Єретики Дюни

***

Світало. Дункан поспішав за своїм провідником, насилу витримуючи темп. Чоловік здавався старим, але стрибав, наче газель, і, схоже, був цілковито непідвладним утомі.

Лише кілька хвилин тому вони зняли прилади нічного бачення. Дункан тішився, позбувшись їх. Поза полем дії окулярів при тьмяному світлі зірок, що сочилося крізь тяжке гілля, усе було чорним. Здавалося, наче попереду, там, куди не сягали окуляри, світу взагалі не існувало. Картинки по боках здригалися і пливли — то купа жовтих кущів, то два дерева зі срібною корою, а ось уже кам’яна стіна з вирізаною в ній пласталевою брамою, яку захищало мерехтливе синє полум’я щита. Згодом — вигнутий міст із дикої скелі, весь зелений і чорний під ногами. Далі — вхідна арка з тесаного білого каменю. Усі ці споруди здавалися дуже старими й затратними, для їхньої підтримки потрібна була дорога праця рук.

Дункан гадки не мав, де він. Місцевість геть не скидалася на те, що він пам’ятав з давно минулих днів Ґ’єді Прайм.

У ранковому світлі виявилося, що вони прямують схилом угору, звіриною стежкою, з обох боків оброслою деревами. Підйом став стрімким. Між деревами ліворуч час від часу вид­но було долину. Над ними нависав туман, закриваючи небо, приховуючи відстані. Що вище вони здіймалися, то щільніше він їх оповивав. Їхній світ ставав дедалі тіснішим, втрачаючи зв’язок з ширшим Усесвітом.

Під час короткої перерви, не для перепочинку, а щоб прислухатися до лісу довкола них, Дункан пильно оглянув своє імлисте оточення. Він почувався усунутим, віддаленим від Усесвіту, якому належали небо та відкриті простори, що сполучали його з іншими планетами.

Його маскування було простим. Тлейлаксанський одяг для холодної пори року та подушечки для щік, щоб обличчя здавалося круглішим. Кучеряве чорне волосся вирівняно якимось термохімічним засобом, а потім висвітлено до пісочно-білявого кольору і сховано під темну шапочку. Усе волосся довкола геніталій виголено. Коли йому показали дзеркало, ледь пізнав себе.

Брудний тлейлаксу!

Майстринею, що здійснила це перетворення, була стара жінка з блискучими сіро-зеленими очима. «Ти тепер Пан тлейлаксу, — сказала вона. — Твоє ім’я Вос. Провідник доведе тебе до наступного місця. Якщо зустрінете чужого, стався до нього як до лицепляса. У всьому іншому виконуй те, що він накаже».

З печерного комплексу його вивели крученим коридором, стіни та стелю якого покривав товстий шар зелених водоростей із запахом мускусу. Тоді виштовхнули з коридору в темряву освітленої зорями холодної ночі, передавши до рук незнайомого чоловіка. Усе, що він міг розгледіти, — масивна постать і підбитий одяг незнайомця.

Голос позаду Дункана прошепотів:

— Ось він, Амбіторме. Веди його.

— Іди за мною, — з гортанним акцентом сказав провідник. Пристебнув до Дунканового пояса шнурок, прилаштував нічні окуляри та відвернувся. Дункан відчув, як шнурок рвонувся, і вони рушили.

Дункан здогадався, навіщо цей шнурок. Не для того, щоб він тримався поблизу. В нічних окулярах достатньо виразно бачив цього Амбіторма. Ні, шнурок мусив швидко звалити його на землю, якщо вони зустрінуться з небезпекою. Не було потреби наказувати.

Вони довго йшли рівниною крізь ніч, перетинаючи покриті льодом потічки. Світло ранніх місяців Гамму лише зрідка пробивалося крізь лісову завісу. Нарешті вони дісталися низького пагорба, звідки відкривався вид на зарослу кущами пустку. Уся покрита снігом, при місячному сріблі вона здавалася срібною. Вони пішли туди вниз. Кущі, приблизно вдвічі вищі за провідника, вигиналися дугами над болотистими звіриними переходами, не дуже ширшими за тунелі, в яких вони розпочали цю подорож. Від куп компосту тут було тепліше. Світло майже не проникало до багнистої землі з перегнилою рослинністю. Дункан вдихав грибні запахи зігнилого рослинного життя. Нічні окуляри показували йому нескінченне на вигляд повторення густих хащів обабіч. Шнурок, що сполучав його з Амбітормом, здавався вутлою хваткою чужого світу.

