Єретики Дюни

***

Не-корабель ішов на зниження над ракіанськими пісками. Коли він сідав у хрустке хвилювання дюн, довкола нього здійнялися й закружляли піщані вихори. Сріблясто-жовте сонце поринало за лінію обрію, викривлену гарячими демонами довгого спекотного дня. Не-корабель сідав, потріскуючи, — блискуча сталева куля, яку могли помітити очі та вуха, але не ясновидіння чи якийсь віддалений пристрій. Теґове подвійне бачення запевнило його, що жодні небажані очі не зауважили їхнього прибуття.

— Хочу, аби броньовані ’топтери та автомобілі були готові не пізніше ніж за десять хвилин, — сказав він.

Люди за його спиною кинулися до роботи.

— Ви певні, що це тут, башаре? — Голос належав одному із застільних товаришів з гаммійського бару, довіреному офіцерові з-під Рендітая, настрій якого вже не нагадував того, хто намагається наново пережити емоції своєї молодості. Він бачив, як його старі друзі гинули в битві на Гамму. Як і більшість інших, що вижили й прилетіли сюди, він покинув сім’ю, долі якої не знав. У його голосі була нотка гіркоти, наче він намагався переконати самого себе, що його хитрістю затягли в цю авантюру.

— Вони невдовзі будуть тут, — сказав Теґ. — Приїдуть верхи на червові.

— Звідки ви знаєте?

— Це було узгоджено.

Теґ заплющив очі. Не потребував їх, аби бачити все довкола. Командний пост, схожий на багато інших, які він займав: овальна кімната з інструментами та людьми, що їх обслуговували, офіцерами, які чекали наказу.

— Що це за місце? — спитав хтось.

— Ось скелі на північ від нас, — відповів Теґ. — Бачите їх? Колись це був високий кліф. Це місце звалося Вітровою пасткою. Там була фрименська січ, тепер від неї зосталася печера, не більше. У ній живе кілька ракіанських піонерів.

— Фримени, — прошепотів хтось. — Боги! Хотів би я побачити наближення черва. Ніколи не думав, що побачу щось таке.

— Чергове з ваших неочікуваних залагоджень, чи не так? — спитав офіцер з дедалі сильнішою гіркотою.

«Що ти сказав би, якби я виявив свої нові здібності? — міркував Теґ. — Може подумати, наче я приховую заміри, які не витримають детальнішого вивчення. І матиме рацію. Цей чоловік на краю прозріння. Зостанеться вірним, коли його очі розплющаться?» Теґ хитнув головою. Офіцер не мав вибору. Ніхто з них не мав іншого вибору, окрім як битися і вмирати.

«Це правда, — подумав Теґ, — що процес залагоджування конфліктів передбачає ошукування великих людських мас». Як же легко було впасти в поставу Всечесних Матрон.

Сміття!

Ошукування було не таким складним, як дехто припускав. Більшість людей хоче, щоб їх вели. Той офіцер позаду теж цього хотів. Це пояснювалося глибокими родоплемінними інстинктами (могутніми підсвідомими мотиваціями). Природною реакцією після усвідомлення того, як легко вдалося комусь повести тебе за собою, був пошук цапів-відбувайлів. І той офіцер теж прагнув зараз знайти такого цапа.

— Бурзмалі хоче з вами зустрітися, — сказав хтось ліворуч від Теґа.

— Не зараз, — відповів Теґ.

Бурзмалі міг почекати. Незабаром матиме свій день командування. Поки що він лише заважатиме. Пізніше настане час, і він сам небезпечно наблизиться до ролі цапа-відбувайла.

Як легко було творити цих жертовних козлищ і як легко приймав їх загал! Особливо легко тоді, коли натомість мав виявити, що сам або винуватець, або дурень, або і те, і те. Теґ хотів сказати всім довкола себе:

— Стежте за ошукуванням! Тоді знатимете наші справжні наміри!

Офіцер зв’язку ліворуч від Теґа сказав:

— Та Превелебна Мати, яка зараз із Бурзмалі. Вона наполягає, що ви мусите з ними побачитися.

— Скажи Бурзмалі, що я хочу, аби він повертався і залишався з Дунканом, — відповів Теґ. — І нехай загляне до Мурбелли, впевниться, що вона під надійною охороною. Люцілла може ввійти.

«Так, видно, мусило бути», — подумав Теґ.

Зміни, що відбулися з ним, викликали дедалі сильніші пі­дозри Люцілли. Без сумніву, Превелебна Мати здатна легко помітити різницю.

Люцілла стрімко ввійшла до приміщення, її одежа розвіювалася. Була розлючена, але добре це приховувала.

