Єретики Дюни

***

Теґ знайшов Дункана в маленькій обідній ніші поруч із блискучою кухнею не-кулі. Зупинившись у переході до ніші, Теґ пильно оглянув Дункана: вісім днів тут, і хлопець нарешті опанував особливу лють, що охопила його, коли вони ввійшли у тунель доступу до кулі.

Проминули плитку печеру, заповнену мускусним запахом ведмедя, який колись тут жив. Камені позаду барлогу не були каменями, хоча могли б обманути навіть найхитромудріші дослідження. Невеликий виступ у кам’яній стіні пересувався, якщо знати таємний код чи випадково наткнутися на нього. Цей круговий рух відкривав усю задню стіну печери.

Коли вони щільно закрили портал позаду себе, автоматично спалахнуло світло. Стіни і стеля тунелю доступу були оздоб­лені Харконненівськими грифонами. Перед враженим Теґом постав образ молодого Патріна, коли той уперше потрапив до цього місця (Шок! Благоговіння! Захват!), і він не помітив реакції Дункана, аж доки в замкнутому просторі не пролунало низьке гарчання.

Дункан стояв і гарчав (це був майже стогін), кулаки стиснуті, зір втуплений у Харконненівських грифів уздовж правої стіни. На його обличчі змагалися лють та збентеження. Він здійняв обидва кулаки і вдарив ними у вирізану на стіні фігуру, розбивши руки до крові.

— Прокляття їм до найглибших пекельних ям! — гукнув він.

Дивно зрілий прокльон як для таких юних уст.

У мить, коли злетіли ці слова, на Дункана найшло нестримне дрижання. Люцілла охопила його рукою і гладила по шиї: заспокійливо, майже чуттєво, доки дрижання не припинилося.

— Чому я це зробив? — прошепотів Дункан.

— Довідаєшся, коли повернеться твоя первісна пам’ять, — промовила вона.

— Харконнени, — шепнув Дункан, до його обличчя приплинула кров. Глянув на Люціллу. — Чому я так їх ненавиджу?

— Словами цього не поясниш, — відповіла вона. — Тобі доведеться почекати на спогади.

— Я не хочу спогадів! — Дункан налякано глянув на Теґа. — Так! Так, я їх хочу.

Зараз, дивлячись на Теґа з обідньої ніші не-кулі, Дункан, вочевидь, оживив цю мить у пам’яті.

— Коли, башаре?

— Скоро.

Теґ озирнувся довкола. Дункан сидів за самоочисним столом, перед ним стояла чашка коричневої рідини. Теґ пізнав запах: один із меланжевовмісних продуктів із нуль-ентропійних контейнерів. Ці контейнери були скарбницею екзотичної їжі, одягу, зброї та інших артефактів — музей, вартість якого годі обчислити. Усе в кулі покривав тонкий шар пилу, але речі, які там зберігалися, були неушкодженими. До складу всіх харчів входив меланж, не на такому рівні, щоб викликати залежність, хіба що в ненажери, а все ж помітному. Навіть консервовані фрукти посипано прянощами.

Коричнева рідина в чашці Дункана належала до продуктів, які Люцілла спробувала й визнала придатними для підтримання життя. Теґ не знав достеменно, як Превелебна Мати це визначила, але його рідна мати теж таке вміла. Раз скуштувала — і знала склад їжі чи напою.

Погляд, кинутий на декоративний годинник, що висів на стіні закритого кінця ніші, сповістив Теґові, що вже пізніше, ніж він думав. Ось-ось настане третя година після їхнього умовного полудня. Дункан мав іще перебувати в багато обладнаній тренувальній залі, але обидва знали, що Люцілла вибралася на верхній поверх кулі, а Теґ розгледів у цьому шанс непомітно порозмовляти вдвох.

Посунувши крісло, Теґ сів по той бік столу.

— Ненавиджу ці годинники! — промовив Дункан.

— Ти все тут ненавидиш, — сказав Теґ, але знову зиркнув на годинник. Це був черговий антикваріат: круглий циферблат із двома аналоговими стрілками й цифровим покажчиком секунд. Дві стрілки були у вигляді двох оголено-пріапічних людських постатей: більша — чоловік із величезним фалосом, менша — жінка з широко розведеними ногами. Щоразу, коли стрілки зустрічалися, чоловік начебто проникав усередину жінки.

— Гидота, — погодився Теґ. Вказав на Дунканів напій. — А це тобі смакує?

— Усе гаразд, сер. Люцілла каже, що я маю пити це після тренування.

— Мати готувала мені схожий напій після тяжких вправ, — сказав Теґ. Схилився і втягнув носом повітря, згадавши післясмак, насичений меланж у ніздрях.

— Сер, чи довго ми тут залишатимемося? — спитав Дункан.

— Доки нас не знайдуть ті люди, що треба. Або доки не впевнимося, що нас не знайдуть.

— Але… ми ж тут відрізані від усього, звідки нам знати?

— Коли я вирішу, що настав час, візьму життєсховне покривало й почну зовнішню сторожу.

— Ненавиджу це місце!

