Сонце хилилося надвечір. Філіп лежав, розтягнувшись на траві, і бездумно дивився в небо. На його грудях лежала голівка Луїзи, її волосся лоскотало йому шию та підборіддя, але він не прибирав їх — лоскіт був приємним. І взагалі, все пов’язане з Луїзою було йому приємним. Філіпові здавалося, що він не лежить на землі, а ширяє в повітрі. Все його тіло поймала солодка знемога, думки в голові плуталися, а над усім цим домінувало всеохопне відчуття спокійного й безтурботного щастя.
Нарешті Луїза поворушилась і підняла голову.
— Здається, я задрімала, — сказала вона, сонно примруживши очі. — Я довго спала?
— Ні, любонько, — лагідно відповів Філіп. — Щонайбільше півгодини.
Луїза зітхнула і міцно пригорнулася до нього.
— Що трапилося? — спитав Філіп. — Чому ти зітхаєш?
— Так, нічого. Просто… просто я думаю…
— Про що?
— Ну, як ти не розумієш?! Я думаю про те, що сталося.
— А-а!… Але чим ти стривожена?
З хвилину вона помовчала, перш ніж відповісти.
— Мені дуже ніяково. Дуже-дуже. Що подумає кузен? Що подумають тато з мамою?… Учора Ернан розповідав про тебе і цілком серйозно заявив, що боїться знайомити нас. Йому-бо соромно буде дивитися в очі моїм батькам, якщо ти зведеш мене.
Філіп підвівся й сів на траві.
— Так ось ти про що! Ось що тебе непокоїть!
— Атож, — спантеличено кивнула вона. — Це мене й непокоїть. Та тільки не подумай, що я шкодую, любий. Я ні про що не шкодую. Ні про що…
Філіп схилився над нею й поцілував її в уста.
— Дурненька ти моя! Як погано ти про мене думаєш. Адже я люблю тебе і хочу з тобою одружитися.
Вона недовірливо глянула на нього:
— Одружитися? Це не жарт?
— Ніяких жартів! Завтра падре Антоніо повінчає нас, і ми станемо законним подружжям. Ти згодна?
— О, Боже! — розгублено промовила Луїза. — Це так несподівано…
— А ти думала, я хотів просто розважитися з тобою?
— Ну… Взагалі, я думала, що між нами така різниця…
— Це неістотно, любонько, — заявив Філіп з такою безапеляційністю, наче сам був не до кінця певен цього і прагнув переконати себе у власній правоті. — Все це кастові забобони. Раніше я поділяв їх… аж поки не зустрів тебе. Тепер я розумію, що гріш їм ціна базарного дня. Тепер я розумію Ернана і його батька… Та що й говорити! Я вже не можу без тебе жити. Я хочу, щоб ти завжди була зі мною.
— А твій батько? Невже він погодиться?
Філіп спохмурнів.
— Батькові байдужа моя доля. Для нього було б краще, якби я зовсім не народжувався. Гадаю, йому буде однаково, з ким я одружуся. Та навіть коли він чинитиме опір… Зрештою, мені вже чотирнадцять років, я повнолітній і можу розпоряджатися своїм майбутнім за власним розсудом, не питаючись ні в кого дозволу.
— Навіть у папи Римського?
— Навіть у папи. — Тут Філіп усміхнувся (трохи сумно, треба визнати). — Мій титул першого принца сприймають всерйоз лише ґасконці, це тішить їхнє самолюбство. А так ніхто не сумнівається, що в короля Робера будуть діти — бо ж йому ще немає двадцяти, а королеві Марії й того менше. Ґалльський престол мені не світить, це всім ясно, і в Святого Престолу немає реальних підстав втручатися в моє особисте життя… Чи майже немає, — додав він, подумавши про свої претензії на родовий майорат. — Але в будь-якому разі наш поміркований папа Павло сто разів подумає, перш ніж оголосить недійсним шлюб, що вже відбувся. А ми одружимося завтра. Шкода, звісно, що я не зможу запросити на весілля всіх друзів, але й зволікати з цим не хочу.
— Чому?
Філіп трохи помовчав, потім відверто зізнався:
— Через тих самих друзів. Далеко не всі будуть у захваті від того, що я одружуся з тобою. Ернан, певна річ, не заперечуватиме, та й Симон де Біґор буде радий — адже він закоханий в Амеліну. А от інші, особливо Ґастон… Словом, вони будуть проти.
— Зрозуміло, — похмуро мовила Луїза. — Що ж, незабаром тобі доведеться вислухати їхні заперечення. Можливо, вже сьогодні. До твого відома, вони зараз гостюють у Кастель-Ф’єро.
