Єретики Дюни

***

Теґові знадобилося небагато вольових зусиль, щоб перетворитися на вихор смерчу. Нарешті він розпізнав природу загрози з боку Всечесних Матрон. Розпізнання узгоджувалося з неясними вимогами, які ставила йому новоздобута ментатська свідомість, що прийшла разом із посиленням швидкості.

Жахлива загроза вимагала жахливих контрзаходів. Забризканий кров’ю, він мчав крізь будівлю штаб-квартири, вирізуючи всіх, кого зустрічав.

Як він довідався від своїх бене-ґессеритських учителів, великою проблемою людського світу було керування прокреацією. Несучи знищення крізь будинок, він чув слова своєї першої вчительки: «Ти можеш думати про це лише як про сексуальність, та ми воліємо основоположний термін: прокреація, продовження роду. Ця сила має багато аспектів та різновидів і, вочевидь, необмежену енергію. Емоція, звана “коханням”, — лише один дрібний її аспект».

Теґ розтрощив горлянку чоловікові, що нерухомо стояв йому впоперек дороги, і врешті знайшов кімнату керування захистом будинку. Там сидів лише один вартовий, його рука ось-ось мала торкнутися червоної кнопки на консолі перед ним.

Теґ рубонув лівою долонею і майже відтяв йому голову. Тіло повільно відхилилося назад, із розрубаної шиї текла кров.

Сестринство цілком слушно називає їх блудницями!

Маніпулюючи величезною енергією прокреації, можна завести людство майже куди завгодно. Можна схилити людей до дій, які вони самі вважали неможливими. Один із учителів Теґа сказав це прямо: «Ця енергія мусить мати вихід. Якщо її закоркувати, стає смертельно небезпечною. Якщо скерувати її у певне річище, змете все на своїй дорозі. Це найвища таємниця всіх релігій».

Виходячи з будинку, Теґ усвідомлював, що залишив за собою понад п’ятдесят тіл. Останньою жертвою був солдат у камуфляжному однострої, що стояв у відчинених дверях, вочевидь, збираючись увійти.

Коли Теґ біг, минаючи начебто нерухомих людей та автомобілі, його переведений на вищий рівень розум мав досить часу, щоб відрефлексувати те, що він покинув позаду себе. Міркував, чи є якась потіха в тому факті, що останнім виразом на ще живому обличчі старої Всечесної Матрони було невдаване здивування? Міг він привітати себе з тим, що Муззафар ніколи не побачить свого дому-фреймбуша?

А все ж для учня Бене Ґессерит була цілком ясною необхідність того, що він зробив упродовж кількох ударів серця. Теґ знав свою історію. У Старій Імперії було багато райських планет. Імовірно, що в Розсіянні їх було ще більше. Люди завжди здавалися спроможними на проведення подібних дурних експериментів. Мешканці таких місць переважно били байдики. Поверховий аналіз, зроблений нашвидкуруч, виявляв причиною цього простий клімат подібних планет. Теґ знав, що це дурня. Причина була іншою: у таких місцях сексуальна енергія вивільнялася легше. Досить було Міссіо­нарії Розділеного Бога чи якоїсь іншої віросповідної організації потрапити до одного з цих райських куточків — і от уже готове насилля, що переходить усі допустимі межі.

— Ми в Сестринстві це знаємо, — казала одна з Теґових учительок. — Ми не раз підпалювали цей детонатор за допомогою нашої Міссіонарії Протектіви.

Теґ не припиняв бігу, аж доки не опинився в провулку щонайменше за п’ять кілометрів від кривавої бійні, на яку перетворилася штаб-квартира старої Всечесної Матрони. Знав, що минуло зовсім мало часу, але було щось значно важливіше, на чому він мусив зосередитися. Він убив не всіх мешканців того будинку. Там зосталися пильні очі, а отже, були вже люди, які знали, на що він спроможний. Вони бачили, як він убив Всечесних Матрон, як його рука вкоротила віку Муззафарові. Зосталися сліди. Мертві тіла та вповільнене відтворення записів з’ясують усе.

Теґ сперся об стіну. З його лівої долоні було зчесано шкіру. Він перейшов до нормального часу, дивлячись на кров, що сочилася з рани. Кров була майже чорною.

«У моїй крові більше кисню?»

