Єретики Дюни

***

Люцілла та Бурзмалі ввійшли в Айсай з півдня, потрапивши до бідного кварталу, скупо освітленого рідко розкиданими ліхтарями. Залишалася всього година до опівночі, але на вулицях цього кварталу юрмилися люди. Дехто спокійно прогулювався, інші розмовляли із запалом, посиленим наркотиками, ще інші роззиралися довкола, наче чогось чекаючи. Ховалися по кутках і привертали до себе зацікавлену увагу Люцілли, коли вона їх минала.

Бурзмалі підганяв її, наказуючи йти швидше, — нетерплячий клієнт прагне зостатися з нею сам на сам. Люцілла далі непомітно оглядала людей.

Що вони тут робили? Ці чоловіки, що чекали у дверях. Чого саме чекали? Коли Люцілла та Бурзмалі проходили повз широкий коридор, звідти вийшли робітники у важких фартухах. Від них бив густий запах нечистот, каналізації та поту. Серед робітників було майже порівну чоловіків і жінок, вони були високими, кремезними, мали товсті руки. Люцілла не могла уявити, чим вони займаються, але всі належали до одного типу. Дивлячись на них, вона зрозуміла, як мало знає про Гамму.

Робітники харкали і плювали в канаву, виходячи в ніч. Викидають із себе якийсь забруднювач?

Бурзмалі прошепотів просто Люціллі у вухо:

— Ці робітники — борданос.

Коли вони звернули в бічну вулицю, Люцілла ризикнула озирнутися. Борданос? Ах, так, люди, спеціально виведені та навчені обслуговувати компресійні механізми, що працюють на каналізаційних газах. У процесі селекції їх позбавили нюху, зміцнили м’язи плечей та передпліч. Бурзмалі завів її за ріг, подалі від очей борданос.

З темних дверей поруч із ними вигулькнуло п’ятеро дітей, стали вервечкою і пішли слідом за Люціллою та Бурзмалі. Люцілла помітила, що в руках діти стискають якісь малі предмети. Йшли позаду з дивною впертістю. Зненацька Бурзмалі зупинився і обернувся. Діти теж зупинилися і втупилися в нього. Люцілла не сумнівалася, що діти готові були якось напасти на них.

Бурзмалі склав перед собою долоні та вклонився дітям.

— Гулдур! — промовив він.

Коли Бурзмалі далі повів її вулицею, діти вже їх не переслідували.

— Вони закидали б нас камінням, — сказав він.

— Чому?

— Це діти з секти послідовників Гулдура — така місцева назва Тирана.

Люцілла озирнулася, але дітей уже не було. Рушили на пошуки чергової жертви.

Бурзмалі завів її за інший ріг. Тепер вони опинилися на вулиці, заповненій дрібними торговцями, що продавали свій крам з яток на колесах — їжу, одяг, усяке знаряддя, ножі. Їхні крики здіймалися в повітря, зливаючись у монотонний спів. Так вони намагалися привабити покупців. У голосах лунало піднесення кінця робочого дня — фальшивий блиск, складений з надії сповнення давніх мрій, але й забарвлений знанням, що їхнє життя не зміниться. Люціллі спало на думку, що люди на цих вулицях женуться за летючою мрією, що те сповнення, якого вони добиваються, неістотне саме собою. Це був міф, а їх навчено гнатися за цим міфом, як тварин для перегонів навчено бігти за приманкою по нескінченному овалу бігової доріжки.

На вулиці просто перед ними якийсь масивний чоловік у товсто підбитому пальті голосно сперечався з купцем, що продавав сітки, повні темно-червоних плодів з кисло-солодким запахом.

— Ти вириваєш їжу з ротів моїх дітей! — бідкався купець.

Масивний чоловік промовив писклявим голосом з добре знайомим Люціллі акцентом, від якого її пройняло морозом:

— Я теж маю дітей!

Люцілла ледве опанувала себе. Коли вони вийшли з торгової площі, шепнула Бурзмалі:

— Той чоловік у товстому пальті позаду — Пан тлейлаксу!

— Не може бути, — заперечив Бурзмалі. — Надто високий.

— Їх двоє, один стоїть на плечах іншого.

— Ти певна?

— Певна.

— Я бачив й інших таких, відколи ми сюди дісталися, але не здогадувався.

— На цих вулицях багато мисливців, — промовила вона.

Люцілла виявила, що її не надто обходить буденне життя мешканців стічних канав цієї планети, що сама була стічною канавою. Більше не вірила поясненням, чому саме сюди доставили гхолу. Чому з усіх планет, на яких міг зростати дорогоцінний гхола, вибрано саме цю? І чи був цей гхола справді дорогоцінним? Може, він був лише приманкою?