— Очевидно. Та хіба ж ти не навчився терплячості?

Дункан скривився.

— Сер, чому ви не дозволяєте мені зостатися наодинці з Люціллою?

Теґ, який саме видихав, коли Дункан говорив, на мить зав­мер, тоді закінчив видих. Та знав, що хлопець це помітив. Якщо збагнув Дункан, то неодмінно знає й Люцілла!

— Не думаю, щоб Люцілла знала, що ви робите, сер, — продовжив Дункан, — але це стає доволі помітним. — Він озирнувся довкола. — Якби це місце не привертало так сильно її уваги… Куди це вона подалася?

— Думаю, до бібліотеки.

— Бібліотека!

— Я згоден, що це примітивно, але й дуже цікаво. — Теґ глянув угору, на звивистий орнамент, що оббігав стелю сусідньої кухні. Настала вирішальна мить. Годі розраховувати на те, що Люцілла ще довго зостанеться неуважною. Але Теґ поділяв її зацікавленість. Легко загубитися у всіх цих чудесах. Увесь комплекс не-кулі діаметром близько двохсот метрів був археологічною знахідкою, що зосталася неторканою з Тиранових часів.

Коли Люцілла про це говорила, її голос ставав хрипким і переходив у шепіт.

— Тиран, безперечно, мусив знати про це місце.

Цей здогад негайно заволодів ментатською свідомістю Теґа. «Чому Тиран дозволив родині Харконненів згайнувати стільки того, що зосталося від їхнього багатства, на таку справу? Можливо, саме з цієї причини — щоб вичерпати їх досуха».

Вартість хабарів та плати Гільдії за перевезення іксіанських виробів мусила бути астрономічною.

— Може, Тиран знав, що одного дня нам знадобиться це місце? — спитала Люцілла.

Теґ погодився, що годі заперечити потугу передзнання, яке так часто демонстрував Лето ІІ.

Дивлячись на Дункана, що сидів навпроти, Теґ відчув, як йому підіймаються волоски на карку. Було щось несамовите в цій криївці Харконненів, наче тут міг перебувати сам Тиран. Що сталося з Харконненами, які збудували кулю? Теґ і Люцілла не знайшли жодної вказівки, чому її покинули.

Ніхто з них не міг мандрувати не-кулею, не зазнаючи гострого відчуття історії. Теґа постійно дезорієнтували питання, на які не було відповіді.

Люцілла теж прокоментувала це.

— Куди вони поділися? В моїх Інших Пам’ятях немає найменшої вказівки на це.

— Може, Тиран виманив їх і повбивав?

— Я повертаюся до бібліотеки. Можливо, сьогодні щось знайду.

У перші два дні їхнього перебування тут Теґ і Люцілла ретельно оглянули кулю. Дункан, мовчазний і понурий, тягався за ними, наче боявся зостатися сам. Кожне нове відкриття викликало в них захоплення чи шок.

Уздовж стіни поблизу центру кулі були скелети, збережені за прозорим пласклом, усього двадцять один. Макабричні спостерігачі за всіма, хто проходив до машинних залів і нуль-ентропійних контейнерів.

Патрін попередив Теґа про скелети. Під час однієї з перших юнацьких екскурсій до кулі Патрін знайшов записи. У них розповідалося, що мертві були майстрами-будівничими, які звели цю споруду. Усіх їх убили Харконнени, щоб зберегти таємницю.

Загалом куля була визначним витвором, замкнутим тілом, відтятим від Часу, запечатаним від усього зовнішнього. Після всіх цих тисячоліть її бездоганні механізми досі творили міметичну проєкцію, яку навіть найсучасніші інструменти неспроможні були відрізнити від тла — землі та каменю.

— Сестринство мусить здобути це місце неторканим! — наполягала Люцілла. — Це скарбниця! Тут збережено навіть сімейні родоводи!

Та це не все, що зберігали тут Харконнени. Теґ постійно відчував, як відштовхують його начебто витончені, а водночас вульгарні речі всередині кулі. Як той годинник! Одяг, інструменти для підтримання роботи довколишньої апаратури, а також для освіти та задоволення — усе це було позначене афішованою і недбалою Харконненівською певністю у своїй вищості над усіма іншими людьми та стандартами.

Теґ ще раз подумав про молодого Патріна. Був, імовірно, не старшим за гхолу, коли потрапив у це місце. Що змусило Патріна стільки років тримати свою знахідку в таємниці навіть від дружини? Патрін ніколи не пояснював причин, але Теґ дійшов власних висновків. Нещасливе дитинство. Потреба мати своє таємне місце. Друзі, які були не друзями, а людьми, готовими глузувати з нього. Ніхто з цих компаньйонів не міг розділити з ним такого чуда. Воно належало тільки йому! Це було щось більше, ніж місце самотньої безпеки. Це був приватний Патрінів знак перемоги.

«Я провів тут багато щасливих годин, башаре. Усе й досі працює. Записи древні, але чудові, якщо опануєш діалект. У цьому місці багато знань. Але ти все зрозумієш, діставшись туди. Зрозумієш речі, про які я ніколи тобі не казав».