Він тяжко дихав, а все ж не так сильно, як мало б вимагати таке зусилля.

«Що зі мною сталося?»

Знав, що за цим стоїть його Атрідівська спадковість. Криза перекинула його в інший вимір людських можливостей. Якою б не була ця трансформація, вона була глибокою. Тепер він міг заглянути вперед, передбачити багато того, що обов’яз­ково станеться. А люди, яких він проминав, біжучи до цього провулка, здавалися йому статуями.

«Невже я колись думатиму про них, як про сміття?»

Знав, що таке станеться лише тоді, коли він дозволить. Та все ж це було спокусою, і він якусь мить поспівчував Всечесним Матронам. Велика спокуса вкинула їх у власне сміття.

Що ж робити?

Головний напрямок лежав тепер перед ним відкритий. В Айсаї був один чоловік, який, напевне, знав усе, що потрібно Теґові. Він озирнувся, пробігся поглядом по провулку. Так, той чоловік близько.

Десь із глибини провулка до Теґа прилинув аромат квітів і трав. Він рушив на цей запах, розуміючи: пахощі ведуть його туди, куди слід іти, і там його не чекає жоден насильницький напад. Це була тиха заводь, бодай тимчасово.

Він швидко дістався місця, звідки струменів той аромат. Це були втоплені у стіну двері, позначені синім навісом із двома словами сучасним галахом: «Особисте обслуговування».

Теґ увійшов і відразу ж побачив, що знайшов те, чого шукав. У Старій Імперії було багато подібних закладів: маленьких ресторанчиків, що намагалися повернутися до давнини, уникаючи автоматизації — від кухні аж до стола. Більшість із них була призначена «для своїх». Клієнти розповідали про своє «відкриття» знайомим, застерігаючи від розголошення: «Не хочу зіпсувати це місце натовпом відвідувачів».

Це завжди здавалося Теґові кумедним. Інформація про подіб­ні місця поширювалася під претекстом збереження таємниці.

З кухні в глибині приміщення розходився сильний запах варива, від якого аж слина текла. Повз Теґа пройшов офіціант із тацею. З неї здіймалася пара, обіцяючи насолоду смаку.

Підійшла молода жінка в короткій чорній сукні та білому фартушку.

— Прошу туди, сер. Там у кутку маємо вільний стіл.

Відсунула крісло так, щоб він сів спиною до стіни.

— За мить хтось до вас підійде, сер. — Подала йому твердий аркуш дешевого паперу подвійної товщини. — Наше меню надруковано на папері. Сподіваюся, ви не проти.

Він простежив, як вона виходить. Офіціант, якого він уже бачив, знову пройшов повз нього, повертаючись до кухні. Таця була порожньою.

Теґові ноги привели його сюди, наче він біг по усталеній доріжці. А чоловік, потрібний йому, був там, їв поблизу, за центральним столиком.

Офіціант зупинився поговорити з чоловіком, про якого Теґ знав, що той має відповіді, від яких залежать його наступні кроки. Обидва співрозмовники сміялися. Теґ оббіг поглядом решту кімнати: крім цих двох столиків — його та центрального, — були зайняті лише три. За столиком у протилежному кутку сиділа літня жінка, поскубуючи якісь заморожені солодощі. Її вбрання, на думку Теґа, було останнім писком тутешньої моди: обтисла коротка червона сукня з низьким декольте. До цього — відповідні черевички. За столиком праворуч від нього сиділа молода пара. Для них зовнішнього світу не існувало, бачили тільки одне одного. Літній чоловік біля дверей, у вузькій старомодній коричневій туніці, скромно обмежився тарілкою зелені. Не відривав очей від своєї їжі.

Чоловік, що розмовляв із офіціантом, голосно засміявся.

Теґ глянув офіціантові на потилицю. Пучки білявого волосся стирчали йому з карка, як зрізані стебла пожухлої трави. Комір під цими пучками був протертий. Теґ спустив погляд. Офіціантове взуття було стоптане на каблуках. Облямівка чорного піджака заштопана. Невже заклад заощаджує? Ощадність чи якась інша форма економічного тиску? Запахи з кухні не натякали на скупість. Столове приладдя було чистим і блискучим. Жодної надщербленої тарілки. Але скатертина в червоно-білі смужки в кількох місцях акуратно заштопана так, щоб штопка не відрізнялася від оригінальної тканини.

