Сім смертей Евелін Гардкасл

49

Бавовняна торба дзенькає в такт нашим крокам. Її вага й бакаювата стежка наче змовилися, щосили намагаючись змусити мене перечепитися. Я раз у раз зашпортуюся, і Ґрейс повсякчас співчутливо кривиться.

Каннінгем пішов виконувати моє прохання. Ґрейс його раптове зникнення спантеличує, вона збентежено мовчить. Мені кортить усе їй пояснити, але Рештон знає цю жінку достатньо добре, щоб зрозуміти, що це не обов’язково.

Десять хвилин по тому, як Дональд Девіс представив своїй вдячній родині людину, яка врятувала йому життя на фронті, усім притомним людям одразу стало зрозуміло, що Джим Рештон і Ґрейс Девіс колись обов’язково одружаться. Належність до різних соціальних верств їх анітрохи не бентежила. Під час тієї першої спільної вечері вони по-дружньому сперечалися й зацікавлено розпитували одне одного, а серед столу, захаращеного столовим начинням, призначення якого Рештону було навіть невідоме, розквітло кохання. Почуття, що народилося того дня, відтоді лише зростало й міцнішало, і ці двоє існували тепер у власноруч створеному світі. Ґрейс знає, що я їй усе розповім, щойно сам розберуся в цій справі й матиму достатню кількість переконливих фактів. А тим часом ми йдемо біч-о-біч у приязному мовчанні, насолоджуючись товариством одне одного.

На руці в мене кастет — я непевно пояснив Ґрейс, що в Белла й доктора Діккі можуть бути спільники. Побрехенька така собі, але її виявляється достатньо задля того, щоб дівчина пильнувала й підозріливо кидала оком на кожен кущ. Ми нарешті дістаємося колодязя, Ґрейс відводить убік гілку, щоб я міг безперешкодно вибратися на галявину. Я миттю швиргаю торбу до колодязя, і та з оглушливим гуркотом падає на дно.

Розминаю затерплі руки, намагаючись позбутися болю в утомлених м’язах. Тим часом Ґрейс вдивляється в темну глибину колодязя.

— Бажання загадаєте? — питає вона.

— Хіба щоб не довелося тягти цю торбу назад, — кажу я.

— Оце так, спрацювало! — сміється вона. — Як вважаєте, чи можна загадати ще щось?

— Як на мене, це вже схоже на шахрайство.

— Та ну, цим колодязем ніхто багато років не користувався, тож, мабуть, там збереглося кілька зайвих бажань…

— А можна у вас дещо спитати? — озиваюсь я.

— Відколи це ви соромитеся розпитувати? — цікавиться Ґрейс, перехиляючись через край колодязя.

— Того ранку, коли вбили Томаса… Коли ви пішли шукати скарби… Хто саме з вами був?

— Ну на Бога, Джиме, та відтоді ж минуло дев’ятнадцять років! — долинає до мене її притлумлений голос.

— Чи Чарльз також був з вами?

— Чарльз?.. — Вона випростовується. — Так, мабуть.

— Мабуть чи точно? Це важливо, Ґрейс.

— Я вже зрозуміла. — Вона обтрушує руки й стає серйозною. — Він що, вчинив щось погане?

— Сподіваюся, що ні.

— І я також, — озивається вона з такою самою тривогою в голосі. — Дайте-но пригадаю… Стривайте… Так, авжеж, він був з нами! Він того дня ще поцупив з кухні фруктовий пиріг і пригостив нас із Дональдом! Місіс Драдж, напевне, страшенно казилася…

— А Майкл Гардкасл також був?

— Майкл? Стривайте… не пам’ятаю…

Вона рукою торкається пасма волосся, заходиться накручувати його на палець. Вона міркує. Знайомий жест, який викликає в Рештона напад всепереможного кохання, яке мало не зносить мене з ніг.

— Ні, він лишився вдома… здається, — нарешті каже вона. — Захворів, чи що… Якась дитяча недуга… у малих таке часто буває…

Вона бере мене за руку, стискає її обома своїми долонями, вдивляється в моє обличчя своїми прегарними синіми очима.

— Ви розслідуєте якусь небезпечну справу, Джиме? — питає вона.

— Так.