У древній тренувальній залі лишилися сліди того, що Патрін часто її використовував. Теґ розпізнав, що він змінив кодування зброї на деяких автоматах. Лічильники часу засвідчували години катування м’язів складними вправами. Ця куля пояснювала здібності Патріна, які Теґ завжди вважав такими незвичайними. Тут він шліфував природні таланти.

Автоматика не-кулі взагалі була особливою.

Більшість цих автоматів порушувала древні заборони на подібні пристрої. До того ж деякі з них спроєктовано для задоволень, що підтверджували найобурливіші історії, які Теґ чув про Харконненів. Біль як задоволення! На свій лад, це пояснювало непохитну моральність, винесену Патріном із Гамму.

Відраза творила власні схеми.

Дункан відпив глибокий ковток і глянув на Теґа з-над вінця чашки.

— Чого ти прийшов сюди сам, адже я просив тебе завершити останній комплекс вправ? — спитав Теґ.

— Вправи не мали сенсу. — Дункан поставив чашку на стіл.

«Ну, Таразо, ти помилялася, — подумав Теґ. — Він рвонув у повну незалежність раніше, ніж ти передбачала».

А ще Дункан перестав вживати звертання «сер» стосовно башара.

— Не слухаєшся мене?

— Не зовсім.

— То що саме ти робиш?

— Я мушу знати!

— Не надто мене любитимеш, коли знатимеш.

Дункан здивовано глянув.

— Сер?

Ах, «сер» повернувся.

— Я готував тебе до дуже інтенсивного болю певного роду, — промовив Теґ. — Це необхідно пройти, перш ніж ми зможемо відновити твою первісну пам’ять.

— Болю, сер?

— Не знаємо іншого способу повернути оригінального Дункана Айдаго, який помер.

— Сер, якщо ви зможете це зробити, я буду тільки вдячний.

— Так ти кажеш. Але можеш убачати в мені тільки ще один бич у руках тих, хто повернув тебе до життя.

— Хіба ж не краще знати, сер?

Теґ провів тильним боком долоні по губах.

— Якщо ти мене зненавидиш… не можу сказати, що я тебе у цьому звинувачуватиму.

— Сер, як би ви почувалися на моєму місці? — Поза Дункана, тон його голосу, вираз обличчя — усе вказувало на тремтливу розгубленість.

«Досі все йде добре», — подумав Теґ. Процедурні етапи складено з точністю, яка вимагала ретельної інтерпретації кожної відповіді гхоли. Зараз Дункана переповнювала невпевненість. Він хотів чогось і боявся цього.

— Я лише твій учитель, а не батько, — промовив Теґ.

Почувши суворий тон, Дункан здригнувся.

— Хіба ж ви мені не друг?

— Це вулиця з двостороннім рухом. Оригінальному Дункану Айдаго доведеться самому на це відповісти.

Очі Дункана затуманилися.

— Я пам’ятатиму це місце, Твердиню, Шванг’ю і…

— Усе. Якийсь час проходитимеш крізь стадію пам’яті подвійного бачення, але всі твої спогади збережуться.

Коли Дункан заговорив, на юному обличчі з’явився цинічний вираз.

— То ми з вами станемо товаришами.

Вклавши в голос усю владність башара, Теґ відповів, точно виконуючи інструкцію пробудження:

— Я не надто зацікавлений у тому, щоб стати твоїм товаришем. — Чіпким поглядом впився Дунканові в обличчя. — Одного дня ти можеш стати башаром. Думаю, маєш усі передумови для цього. Але я тоді давно вже помру.

— Ви товаришуєте лише з башарами?

— Патрін був моїм товаришем, а він так і не піднявся вище командира чоти.

Дункан глянув у свою порожню чашку, затим знову на Теґа.

— Чого б вам не взяти чогось випити? Ви теж тяжко напрацювалися.

Проникливе питання. Не варто недооцінювати цього юнака. Він знає, що спільне споживання їжі — один із найстаріших ритуалів творення зв’язку.

— Мені досить запаху твого напою, — відповів Теґ. — Давні спогади. Зараз я їх не потребую.

— То чого ж ви сюди спустилися?

От вони і з’явилися в молодому голосі — надія та страх. Він бажав, щоб Теґ сказав щось конкретне.

— Я хотів ретельно перевірити, як далеко завели тебе вправи, — сказав Теґ. — Мусив сюди спуститися і глянути на тебе.

— Навіщо так ретельно?

Надія і страх! Настав час точно перевести фокус.

— Досі я ніколи не тренував гхол.

Гхола. Це слово зависло між ними, зависло в кухонних запахах, яких фільтри кулі не усунули з повітря. Гхола! Приправлене гострим запахом прянощів, що струменів із порожньої Дунканової чашки.

Дункан нахилився вперед, не кажучи ні слова, з нетерплячим виразом обличчя. Теґові спало на думку спостереження Люцілли: «він знає, як використовувати мовчання».

Коли стало очевидним, що Теґ не розвине цього простого твердження, Дункан розчаровано відхилився назад. Лівий куточок його губ опустився — похмурий болісний вираз. Усе змушувало його зосередитися внутрішньо, як і варто було.