— Майлсе, я вимагаю пояснень!

«Добрий початок», — подумав він.

— Пояснень чого? — спитав.

— Чому ми просто не полетіли до…

— Бо Всечесні Матрони і їхні тлейлаксанські спільники з Розсіяння захопили більшість ракіанських центрів.

— Як… як ти…

— І вони, знаєш, убили Таразу, — промовив він.

Це зупинило її, але ненадовго.

— Майлсе, я наполягаю, щоб ти розповів мені…

— У нас обмаль часу, — зауважив він. — Наступний прохід супутника виявить нас тут, на поверхні.

— Але захист Ракіса…

— Так само вразливий, як кожен інший захист, коли стає статичним, — не дав він їй договорити. — Сім’ї захисників тут, унизу. Захопи сім’ї — і матимеш ефективний контроль над захисниками.

— Але чого ми тут у…

— Щоб забрати Одраде й ту дівчину з нею. Ох, і їхнього черва теж.

— Що ми зробимо з…

— Одраде знатиме, що робити з червом. Знаєш, тепер вона — твоя Мати Настоятелька.

— Ти маєш намір забрати нас до…

— Заберетеся самі! Я і мої люди залишимося, щоб улаштувати тут обманний маневр.

Це викликало вражену тишу в командному пункті.

«Обманний маневр, — подумав Теґ. — Який невдалий вислів».

Опір, який він мав на увазі, викличе у Всечесних Матрон істерію, надто ж коли вони впевнять себе, що гхола тут. Не лише контратакують, а можуть вдатися до стерилізації. Більша частина Ракіса перетвориться на обвуглену руїну. Люди, черви й піщана форель мають невеликі шанси вижити.

— Всечесні Матрони марно намагаються розшукати й захопити черва, — продовжував він. — Я справді не розумію, як вони могли бути такими сліпими і не здогадатися, що ви транс­плантуєте одного з них.

— Трансплантуємо? — перепитала Люцілла.

Теґ рідко бачив Превелебну Матір такою розгубленою. Вона намагалася зібрати докупи сказане ним. Як він уже помітив, Сестри володіли певними ментатськими здібностями. Ментат може дійти правильного висновку, не маючи повноти даних. Подумав, що він довго буде недосяжним для неї (чи будь-якої іншої Превелебної Матері), перш ніж ці дані зберуть. Тоді почнеться боротьба за його потомство! Вочевидь, заберуть Дімелу для своїх Розпорядниць схрещення. Одраде теж. Вона не втече.

А ще вони мали ключ до тлейлаксанських аксолотлевих контейнерів. Невдовзі Бене Ґессерит здолають свої застереження й опанують це джерело прянощів, це лише питання часу. Прянощі створює людське тіло!

— Отже, ми тут у небезпеці, — сказала Люцілла.

— У певній небезпеці, так. Клопіт із Всечесними Матронами полягає в тому, що вони надто багаті. Роблять помилки багатих.

— Розбещені блудниці! — вигукнула вона.

— Раджу тобі підійти до вхідного порту, — промовив він. — Одраде ось-ось буде тут.

Вона покинула його, не кажучи й слова.

— Озброєння розставлено й розгорнуто, — доповів офіцер зв’язку.

— Нехай Бурзмалі приготується взяти командування тут, — наказав Теґ. — Решта з нас незабаром звідси відійде.

— Ви сподіваєтеся, що всі ми до вас приєднаємось? — Це був той, що шукав цапа-відбувайла.

— Я йду, — відповів Теґ. — Якщо треба, піду сам. До мене приєднаються лише ті, хто цього захоче.

Подумав, що після такого запевнення підуть усі. Мало хто, крім тих, що пройшли вишкіл Бене Ґессерит, розумів тиск рівності.

У командному пункті запанувала тиша, тільки прилади тихо гуділи й поклацували. Теґ поринув у міркування про «розбещених блудниць».

«Називати їх розбещеними неправильно», — подумав він. Інколи найбагатші стають розбещеними. Причиною цього є переконання, що за гроші (владу) можна купити всіх і все. Чому б їм у це не вірити? Бачать таке щодня. Легко повірити в абсолюти.

Та брость надії вічно зеленіє, і вся ця дуринда!

Це переростає в релігію. Певність, що за гроші купиш неможливе.

Тоді настає розбещеність.

Зі Всечесними Матронами було не так. Вони, на якийсь лад, були поза розбещеністю. Пройшли крізь неї — це він міг розгледіти. Та тепер заглибилися у щось інше, таке далеке від розбещеності, що Теґ питав себе, чи й справді хоче це знати.

