Єретики Дюни

***

Якось уранці четвертого року перебування Шіани у святині спостерігачі Бене Ґессерит на Ракісі отримали від своїх шпигунів рапорти, які дуже їх зацікавили.

— Кажеш, вона була на даху? — спитала Мати Командирка Ракіанської Твердині.

Тамелейн, командирка, раніше служила на Гамму і краще за багатьох знала, що з чим збирається тут поєднати Сестринство. Рапорт шпигунів перебив Тамелейн сніданок із цитринового конфі, приправленого меланжем. Вісниця невимушено стояла біля столу, тимчасом як Тамелейн, повернувшись до трапези, перечитувала рапорт.

— На даху, так, Превелебна Мати, — сказала вісниця. Тамелейн глянула на вісницю. Кіпуна, аколітка й уродженка Ракіса, була підготована до залагодження делікатних місцевих справ. Проковтнувши ложечку конфі, Тамелейн сказала:

— «Поверніть їх назад!» Це точні її слова?

Кіпуна швидко кивнула. Вона зрозуміла питання. Чи віддала Шіана імперативний наказ?

Тамелейн повернулася до перегляду рапорту, шукаючи тонких сигналів. Тішилася, що послали саме Кіпуну. Тамелейн із повагою ставилася до здібностей цієї ракіанки. Кіпуна мала м’які заокруглені риси й типове для більшості ракіанського священничого стану волосся, наче постійно розвіяне вітром, та в її голові не було вітру.

— Шіана була невдоволена, — промовила Кіпуна. — ’Топтер пролетів над самісіньким дахом, і вона виразно побачила в ньому двох в’язнів, закутих у кайдани. Знала, що їх везуть на смерть до пустелі.

Тамелейн відклала рапорт і всміхнулася.

— Тож вона наказала повернути в’язнів до неї. Я вважаю цей вибір слів чарівним.

— Повернути їх назад? — спитала Кіпуна. — Це здається досить простим наказом. Що в цьому чарівного?

Тамелейн дуже сподобалася прямота, з якою аколітка ви­явила свій інтерес. Кіпуна не пропускала нагоди довідатися, як працює мозок справжньої Превелебної Матері.

— Не ця частина її промови мене зацікавила, — відповіла Тамелейн. Схилилася над звітом і прочитала вголос:

— «Ви слуги Шайтана, а не слуги слуг». — Тамелейн глянула на Кіпуну. — Ти сама все це бачила й чула?

— Так, Превелебна Мати. Було визнано важливим, щоб я особисто передала тобі цей звіт на випадок, якщо в тебе виникнуть інші питання.

— Вона досі називає його Шайтаном, — промовила Тамелейн. — Як це має їх дратувати! Звичайно, це слова самого Тирана: «Мене називатимуть Шайтаном».

— Я бачила звіти зі сховища, знайденого в Дар-ес-Баляті, — сказала Кіпуна.

— І двох в’язнів повернено негайно? — спитала Тамелейн.

— Так швидко, як тільки можна було переслати звістку ’топтером, Превелебна Мати. Їх повернули за кілька хвилин.

— Тож вони постійно за нею стежать і слухають, що вона каже? Добре. Чи поводилася Шіана так, наче знає цих двох в’язнів? Вони обмінялися якимись посланнями?

— Я певна, що вони їй чужі, Превелебна Мати. Двоє звичайних людей низького стану, радше брудні і вбого одягнені. Від них тхнуло немитим тілом, от як від мешканців халуп на периметрі.

— Шіана наказала зняти з них кайдани, а тоді заговорила до цієї немитої пари. Якими були її слова? Що достеменно вона сказала?

— «Ви мій народ».

— Мило, мило, — промовила Тамелейн. — Тоді Шіана наказала забрати цих двох, скупати їх, дати нове вбрання і відпустити. Розкажи мені власними словами, що сталося пізніше.

— Вона покликала Туека, і той прийшов із трьома радниками-­помічниками. Це була… майже сварка.

— Мнемотранс, прошу, — звеліла Тамелейн. — Відтвори мені фрази, якими вони обмінювалися.

Кіпуна заплющила очі, глибоко вдихнула і ввійшла у мнемотранс. Тоді заговорила.

— Шіана каже: «Мені не подобається, що ти згодовуєш моїх людей Шайтанові». Радник Стірос каже: «Їх принесли в жертву Шай-Хулудові!» Шіана каже: «Шайтанові!» Шіана тупає від гніву, а Туек каже: «Годі, Стіросе. Щоб я більше не чув такої суперечки». Шіана каже: «Коли ви навчитеся?» Стірос починає говорити, але Туек поглядом наказує йому замовкнути й говорить: «Ми навчилися, Свята Дитино». Шіана каже: «Я хочу…»

— Досить, — промовила Тамелейн.