Теґ ще раз оглянув інших клієнтів. Вигляд вони мали солідний. Тут не було нужденних і голодних. Тоді Теґ здогадався. Це не лише місце «для своїх», хтось навмисне спроєктував усе так, щоб досягти саме такого ефекту. Утримували цей заклад спритники з неабиякою головою. Це був різновид ресторанчиків, розрахованих на молодих керівників, які саме так роблять кар’єру: використовують знайдений ними заклад, щоб зустрітися тут з перспективними клієнтами або розважити начальство. Їжа була найкращої якості, порції щедрі. Теґ зрозумів, що інстинкти привели його в правильне місце. Тоді він зосередився на меню, нарешті дозволивши голоду вторгнутися до його свідомості. Голод був щонайменше таким самим гострим, як той, що здивував покійного фельд­маршала Муззафара.

Офіціант став біля нього з тацею, на якій лежала маленька відкрита коробочка й баночка. Від баночки гостро пахло бальзамічною маззю для загоєння шкіри.

— Бачу, ви ушкодили руку, башаре, — сказав чоловік. Поставив тацю на стіл. — Дозвольте, я займуся вашою раною, перш ніж ви зробите замовлення.

Теґ підняв ушкоджену руку і простежив за швидкою й умілою процедурою.

— Ти мене знаєш? — спитав Теґ.

— Так, сер. А з того, що я почув, дивно мені бачити вас при повному мундирі. Ось. — Він закінчив маніпуляцію.

— Що ти чув? — тихо спитав Теґ.

— Що на вас полюють Всечесні Матрони.

— Я щойно вбив кількох із них і багатьох їхніх… Як їх назвати?

Чоловік зблід, але говорив твердо.

— Раби — це слушне слово, сер.

— Ти був під Рендітаєм, так? — сказав Теґ.

— Так, сер. Багато нас осіло тут пізніше.

— Мені треба поїсти, але не маю чим заплатити, — промовив Теґ.

— Ніхто з-під Рендітая не взяв би у вас грошей, башаре. Вони знають, що ви прибули сюди?

— Думаю, ні.

— Усі відвідувачі — наші постійні клієнти. Ніхто з них не зрадив би вас. Постараюся вас перестерегти, якщо з’явиться хтось небезпечний. Що б ви хотіли з’їсти?

— Багато їжі. Вибір залишаю тобі. Удвічі більше вуглеводів, ніж білків. Жодних стимуляторів.

— Що ви розумієте під «багато», сер?

— Неси, доки я не накажу припинити… або доки не відчуєш, що я перетнув межі твоєї щедрості.

— Усупереч видимості, це не вбогий заклад. Тутешні чайові зробили мене багатієм.

«Не помилився з оцінкою, точно в ціль», — подумав Теґ. Ощадність була обдуманим маскуванням.

Офіціант відійшов і знову заговорив з чоловіком за центральним столом. Теґ, не ховаючись, оглянув цього чоловіка, коли офіціант зник у кухні. Так, це той, хто йому потрібен. Головною стравою його обіду була гора макаронів, политих якимось зеленим соусом.

Теґ подумав, що на цьому чоловікові не видно знаків жіночої опіки. Комір був криво застебнутий, підтяжки перекручені. Лівий манжет покритий плямами від зеленого соусу. Від природи правша, але ліву руку тримав так, що постійно її обливав. Манжети штанів обторочені. Один з них частково відпоровся і зачепився об каблук. Розпаровані шкарпетки — одна синя, друга блідо-жовта. Ні мати, ні жодна інша жінка не дала б йому вийти з дверей, наказавши привести себе до ладу. Усім своїм виглядом він начебто проголошував:

«Те, що ви бачите, настільки презентабельне, наскільки це можливо».

Зненацька чоловік глянув угору, шарпнувшись при цьому, наче гусак. Оббіг кімнату поглядом карих очей, зупиняючись по черзі на кожному обличчі, немов шукав когось. Проробивши це, знову зосередився на своїй тарілці.

Офіціант повернувся з рідким супом, у якому плавали нарізані шматочки яйця і трохи зелені.

— Це доки приготують решту вашої їжі, сер, — сказав він.

