Єретики Дюни

***

— Бог нас тут розсудить, — зловтішався Вафф.

Робив це у найнесподіваніші моменти їхньої довгої подорожі через пустелю. Шіана нібито й не помічала цього, та для Одраде голос і коментарі Ваффа вже почали здаватися обтяжливими. Ракіанське сонце пересунулося далеко на захід, але черв, що ніс їх через древній Сар’єр до залишків захисної стіни Тирана, не виявляв ознак утоми.

«Чому саме туди?» — міркувала Одраде.

Жодна відповідь не здавалася задовільною. Проте фанатизм Ваффа та небезпека, що знову могла загрожувати з його боку, вимагали негайної реакції. Вона вдалася до афоризму з кантики Шаріату, бо знала, що Вафф покладається на подібні фрази.

— Хай судить нас Бог, а не люди.

Вафф скривився, почувши в її голосі глузливу нотку. Глянув на небокрай попереду, тоді вгору на ’топтери, що постійно їх супроводжували.

— Люди мусять виконувати Божу роботу, — пробурмотів він.

Одраде не відповіла. Вафф поринув у сумніви і тепер питав себе, чи справді ці відьми з Бене Ґессерит поділяють Велику Віру?

Її свідомість повернулася до нез’ясованих питань, Одраде подумки перебирала все, що знала про червів Ракіса. Власні спогади та Інші Пам’яті зіткали несамовитий монтаж. Перед її внутрішнім зором постали фримени у своїх накидках, на черві ще більшому, ніж цей, кожен вершник схилявся, спираючись на довгу палицю з гаком при кінці. Цей гак вбився між кільця черва, як зараз вона, тримаючись руками. Відчула вітер на щоках, край накидки, що бився їй об ноги. Ця поїздка злилася з іншими, поєднавшись у довгий знайомий ряд.

Багато часу минуло, відколи Атріди так їздили.

Може, розгадка місця їхнього призначення зосталася у Дар-ес-­­Баляті? Як це могло статися? Та було так гаряче, а її заполонили думки про те, що може статися під час цієї вилазки до пустелі. Їй забракло пильності, могла чогось і не помітити.

Як усі спільноти Ракіса, Дар-ес-Балят з початком полуденної спеки відступав від своїх країв, стискаючись усередину. Одраде згадала, як муляв їй новий дистикост, коли вона чекала в тіні будівель поблизу західної межі Дар-ес-Балята. Чекала, доки окремі ескорти не приведуть Шіану та Ваффа з безпечних домів, де вона їх розмістила.

Якою спокусливою мішенню була вона тоді. Та Сестрам потрібна була певність у слухняності Ракіса. Охорона Бене Ґессерит навмисне затрималася.

— Шайтан любить спеку, — промовила Шіана.

Ракіанці ховалися від спеки, але саме тоді з’являлися черви. Чи було це значущим фактом, поясненням причини, чого цей черв ніс їх у певному напрямку?

«Мій розум стрибає туди-сюди, наче дитячий м’ячик!»

Яке значення того, що ракіанці ховаються від сонця, тимчасом як малий тлейлаксу, Превелебна Мати та юна дикунка перетинають пустелю на спині черва? Такою була древня схема життя на Ракісі. У цьому немає нічого дивного. Хоча стародавні фримени були переважно нічними істотами. Їхні сучасні потомки більше покладалися на тінь, що захищала від найпекучіших сонячних променів.

У якій безпеці почуваються священники за своїми захисними канавами!

Кожен мешканець ракіанського міського осередку знав, що його поселення оббігає довкола канат, вода тече в затіненій темряві, струмки скеровані так, щоб живити вузькі канали, а водні випари потрапляють у вітряні пастки й використовуються знову.

«Нас захищають наші молитви», — казали вони, та добре знали, що насправді їх захищає.

«Його свята присутність, видима в пустелі».

Святий Черв.

Розділений Бог.

Одраде глянула вниз, на червові кільця попереду себе. А ось і він!

Подумала про священників серед спостерігачів у ’топтерах угорі. Як вони любили шпигувати за іншими! Відчувала, що за нею підглядають у Дар-ес-Баляті, коли вона чекала прибуття Шіани та Ваффа. Очі за високими ґратами прихованих балконів. Очі, що заглядали крізь щілини у товстих стінах. Очі, що ховалися за дзеркальним пласклом чи зазирали із затінку.

Одраде змушувала себе не зважати на небезпеки, відзначаючи перебіг часу за рухом тіні на стіні над нею: найпевніший годинник у цьому краю, де мало хто тримається іншого часу, крім сонячного.

Наростала напруга, посилена необхідністю зберігати зовнішній спокій. Нападуть? Посміють, знаючи, що вона подбала про власні застережні засоби? Наскільки розлютилися священники, коли їх змусили з’єднатися з тлейлаксу в цьому таємному тріумвіраті? Її радницям — Превелебним Матерям із Твердині — не подобалося, що вона наражалася на небезпеку, зробивши з себе приманку для священників.