Аколітка розплющила очі й мовчки чекала. За мить Тамелейн заговорила:

— Повертайся на свій пост, Кіпуно. Ти справді дуже добре впоралася.

— Дякую, Превелебна Мати.

— Священники будуть збентежені, — сказала Тамелейн. — Бажання Шіани — наказ для них, бо Туек у неї вірить. Перестануть використовувати червів як знаряддя кари.

— Ці два в’язні, — почала Кіпуна.

— Так, дуже здогадливо з твого боку. Два в’язні розкажуть, що з ними сталося. Історія розійдеться у перекрученому вигляді. Люди казатимуть, що Шіана захищає їх від священників.

— А хіба не це вона робить, Превелебна Мати?

— Ах, усе ж поміркуй, який вибір тепер відкривається перед священниками. Вони частіше вдаватимуться до альтернативних форм покарань — шмагання чи конфіскації майна. Тоді як страх перед Шайтаном зменшуватиметься через Шіану, страх перед священниками зростатиме.

Через два місяці звіти Тамелейн Капітулі підтвердили слушність її слів.

— Зменшення порцій, особливо зменшення порцій води, стало домінантною формою покарання, — звітувала Тамелейн. — Фантастичний поголос дійшов до найдальших околиць Ракіса й невдовзі перекинеться на багато інших планет.

Тамелейн ретельно обміркувала наслідки свого звіту. Його побачить багато людей, зокрема й ті, що не симпатизують Таразі. Кожна Превелебна Мати спроможна подумки змалювати картину того, що тепер неодмінно станеться на Ракісі. Багато хто бачив, як Шіана прибула з пустелі на дикому черві. Священнича реакція, що мала на меті втримати все в таємниці, була помилковою з самого початку. Незаспокоєна цікавість мала тенденцію породжувати власні відповіді. Здогади часто були більш небезпечними, ніж факти.

Попередні звіти розповідали про дітей, яких приводили гратися з Шіаною. Дуже спотворені розповіді цих дітей повторювали, перекручуючи їх дедалі сильніше, і всі ці перекручення акуратно посилали до Капітули. Двоє в’язнів, повернувшись на вулиці в новій одежі, лише посилили наростання міфу. Сестри Бене Ґессерит, мисткині міфології, черпали з Ракіса готову до вжитку енергію, тонко посилюючи і скеровуючи її.

— Ми вигодували в населення віру в здійснення бажань, — рапортувала Тамелейн. Перечитавши свій останній звіт, подумала про фрази Бене Ґессерит.

«Шіана — це та, кого ми так довго чекали».

Це твердження було достатньо простим, щоб поширити його без небажаних перекручень значення.

«Дитина Шай-Хулуда приходить, щоб покарати священників!»

Це вже було трохи складніше. Кілька священників загинуло в темних провулках через панівні неспокійні настрої. Це спонукало корпус священничих сил до ще сильнішої настороженості. Як легко було передбачити, кількість випадків несправедливості проти населення наростала.

Тамелейн подумала про священничу делегацію, що звернулася до Шіани через сум’яття серед Туекових радників. Семеро їх під проводом Стіроса ввірвалися до Шіани, перебивши їй обід із запрошеною з вулиці дитиною. Знаючи, що таке рано чи пізно станеться, Тамелейн була до цього готова, і їй передали таємний запис інциденту. Слова розбірливі, кожна зміна виразу обличчя помітна, усі думки цілком явні для тренованого ока Превелебної Матері.

— Ми приносимо жертви Шай-Хулудові! — протестував Стірос.

— Туек наказав вам не сперечатися зі мною, — відповіла Шіана.

Як підсміхалися священниці, помітивши розгубленість Стіроса та його супроводу.

— Але Шай-Хулуд… — розпочав Стірос.

— Шайтан! — виправила його Шіана, а з виразу її обличчя легко було прочитати: «Чи ці дурні священники нічого не знають?»

— Але ми завжди думали…

— Ви помилялися! — Шіана тупнула ногою.

Стірос удав, ніби йому потрібне пояснення.

— Чи повинні ми вірити, що Шай-Хулуд, Розділений Бог, є також і Шайтаном?

«Який же він заплішений дурень», — подумала Тамелейн. Навіть жовтороте дівча може збити його з плигу, що Шіана тут-таки й зробила.

— Кожне вуличне дитя знає це, ледь навчившись ходити, — зверхньо промовила вона.