— Заради Чарльза?

— Почасти.

— А потім розповісте мені, що й до чого?

— Так, коли знатиму, що саме розповісти.

Звівшись навшпиньки, вона цьомкає мене в кінчик носа.

— Тоді ліпше не зволікайте, — каже, витираючи відбиток помади. — Я знаю, яким ви стаєте, коли занюхали слід. Не вгамуєтеся, поки в усьому не розберетеся.

— Дякую.

— От коли про все розкажете, тоді й подякуєте. Бажано, щоб це відбулось якнайшвидше.

— Обов’язково, — обіцяю я.

Тепер уже Рештон цілує її. Коли я насилу повертаю собі контроль над тілом, виявляється, що я геть зашарівся й помаковів, а Ґрейс широко всміхається. Її очі лукаво блищать. На жаль, я мушу зараз залишити дівчину. Це дуже прикро, але вперше, відколи все це розпочалося, я наблизився до правди й боюся, що вона вислизне в мене з рук, якщо я не вчеплюся в неї як слід. Мені конче треба поговорити з Анною.

Бруківкою огинаю сторожівню, струшую краплі дощу з тренчкота й відтак умощую його на вішаку в кухні. Кроки відлунюють від мостин так гучно, наче там, у підлозі, гупає серце. З вітальні праворуч, де вранці Денс і партнери зустрічалися з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спочатку я вирішую, що хтось із джентльменів повернувся, але, відчинивши двері, бачу Анну. Вона схилилася над Пітером Гардкаслом, що обм’як у тому самому кріслі, у якому сидів під час нашої розмови.

Він мертвий.

— Анно, — гукаю я стиха.

Вона озирається, обличчя вражене.

— Я почула якийсь шум, спустилася — і… — починає вона, показуючи на тіло.

На відміну від мене, їй сьогодні не довелося брьохати чи не по коліна в крові, тож ця смерть її прикро вражає.

— Підіть умийтеся, — пропоную я, легенько торкаючись її руки. — А я поки що подивлюся, що тут і як.

Вона вдячно киває мені, востаннє дивиться на тіло довгим поглядом, а потім квапливо йде з кімнати. І я не можу її звинувачувати. Колись вродливі риси Пітера жахливо спотворені, праве око напівприплющене, ліве вибалушене. Руки вчепилися в бильця фотеля, спина судомно випнута. Хай там що тут сталося, його водночас позбавили і життя, і гідності.

Перше, що спадає мені на думку, — серцевий напад, але Рештонів нюх змушує мене нашорошитися.

Я простягаю руку, щоб заплющити лордові Гардкаслу очі, але не можу примусити себе торкнутися його. У мене залишилося замало подоб, тому ліпше не спокушати смерть, вдивляючись у неї.

З нагрудної кишені лорда стирчить складений аркуш. Я видобуваю його й читаю.

Крізь прочинене вікно дме протяг. Віконниця вся зашмарована багном — либонь, зловмисник утік саме цим шляхом. Усе в кімнаті на своєму місці, окрім висунутої шухляди столу. Це та сама шухляда, у якій я, ще коли був у подобі Денса, шукав щоденник Пітера Гардкасла. А тепер цього щоденника, авжеж, там немає.

Спершу хтось видрав сторінку зі щоденника Гелен, тепер поцупили записник Пітера. Отже, якась зі справ, запланованих Гелен на сьогодні, варта того, щоб за неї вбивати. Це корисна інформація. Жахлива, але корисна.

Поклавши записку до кишені, я визираю у вікно, намагаючись видивитися бодай якісь указівки щодо особистості вбивці. Утім жодної підказки, лише кілька відбитків ніг у багні, які вже майже змило зливою. Судячи з форми й розміру, зі сторожівні втекла жінка в черевиках з гострими носаками. Це мало б підтвердити причетність до справи тієї, чиїм ім’ям підписано цидулку, але я напевно знаю, що Евелін зараз із Беллом. Вона цього зробити не могла.

Сідаю навпроти Пітера Гардкасла — точнісінько так цього ранку сидів Денс. Попри пізню годину, спомин про цю зустріч і досі залишався в кімнаті. Келихи не прибрали зі столу, у повітрі відчутний присмак цигаркового диму. Гардкасл убраний так само, як і тоді, коли я востаннє його бачив. Отже, він так і не перевдягався для полювання, і, виходить, мертвий він кілька годин.