«Нехай одна із нас буде приманкою!»

Одраде була твердою, як діамант: «Вони б не повірили. Підозра змусила б їх триматися осторонь. Крім того, вони, напевне, пришлють Альбертуса».

Тож Одраде чекала на дворищі Дар-ес-Балята, схованому в глибоких зеленкуватих тінях, дивлячись угору, на сонячну лінію на шестиповерховій висоті. Кожен поверх оббігали мереживні балюстради балконів, за ними ховалися рослини: зеленолисті, з яскраво-червоними, оранжевими й синіми квітами, а над усім цим — прямокутник сріблястого неба.

І приховані очі.

Якийсь рух праворуч від неї, біля широких дверей, що виходили на вулицю! Самотня постать у священничих барвах — золотій, пурпуровій та білій — вийшла на дворище. Одраде придивлялася до прибульця, шукаючи ознак того, чи не вдалося тлейлаксу розширити свій вплив, впровадивши між священників ще одного лицепляса. Та це був чоловік, священник, якого вона розпізнала: Альбертус, старійшина Дар-ес-Балята.

«Як ми й очікували».

Альбертус ішов до неї. Проминув широкий атріум, перетинав дворище. Ступав із обережною гідністю. Чи були в його поведінці небезпечні ознаки? Дасть він знак своїм таємним убивцям? Одраде глянула вгору, на яруси балконів: миготіння дрібних рухів на верхніх поверхах. Священник, що наближався до неї, був не сам.

«Та я теж не сама!»

Альбертус зупинився за два кроки від Одраде й дивився на неї, відірвавши погляд від викладеної хитромудрим чином золотої та пурпурової плитки дворища.

«У нього слабкі кості», — подумала Одраде.

Ніяк не виказала, що впізнала його. Альбертус був одним із тих, хто знав, що їхнього Преосвященника замінено двійником-лицеплясом.

Альбертус прокашлявся, глибоко, з тремтінням вдихнув.

«Слабкі кості! Слабка плоть!»

Ця думка хоч і розважила Одраде, але не зменшила її обережності. Превелебні Матері завжди звертали увагу на такі речі. Шукай слів породи. Селективна лінія предків Альбертуса містила вади, елементи, які Сестри намагалися б виправити у його потомків, якби вирішили, що це варто їхньої уваги. Звичайно, це слід обміркувати. Альбертус зійшов на владні вершини тихо, але рішуче. Слід визначити, чи вказувало це на цінний генетичний матеріал. Але Альбертусова освіта була вбогою. Ним могла керувати аколітка першого року навчання. Ракіанське священство дуже деградувало від часів давніх Рибомовок.

— Чого ви тут? — зажадала Одраде, промовляючи це водночас і як звинувачення, і як питання.

Альбертус здригнувся.

— Я приношу послання від ваших людей, Превелебна Мати.

— То викладайте його!

— Сталася невелика затримка, бо про подорож сюди відомо надто багатьом.

Такою принаймні була історія, яку вони домовилися розповісти священникам. Та на обличчі Альбертуса легко було прочитати й інше. Секрети, якими з ним поділилися, небезпечно наближалися до відкриття.

— Я майже шкодую, що не наказала вас убити, — промовила Одраде.

Альбертус зробив два великі кроки назад. Його очі спорожніли, наче він помирав просто перед нею. Одраде розпізнала реакцію. Альбертус вступив у фазу, яку годі було приховати, — страх стискав його за калитку. Він знав, що ця жахлива Превелебна Мати може знічев’я винести йому смертний вирок, а то й убити власноруч. Ніщо сказане чи зроблене ним не уникне її страшної уваги.

— Ви міркуєте, чи не слід убити мене та зруйнувати нашу Твердиню у Кіні, — звинуватила його Одраде.

Альбертус сильно затремтів.

— Навіщо ви кажете таке, Превелебна Мати? — У його голосі з’явилося зрадницьке скиглення.

— Не намагайтеся це заперечити, — промовила вона. — Цікаво, скільки ще людей може читати вас так само легко, як і я? Ви мали б зберігати таємниці. Натомість ходите всюди, носячи наші таємниці виписаними на обличчі!

Альбертус упав навколішки. Вона подумала, чи не почне він плазувати.

— Але це ж ваші люди послали мене!

— А ви не тямилися від щастя, що дістанете нагоду прийти та вирішити, чи зможете мене вбити.

— Навіщо нам…

— Мовчіть! Вам не подобається, що ми контролюємо Шіану. Ви боїтеся тлейлаксу. З ваших священничих рук забрано справи і приведено в рух речі, які вас лякають.

— Превелебна Мати! Що нам робити? Що нам робити?

— Слухатися нас! Ба більше, слухатися Шіану! Боїтеся нашої сьогоднішньої вилазки? У вас є вагоміші підстави для страху!

Вона хитнула головою у вдаваному збентеженні, знаючи, як вплине це все на бідного Альбертуса. Він скулився під тягарем її гніву.

— Підведіться! — наказала вона. — І пам’ятайте, що ви священник, мусите бути правдивим!