Стірос спробував удатися до хитрощів.

— Звідки ти знаєш, що в голові у вуличних дітей?

— Ти — зло, раз сумніваєшся в мені, — звинуватила його Шіана. Вона завчила цю відповідь і часто до неї вдавалася. Знала, що її слова повернуться до Туека й нароблять звинуваченому клопоту.

Стірос розумів це аж надто добре. Чекав, спустивши очі долу, а Шіана тим часом дуже терпляче, мов розповідаючи дитині давню казку, пояснювала йому, що в пустельному червові може мешкати або бог, або диявол, або вони обидва разом. Люди мусять просто це приймати. Не людям вирішувати таке.

За таку єресь Стірос посилав людей до пустелі. Вираз його обличчя (так ретельно записаний для подальшого аналізу Бене Ґессерит) промовляв, що такі концепції завжди проростали з бруду на дні ракіанського суспільства. Та тепер! Мусив змагатися з непохитною певністю Туека в тому, що Шіана прорікає святу істину!

Переглядаючи запис, Тамелейн подумала, що казан гарно закипів. Відзвітувала про це Капітулі. Сумніви бичували Стіроса, сумніви терзали всіх, окрім поспільства, яке ревно поклонялося Шіані. Шпигуни, близькі до Туека, сповіщали, що він навіть почав сумніватися у слушності свого рішення прибрати історика-промовця Дромінда.

— Мав Дромінд рацію, сумніваючись у ній? — зажадав Туек у свого оточення.

— У жодному разі! — відповіли підлабузники.

Що ще могли вони сказати? Преосвященник не міг помилитися, ухвалюючи такі рішення. Бог не попустив би цього. Та Шіана виразно збила його з плигу. Змела рішення багатьох дотеперішніх Преосвященників у страхітливу прірву. З усіх сторін вимагали повторної інтерпретації.

— Що ми насправді про неї знаємо? — раз у раз добивався від Туека Стірос.

Тамелейн мала повний звіт про останнє таке зіткнення. Стірос і Туек до пізньої ночі вели дискусії сам на сам, лише вдвох (так вони думали) у Туековому помешканні, зручно всівшись у найкращих синіх слідокріслах, з конфі, приправленим меланжем, під рукою. Голографічний запис, який доставили Тамелейн, показував єдину жовту світлокулю, що плавала на силових підвісках над парою співрозмовників. Світло було притьмарене, щоб не подразнювати втомлених очей.

— Можливо, те перше випробування, коли ми залишили її в пустелі з гупалом, було недобрим, — промовив Стірос.

Це було лукаве твердження. Усі знали, що надто складні міркування Туеку не під силу.

— Недобре випробування? Що ти маєш на увазі?

— Бог може прагнути, щоб ми здійснили інші випробування.

— Ти сам її бачив! Вона часто розмовляла з Богом у пустелі!

— Так! — Стірос ледь не вистрибнув із крісла. Вочевидь, саме цього він і очікував. — Якщо вона може без шкоди для себе витримувати Божу присутність, то може навчити цього інших.

— Ти знаєш, що вона сердиться, коли ми натякаємо на це.

— Можливо, ми не підійшли до проблеми належним чином.

— Стіросе! А якщо ця дитина має рацію? Ми служимо Розділеному Богу. Я довго й ревно про це думав. Чого Бог розділився? Чи не є це остаточним Божим випробуванням?

З виразу Стіросового обличчя було ясно, що саме цього різновиду ментальної гімнастики й боялася його фракція. Він намагався повернути думки Преосвященника на щось інше, та Туек твердо намірився одним стрибком пірнути в метафізику, і годі було змусити його змінити цей намір.

— Остаточне випробування, — наполягав Туек. — Бачити добро у злі і зло в добрі.

Міну Стіроса не можна було назвати інакше як переляканою. Туек був Найвищим Помазаником Божим. Жоден священник не міг у цьому сумніватися! Якби Туек виніс на люди цю концепцію, наслідки такого вчинку струснули б священничий авторитет до самих основ! Очевидячки, Стірос ставив собі питання, чи не приспів уже час перемістити самого Преосвященника.

— Я ніколи не припускав, що матиму змогу обговорювати такі глибокі ідеї з моїм Преосвященником, — сказав Стірос. — Та, можливо, висловлю пропозицію, яка розв’яже багато сумнівних питань.

— То пропонуй, — промовив Туек.

— У її вбрання можна помістити витончені інструменти. Ми могли б почути, коли вона заговорить із…

— Думаєш, Бог не знатиме, що ми це зробили?