— Ти спустився сюди не для того, щоб побути наодинці, — промовив Теґ. — Ти прийшов сюди, щоб сховатися. Ховаєшся й далі, думаючи, що ніхто тебе не знайде.

Дункан затулив рот долонею. Це був сигнальний жест, якого чекав Теґ. Інструкції на цю мить були ясними. «Гхола хоче пробудити первісну пам’ять і вкрай цього боїться. Це найбільший бар’єр, який ти мусиш проламати».

— Прибери руку від рота! — наказав Теґ.

Дункан опустив руку, наче обпікшись. Дивився на Теґа, ніби піймана в пастку тварина.

«Кажи правду, — перестерігали Теґові інструкції. — У цю мить усі чуття палатимуть, і гхола загляне тобі в серце».

— Хочу, щоб ти знав, — сказав Теґ, — те, що наказало мені зробити з тобою Сестринство, викликає у мене огиду.

Дункан, здавалося, замкнувся в собі.

— Що вам наказали зробити зі мною?

— Вміння, які мені наказали передати, містять прогалини.

— П-прогалини?

— У певній частині цього всебічного вишколу, інтелектуальній частині. З цього погляду ти дійшов до рівня командира полку.

— Вище, ніж Патрін?

— Чого б тобі бути вищим за Патріна?

— Він же був вашим товаришем?

— Так.

— Ви сказали, що він ніколи не займав позицій, вищих за командира чоти!

— Патрін був цілком здатним узяти під командування всю багатопланетну армію. Він був чародієм тактики, я часто користався його мудрістю.

— Але ж ви казали, що він ніколи…

— То був його вибір. Низький ранг давав йому змогу не виділятися з людського загалу, ми обидва часто до цього вдавалися.

— Командир полку? — Голос Дункана був ледь гучнішим за шепіт. Він втупився у поверхню столу.

— Ти маєш інтелектуальне поняття про цю функцію, дещо безладне, але з досвідом це зазвичай згладжується. Твої вміння зі зброєю якнайкращі для твого віку.

Усе ще не дивлячись на Теґа, Дункан спитав:

— Якого мого віку… сер?

Точнісінько так, як попереджали інструкції: «Гхола танцюватиме довкола центральної теми: “Який мій вік?” Скільки років гхолі».

Холодним докірливим тоном Теґ сказав:

— Якщо хочеш знати свій гхолівський вік, чому не спитаєш прямо?

— Я… який мій вік, сер?

У молодому голосі було стільки муки, що Теґ відчув сльози в куточках очей. Про це його теж попереджали: «Не виявляй надміру співчуття!» Він приховав цей наплив, прокашлюючись. Сказав:

— На це питання можеш відповісти лише ти сам.

Інструкції були однозначними: «Зверни все це на нього самого! Підтримуй його у стані самозосередження! Емоційний біль так само важливий для цього процесу, як і фізичний».

Глибоке зітхання струснуло Дунканом. Він міцно заплющив очі. Коли тільки Теґ сів за стіл, Дункан подумав: «Настала ця мить? Це зараз?» Але звинувачення в тоні Теґа, ці словесні атаки були геть несподіваними. А тепер голос Теґа звучав так, наче він ставиться до Дункана протекційно.

«Він ставиться до мене протекційно!»

Усередині Дункана наростав цинічний гнів. Невже Теґ вважає його дурником, якого можна обманути найпоширенішими командирськими штучками? Самим тоном голосу та поведінкою можна підпорядкувати собі волю іншої особи. Та Дункан відчув у цій протекційності ще щось: стрижень із пласталі, який годі зламати. Цілісність… мета. А ще Дункан помітив ті Теґові сльози і як він намагався їх приховати.

Розплющивши очі і прямо дивлячись на Теґа, Дункан сказав:

— Не хочу бути зухвалим, невдячним чи грубим, сер. Але я більше не можу обходитися без відповіді.

Теґові інструкції були ясними: «Ти знатимеш, коли гхола сягне кульмінаційної точки розпачу. Жоден гхола не намагатиметься це приховати. Це невід’ємна риса їхньої психіки. Розпізнаєш цю мить із його голосу та пози».

Дункан майже сягнув критичної точки. Зараз від Теґа вимагалося мовчання. Слід змусити Дункана ставити власні питання і обирати власний курс.

— Ви знаєте, що колись я думав про вбивство Шванг’ю, — промовив Дункан.

Теґ розкрив було рота й відразу закрив, не видавши й звуку. Мовчання! Але хлопець був серйозним!

— Я її боявся, — продовжив Дункан. — А я не люблю боятися. — Він опустив погляд. — Як колись ви мені сказали, ми ненавидимо лише те, що для нас справді небезпечне.

«Він підходитиме до цього й відступатиме, підходитиме й відступатиме. Почекай, доки він не шубовсне в це з го­ловою».

— Вас я не ненавиджу, — сказав Дункан, знову глянувши на Теґа. — Мені не сподобалося, коли ви назвали мене гхолою просто в обличчя. Та Люцілла має рацію: ніколи не варто ображатися на правду, навіть якщо вона болісна.