Амбіторм не був схильним до розмови. Сказав: «Так», коли Дункан спитав, чи правильно він вимовляє ім’я свого провідника, тоді додав: «Не говори».

Уся ніч була для Дункана тривожним випробуванням. Йому не подобалося, що довелося відступити, занурившись у власні думки. Постійно поверталися спогади про Ґ’єді Прайм. Це місце нічим не скидалося на те, що він пам’ятав зі своєї догхолівської юності. Міркував, звідки Амбіторм знає цю дорогу, як він її запам’ятав. Один звіриний тунель здавався дуже схожим на інший.

Рівномірно біжучи підтюпцем, Дункан мав досить часу на роздуми. Думки мандрували власними шляхами.

«Мушу я дозволити Сестринству себе використовувати? Чим я їм завдячую?»

І подумав про Теґа, про його останній шляхетний вчинок, що дав змогу їм двом утекти.

«Я зробив те саме для Пола і Джессіки».

Це поєднало його з Теґом. Дункана охопила туга. Теґ був вірним Сестринству. «Чи купив він мою вірність своїм останнім подвигом?»

Прокляття цим Атрідам!

Нічні зусилля дали можливість Дункану ближче познайомитися зі своїм новим тілом. Яким молодим воно було! Маленький крен пам’яті — і от він побачив свій останній до­гхолівський спогад; відчув, як вістря сардаукарського клинка вдаряє його в голову, осліплюючи вибухом болю та світла. Розуміння, що це його певна смерть, а тоді… нічого, аж до тієї миті з Теґом у Харконненівській не-кулі.

Дар наступного життя. Було це чимось більшим за дар чи, навпаки, меншим? Атріди жадали від нього чергової плати.

Незадовго до світанку Амбіторм повів його руслом вузького струмка, крижаний холод якого проникав крізь водостійкі чоботи з тлейлаксанського Дунканового спорядження. Вони бігли, хлюпаючи на ходу. На водоплині відбивалося затінене кущами срібло передсвітанкового планетного місяця, що височів над ними.

Світло дня застало їх на більшій, оточеній деревами звіриній стежці, якою вони п’ялися на стрімкий пагорб. Цей перехід виходив на вузький скельний виступ під гребенем із зубчастими брилами. Амбіторм повів його крізь завісу з мертвих коричневих кущів, вершини яких припорошив навіяний вітром сніг. Відстебнув шнурок від Дунканового пояса. Просто перед ними була невелика заглибина в камені. Не зовсім печера, але, як помітив Дункан, вона давала певний захист, якщо тільки сильний вітер не перелітав над кущами позаду них. Снігу на землі тут не було.

Амбіторм подався до задньої стіни заглибини, обережно усунув шар землі та кілька пласких каменів, які закривали маленьку ямку. Вийняв звідти якийсь круглий чорний предмет і зайнявся ним.

Дункан присів навпочіпки під навісом і придивився до свого провідника. Амбіторм мав впале обличчя — темно-бронзове, наче обтягнуте дубленою шкірою. Так, це могли бути риси лицепляса. Глибокі зморшки врізалися в шкіру в куточках його карих очей. Численні лінії розходилися від вузького рота, покривали широке чоло. Тяглися обабіч плаского носа, поглиблювали вигин вузького підборіддя. Лінії часу на всьому обличчі.

Від чорного предмета перед Амбітормом почали струменіти апетитні запахи.

— Ми тут поїмо і трохи почекаємо, перш ніж піти далі, — сказав Амбіторм.