Але знання годі уникнути, воно було в його новій свідомості. Кожна з них без вагань піддала б усю планету катуванню, якби це принесло їй особисту вигоду. Або якби платою було якесь уявне задоволення. Або якби ці катування забезпечили бодай кілька днів чи годин життя.

Що приносить їм задоволення? Що їх тішить? Були як узалежнені від семути. Хай що давало б їм насолоду, щоразу вимагали більшого.

І вони це знають!

Як вони мусять шаленіти в глибині душі! Пійматися в таку пастку! Бачили це все, і ніщо з побаченого не було достатнім — ні достатньо добрим, ні достатньо лихим. Геть утратили здатність до поміркованості.

Проте були небезпечними. Можливо, в одному він помилявся. Можливо, вони вже не пам’ятали, як було раніше, до моторошної трансформації, до появи цього дивного, терпко-пахучого стимулятора, що забарвлює оранжевим їхні очі. Спогади про спогади могли бути викривлені. Кожного ментата привчають до чутливості на таку ваду в собі самому.

— Он черв!

Це був офіцер зв’язку.

Теґ обернувся на своєму кріслі та глянув на проєкцію, мініатюрну голограму ззовні, на південному заході. Черв із двома крихітними цятками людей-пасажирів був далекою смужкою, що звивалася в русі.

— Коли вони прибудуть, приведіть сюди Одраде, саму, — наказав він. — Шіана — ця молода дівчина — залишиться, щоб допомогти загнати черва до трюму. Він її послухається. Впевніться, що Бурзмалі поблизу й напоготові. У нас буде обмаль часу на передачу командування.

Ввійшовши до командного пункту, Одраде тяжко дихала. Від неї пахло пустелею, сумішшю меланжу, кременю та людського поту. Теґ сидів у своєму кріслі, начебто відпочиваючи. Його очі залишалися заплющеними.

Одраде подумала, що застала башара в незвичну для нього мить спокою, майже задуми. Та коли він розплющив очі, то вона помітила зміну, про яку Люцілла ледь устигла попередити, разом із квапливими словами про трансформацію гхоли. Що сталося з Теґом? Він майже позував перед нею, провокуючи її, щоб вона це побачила. Підборіддя було твердим і трохи піднятим — як зазвичай, коли він за чимось стежив. Вузьке обличчя, покрите павутинням вікових зморщок, не втратило й дрібки своєї чуйності. Довгий тонкий ніс, характерний для його предків — Корріно й Атрідів, став трохи довшим із плином літ. Але сиве волосся зоставалося густим, а цей трикутний виступ на чолі далі привертав погляд спостерігача…

До його очей!

— Звідки ти знав, що застанеш нас тут? — зажадала Одраде. — Ми гадки не мали, куди занесе нас черв.

— В екваторіальній пустелі дуже мало заселених місць, — сказав він. — Ставка гравця. Це здавалося ймовірним.

Ставка гравця? Вона знала цей ментатський вислів, але ніколи не розуміла його.

Теґ підвівся з крісла.

— Забирай цей корабель і рушай до місця, яке знаєш найкраще, — сказав він.

Капітула? Майже сказала це, але подумала про інших дов­кола, усіх цих незнайомих військовиків, зібраних Теґом. Хто вони такі? Люціллине пояснення не було задовільним.

— Ми дещо змінили задум Тарази, — промовив Теґ. — Гхола не залишається тут. Він мусить летіти з вами.

Вони потребуватимуть нових талантів Дункана, щоб протистояти блудницям. Він більше не був приманкою, що мала призвести до руйнування Ракіса.

— Звичайно, йому не слід покидати схованку не-корабля, — сказав Теґ.

Вона кивнула. Дункан не був захищений від пошуків ясновидців… таких як навігатори Гільдії.

— Башаре! — Це був офіцер зв’язку. — Супутник нас засік!

— Усе гаразд, замурзані свині! — гукнув Теґ. — Усі назовні! Бурзмалі сюди.

Люк ззаду командного пункту відкрився, крізь нього ввірвався Бурзмалі.

— Башаре, що ми…

— Нема часу! Приймай командування! — Теґ підвівся з командного крісла й махнув Бурзмалі зайняти його. — Одраде скаже тобі, куди рушати.

Керуючись імпульсом, як він сам знав, почасти мстивим, Теґ ухопив Одраде за ліву руку, схилився і поцілував її в щоку.

— Роби, що мусиш, дочко, — прошепотів він. — Цей черв скоро може виявитися єдиним у Всесвіті.

Тоді Одраде побачила: Теґ знав увесь задум Тарази і збирався виконати накази своєї Матері Настоятельки до самого кінця.

«Роби, що мусиш». Це сказало все.