Теґ провів рукою по губах. Його переповнювало прагнення заговорити, та ще не настала мить занурення.

— Вас не дивує, що я обмірковував убивство Шванг’ю? — спитав Дункан.

Теґ тримався незворушно. Навіть порух головою міг бути сприйнятий за відповідь.

— Я думав підсипати їй щось до напою, — вів далі Дункан. — Та це шлях боягуза, а я не боягуз. Хай там хто я, але не боягуз.

Теґ зберігав цілковите мовчання.

— Думаю, вам насправді не байдуже, що зі мною станеться, башаре, — сказав Дункан. — Та ви маєте рацію: ми ніколи не будемо товаришами. Я перевершу вас, якщо виживу. Тоді… буде надто пізно, щоб ми стали товаришами. Ви казали правду.

Теґ не зумів стримати зітхання, що прийшло до нього з ментатським усвідомленням: годі не помітити ознак сили цього гхоли. Зовсім недавно, можливо, саме в цій ніші, просто зараз юнак перестав бути юнаком, ставши мужчиною. Усвідомлення цього засмутило Теґа. Усе відбулося так швидко! Не було жодного нормального дорослішання між цими стадіями.

— Люцілла насправді не так дбає про те, що зі мною станеться, як ви, — говорив Дункан. — Вона просто виконує накази тієї Матері Настоятельки Тарази.

«Ще ні!» — перестеріг сам себе Теґ. Зволожив губи, провів­ши по них кінчиком язика.

— Ви заважали наказам Люцілли, — сказав Дункан. — А що вона мала зі мною зробити?

Мить настала.

— Як ти думаєш, що вона мала з тобою зробити? — запитав Теґ.

— Я не знаю!

— Справжній Дункан Айдаго знав би.

— Ви знаєте! Чого не хочете сказати?

— Я маю лише повернути тобі первісну пам’ять.

— То зробіть це!

— Тільки ти сам можеш це зробити.

— Я не знаю як!

Теґ пересунувся на краєчок крісла, але не заговорив. Точка занурення? Відчував, що в розпачі Дункана чогось бракує.

— Знаєте, що я можу читати з губ, сер, — промовив Дункан. — Якось я піднявся на спостережну вежу. Побачив, як унизу розмовляють Люцілла та Шванг’ю. Шванг’ю сказала: «Не має значення, що він такий молодий! Ти дістала накази».

Знову повернувшись до напруженого мовчання, Теґ глянув на Дункана. Так схоже на Дункана: потай обходити Твердиню, шпигувати, шукати відомостей. А зараз він діяв так само, тримаючись своєї пам’ятесхеми. Не усвідомлював, що й далі шпигує і шукає… але на інший лад.

— Не думаю, що вона мала вбити мене, — сказав Дункан. — Та ви знаєте, що вона мала робити, бо ви їй заважали. — Дункан гримнув кулаком об стіл. — Відповідайте, бодай ви прокляті!

Ах, повний відчай!

— Можу сказати лише таке: те, що вона збирається зробити, суперечить моїм наказам. Сама Тараза веліла мені зміцнити тебе й захистити від кривди.

— Та ви сказали, що мій вишкіл мав… мав прогалини.

— Це необхідно. Так зробили, щоб підготувати тебе до повернення первісної пам’яті.

— Що я маю зробити?

— Ти вже знаєш.

— Кажу вам, не знаю! Прошу, навчіть мене!

— Ти робиш багато того, чого тебе не вчили. Хіба я вчив тебе непослуху?

— Прошу, допоможіть мені! — Це був розпачливий лемент.

Теґ змусив себе до холодної відстороненості.

— А що, по-твоєму, я роблю, бодай йому біс?

Дункан стиснув обидва кулаки і грюкнув ними об стіл, аж затанцювала його чашка. Глянув на Теґа. Зненацька на обличчі Дункана з’явився дивний вираз — щось чіпке в очах.

— Хто ти? — прошепотів Дункан.

Ключове питання!

Теґів голос наче шмагнув батогом беззахисну жертву.

— Як гадаєш, хто я?

Вираз абсолютного розпачу викривив риси Дункана. Йому насилу вдалося вистогнати:

— Ти… ти…

— Дункане! Припини ці дурниці! — Теґ стрімко схопився на ноги та глянув униз із вдаваною люттю.

— Ти…

Теґова правиця вистрелила швидкою дугою. Відкрита долоня ляснула Дункана по щоці.

— Як ти смієш не підкорятися мені? — Рвонулася ліва рука, черговий ляпас. — Як ти смієш?

Дункан відреагував так блискавично, що Теґа наче вдарило струмом. Яка швидкість! Хоча Дунканова атака складалася з різних елементів, вони злилися в один неперервний потік: стрибок угору, обидві ноги на кріслі, розгойдування крісла, використання цього руху для рубаного удару правою рукою вниз по вразливих плечових нервах Теґа.

