Єретики Дюни

***

Древня будівля, у якій Сестринство приховало свою Капітулу, свої Архіви та найсвятіші установи, не просто видавала звуки поночі. Ці звуки більше скидалися на сигнали. За багато проведених тут років Одраде навчилася їх читати. Оцей окремий звук протяжного скрипіння — це дерев’яна балка в підлозі, її вже літ вісімсот не міняли. Уночі вона корчилася, витворюючи цей звук.

Таразина пам’ять була в її розпорядженні, допомагаючи тлумачити сигнали. Їхні пам’яті ще не зовсім злилися, часу минуло дуже мало. Тут, у давній робочій кімнаті Тарази, Одраде скористалася кількома вільними хвилинами, щоб продовжити зливання.

Дар і Тар, урешті одне.

Це був цілком розпізнаваний коментар Тарази.

Ганятися за Іншими Пам’ятями — це як існувати в кількох площинах одночасно, деякі з них залягали дуже глибоко, але Тараза залишалася поблизу поверхні. Одраде дозволила собі глибше зануритися у ці множинні існування. Ось розпізнала саму себе, ту, що дихала цієї миті, але була віддаленою, а інші тим часом вимагали, щоб вона пірнула у всеохопні видіння, у всій їхній повноті, включно із запахами, дотиками, емоціями — усім, що оригінали утримували неторканим у її свідомості.

«Неспокійно бачити чужі сни».

Це знову Тараза.

Тараза, що вела таку небезпечну гру, ризикнувши майбутнім усього Сестринства! Як ретельно розпланувала вона витік інформації до блудниць про те, що тлейлаксу вбудували у гхолу небезпечні здібності. А напад на Твердиню Гамму підтвердив, що ця інформація дійшла, куди слід. Але брутальний характер цього нападу перестеріг Таразу, що часу обмаль. Блудниці, напевне, зберуть сили для повного знищення Гамму. Лише для того, щоб убити одного гхолу.

Як багато залежало від Теґа.

Вона бачила башара там, у своєму зібранні Інших Пам’ятей. Бачила батька, якого насправді ніколи не знала.

«Наприкінці я теж його не знала».

Закопування в ці пам’яті могло призвести до ослаблення, та годі було втекти від вимог цього спокусливого резервуара.

Одраде подумала про слова Тирана: «Жахливим є поле мого минулого! Відповіді злітають, як перелякана пташина зграя, затемнюючи небо моїх неуникних спогадів».

Одраде трималася, мов той плавець, що балансує просто під поверхнею води.

«Мене, найімовірніше, змістять, — подумала Одраде. — Може, навіть покриють ганьбою». Беллонда, вочевидь, не легко погодиться з новим станом командування. Байдуже. Виживання Сестринства було тим єдиним, що стосувалося кожної з них.

Одраде випірнула з Інших Пам’ятей і здійняла очі, щоб крізь усю кімнату глянути на затінену нішу, де при слабкому освітленні світлокуль кімнати можна було розгледіти жіноче погруддя. Воно залишалося невиразним обрисом у тінях, але Одраде добре знала це обличчя. Ченоа, захисний символ Капітули.

«Тільки з Господньої ласки».

Кожна Сестра, що пройшла крізь Агонію прянощів (а Ченоа не пройшла), казала чи думала те саме. Однак що воно насправді означало? Завдяки ретельній селекції та дбайливому вишколу вдалося створити достатню кількість тих, що здобули успіх. Де була в цьому рука Господа? Господь, напевне, не був червом, якого вони привезли з Ракіса. Невже Господня присутність відчувалася тільки в успіхах Сестринства?

«Я стала жертвою претензій власної Міссіонарії Протектіви!»

Знала, що в цій кімнаті безліч разів вимовляли схожі слова і обмірковували схожі думки. Дарма! А все ж не могла змусити себе прибрати захисне погруддя з ніші, де воно так довго стояло.

«Я не забобонна, — подумки сказала самій собі. — Я не імпульсивна особистість. Це питання традицій. Такі речі мають добре відому нам вартість. Звичайно, моє погруддя ніколи не зазнає такої честі».