— Ти перебрався сюди відразу після Рендітая? — спитав Теґ.

— Так, сер. Але я служив з вами ще й під Акліном.

— Гамму, 67, — промовив Теґ.

— Так, сер!

— Ми врятували тоді багато життів, — сказав Теґ. — І їхніх, і своїх.

Теґ досі не почав їсти.

— Вам потрібний снупер, сер? — доволі холодно заговорив офіціант.

— Ні, якщо ти мені подаватимеш, — відповів Теґ. Мав на увазі те, що сказав, але почувався трохи ошуканцем. Подвійне бачення вже підказало йому, що їжа безпечна. Задоволений офіціант хотів було обернутися.

— Хвилинку, — зупинив його Теґ.

— Сер?

— Цей чоловік за центральним столиком. Це один із ваших постійних клієнтів?

— Професор Делней? О, так, сер.

— Делней. Авжеж, я так і думав.

— Професор воєнних мистецтв, сер. І їхньої історії.

— Я знаю. Коли настане черга десерту, спитай, будь ласка, професора Делнея, чи не хотів би він приєднатися до мене.

— Я маю сказати йому, хто ви, сер?

— Думаєш, він іще не знає?

— Схоже, знає, сер, а все ж…

— Обережність там, де потрібна обережність, — промовив Теґ. — Неси їжу.

Цікавість Делнея розгорілася на повну силу задовго до того, як офіціант передав йому Теґове запрошення. Перші слова професора, коли він сів навпроти Теґа, були такими:

— Це був найвизначніший гастрономічний спектакль, який я будь-коли бачив. Ви певні, що зможете з’їсти десерт?

— Щонайменше два чи три такі, — запевнив Теґ.

— Дивовижа!

Теґ спробував ложечку присолоджених медом ласощів. Проковтнув, тоді зауважив:

— Цей заклад — справжній скарб.

— Тримаю його в суворій таємниці, — погодився Делней. — Звичайно, за винятком кількох друзів. Чим я зобов’язаний честю вашого запрошення?

— Ви були колись… ах, позначені Всечесною Матроною?

— Владики пекла, ні! Я для цього не досить важлива персона.

— Я мав надію, що можу попросити вас ризикнути життям, Делнею.

— Як саме? — Жодного вагання. Це заспокоювало.

— В Айсаї є таке місце, де зустрічаються мої старі солдати. Я хотів би туди дістатися і побачитися з ними, з якомога більшою кількістю.

— Ідучи вулицями при всіх своїх регаліях, як зараз?

— У будь-який спосіб, який ви можете влаштувати.

Делней приклав палець до нижньої губи, відхилився й оглянув Теґа.

— Знаєте, таку фігуру, як ви, нелегко замаскувати. А все-таки спосіб можна знайти. — Замислено кивнув головою. — Так. — Усміхнувся. — Боюся, що вам це не сподобається.

— Що ви маєте на увазі?

— Кілька підкладних подушечок та інші зміни. Ми видамо вас за наглядача над борданос. Від вас, вочевидь, тхнутиме каналізацією. І доведеться вдавати, що ви цього не помічаєте.

— Чому ви вважаєте, що це вдасться? — спитав Теґ.

— О, цієї ночі буде буря. Звична річ для цієї пори року. Закладання вологи під майбутні посіви. І наповнення резервуарів для полів із підігрівом, знаєте.

— Не розумію ваших міркувань, та, як закінчу черговий десерт, підемо, — погодився Теґ.

— Вам сподобається місце, де ми сховаємося від бурі, — зауважив Делней. — Знаю, я шаленець, якщо зважився на це. Та власник сказав, що я мушу вам допомогти або ж ніколи більше сюди не прийду.

Минула година після смеркання, коли Делней довів його до місця зустрічі. Теґ мав на собі шкіряний фартух і вдавав, наче кульгає. Мусив використати всі ментальні сили, щоб витримати власний сморід. Друзі Делнея обліпили Теґа нечистотами, а тоді полили зі шланга. Висушування гарячим повітрям закріпило більшість стічних ароматів.