— Таке мені зроду не спадало на думку!

— Я не наказуватиму відвезти її до пустелі, — заявив Туек.

— А якщо вона сама надумає поїхати? — Стірос удався до свого найулесливішого виразу обличчя. — Вона часто таке робила.

— Але не останнім часом. Схоже, вона втратила потребу радитися з Богом.

— Не могли б ми самі їй натякнути? — спитав Стірос.

— Що саме?

— Шіано, коли ти знову розмовлятимеш зі своїм батьком? Тобі не хотілося б знову відчути Його присутність?

— Це більше схоже на підбурювання, ніж на натяк.

— Я лише пропоную…

— Ця Свята Дитина не така наївна! Вона розмовляє з Богом, Стіросе. Бог може суворо нас покарати за таке зухвальство.

— Хіба ж Бог не помістив її тут для того, щоб ми її вивчали? — спитав Стірос.

На думку Туека, це вже надто наближалося до Дроміндової єресі. Він кинув на Стіроса грізний погляд.

— Маю на увазі, — виправився Стірос, — що Бог, напевне, хоче, аби ми у неї вчилися.

Туек і сам часто це повторював, ніколи не чуючи у власних фразах курйозного відлуння Дроміндових слів.

— Її не можна ні підбурювати, ні випробовувати, — сказав Туек.

— Крий нас небо від такого! — запевнив Стірос. — Буду духом святої обережності. А все, чого навчуся від Святої Дитини, буде негайно передано вам.

Туек лише кивнув головою. У нього були власні способи перевірити, чи Стірос каже правду.

Пізніші хитрі підбурювання та випробування були негайно передані Капітулі через Тамелейн і її підвладних.

«Шіана має замислений вигляд», — сповіщала Тамелейн.

Серед Превелебних Матерів Ракіса та тих, кому вони звітували, цей замислений вигляд мав недвозначну інтерпретацію. Предків Шіани вже давно визначили. Втручання Стіроса змусило дитину засумувати за домом. Шіана зберігала мудре мовчання, але було ясно, що вона часто думає про своє життя у піонерському селищі. Попри всі страхи й небезпеки, це, вочевидь, були її щасливі часи. Вона пам’ятала сміх, забивання жердин у пісок, щоб дізнатися погоду, полювання на скорпіонів у закамарках сільських хиж, винюхування прянощів на дюнах. Виходячи з частих подорожей Шіани до цієї місцевості, Сестринство доволі точно здогадалося, де стояло загублене сільце і що з ним сталося. Шіана часто роздивлялася одну зі старих карт Туека, яка висіла на стінах її помешкання.

Як і передбачила Тамелейн, одного ранку Шіана тицьнула у стінну карту, показавши місце, де часто бувала.

— Заберіть мене туди, — наказала вона опікунам.

Для неї викликали ’топтер.

Тоді як священники в ’топтері, що ширяв угорі, напружено прислухалися, Шіана знову постала на піску віч-на-віч зі своєю Немезідою. Тамелейн і її радниці, підключившись до священничої мережі, теж пильно стежили.

У місці, покритому дюнами-надмами, де Шіана наказала її висадити, не залишилося навіть сліду селища. Та цього разу вона використала гупало. Чергова лукава підказка Стіроса разом із детальною інструкцією використання старовинних приладів, які мали прикликати Розділеного Бога.

Прийшов черв.

Тамелейн, що стежила за цією сценою через власний релейний проєктор, подумала, що черв — доволі пересічний монстр. Вона оцінила його довжину десь у п’ятдесят метрів. Шіана стояла перед його розверстою пащею на відстані всього трьох метрів. Спостерігачі виразно чули гудіння внутрішньої печі черва.

— Скажеш мені, навіщо ти це зробив? — вимагала Шіана.

Вона не відсахнулася від гарячого дихання черва. Пісок під страховиськом скрипів, але вона наче й не чула цього.

— Відповідай мені! — наказала Шіана.

Черв не видав ані звуку, але Шіана, здавалося, прислухалася, схиливши голову вбік.

— Тоді повертайся, звідки прийшов, — промовила Шіана. Змахнула рукою, проганяючи черва.

Черв слухняно позадкував і повернувся під пісок.

Дні йшли за днями, священники сперечалися про цю незвичайну зустріч, а Сестринство радісно за ними шпигувало. Шіану не можна було розпитувати, інакше вона б довідалася, що її підслуховували. Як і раніше, вона уникала розмов про свої відвідини пустелі.