Вузьку вуличку біля них майже перекрив чоловік. Він тримав високий пристрій, у якому кружляли світелка.

— Наживо! — кричав він. — Наживо!

Люцілла вповільнила крок, дивлячись, як перехожий повертає до вулички, подає власникові монету, а тоді схиляється над увігнутою посудиною, в якій виблискують світелка. Власник глянув на Люціллу. Вона побачила, що в чоловіка вузьке темне лице, лице примітивного каладанського типу, а тіло лише трохи вище, ніж у Пана тлейлаксу. Коли брав гроші клієнта, на замисленому обличчі з’явився презирливий вираз.

Клієнт, тремтячи, здійняв обличчя з-над посудини, а тоді вийшов з вулиці, ледь похитуючись. Його очі затуманилися.

Люцілла розпізнала пристрій. Користувачі називали його гіпнобонгом. На всіх більш цивілізованих планетах він був під забороною.

Бурзмалі підігнав її, вивівши з поля зору замисленого власника гіпнобонгу.

Вони дісталися ширшої бічної вулиці. Навпроти них був будинок із наріжною брамою. Усі довкола йшли пішки, ніде не видно було жодної машини. На першій сходинці наріжної брами сидів високий чоловік, підібгавши коліна під підборіддя. Довгими руками охопив коліна, туго сплів тонкопалі долоні. Мав на собі чорний капелюх з широкими крисами, який закривав його обличчя від світла ліхтарів, але подвійний зблиск із тіней під цими крисами сповістив Люціллі, що людей такого різновиду вона ніколи не зустрічала. Належав до тих, про кого Бене Ґессерит лише здогадувалися.

Бурзмалі почекав, доки вони достатньо віддаляться від цієї постаті, а тоді заспокоїв її цікавість.

— Футар, — прошепотів він. — Так вони себе називають. Їх тільки недавно помічено на Гамму.

— Тлейлаксанський експеримент, — здогадалася Люцілла. І подумала: «Помилка, що повернулася з Розсіяння».

­— Що вони тут роблять? — спитала вона.

— Торгова колонія. Так нам розповідають тутешні.

— Не вір. Це хижі звірі, схрещені з людьми.

— Ах, от ми прийшли, — промовив Бурзмалі.

Завів Люціллу у вузькі двері тьмяно освітленої харчевні. Люцілла знала, що це частина їхнього маскування — робити те, що й інші в цьому приміщенні, але воліла б тут не їсти. Запахи, які вона відчула, не вселяли доброї думки про це місце.

Схоже, щойно тут юрмилося багато відвідувачів, та, коли вони ввійшли, харчевня вже порожніла.

— Цей заклад дуже рекомендували, — сказав Бурзмалі, тимчасом як вони сиділи за мехаслотом, чекаючи, коли їм висвітлять меню.

Люцілла спостерігала за клієнтами, що виходили з харчевні. Здогадувалася, що це нічні працівники із сусідніх фабрик та офісів. У їхніх поспішних рухах відчувався неспокій. Можливо, боялися кари за запізнення.

«Якою ж ізольованою була я у Твердині», — подумала вона.

Те, що вона довідалася про Гамму, їй не подобалося. Яким неохайним був цей заклад! Стільці біля шинквасу праворуч від неї були подряпані й пощерблені. Поверхню стола, за яким вона сиділа, стільки терли й начищали абразивними мийними засобами, що вакуумний пилопоглинач, сопло якого вона бачила біля свого лівого ліктя, не міг уже втримати її в чистоті. Не було й сліду навіть найдешевшого соніка — ультразвукового очищувача. У подряпинах стола нагромадилися рештки їжі та всякий бруд. Люцілла не могла позбутися відчуття, що вона припустилася помилки, розлучившись із гхолою.

Побачила, що меню висвітлилося, а Бурзмалі вже його переглядає.

— Я замовлю для тебе, — сказав він.

Судячи з його слів, Бурзмалі не хотів, щоб вона замовила щось неправильне — їжу, якої жінкам з Горму слід уникати.

Люцілла почувалася залежною, і це її дратувало. Вона була Превелебною Матір’ю! Її навчено брати командування у кожній ситуації, бути господинею власної долі. Як же це втомлює. Жестом показала на брудне вікно ліворуч, за яким видно було людей, що йшли вузькою вулицею.

— Скаре, доки ми тут гаємо час, мої інтереси простоюють.

Ось! Це відповідає образу.

Бурзмалі ледь не зітхнув. «Нарешті!» — подумав він. Знову почала поводитися, як Превелебна Мати. Не міг зрозуміти її дотеперішнього відсторонення, того, як вона дивилася на місто та його мешканців.