Керуючись завченим інстинктом, Теґ відстрибнув убік і змахнув лівою ногою над столом, цілячись Дунканові в промежину. Влучив, але йому не вдалося уникнути відплати. Основою долоні Дункан завдав удару по маховій нозі Теґа. Нога як задерев’яніла.

Дункан розтягся на столі. Попри те, що копняк відібрав у нього владу над власним тілом, він намагався відповзти назад. Теґ сперся лівою рукою об стіл, а правою рубнув Дункана по основі хребта, по зв’язці, навмисне ослабленій вправами кількох останніх днів.

Паралізований болем, що прошив його тіло, Дункан застогнав. Хтось інший уже лежав би нерухомо та зойкав, проте Дункан лише застогнав і продовжив атаку, намагаючись ухопити Теґа.

Теґ, безжальний з миттєвої необхідності, завдавав своїй жертві дедалі більшого болю, спершу впевнившись, що під час найбільшої муки Дункан бачить обличчя напасника.

«Дивись йому в очі», — перестерігали інструкції. А Беллонда, підкріплюючи цю процедуру, попереджала: «Його очі дивитимуться крізь тебе, але він назве тебе Лето».

Значно пізніше Теґові складно було згадати всі деталі свого послуху процедурі пробудження. Він знав, що діяв згідно з коман­дами, але його пам’ять відступила, давши тілові волю виконувати накази. На подив, ця підступна пам’ять ухопилася за інший акт непослуху: Кербольський Бунт. Він досяг тоді середнього віку, але був уже башаром із грізною репутацією. Одягнув свій найкращий однострій без медалей (це був тонкий натяк) і постав у палючій полуденній спеці на зораному битвою Кербольському полі. Повністю беззбройний, загородив дорогу бунтівникам, що сунули на нього.

Багато бунтівників завдячувало йому життям. Більшість із них колись служила йому з найглибшою вірністю. Але тепер їх охопив насильницький непослух. Теґова присутність на їхньому шляху казала напасникам: «Не носитиму медалей, які розповідають, що я вчинив для вас, коли ми були товаришами. Не покажу нічим, що я один із вас. Маю лише однострій, з якого видно, що я й досі башар. Убийте мене, якщо так далеко зайде ваш непослух».

Тоді більшість напасників кинула зброю і пішла вперед, частина їхніх командирів схилила коліна перед своїм давнім башаром, а він запротестував: «Ви ніколи не мусили кланятися мені чи ставати навколішки! Ваші нові лідери навчили вас поганих звичаїв».

Пізніше сказав бунтівникам, що вважає справедливими деякі їхні скарги. На Керболі були недобрі зловживання. Але й перестеріг їх: «Однією з найнебезпечніших речей у Всесвіті є невігласи зі справжньою причиною для скарг. Та куди небезпечнішим є поінформоване й інтелігентне суспільство з причиною для скарг. Не можете й уявити собі злодіянь, на які спроможний мстивий розум. Тиран здавався б доброзичливим батьком порівняно з тим, що ви ледь не накоїли!»

Це, звичайно, було правдою, але в контексті Бене Ґессерит, і не надто допомагало зробити з Дунканом Айдаго те, що було наказано: завдати психічної та фізичної муки майже беззахисній жертві.

Найлегше було згадати вираз Дунканових очей. Вони не змінювали фокуса, а дивилися Теґові просто в обличчя, навіть у мить фінального пронизливого крику.

— Прокляття, Лето! Що ти робиш?

«Він назвав мене Лето».

Теґ, кульгаючи, відступив на два кроки. По лівій нозі наче повзли мурашки, вона боліла в місці удару Дункана. Теґ зрозумів, що ледь дихає і що його резерви вичерпані. Був надто старим для подібних зусиль, а через те, що зробив щойно, почувався брудним. Але процедура пробудження була міцно закарбована в його свідомості. Знав, що колись гхол пробуджували, вдаючись до підсвідомого кондиціонування — змушували вбити того, кого вони любили. Психіка гхоли, розтрощена й змушена до повторного об’єднання, назавжди зоставалася пошрамованою. Ця нова техніка залишала шрами на людині, що вела процес.

Повільно, переборюючи лемент мускулів і нервів, приголом­шених мукою, Дункан відсунувся назад, сповз зі стола і став, спершись на крісло, тремтячи і вдивляючись у Теґа.

Теґові інструкції наказували: «Мусиш стояти дуже тихо. Не рухайся. Хай надивиться на тебе вдосталь».

Теґ стояв непорушно, як його проінструктовано. Спогад про Кербольський Бунт покинув його думки: він знав, що зробив тоді і що тепер. На якийсь лад, ці два часи були схожими. Він не казав тоді бунтівникам абсолютних істин (якщо такі існують); досить було повернути їх назад до загорожі. Біль та його передбачувані наслідки: «Це все для твого ж блага».

Чи справді є благом те, що вони зробили з цим гхолою Дунканом Айдаго?

Теґ намагався здогадатися, що діється зараз у Дункановій свідомості. Йому виклали все, що було відомо про ці хвилини, та він бачив, що словами це не передати. В очах і обличчі Дункана читалися численні ознаки внутрішнього сум’яття — потворне викривлення губ і щік, погляд, спрямований то в один бік, то в інший.

