварився з лордом Гардкаслом, і той його звільнив. Отже, Чарлі вирішив отримати компенсацію.

— Компенсацію?

— Кілька пляшок бренді, сер, із кабінету лорда Гардкасла. Просто зайшов туди й узяв їх.

— Отже, він поцупив кілька пляшок бренді, — кажу я. — І яким чином це доводить його невинуватість?

— Він прийшов до мене після того, як я загнуздав поні для міс Евелін. Хотів наостанок випити з приятелем — отак-от він пояснив. Я ж не міг відмовити, еге ж? Ми розпили ті пляшки, а десь за півгодини до вбивства він сказав, що мені вже час іти.

— Час іти? Чому це?

— Він стверджував, що в нього зустріч, хтось має до нього прийти.

— Хто саме?

— Не знаю, сер, він не сказав. Він просто… — Стайничий затинається, намагаючись намацати бодай якусь шпаринку, крізь яку можна було б вислизнути.

— Що? — наполягаю я.

Бідолаха ламає собі руки, кóпає килим носаком лівого черевика.

— Він сказав, що всю ту справу залагодять, сер, що йому допоможуть знайти добре місце деінде. Я був подумав…

— Так?

— Те, як саме він це казав, сер… Я вирішив…

— Та кажіть уже, на Бога, Міллере!

— Леді Гардкасл, сер, — каже він, уперше зустрівшись зі мною поглядом. — Я подумав був, що в нього призначена зустріч з леді Гелен Гардкасл. Вона завжди була до нього прихильна.

Рука моя зісковзує з його плеча.

— Але як вона прийшла, ви не бачили?

— Я…

— Ви не пішли, так? — питаю, помітивши вираз провини на його обличчі. — Ви хотіли дізнатися, хто саме до нього прийде, тому сховалися десь неподалік.

— Лише на хвилинку, сер, просто щоб глянути краєм ока. Хотів переконатися, що з ним усе буде гаразд.

— І чому ви нікому про це не розповіли? — кажу, насупившись.

— Мені наказали не розповідати, сер.

— Хто наказав?

Він дивиться на мене, ворушить губами, — тиша перетворюється на несамовите благання.

— Хто наказав, чорт забирай? — наполягаю я.

— Ну… леді Гардкасл, сер. От чому я… Ну, вона б не дала Чарлі вбити свого сина, еге ж? А якби він таке зробив, вона б не наказала мені мовчати. Це ж дурня якась виходить, як гадаєте? А отже, він ні в чому не винен.

— І впродовж усіх цих років ви зберігали цю таємницю?

— Я боявся, сер. Страшенно боявся.

— Гелен Гардкасл?

— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Це його й занапастило кінець кінцем.

— А чому ви боялися ножа, Міллере?

— Бо це був мій ніж, сер. Вигнутий, підковоподібний. Зник з мого будинку за кілька днів до вбивства. Він і ще добра ковдра просто з ліжка. Я й вирішив був, що через це констеблі, ну… що вони винуватитимуть мене, сер. Вирішать, ніби це я був з Карвером, сер.

Наступні кілька хвилин минають наче в тумані, мене поймає вир думок. Побіжно усвідомлюю, що обіцяю Міллерові зберегти його таємницю, і так само побіжно розумію, що йду з його будинку під хлющем, повертаючись до маєтку.

Майкл Гардкасл сказав мені, що того ранку, коли було вбито Томаса, з Чарлі Карвером був іще хтось. Хтось, кого Стенвін підстрелив з рушниці шротом. І цей хтось потім накивав п’ятами. Чи могла це бути леді Гардкасл? Якщо так, їй довелося б лікувати поранення потайки.

«Доктор Діккі?»

Гардкасли тими вихідними, коли було вбито Томаса, мали гостей; Евелін казала, що це були ті самі люди, що приїхали до маєтку зараз. Якщо Діккі тепер серед запрошених, то й дев’ятнадцять років тому він також мав бути в Блекгіті.

«Він нічого не розповість, бо відданий, наче собака».

— Він з Беллом збуває наркотики, — кажу, згадавши Біблію з примітками, яку бачив у його кімнаті, коли завітав туди в подобі Джонатана Дербі. — Цього вистачить для того, щоб витрясти з нього правду.

Я дедалі дужче хвилююся. Якщо Діккі підтвердить, що леді Гардкасл тоді поранили в плече, вона стане підозрюваною в смерті Томаса. Але якого дідька їй убивати свого сина, ще й дозволяти Карверові — чоловікові, якого, за твердженням лорда Гардкасла, вона кохала! — узяти на себе провину?

Мене охоплює почуття, яке, якщо говорити про Денса, можна вважати радістю. Старий юрист усе своє життя винюхував факти, наче мисливський собака, що зачув запах крові, тож отямлююсь я, тільки коли на видноколі з’являється громаддя Блекгіту. На такій відстані підсліпуваті очі Денса бачать маєток розпливчасто, тріщин непомітно, і Блекгіт здається таким, яким він був колись, тоді, коли юна Міллісент Дербі гостювала тут разом з Рейвенкортом і Гардкаслами, коли діти бавилися собі в лісі й нічого не боялися, а їхні батьки насолоджувалися вечіркою й музикою, сміхом і співами.

Мабуть, це було просто чудово.

Можна зрозуміти, чому Гелен Гардкасл так прагне повернути минуле, намагається наново відродити його, улаштувавши цей бал.

Еге ж, зрозуміти це можна, але хіба цілковитий дурень повірить, що саме це й пояснює всі події, які тут відбуваються.

Відродити Блекгіт неможливо. Убивство Томаса Гардкасла спустошило його назавше, перетворило на руїну, але, попри це, господиня маєтку за дев’ятнадцять років після трагедії чомусь запросила тих самих гостей і влаштувала такий самий бал. Минуле розворушили, витягли назовні й прикрасили, але з якою метою? Якщо Міллер має рацію й Чарлі Карвер справді не вбивав Томаса Гардкасла, існує ймовірність, що зробила це сама Гелен Гардкасл — павучиха, що зачаїлася в центрі павутиння, у якому ми всі заплуталися, жінка, яка здається мені дедалі більш підозрілою.

Цілком можливо, що саме вона планує сьогодні ввечері вбити Евелін, а я й досі зеленого поняття не маю, як її знайти, ба більше, у який спосіб зупинити.