Зі слоту — щілини в столі — випливли два молочні напої. Бурзмалі випив свій одним ковтком. Люцілла перевірила свій на кінчику язика, розбираючи склад. Імітація кофіяту, розведена напоєм з горіховим смаком.

Бурзмалі звів підборіддя вгору, наказуючи їй пити швидко. Вона підкорилася, приховуючи відразу від хімічних ароматизаторів. Увагу Бурзмалі прикувало щось над її правим плечем, але вона не наважилася обернутися. Це не відповідало б образу.

— Ходімо. — Поклав монету на стіл і вивів її на вулицю. Усміхнувся посмішкою нетерплячого клієнта, але в його очах була обережність.

Темп вуличного руху змінився. Стало менше людей. Затінені двері викликали сильніше почуття небезпеки. Люцілла нагадала собі, що вона нібито представляє могутню гільдію, члени якої непідвладні банальним загрозам стічної канави. Нечисленні перехожі розступалися перед нею, дивлячись на її драконячу одежу очима, повними благоговіння.

Бурзмалі зупинився біля дверей.

На вигляд вони не відрізнялися від інших на цій вулиці: трохи відсунуті вглиб від тротуару, такі високі, що здавалися вужчими, ніж були насправді. Вхід охороняла старомодна сенсорна захисна система. Вочевидь, ніщо новіше не проникло до цих нетрів. Про це свідчили самі вулиці: їх спроєктовано для землеходів. Люцілла сумнівалася, чи на всій цій площі був хоч один майданчик-летовище на даху. Зрештою, не чутно й не видно ні флітерів, ні ’топтерів. Хоча була музика — тихе жебоніння, схоже на музику семути. Щось новеньке в семутових наркоманів? Це, безперечно, їхня рідна територія.

Люцілла глянула на фасад будинку. Бурзмалі рушив туди першим і сповістив про їхнє прибуття, провівши рукою перед сенсорами.

У фасаді будинку не було вікон. На матовій поверхні древньої пласталі де-не-де зблискували транс’очі. Вона помітила, що це були старомодні комунікатори, значно більші за сучасні.

Двері у глибокій тіні розчинилися всередину на безшумних завісах.

— Сюди. — Бурзмалі потягся назад, взяв її за лікоть і підігнав уперед.

Вони ввійшли до тьмяно освітленого коридору, що пахнув екзотичною їжею та гіркими есенціями. Якусь мить вона намагалася розпізнати бодай частину запахів, що вдарили їй у ніздрі. Меланж. Люцілла вловила безпомильну зрілість кориці. І так, семута. Розпізнала палений рис, гігетові солі. Хтось маскував інший різновид куховарства. Тут виготовляли вибухівку. Хотіла було перестерегти Бурзмалі, але передумала. Йому не обов’язково це знати, а тут, у цьому тісному приміщенні, могли бути вуха, що почують її слова.

Бурзмалі вів її вгору затіненими сходами з тьмяною світлосмугою вздовж похилого плінтуса. На горі знайшов таємну кнопку, приховану за латкою на латаній-перелатаній стіні. Коли він натиснув на цю кнопку, не пролунало жодного звуку, але Люцілла відчула, що рух навколо неї змінився. Тиша. Це був новий для неї вид тиші, зачаєне приготування до втечі чи нападу.

На сходах було холодно, але вона не через це дрижала. За дверима біля замаскованої латкою кнопки почулися кроки.

Сива карга в жовтому халаті розчинила двері й глянула на них з-під кошлатих брів.

— Це ви, — сказала вона тремким голосом. Відступила вбік, даючи їм пройти.

Почувши, як двері за ними зачиняються, Люцілла швидко пробіглася поглядом по кімнаті. Хтось неспостережливий міг би назвати обстановку вбогою, але це було поверхове судження. Під маскою вбогості приховувалася якість. Однією з причин такого помилкового враження могло бути те, що кімнату припасовано до смаків когось дуже вимогливого. Це має стояти тут — і не інакше! Це пересунути туди, і так хай і стоїть! Меблі та старовинні дрібнички здавалися трохи зужитими, але та вимоглива особа не заперечувала. Це йшло кімнаті лише на користь. Відповідало її стилю.

Хто власник цієї кімнати? Стара, що їх впустила? Вона саме з мукою шкутильгала до дверей ліворуч від них.

— Нехай ніхто не тривожить нас до світанку, — наказав Бурзмалі.

Стара зупинилась і обернулася.

Люцілла пильно її оглянула. Ще одна вдає старечий вік? Ні. Вік був справжнім. Кожен рух був хитким і невпевненим — дрижання шиї, неміч тіла, що не корилося жінці, а вона не могла цьому запобігти.