По черзі вмочую кінчик пальця в усі келихи, пробую рештки на смак. Усі вони смакують як годиться, окрім того напою, що залишився в келиху лорда Гардкасла. За димним присмаком віскі я відчуваю гіркуватий післясмак.

Рештон зараз же його впізнає.

— Стрихнін, — каже він, дивлячись на вискалене обличчя мерця.

Враження таке, ніби Пітер Гардкасл тішиться цій новині — наче він увесь цей час сидів тут і лише чекав, щоб хтось повідомив йому, від чого саме він помер. Йому достеменно кортить дізнатися також ім’я власного вбивці. У мене з цього приводу є певні здогади, але поки що це тільки припущення.

— Ну що, з’ясували щось? — питає Анна, простягаючи мені рушника.

Вона й досі бліда, але голос звучить упевненіше, тож, схоже, вона вже оговталася від свого початкового шоку. А втім, від тіла вона все одно тримається на відстані, обіймаючи себе за плечі.

— Хтось отруїв його стрихніном, — кажу я. — А сам стрихнін був отриманий від Белла.

— Від Белла? Вашої першої подоби? Ви думаєте, він до цього причетний?

— Не з власної волі. — Я витираю вологе після прогулянки під зливою волосся. — Він боягуз, тож у вбивстві участі не братиме. Стрихнін продають у малих кількостях, його використовують як отруту проти пацюків. Якщо вбивця хтось із челяді, він міг збрехати, що трунок йому потрібний на господарчі потреби. Це не викликало б у Белла жодної підозри, аж допоки не з’явилися б перші жертви. Можливо, це пояснює, чому його самого намагалися вбити.

— Звідки вам усе це відомо? — питає Анна вражено.

— Це відомо Рештонові, — кажу, стукаючи себе пальцем по чолу. — Кілька років тому він розслідував убивство, де жертву вколошкали стрихніном. Паскудна була справа. Усе через спадок.

— І ви… ну, тобто ви її пам’ятаєте?

Киваю, і досі розмірковуючи про наслідки отруєння.

— Хтось уночі виманив Белла до лісу, щоб змусити його замовкнути назавше, — кажу сам собі. — Але наш добрий доктор спромігся накивати п’ятами, відбувшись лише порізаними руками. У темряві його переслідувач загубив свою жертву. Одначе пощастило Беллові.

Анна якось химерно на мене дивиться.

— Що сталося? — питаю, спохмурнівши.

— Ви так кажете… — Вона затинається. — Це наче… Я вас не впізнаю. Ейдене, чи від вас самого ще щось залишилося?..

— Цілком достатньо, — кажу нетерпеливо, віддаючи їй листа, якого знайшов у кишені Гардкасла. — От ліпше почитайте. Хтось хоче змусити нас повірити, що це зробила Евелін. Убивця намагається добряче все облаштувати.

Вона відводить від мене очі, читає листа.

— А що, як річ зовсім не в цьому й ми не там шукаємо? — питає Анна, прочитавши. — Якщо хтось хоче позбутися всієї родини Гардкаслів, а Евелін — просто перша жертва?

— Вважаєте, що Гелен ховається?

— Якщо в неї є бодай трішки розуму, то так.

Я даю собі змогу якийсь час обмірковувати це припущення, намагаюся роздивитися цю ідею з різних боків. Щосили намагаюся. Але ні. Надто неоковирний задум. Надто громіздкий. Я не бачу, до чого все це може призвести.

— То що робитимемо далі? — питає Анна.

— Мені треба, щоб ви повідомили Евелін, що дворецький отямився й хоче поговорити з нею особисто, — кажу зводячись.

— Так, але ж дворецький спить і не має бажання з нею спілкуватися.

— А я маю. І, крім того, не хочеться зайвий раз потрапляти на очі Лакеєві.

— Так, авжеж, я піду до Евелін, а ви тоді поки що нагляньте за дворецьким і Ґолдом, — погоджується вона.

— Обов’язково.

— І що ви скажете Евелін, коли вона сюди прийде?

— Розповім їй, як вона помре.