Повільно, ніжно у своїй повільності, обличчя Дункана розслабилося. Його тіло постійно здригалося. Відчував пульсування власного тіла як щось відокремлене, муку та пронизливий біль, пережиті кимось іншим. Та він був тут, у цій теперішній миті — хай чим би це було й коли. Зненацька він почувся не на своєму місці в цьому тілі. Воно надто молоде, не пасує до його передгхолівського існування. Метання та вирування свідомості повністю заполонили його зсередини.

Теґові інструктори казали: «Він накладе гхолівські фільтри на догхолівські спогади. Частина його первісних спогадів наплине відразу, наче повінь. Інші повертатимуться повільніше. Але вони не зіллються, доки він не згадає миті своєї смерті». Беллонда виклала Теґу подробиці цього фатального моменту.

— Сардаукари, — прошепотів Дункан. Озирнувся довкола, пробіг очима по Харконненівських символах, яких повно було в не-кулі. — Імператорські штурмові війська, перевдягнені в Харконненівські мундири. Якими ж ненависними мали бути їм ті мундири!

Теґ мовчки дивився.

— Вони мене вбили, — промовив Дункан. Це було цілковито спокійне, беземоційне твердження, і тому від нього ще дужче обсипало морозом. Тілом Дункана пробігло сильне тремтіння, тоді припинилося. — Їх було не менш як дюжина в тому маленькому приміщенні. — Він прямо глянув на Теґа. — Один із них розрубав мене, як м’ясний тесак. Розполовинив мені голову. — Він завагався, його горло конвульсивно сковтувало. Не зводив погляду з Теґа. — Я виграв для Пола достатньо часу для втечі?

«Відповідай на всі його питання правдиво».

— Він утік.

Вони дісталися миті випробування. Звідки тлейлаксу взяли клітини Айдаго? Тести Сестринства підтвердили їхню оригінальність, та зоставалися підозри. Тлейлаксу вклали у цього гхолу щось своє. Його спогади можуть виявитися цінною вказівкою.

— Але Харконнени… — розпочав Дункан. Тут його спогади Твердині зчепилися з первісними. — О так! О так! — Ним струснув шалений сміх. Послав давно мертвому барону Владіміру ревіння на знак перемоги. — Я відплатив тобі, бароне! Відплатив за всіх, кого ти знищив!

— Пам’ятаєш Твердиню і те, чого ми тебе навчали? — спитав Теґ.

На чолі Дункана з’явилися глибокі зморшки здивування. Емоційний біль змагався в ньому з фізичним. Кивнув у відповідь на Теґове питання. Було два життя: одне відгороджене аксолотлевими резервуарами, а друге… друге… Дункан почувався неповним. Щось усередині нього зоставалося придушеним. Пробудження не завершилося. Він сердито глянув на Теґа. Що ще? Теґ був жорстоким. Це необхідна жорстокість? Саме так слід відновлювати гхолу?

— Я… — Дункан хитав головою з боку в бік, наче велика поранена тварина перед мисливцем.

— Маєш усі свої спогади? — наполягав Теґ.

— Усі? О так. Пам’ятаю Гамму, коли вона була Ґ’єді Прайм, — насичена, просякнута кров’ю пекельна діра Імперії! Та справді, башаре. Я був твоїм сумлінним учнем. Командир полку! — Він знову засміявся, відкинувши голову назад. Дивно доросла поза для цього юного тіла.

Теґа раптом охопило розслаблення, що принесло глибоке задоволення, куди глибше, ніж просто полегша. Усе відбулося так, як йому казали.

— Ти мене ненавидиш? — спитав він.

— Ненавиджу? Хіба ж я не казав, що буду тобі вдячним?

Зненацька Дункан здійняв руки і глянув на них. Перевів погляд униз, на своє юначе тіло. Пробурмотів:

— Яка спокуса, — опустив руки, зосередився на Теґовому обличчі, прослідковуючи ідентичні риси.

— Атріди, — сказав він. — Прокляття, які ви всі схожі!

— Не всі, — відповів Теґ.

— Я не про зовнішній вигляд, башаре. — Його очі розосере­дилися. — Я питав про свій вік. — Настала довга тиша, тоді: — Підземні боги! Скільки часу минуло!

Теґ промовив те, що значилося в інструкціях:

— Сестринство тебе потребує.

— У цьому незрілому тілі? Що я маю зробити?

— Я справді не знаю, Дункане. Тіло дозріє, і думаю, що Превелебна Мати пояснить тобі все.

— Люцілла?

Дункан несподівано глянув угору, на оздоблену стелю, тоді перевів погляд на нішу та бароковий годинник. Згадав, що дістався сюди з Теґом і Люціллою. Це місце було таким самим, але й іншим.

— Харконнени, — прошепотів він. — Знаєш, скількох із моєї сім’ї Харконнени катували і вбили?

— Одна з Таразиних архівісток передала мені звіт.

— Звіт? Думаєш, це можна передати словами?

— Ні. Але це все, що я можу відповісти на твоє питання.