— Навіть якщо прийде хтось важливий? — так само тремким голосом спитала стара.

Коли казала це, очі її смикалися. Рот відкривався ледь-ледь, лише щоб видобути необхідні звуки. Слова відміряла так, наче витягала їх звідкись із глибини. Її плечі, похилені від років горблення за якоюсь одноманітною роботою, не випросталися настільки, щоб вона подивилася Бурзмалі в очі. Зиркала натомість з-під брів угору на якийсь скрадливий лад.

— Якої важливої особи ти очікуєш? — спитав Бурзмалі.

Стара здригнулася. Здавалося, довго не могла зрозуміти.

— Тут бувають поваж-ж-ж-ні люди, — сказала нарешті.

Люцілла розпізнала мову тіла й випалила, вважаючи, що Бурзмалі слід це знати:

— Вона з Ракіса!

Стара перевела цікавий погляд на Люціллу і втупилася в неї. Старечим голосом промовила:

— Я була священницею, леді Горму.

— Звичайно, з Ракіса, — промовив Бурзмалі.

Його тон перестерігав Люціллу, що не слід зачіпати цього питання.

— Я б тебе не скривдила, — вистогнала карга.

— Ти досі служиш Розділеному Богу?

Стара знову зробила довгу паузу, перш ніж відповісти.

— Багато хто служить Великому Гулдуру, — сказала вона.

Люцілла підібгала губи і ще раз оглянула кімнату. Стара стала значно менш важливою.

— Тішуся, що не мушу тебе вбивати, — промовила Люцілла.

Щелепа старої упала від показного здивування, з рота їй капала слина.

Вона була потомком фрименів? Люцілла дозволила своїй огиді вилитися назовні в подобі довгого дрижання. Цей жеб­рущий уламок руїни веде свій рід від людей, що ходили з гордо піднятою головою, що помирали відважно. Ця помре, пхинькаючи.

— Прошу, повір мені, — простогнала карга й забралася з кімнати.

— Навіщо ти це зробила? — зажадав Бурзмалі. — Ці люди доставлять нас на Ракіс!

Вона лише глянула на нього, розпізнаючи в його питанні страх. Це був страх за неї.

«Але ж я не провела з ним імпринтингу», — подумала вона.

Із шоком зрозуміла, що Бурзмалі розпізнав у ній ненависть. «Ненавиджу їх! — подумала вона. — Ненавиджу людей цієї планети!»

Це була небезпечна емоція для Превелебної Матері. А все ж палала в ній. Ця планета змінила Люціллу, а вона не хотіла такої зміни. Не хотіла усвідомлювати, що таке може бути. Інтелектуальне розуміння — це одне, переживання на власному досвіді — геть інше.

Прокляття їм!

Та вони вже були прокляті.

Їй боліло у грудях. Роздратування! Годі було втекти від цієї нової свідомості. Що сталося з цими людьми?

Людьми?

Тут були оболонки, але їх більше не можна було називати цілковито живими. А все ж були небезпечними. Украй небезпечними.

— Нам слід відпочити, доки можемо, — сказав Бурзмалі.

— Я не мушу заробляти свої гроші? — спитала вона.

Бурзмалі зблід.

— Те, що ми зробили, було необхідністю! Нам пощастило, і ніхто нас не перепинив, але таке могло статися!

— А це місце безпечне?

— Настільки безпечне, наскільки я зумів його таким зробити. Усіх тут ретельно перевірено — чи мною, чи моїми людьми.

Люцілла знайшла довгу кушетку, що пахла старими парфумами, і вклалася там, щоб вичистити зі своїх емоцій цю небезпечну ненависть. Де з’явилася ненависть, там слідом за нею може з’явитися й любов! Почула, як Бурзмалі потягається, влаштовуючись спочивати на подушках під сусідньою стіною. Невдовзі він уже глибоко дихав, а від Люцілли сон тікав. Вона постійно відчувала рій спогадів, їх нав’язували їй Інші, ті, що ділили з нею внутрішнє сховище свідомості. Зненацька перед внутрішнім зором з’явилися, блиснувши, вулиці та обличчя, люди, що рухалися під яскравим сонячним промінням. Їй потрібен був час, аби зрозуміти: вона бачить це все під дивним кутом, наче хтось тримає її на руках і погойдує. Тоді збагнула, що це один із її особистих спогадів. Могла пізнати того, хто її тримав, відчути тепле биття серця біля теплої щоки.

Люцілла відчула солоний смак власних сліз.

Тоді збагнула, що Гамму зачепила її глибше, ніж будь-яке інше переживання, починаючи від перших днів у школі Бене Ґессерит.