Він говорив старим галахом, але з тим самим гортанним акцентом, якого Дункан ніколи досі не чув, з дивним натиском на суміжних голосних. Амбіторм походив з Розсіяння чи був уродженцем Гамму? Очевидно, від днів Муад’Діба на Дюні відбулося багато мовних змін. Зрештою, Дункан помітив, що всі у Твердині Гамму, зокрема й Теґ і Люцілла, говорили галахом, що відрізнявся від того, який він вивчив у своєму догхолівському дитинстві.

— Амбіторм, — сказав Дункан. — Це гаммійське ім’я?

— Називай мене Тормса, — відповів провідник.

— Це прізвисько?

— Це те, як ти маєш мене називати.

— Чого ж ті люди називали тебе Амбітормом?

— Бо таке ім’я я їм назвав.

— Але чого ти…

— Ти жив під владою Харконненів і не навчився змінювати особу?

Дункан замовк. Що це? Черговий маскарад. Амбі… Тормса не змінив свого вигляду. Тормса. Це тлейлаксанське ім’я?

Провідник простягнув Дункану чашку, з якої йшла пара.

— Напій, який відновить твої сили. Пий швидко, Восе. Він тебе зігріє.

Дункан щільно охопив чашку долонями. Вос. Вос і Тормса. Пан тлейлаксу і його супутник-лицепляс.

Дункан здійняв чашку до Тормса у древньому Атрідівському жесті бойового побратимства, тоді приклав її до губ. Пече! Але, стікаючи до шлунка, напій його зігрів. Був ледь солодкавим із дрібкою овочевого присмаку. Дункан подув на нього й випив, побачивши, як це робить Тормса.

«Дивно, що я не запідозрив отрути чи якогось дурману», — подумав Дункан. Але цей Тормса і всі інші з минулої ночі мали в собі щось від башара. Жест бойового побратимства прийшов до нього цілком природно.

— Чому ти так ризикуєш своїм життям? — спитав Дункан.

— Ти знаєш башара й питаєш?

Дункан замовк, збентежившись.

Тормса схилився вперед, забрав чашку Дункана. Невдовзі всі сліди їхнього сніданку лежали сховані під каменями та землею.

Дункан подумав, що ця їжа свідчила про старанне планування. Він відвернувся, присів навпочіпки на холодній землі. Туман і далі здіймався за кущовою завісою. Безлисті гілки розтинали краєвид на дивні шматки та латки. Доки він дивився, туман почав підійматися, показуючи невиразні обриси міста по той бік долини.

Тормса присів навпочіпки поруч із ним.

— Дуже старе місто, — сказав він. — Оселя Харконненів. Дивись. — Він простяг Дункану малий моноскоп. — Ми повин­ні дістатися туди ввечері.

Дункан приклав моноскоп до лівого ока і спробував сфокусувати олійні лінзи. Прилад здався йому незнайомим. Система його керування нічим не скидалася на ті, які він вивчив у догхолівській юності чи потім, у Твердині. Відвів моноскоп від ока, оглянув його.

— Іксіанський? — спитав він.

— Ні. Це ми зробили. — Тормса простяг руку, показав дві крихітні кнопки під чорною трубою. — Повільно, швидко. Ліва розкручує, права вкручує.

Дункан знову підніс моноскоп до ока.

Хто ці ми, що зробили цю річ?

Дотик до швидкої кнопки — і краєвид наче стрибнув йому перед очі. Містом рухалися маленькі крапки. Люди! Він посилив збільшення. Люди стали малими лялечками. Прийнявши їх за масштаб, Дункан зрозумів, що місто на краю долини величезне… і розміщене далі, ніж він думав. У центрі міста стояла відокремлена прямокутна споруда, вершина якої губилася у хмарах. Гігантська.

Тепер Дункан знав, що це за місце. Довкілля змінилося, та ця центральна споруда закарбувалася йому в пам’яті.

Скільки нас згинуло в цій чорній дірі і більше не повернулося?

— Дев’ятсот п’ятдесят п’ять поверхів, — сказав Тормса, побачивши, куди був звернений погляд Дункана. — Сорок п’ять кілометрів завдовжки, тридцять кілометрів завширшки. Вся з пласталі й армованого пласкла.