Дистанційний зчитувач метеостанції при дверях місця зустрічі сповістив Теґа, що за останню годину температура надворі впала на п’ятнадцять градусів. Делней обігнав його й поспішив до густо заповненої кімнати, де було дуже гамірно і брязкало скло. Теґ зупинився, щоб вивчити погодне повідомлення на дверях. Відмітив, що сила вітру при поривах сягала тридцяти пунктів. Атмосферний тиск упав. Глянув на знак над зчитувачем.

«Послуга для наших клієнтів».

Вочевидь, ще й послуга для бару. Клієнти, що вже виходили, могли кинути погляд на зчитувач і повернутися назад, у теплу й дружню атмосферу.

У великому каміні в протилежному кінці бару горів справж­ній вогонь. Пахуче дерево.

Делней повернувся, зморщив носа від Теґових ароматів, а тоді повів його в обхід юрби до задньої кімнати, а через неї — до відокремленої лазнички. Вичищений і випрасуваний мундир Теґа лежав там на кріслі.

— Я буду біля каміна, коли ви звідти вийдете, — сказав Делней.

— При всіх регаліях, хе? — спитав Теґ.

— Вони небезпечні лише на вулицях, — запевнив Делней. Вийшов тією ж дорогою, якою вони прийшли сюди.

Невдовзі Теґ вийшов і пройшовся до каміна між людьми, які негайно замовкали, пізнавши його. По кімнаті пролітало перешіптування: «Сам старий башар», «Так, це Теґ. Я з ним служив. Усюди пізнав би це обличчя й постать».

Гості бару з’юрмилися, як у давнину, гріючись біля вогню. Там густо пахло мокрою одежею і випарами алкоголю в диханні.

Невже буря пригнала весь цей натовп до бару? Теґ глянув на загартовані в битвах вояцькі обличчя довкола, подумавши, що це не звичайна зустріч, що б Делней не казав. Хоча ці люди справді знали одне одного й сподівалися зустрітися тут разом у визначений час.

Делней сидів на одній із лав у кутку біля каміна, тримаючи в руці склянку з бурштиновим напоєм.

— Ви розіслали звістку, щоб ми тут зустрілися, — промовив Теґ.

— Хіба ж ви не хотіли цього, башаре?

— Хто ви, Делнею?

— Я власник зимової ферми за кілька кілометрів на південь звідси, маю знайомих банкірів, які час від часу позичають мені землехід. Якщо ж вам потрібно щось конкретніше, то я, як решта людей у цій кімнаті, належу до тих, хто хотів би скинути Всечесних Матрон з наших ший.

Чоловік позаду Теґа спитав:

— Правда, що ти сьогодні вбив сотню їх, башаре?

Теґ сухо відповів, не обертаючись:

— Кількість дуже перевищена. Прошу, міг би я щось випити?

З висоти свого зросту, більшого, ніж у решти присутніх, Теґ пильно оглянув кімнату. Тим часом хтось приніс склянку та впхнув йому в руку. Як Теґ і сподівався, це виявився даніанський марінет глибокого блакитного кольору. Ці старі солдати знали його смаки.

Випивка продовжувалася, але у вповільненому темпі. Усі чекали, коли він оголосить свою мету.

Теґ подумав, що в таку штормову ніч прагнення людей збиратися компаніями посилюється. «Гуртуймося разом дов­кола вогнища в печері, друзі-одноплемінники. Жодна небезпека не дістанеться до нас, надто ж коли звірі бачать цей вогонь. Скільки подібних зборів відбувалося на Гамму в ніч таку, як зараз?» — міркував він, потягуючи напій. Погана погода маскувала рухи, які зібрані воліли б залишити непоміченими. А ще погода може затримати в приміщенні людей, які інакше б там не зосталися.

Він упізнав кількох своїх колишніх офіцерів і рядових солдатів — мішане товариство. Про частину з них мав добрі спогади: надійні люди. Дехто з них помре цієї ночі.

Гамір почав наростати — люди звикали до його присутності. Ніхто не натискав на нього, вимагаючи пояснень. Вони теж знали про нього те і се. Теґ завжди діяв за власним розкладом.

Він знав, що саме такий різновид звуків — сміх і розмови — неодмінно супроводжували подібні збори від світанку часів, щоразу, коли люди збиралися гуртом для спільного захисту. Брязкання склянок, раптові вибухи реготу, час від часу тихе підсміювання. Це ті, хто впевнений у власній силі. Тихе підсміювання свідчило про те, що тобі весело, але ти не регочеш по-дурному. Делней належав до тих, що тихо підсміювалися.