Стірос продовжував своє лукаве підбурювання. Результат був точнісінько таким, як і сподівалося Сестринство. Час від часу, прокинувшись, Шіана без жодного попередження заявляла: «Сьогодні я рушаю до пустелі».

Інколи вона використовувала гупало, інколи кликала черва танцем. На далеких пісках, недоступних погляду мешканців Кіна чи іншого заселеного місця, черви приходили до неї. Шіана самотньо стояла перед червом і розмовляла з ним, а інші слухали. По дорозі до Капітули записи цих розмов потрапляли в руки Тамелейн, у неї вже була ціла їхня збірка, чарівна, на її думку.

— Я мала б тебе ненавидіти!

Яке сум’яття викликали ці слова серед священників! Туек забажав відкритої дискусії: «Чи повинні ми всі ненавидіти Розділеного Бога, водночас люблячи Його?»

Стірос насилу відмовив його від цього наміру, аргументуючи тим, що бажання Бога не висловлено ясно.

— Дозволиш мені знову поїздити на тобі? — спитала Шіана одного зі своїх гігантських гостей.

Коли вона наблизилася, черв відступив і не дозволив їй вибратися на себе.

Іншого разу вона спитала:

— Мені варто зостатися зі священниками?

Цей конкретний черв виявився ціллю багатьох питань, серед яких:

— Куди потрапляють люди, яких ти з’їдаєш?

— Чого люди мене ошукують?

— Чи маю я покарати поганих священників?

З цього останнього питання Тамелейн засміялася, подумавши про рейвах, який воно викличе серед людей Туека. Її шпигуни акуратно відзвітували про сум’яття священників.

— А як Він їй відповідає? — спитав Туек. — Чув хтось Божу відповідь?

— Можливо, він промовляє їй просто в душу, — ризикнув припустити радник.

— Он воно! — вхопився Туек за цей здогад. — Ми мусимо спитати, що Бог їй наказує.

Шіана не дала втягти себе в цю дискусію.

— Вона доволі точно оцінює свої сили, — звітувала Тамелейн. — Тепер не надто часто виїжджає до пустелі, попри підбурювання Стіроса. Як і можна було сподіватися, приваб­ливість таких подорожей послабшала. Страх і піднесення гнатимуть її вперед, доки не збліднуть. А все ж вона вивчила дуже дієвий наказ: «Геть звідси!»

Сестринство відмітило це як значний етап розвитку. Якщо навіть Розділений Бог підкоряється цій команді, то жоден священник чи священниця не сміли сумніватися у праві Шіани віддавати такий наказ.

— Священники будують вежі в пустелі, — звітувала Тамелейн. — Прагнуть мати безпечніші місця, звідки могли б стежити за Шіаною, коли вона там буває.

Сестринство передбачало такий перебіг подій і навіть вдалося до певних підбурювань зі свого боку, щоб прискорити ці проєкти.

Кожна вежа мала власну вітряну пастку, власну технічну службу, власний водний бар’єр, сади та інші елементи цивілізації. Кожна з них була малою спільнотою, що посувала межу стабілізованого ареалу Ракіса далі й далі у володіння червів.

Піонерські селища не були вже потрібні, а заслугу за цей прогрес приписували Шіані.

— Вона наша священниця, — казав простий люд.

Туек і його радники оберталися на кінчику голки: «Шайтан і Шай-Хулуд в одному тілі?» Стірос жив у постійному страхові, що Туек проголосить це. Стіросові консультанти врешті-решт відкинули план змістити Туека. Інший план — улаштувати Священниці Шіані нещасний смертельний випадок — нажахав усіх, навіть Стіроса, який вирішив, що це надто ризикована авантюра.

— Навіть якщо ми усунемо цю колючку, Бог може наслати на нас ще страшнішу кару, — заявив він. І перестеріг: — Найстаріші книжки кажуть, що поведе нас мала дитина.

Стірос одним із останніх приєднався до тих, хто вважав Шіану не зовсім смертною. Було помітно, що оточення Шіани, та й Канія теж, полюбило її. Вона була такою щирою, такою яскравою і вразливою.

Багато хто зауважив, що дедалі виразніше почуття прихильності до Шіани дісталося навіть до Туека.

Сестринство негайно розпізнало силу, що торкнулася всіх цих людей. Бене Ґессерит знали назву цього древнього ефекту: поширення культу. Тамелейн сповіщала про глибокі зміни на Ракісі: люди всієї планети почали молитися Шіані, а не Шайтанові чи навіть Шай-Хулудові.

— Вони знають, що Шіана заступається за найслабших, — звітувала Тамелейн. — Це знайома схема. Усе йде, як наказано. Коли ви пошлете гхолу?