— Я знаю. — Дункан опустив моноскоп і повернув його Тормсі. — Воно звалося Бароні.

— Айсай, — сказав Тормса.

— Так воно зветься тепер, — промовив Дункан. — Знаю ще кілька інших його назв.

Дункан глибоко вдихнув, щоб утамувати давню ненависть. Усі ці люди мертві. Залишилася тільки будівля. І пам’ять. Він пробігся поглядом по місті довкола величезної споруди. Розлогий лабіринт. Де-не-де порозкидувані зелені майданчики, кожен обнесений високими стінами. Теґ казав йому, що це окремі вілли з приватними парками. Знову подивившись у моноскоп, він розгледів вартових, що ходили по верху стін.

Тормса плюнув на землю перед ними.

— Харконненівська оселя.

— Вони збудували це, щоб люди почувалися малими, — промовив Дункан.

— Малими й безсилими, — кивнув Тормса.

Дункан подумав, що провідник став майже балакучим.

Вночі Дункан час від часу порушував наказ мовчати й намагався зав’язати розмову.

— Які звірі втоптали ці стежки?

Це питання здавалося логічним для людей, що трюхали, безсумнівно, звіриною стежкою, від якої навіть несло затхлим звіриним запахом.

— Не розмовляй! — гарикнув Тормса.

Пізніше Дункан запитав, чому вони не роздобули якийсь транспорт і не втекли на ньому. Навіть землехід був би кращий за цей виснажливий марш через місцевість, де один шлях тяжко було відрізнити від іншого.

Тормса зупинився в латці місячного світла і глянув на свого підопічного так, наче той раптово з’їхав з глузду.

— Слід транспорту можна простежити!

— А ніхто нас не простежить, коли ми йдемо пішки?

— Слідопити теж мусили б іти пішки. А тут їх убили б. Вони це знають.

Яке дивне місце! Яке примітивне місце.

У притулку Твердині Бене Ґессерит Дункан не усвідомлював природи довколишньої планети. Пізніше, у не-кулі, взагалі був позбавлений контакту із зовнішнім світом. Мав до­гхолівські та гхолівські спогади, але якими ж обмеженими вони виявилися! Обдумуючи це зараз, він зрозумів, що там, однак, містилися певні вказівки. Було очевидно, що контроль погоди на Гамму перебував у зародковому стані. А Теґ казав йому, що орбітальні кораблі-монітори для захисту планети були найкращими.

Усе для захисту, збіса мало для комфорту. Цим Гамму скидалася на Арракіс.

«Ракіс», — виправив він сам себе.

Теґ. Чи вижив старий башар? Він у полоні? Що значить бути полоненим за цих часів? У давні дні Харконненів це означало б жорстоке рабство. Бурзмалі й Люцілла… Він глянув на Тормса.

— Ми знайдемо Бурзмалі й Люціллу в місті?

— Якщо вони туди дістануться.

Дункан глянув на своє вбрання. Чи достатньо цього маскування? Пан тлейлаксу і його супутник. Люди, звичайно, подумають, що його супутник лицепляс. Лицепляси були небезпечними.

Мішкуваті штани зшито з тканини, якої Дункан ніколи досі не бачив. На дотик наче вовна, але він відчував, що вона штучна. Якщо плюнути на неї, слина не трималася тканини, а запах був не такий, як у вовни. Пальці розпізнали однорідність текстури, непритаманну жодному натуральному матеріалові. Довгі м’які чоботи та шапка були з тієї ж тканини. Вбрання було вільним, облягало тільки щиколотки. І пухким, але не підбитим. Мало добрі ізоляційні властивості завдяки хитрощам виробництва, що затримали нерухоме повітря між шарами тканини. Колір був зелено-сірим у крапочку — тут це чудовий камуфляж.

Тормса мав на собі подібний одяг.

— Скільки нам тут чекати? — спитав Дункан.

Тормса хитнув головою, наказавши мовчати. Провідник сидів, піднявши коліна й охопивши їх руками, голову поклав на коліна й дивився вперед, на долину й далі.