— Прокляття, башаре! Чого ви, Атріди, завжди мусите бути такими правдомовними й чесними?

— Думаю, це в нас природжене.

— Так і є. — Це був голос Люцілли, він долинув з-за Теґа.

Теґ не обернувся. Що вона чула? Чи довго там була?

Люцілла стала поруч із Теґом, але її увага була зосере­джена на Дунканові.

— Бачу, ти зробив це, Майлсе.

— Це буквальні розпорядження Тарази.

— Ти виявився дуже хитрим, Майлсе, — зауважила вона. — Куди хитрішим, ніж я здогадувалася. Твою матір слід було суворо покарати за те, чого вона тебе навчила.

— Ах, Люцілла-спокусниця, — промовив Дункан. Глянув на Теґа, знову зосередився на Люціллі. — Так, тепер можу відповісти на своє друге питання — що вона мала зі мною зробити.

— Вони звуться імпринтерками, — сказав Теґ.

— Майлсе, — заговорила Люцілла, — якщо ти ускладнив моє завдання настільки, що я не зможу виконати віддані мені накази, то я спечу тебе на рожні.

Її голос був таким беземоційним, що Теґа пройняло дрижанням. Знав, що ця погроза метафорична, але її наслідки цілком реальні.

— Каральна учта, — прокоментував Дункан. — Як мило!

Теґ звернувся до Дункана:

— Дункане, у тому, що ми з тобою зробили, немає нічого романтичного. Я допомагав Бене Ґессерит не в одному завданні, яке змушувало мене почуватися брудним, та ніколи не почувався бруднішим, ніж зараз.

— Тихо, — наказала Люцілла. У цій команді була вся сила Голосу.

Теґ дозволив цьому наказові пропливти крізь нього і витекти назовні, як навчала його мати, тоді заговорив:

— Ті з нас, хто по-справжньому вірний Сестринству, мають єдину турботу: виживання Бене Ґессерит. Не виживання певної особистості, а самого Сестринства. Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства.

— Прокляття твоїй матері, Майлсе! — Насправді Люцілла зробила йому комплімент, не стримавши своєї люті.

Дункан глянув на Люціллу. Ким вона була? Люцілла? Відчув, що його спогади розворушилися самі собою. Люцілла була іншою особою… геть іншою, а все ж… фрагменти й часточки були такими ж. Її голос. Її риси. Зненацька він знову побачив жіноче обличчя, що з’явилося йому колись на стіні Твердині.

«Дункане, мій любий Дункане».

Сльози потекли Дункану з очей. Його рідна мати — ще одна жертва Харконненів. Катована… і хтозна, що ще? «Любий Дункан» ніколи більше її не побачив.

— Боги, хотів би я мати одного з них, щоб убити просто зараз, — простогнав Дункан.

Знову зосередився на Люціллі. Через сльози її риси розпливлися, і це полегшило порівняння. Обличчя Люцілли злилося з обличчям леді Джессіки, коханої Лето Атріда. Дункан глянув на Теґа, тоді знову на Люціллу. Змахнув цим порухом сльози з очей. Обличчя зі спогадів розчинилися в обличчі справжньої Люцілли, що стояла перед ним. Схожа… та не та сама. І ніколи такою не буде.

Імпринтерка.

Він розгадав, що це означає. Чисте шаленство Дункана Айдаго здійнялося в ньому.

— Це моє дитя хочеш ти мати у своєму лоні, імпринтерко? Знаю, що вас недаремно називають матерями.

Холодним голосом Люцілла відповіла:

— Поговоримо про це іншим разом.

— Поговоримо про це в належному місці, — промовив Дункан. — Можливо, я заспіваю тобі пісню. Не так добре, як зробив би це старий Ґурні Галлек, але досить добре, щоб приготувати нас до постільних розваг.

— Ти вважаєш це кумедним? — спитала вона.

— Кумедним? Ні, та мені пригадався Ґурні. Скажи, башаре, його ви теж повернули з мертвих?

— Наскільки я знаю, ні, — відповів Теґ.

— Ах, то був співучий чоловік, — промовив Дункан. — Міг тебе вбити, співаючи, а при тому не помилитися в жодній ноті.

Усе ще зберігаючи крижану манеру, Люцілла прокоментувала:

— Ми в Бене Ґессерит навчилися уникати музики. Вона викликає надмір емоцій, а ті стають причиною сум’яття. Пам’ятеемоцій, звичайно.

Це мало змусити його до благоговіння, нагадавши про всі Інші Пам’яті та сили Бене Ґессерит, але Дункан лише голос­ніше засміявся.

— Який сором, — сказав він. — Ви так багато втрачаєте з життя.

І почав наспівувати давній рефрен Галлека:

— Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік…

Та його думки вирували деінде, збагачені новим смаком цих відроджених хвилин, і він знову відчув гострий дотик чогось потужного, що й досі залишалося похованим у ньому. Хай що б це було, воно було насиллям і стосувалося Люцілли, імпринтерки. У своїй уяві він бачив її мертвою, а її тіло залитим кров’ю.