Альбертус схопився на ноги, але голову й далі тримав похиленою. Вона бачила, що його тіло реагує на рішення відкинути всі підступи. Яким же випробуванням мусить це бути для нього! Послух Превелебній Матері, яка так виразно читає його найпотаємніші думки, і послух своїй релігії. Він мусить протистояти найбільшому парадоксові всіх релігій:

Бог знає!

— Нічого не приховаєте від мене, нічого від Шіани й нічого від Бога, — промовила Одраде.

— Простіть мені, Превелебна Мати.

— Простити вам? Не в моїх силах прощати вам, а ви не маєте у мене цього просити. Ви священник!

Він здійняв погляд на гнівне обличчя Одраде.

Тепер парадокс цілковито його опанував. Бог, безперечно, був тут! Та зазвичай Бог був далеко, і протистояння можна відкласти. Завтра настане новий день життя. Так воно й буде. Можна дозволити собі кілька дрібних грішків, одну чи дві брехні. Лише тим часом.

А може, і більший гріх, якщо спокуса буде великою. Боги мали б поблажливіше ставитися до великих грішників. Для них настане час покаяння і спокути.

Одраде вдивлялася в Альбертуса, аналізуючи його за методом Міссіонарії Протектіви.

«Ах, Альбертусе, — подумала вона. — Зараз ти стоїш у присутності людини, яка знає все, що ти вважав секретом між тобою і твоїм богом».

Для Альбертуса теперішня ситуація не надто відрізнялася від смерті та цілковитої підлеглості остаточному суду свого бога. Це, напевне, і стало причиною підсвідомих налаштувань, через які сила волі Альбертуса цієї миті дрібно кришилася. Усі його релігійні страхи прокинулися і сконцентрувалися на Превелебній Матері.

Найсухішим своїм тоном, навіть не намагаючись переконати Альбертуса Голосом, Одраде промовила:

— Я хочу, щоб цей фарс негайно скінчився.

Альбертус спробував ковтнути. Знав, що не може брехати. Це вміння наче його й не покинуло і маячило десь оддалік, але з нього не було жодної користі. Покірно глянув на чоло Одраде, туго охоплене низько насунутим каптуром дистикоста. Заговорив ледь не пошепки:

— Превелебна Мати, єдина причина в тому, що ми почуваємося знехтуваними. Ви з тлейлаксу рушаєте до пустелі й берете з собою нашу Шіану. Обоє навчатиметеся від неї і… — Його плечі опустилися. — Навіщо ви берете тлейлаксу?

— Цього хоче Шіана, — збрехала Одраде.

Альбертус розкрив було рота й закрив, не сказавши й слова. Вона бачила, як крізь нього пропливає потік примирення.

— Ви повернетеся до своїх колег з моїм попередженням, — промовила Одраде. — Виживання Ракіса та вашого священства цілковито залежить від вашої покірності мені. Ви аж ніяк мені не заважатимете. А щодо цих дитячих інтриг проти нас — Шіана відкриє нам кожну вашу лиху думку!

Тут Альбертус її здивував. Труснув головою і тихо захихотів. Одраде вже помітила, що багато священників тішилися зі скрути, але не підозрювала, що можна знаходити радість у власних поразках.

— Ваш сміх здається мені недоречним, — сказала вона.

Альбертус знизав плечима і принаймні частково повернув на обличчя давнішу маску. Одраде бачила у нього вже кілька таких масок. Фасади! У нього були цілі верстви личин. А глибоко під цим захисним обладунком приховувався хтось, спроможний на глибші почуття, той, що так ненадовго їй відкрився. Та ці священники мали небезпечний звичай заглиблюватися у квітчасті пояснення, коли їх надто обтяжували питаннями.

«Мушу повернути того, хто спроможний на почуття», — подумала Одраде. Коли Альбертус заговорив, перебила його:

— Ні слова більше! Ви чекатимете, доки я повернуся з пустелі. Тим часом ви — мій посланець. Точно передайте моє послання — і отримаєте винагороду більшу, ніж можете собі уявити. Та як зрадите, зазнаєте мук Шайтана!

Одраде дивилася, як Альбертус тікає з дворища, згорбившись і висунувши голову вперед, наче не міг дочекатися, коли його рот достатньо наблизиться до колег, так, щоб вони могли його почути.

«Загалом пішло добре», — подумала вона. Обміркований ризик, велика небезпека для неї особисто. Вона не сумнівалася, що на балконах угорі були вбивці, які чекали сигналу Альбертуса. А тепер страх, який він поніс із собою, — це те, що Бене Ґессерит детально вивчили впродовж тисячолітніх маніпуляцій. Злісно заразний, як усяка пошесть. Сестри-вчительки називали цей страх «спрямованою істерією». Його скеровано (точніше б сказати — націлено) у серце ракіанського священства. Можна на нього покладатися, особливо за підкріплення сил, що вже приведені в дію. Священники піддадуться. Тепер слід боятися лише нечисленних і невразливих на страх єретиків.