Під час нічної мандрівки Дункан виявив, що його вбрання напрочуд зручне. Як не рахувати того струмка, ноги були в теплі, але не надмірному. Штани, сорочка та куртка були достатньо вільними, щоб тіло легко рухалося. Ніде не муляло.

— Хто виготовляє таке вбрання? — спитав Дункан.

— Це ми зробили, — буркнув Тормса. — Будь тихо.

Дункан подумав, що це нічим не відрізняється від часів до пробудження у Твердині Сестринства. Тормса наче казав: «Тобі не треба цього знати».

За мить Тормса випростав ноги й витягся весь. Здавалося, розслабився. Глянув на Дункана.

— Друзі в місті сигналізують, що вгорі нишпорки.

— ’Топтери?

— Так.

— То що нам робити?

— Тобі слід робити те, що й я, і більше нічого.

— Ти просто сидиш тут.

— Поки що. Невдовзі ми спустимося в долину.

— Але як…

— Коли перетинаєш місцевість, як оця, маєш стати одною з тварин, що тут живуть. Глянь на сліди — і побачиш, як вони ходять і як лягають відпочити.

— Та хіба нишпорки не зуміють відрізнити…

— Якщо тварина блукає туди-сюди й пасеться, то й ти ходи і пасися. Якщо нишпорки з’являться, знову роби те, що робила б кожна тварина. Нишпорки будуть високо в повітрі. Це для нас удача. Вони не відрізнять тварини від людини, хіба що спустяться вниз.

— Але вони не…

— Вони вірять своїм машинам і рухам, які бачать. Ліниві. Летять високо. Так їхні пошуки йдуть швидше. Покладаються на свій розум, на те, що прочитають покази приладів і зна­тимуть, де тварини, а де люди.

— То вони просто проминуть нас, подумавши, що ми дикі тварини.

— Якщо засумніваються, просканують нас удруге. Ми при цьому повинні не змінювати схеми рухів.

Це була довга промова для зазвичай мовчазного Тормса. Зараз він пильно оглядав Дункана.

— Розумієш?

— Звідки мені знати, що нас сканують?

— У тебе в нутрощах поповзуть мурашки. Почуєш у шлунку пощипування напою, не притаманне жодній людині.

Дункан кивнув.

— Іксіанські сканери.

— Хай це тебе не тривожить, — промовив Тормса. — Тутешні тварини до цього звикли. Інколи вони зупиняються, та лише на мить, а тоді йдуть собі далі, наче нічого не сталося. З ними це й справді так. Щось лихе може статися тільки з нами.

За кілька хвилин Тормса підвівся.

— Тепер спускаємося в долину. Тримайся за мною. Роби точнісінько те, що я, і нічого більше.

Дункан пішов слідом за провідником. Невдовзі вони опинилися під прикриттям дерев. Ще під час нічної подорожі Дункан зрозумів, що він почав миритися зі своєю роллю в планах інших. Його свідомість наповнилася новою терплячістю. Додалося ще збудження, підсилене цікавістю.

Який різновид Усесвіту постав з Атрідівських часів? Гамму. Яким дивним місцем стала Ґ’єді Прайм.

Повільно, але виразно проявлялася дійсність, і кожен її елемент відкривав йому щось нове, збільшуючи знання. Дункан відчував, як формуються схеми. Подумав, що якогось дня постане єдина схема, і тоді він дізнається, навіщо його воскресили з мертвих.

«Так, — подумав він, — наче відчиняєш двері. Відчиняєш одні й входиш до приміщення, де є кілька інших дверей. Вибираєш одні й дізнаєшся, що за ними відкриється. Може бути й так, що доведеться перевірити всі двері, але що більше їх перевіриш, то більшу маєш певність, які двері відчинити наступними. Нарешті відчиняються двері в місце, яке ти розпізнав. Тоді можеш сказати: “Ах, це все пояснює”».

— Надлітають нишпорки, — сказав Тормса. — Тепер пасемося, як тварини. — Він потягся до куща й відламав невелику гілку.

Дункан зробив те саме.