Теґ глянув угору й побачив, що сволоки стелі розміщені низько і що це зроблено обдумано. Завдяки цьому замкнутий простір здавався водночас і більше розтягнутим, і ще інтимнішим. Пильна увага до людської психології. Він помічав таке в багатьох місцях на цій планеті. У цьому виявлялася турбота про приглушення небажаної напруженості. Хай гості вважають, що їх оточує комфорт і безпека! Так, звичайно, не було, але хай вони цього не помічають.

Кілька хвилин Теґ стежив, як умілі офіціанти роздають випивку: темне місцеве пиво й дорогі імпортні напої. На шин­квасі та на м’яко освітлених столах розставлено миски з місцевими смаженими овочами, хрусткими й дуже солоними. Мета очевидна — загострити спрагу, але це нікого не дратувало. Так і годиться в цьому ремеслі. Пиво, звичайно, теж було дуже солоним. Так було завжди. Пивовари знали, як викликати спрагу.

Деякі гуртки ставали дедалі гучнішими. Напої почали творити свої древні чари. Тут був Бахус! Теґ знав, що якби цьому зібранню дозволили триматися звичного перебігу, то пізно вночі воно сягнуло б найвищої точки, а тоді повільно, дуже повільно гамір затих би. Хтось пішов би глянути на метеозчитувач при дверях. Залежно від побаченого, це місце або відразу спорожніло б, або забава ще якийсь час тривала б, поступово згасаючи. Він зрозумів, що бар має якийсь спосіб сфальшувати покази метеостанції. Цей бар не втратив би можливості розгорнути якомога ширше свою торгівлю.

Затягни їх досередини і тримай тут усіма способами, що не викликають опору.

Люди, які стоять за цим закладом, піддадуться Всечесним Матронам, не кліпнувши й оком.

Теґ відставив напій і озвався:

— Можу попрохати вашої уваги?

Тиша.

Навіть офіціанти зупинилися, перервавши свою роботу.

— Нехай хтось стереже двері, — промовив Теґ. — Ніхто не повинен увійти чи вийти, доки я не віддам наказу. Задні двері теж, якщо ваша ласка.

Коли все було виконано, він оббіг кімнату пильним поглядом, шукаючи серед присутніх тих, кого подвійне бачення та військовий досвід показували йому як більше гідних довіри. Йому стало цілком ясно, що тепер робити. Бурзмалі, Люцілла та Дункан маячили на краю його нової візії, їхні потреби легко було розгледіти.

— Припускаю, що ви можете доволі швидко роздобути зброю, — сказав він.

— Ми прийшли готові, башаре! — відгукнувся хтось у кімнаті. Теґ чув у цьому голосі вплив алкоголю, але ще й древній наплив адреналіну, такий дорогий цим людям.

— Ми збираємося захопити не-корабель, — промовив Теґ.

Це їх приголомшило. Жоден інший артефакт цивілізації не стерегли так ретельно. Ці кораблі сідали на спеціальні летовища чи інші місця і відразу ж відлітали. Їхні броньовані поверхні їжачилися від зброї. Команди, розставлені у вразливих точках, були у повній готовності. Захопити корабель можна було лише якимись хитрощами, пряма атака мала небагато шансів на успіх. Та тут, у цій кімнаті, Теґ, керований необхідністю і дикими генами Атрідівських предків, сягнув нового рівня свідомості. Йому відкрилося розміщення не-кораблів на Гамму та довкола неї. Яскраві крапки заповнили його внутрішнє бачення. Від однієї бульбашки до іншої потяглися нитки — його подвійне бачення знайшло дорогу через цей лабіринт.

«Ох, але ж я не хочу йти цією дорогою», — подумав він.

Але силі, що тягла його туди, годі було опиратися.

— Точніше кажучи, ми збираємося захопити не-корабель з Розсіяння, — промовив він. — Їхні кораблі належать до найкращих. Ти, ти, ти й ти, — вказав на окремих осіб. — Залишитесь тут і простежите, щоб ніхто звідси не вийшов і не зв’язався з кимось поза цим закладом. Думаю, що вас атакують. Тримайтеся, скільки зможете. Усі решта до зброї — і рушаймо.