Подумала про Ваффа і його лицеплясів, що разом із Майлсом Теґом загинули під час жахливого знищення Ракіса. Не годиться розводитися над кривавим винищенням у Старій Імперії. Краще подумати про мускули відплати, створені незграбним насиллям, до якого вдалися Всечесні Матрони.

«Теґ знав!»

Сесія Ради, що недавно закінчилася, згасла через загальну втому, так і не ухваливши остаточних рішень. Одраде вважала своєю удачею те, що їй вдалося відвернути увагу присутніх розглядом кількох невідкладних справ, дорогих їм усім.

Покарання: якийсь час вони цим займалися. Історичні прецеденти, видобуті з аналізів архівісток, втілено в задовільні форми. Групи людей, що злигалися зі Всечесними Матронами, зазнають певних ударів.

Ікс, безперечно, перенапружився. Іксіани гадки не мали, що конкуренція Розсіяння розтрощить їх.

Гільдію буде відсунуто вбік. Їм доведеться дорого платити за свій меланж і машини. Гільдія та Ікс, об’єднавшись, упадуть разом.

Більшість Рибомовок можна проігнорувати. Сателіти Ікса, вони вже відходили в минуле, покинуте людьми.

І Бене Тлейлакс. Ах, так, тлейлаксу. Вафф не встояв перед Всечесними Матронами. Він у цьому так і не зізнався, але правда була очевидною. «Лише раз і з моїм лицеплясом».

Одраде похмуро всміхнулася, згадуючи гіркий батьків поцілунок.

«Влаштую тут ще одну нішу, — подумала вона. — Замовлю ще одне погруддя: Майлса Теґа, Великого Єретика!»

Однак Люціллині підозри щодо Теґа непокоїли. Невже наприкінці він став ясновидцем, спроможним побачити не-кораблі? Гаразд, Розпорядниці схрещення можуть дослідити ці підозри.

— Ми отаборилися! — звинувачувала Беллонда.

Усі вони розуміли значення цього слова: відступили на укріплені позиції, передчуваючи довгу ніч, ніч блудниць.

Одраде усвідомила, що не надто переймалася Беллондою й тим, як вона час від часу регоче, показуючи широкі тупі зуби.

Вони довго дискутували про клітинні проби Шіани. Там було знайдено «доказ Сіони». Походження дівчини захищало її від ясновидіння, вона могла покинути не-корабель.

Дункан залишався таємницею.

Думки Одраде звернулися до гхоли на не-кораблі, посадженому на планету. Вона підвелася з крісла, підійшла до темного вікна й глянула в бік далекого летовища.

Чи мають вони ризикнути, випустивши Дункана з-під захисту корабля? Клітинні дослідження показали, що він був сумішшю багатьох гхол Айдаго — зокрема й потомків Сіони. Та що це за відступ від оригіналу?

Ні. Він мусить залишатися під замком.

А що з Мурбеллою — вагітною Мурбеллою? Збезчещена Всечесна Матрона.

— Тлейлаксу вклали в мене намір убити імпринтерку, — казав Дункан.

— Ти спробуєш убити цю блудницю? — Це було питання Люцілли.

— Вона не імпринтерка, — відповів Дункан.

Рада довго сперечалася про можливу природу зв’язку між Дунканом і Мурбеллою. Люцілла доводила, що жодного зв’язку нема, вони обоє зосталися противниками в стані обережного протистояння.

«Краще не ризикувати, залишаючи їх разом».

Але сексуальну справність блудниць слід було детально вивчити. Може, варто ризикнути й дозволити Дункану та Мурбеллі зустрітися на не-кораблі. Звичайно, з ретельним дотриманням усіх запобіжних заходів.

Нарешті вона подумала про черва у трюмі не-корабля — черва, що наближався до моменту своєї метаморфози. Цього черва чекав маленький, обведений земляною греблею басейн із меланжем. Коли настане слушний час, Шіана заманить його до басейну з меланжу та води. Піщана форель, що виникне в результаті цього, зможе розпочати свою довгу трансформацію.

«Ти мав рацію, батьку. Це так просто, коли добре придивитися».

Не треба шукати пустельну планету для червів: піщана форель сама створить природне середовище для Шай-Хулуда. Неприємно було думати про перетворення планети Капітули на великий пустельний обшир, але це слід було зробити.

«Остання воля та заповіт Майлса Теґа», вписані ним у субмолекулярне сховище пам’яті не-корабля, не можуть бути порушені. З цим погодилася навіть Беллонда.

Капітула поставила вимогу повністю переглянути історичні записи. За їхньою допомогою слід виробити новий погляд на те, що Теґ побачив у Загублених — блудницях із Розсіяння.

«Рідко знаєте імена справді багатих і можних. Бачите лише їхніх речників. Політична арена призводить до появи деяких винятків, але не відкриває повної структури влади».

Ментат-філософ глибоко вгризся у прийняте ними за даність, а те, що він виплюнув, не узгоджувалося із залежністю Архівістів від «наших непорушних підсумків».

«Ми знали це, Майлсе, просто ніколи не протистояли цьому віч-на-віч. Усі ми впродовж кількох наступних поколінь копатимемось у своїх Інших Пам’ятях».

Не можна довіряти усталеним даним, застиглим сховищам пам’яті.

«Якщо знищите більшість копій, час займеться рештою».

Як лютували Архівісти від цієї промовистої заяви башара!

«Літописання — це значною мірою обманний маневр. Більшість літописів відвертає увагу від того, що витало довкола історичних подій, таємно на них впливаючи».

Цей аргумент остаточно переміг Беллонду. Вона застосувала його проти себе самої, визнавши: «Нечисленні історичні описи, що уникають такої реструкції, зникають унаслідок очевидних процесів».

Теґ перелічив частину таких процесів: «Знищення якомога більшої кількості копій, висміювання надто відвертих викладів і, отже, поховання їх, ігнорування подібних викладів освітніми центрами, запевнення того, щоб вони не цитувалися деінде, а в деяких випадках усунення авторів».

«Не згадуючи вже пошуків цапа-відбувайла. Це стало причиною смерті не одного вісника з небажаними звістками», — подумала Одраде. Згадала древнього владику, який завжди тримав під рукою ратище, щоб убивати вісників зі злими новинами.

«Маємо добру інформаційну базу, завдяки якій можемо краще зрозуміти наше минуле, — доводила Одраде. — Ми завжди знали, що ставкою в конфліктах було визначення того, хто контролюватиме багатство чи його еквівалент».

Може, це не є справді «шляхетною метою», та поки цього досить.

«Я уникаю головної проблеми», — подумала вона.

Слід було щось зробити з Дунканом Айдаго, і всі це знали.

Зітхнувши, Одраде викликала ’топтер і приготувалася до короткої подорожі на не-корабель.

«Дунканова в’язниця принаймні комфортабельна», — подумала Одраде, входячи туди. Це було приміщення капітана корабля, останнім тут мешкав Майлс Теґ. Досі зоставалися сліди його присутності — проєктор-голостат, що показував його домівку на Лернеї: статечний старий будинок, довгий травник, річка. На нічному столику Теґ залишив своє кравецьке приладдя.

Гхола сидів у слінгокріслі та вдивлявся в проєкції. Коли ввійшла Одраде, апатично підняв погляд.

— Ви просто залишили його там помирати, так? — спитав він.

— Робимо, що мусимо, — відповіла вона. — І я виконувала його накази.

— Знаю, чого ти тут, — промовив Дункан. — І ти не змусиш мене змінити думку. Я, бодай йому біс, не огир для відьом. Розумієш мене?

Одраде пригладила одежу й сіла на краю ліжка, обличчям до Дункана.

— Ти вивчив записи, які залишив нам мій батько? — спитала вона.

— Твій батько?

— Майлс Теґ був моїм батьком. Раджу тобі вислухати його останні слова. Наприкінці він був нашими очима. Мусив побачити смерть Ракіса. «Розум на своєму початку» усвідомлював залежності та ключові колоди.

Дункан здавався здивованим. Вона пояснила:

— Ми надто довго були ув’язнені в пророчому лабіринті Тирана.

Бачила, що він сидів, дуже насторожившись. Котячі рухи свідчили про добре приготовані до атаки м’язи.

— Нема й мови, щоб ти живим покинув цей корабель, — сказала вона. — Знаєш чого.

— Сіона.

— Ти для нас небезпечний, та ми б воліли, щоб твоє життя було корисним.

— Я однаково не збираюся розмножуватися для вас, надто з тією малою скалозубкою з Ракіса.

Одраде всміхнулася, подумавши, як відреагувала б на такий опис Шіана.

— Думаєш, це смішно? — зажадав Дункан.

— Не дуже. А все ж нам, звичайно, зостається дитина Мурбелли. Думаю, це нас вдовольнить.

— Я розмовляв із Мурбеллою через комунікатор, — сповістив Дункан. — Вона думає, що стане Превелебною Матір’ю і ви приймете її до Бене Ґессерит.

— Чому б і ні? Її клітини пройшли випробування на доказ Сіони. Гадаю, з неї вийде чудова Сестра.

— Вона справді обвела вас навколо пальця?

— Маєш на увазі, чи помітили ми її наміри побути з нами, доки не вивідає всі таємниці, а тоді втекти? О, ми про це знаємо, Дункане.

— А ти не думаєш, що вона може від вас утекти?

— Здобувши когось, Дункане, ми ніколи насправді його не втрачаємо.

— Тобі не здається, що ви втратили леді Джессіку?

— Наприкінці вона повернулася до нас.

— Яка справжня причина твого візиту? Навіщо тобі зустрічатися зі мною?

— Гадаю, ти заслуговуєш пояснення наміру Матері Настоятельки. Бачиш, її метою було знищення Ракіса. Усунення майже всіх червів — ось чого вона хотіла насправді.

— Великі підземні Боги! Чому?

— Вони були пророчою силою, що тримала нас у путах. Ті перлини Тиранової свідомості посилювали залежність. Він не передбачав подій, він їх створював.

Дункан вказав на тильну частину корабля.

— А що з…

— Цим? Тепер є лише один. Поки він досягне такої чисельності, щоб знову мати вплив, людство далеко зайде своєю дорогою, залишивши його позаду. Тоді нас буде дуже багато, і ми робитимемо чимало всього самостійно. Жодна окрема сила не керуватиме всім нашим майбутнім. Ніколи більше.

Вона встала. Не дочекавшись його відповіді, сказала:

— Подумай, прошу, як би ти хотів жити в тих межах, що тобі нав’язані і які, я знаю, ти усвідомлюєш. Обіцяю допомогти тобі всім, чим зможу.

— Навіщо тобі це?

— Бо мої предки любили тебе. Бо мій батько любив тебе.

— Любов? Ви, відьми, не відчуваєте любові!

Вона якусь хвилину дивилася на нього згори вниз. Помітила, що вибілене волосся відростає, стаючи темним при коренях і знову кучерявлячись, особливо біля шиї.

— Я відчуваю те, що відчуваю, — сказала вона. — А твоя вода — наша вода, Дункане Айдаго.

Побачила, що фрименське напучування справило на нього враження, тоді обернулася і вийшла з кімнати разом з охоронцями.

Перш ніж покинути корабель, увійшла в трюм і глянула вниз на черва, що спокійно лежав на своєму ложі з ракіанського піску. Її пункт огляду містився метрів на двісті вище від в’язня. Дивлячись, заходилася беззвучним сміхом разом із дедалі сильніше злитою Таразою.

«Ми мали рацію, а Шванг’ю та її прибічники помилялися. Ми знали, що він хоче вибратися звідти. Мусив хотіти цього після всього, що зробив».

Заговорила вголос, тихим шепотом, звертаючись як до себе самої, так і до спостерігачів. Вони перебували там постійно, чекаючи, коли розпочнеться метаморфоза цього черва.

— Тепер ми знаємо твою мову, — сказала вона.

У цій мові не було слів, лише рухи, танцювальна адаптація рухів танцю Всесвіту. Цією мовою можна тільки говорити, та годі її перекласти. Щоб збагнути значення, слід пройти крізь цей досвід, але навіть тоді воно змінюється в тебе на очах. Врешті-решт, «шляхетна мета» була досвідом, який неможливо перекласти. Та, глянувши вниз, на грубу, невразливу до спеки шкуру черва з ракіанської пустелі, Одраде знала, що вона бачить: видимий доказ шляхетної мети.

Тихо гукнула йому:

— Гей! Старий хробаче! Це був твій задум?

Відповіді не було, та насправді вона її і не чекала.