— Та ну! А хто саме?
— Їх дуже багато. Десь шість, а то й сім десятків.
— Нівроку ж собі! А я про це нічого не знаю. Дивина та й годі… І коли прибули?
— Більшість учора ввечері, дехто на день раніше, а сьогодні вранці з’явилося ще кілька гостей.
— Отакої! Ернан напевно щось затіває. А якщо в це замішаний Ґастон…
— Ґраф д’Альбре? Він теж у Кастель-Ф’єро. Учора кузен познайомив нас.
Філіп похитав головою і замислено мовив:
— Дуже цікаво. Що ж замишляють Ернан з Ґастоном?
— Я здогадуюсь. Але тобі не скажу.
— Чому?
— Як я розумію, твої друзі готують тобі подарунок на день народження. Це має стати для тебе сюрпризом… Ой! — раптом похопилася вона. — Адже Ернан знає, де ти!
— Певно ж, знає, — підтвердив Філіп. — Кожен день свого народження я проводжу тут до самого вечора. До того ж Жакомо мав доповісти Ернанові, що залишив тебе зі мною.
— Отже, скоро він має приїхати. — Луїза встала, підібрала з трави свою сукню і стривожено роззирнулася довкруги, неначе десь тут у траві міг ховатися Ернан. — А мені ще хотілося скупатися…
— То йди купайся, — сказав Філіп. — А потім ми поїдемо до Ернана.
Трохи повагавшись, вона згідно кивнула:
— Мабуть, я так і вчиню.
Сором’язливо поглядаючи на Філіпа, Луїза стала знімати з себе рештки вбрання. Філіп із захопленням дивився на неї й самовдоволено всміхався. Він уже чоловік — з тієї самої миті, коли над озером пролунав крик дівчини, що стала жінкою. І вона задоволена ним як чоловіком. Ще б пак…
Луїза роздяглася догола й забігла в озеро. Вона борсалась у воді, здіймаючи навколо себе бризки, охаючи й повискуючи від задоволення.
Спостерігаючи за нею, Філіп не відразу помітив трьох вершників, що в’їхали на галявину і спішилися за кілька кроків від нього. То були Ернан де Шатоф’єр, Ґастон д’Альбре і ще один його друг — п’ятнадцятирічний Симон де Біґор, старший син віконта де Біґора, одного з найвпливовіших ґасконських достойників, коннетабля Аквітанії.
— Так, — похмуро мовив Ернан, дивлячись то на Філіпа, то на Луїзу, що сховалася по шию у воді. — Чуло моє серце, нічим добрим це не скінчиться… Ну що ж, друже, мої привітання… гм… з днем твого народження.
— І мої, — з усмішкою додав д’Альбре.
— Я також вітаю тебе, — простодушно сказав Симон, не завваживши двозначності в словах Ернана й Ґастона.
— Дякую вам, друзі, — збентежено пробурмотів Філіп, а потім у повній розгубленості бовкнув: — Ну, ось ви й приїхали.
— Атож, — кивнув Ернан. — Приїхали. І побачили.
Філіп ще дужче розгубився.
— Послухай, Ернане, мені дуже прикро… справді прикро…
— Ах, тобі прикро! — з несподіваною люттю гаркнув Шатоф’єр. — Йому, бачте, прикро! Шкода, сказав вовк, з’ївши овечку, і зронив скупу сльозу над її останками… А бодай тебе покорчило, Філіпе! Сестра моєї покійної матері довірила мені свою дочку, і що ж — на четвертий день перебування під моєю опікою її зваблює мій кращий друг, людина, що мені за брата, чиїй честі я без вагань довірив би невинність рідної сестри… — Тут він осікся і скоса глянув на Ґастона. — Гм-м, щодо невинності сестри я, мабуть, трохи загнув. А проте тобі варто було б спершу подумати, як я до цього поставлюся — з цинічною байдужістю Ґастона, якому глибоко начхати, з ким спить Амеліна, чи…
— Замовкни, Ернане! — різко обірвав його Філіп. — Прошу тебе, не гарячкуй. Я визнаю, що вчинив негарно, я трохи поквапився, але й ти зрозумій мене — я просто не міг чекати.
Ернан здивовано моргнув.
— Чого чекати?
— Весілля, певна річ.
У відповідь на цю заяву три пари очей — сині Ґастонові, сталево-сірі Ернанові й темно-карі Симонові — з мовчазним здивуванням втупились у нього.
— Повтори, що ти сказав, — хрипко промовив Ернан, ледве стримуючи раптовий напад кашлю.
— Я хочу одружитися з твоєю кузиною, — незворушно відповів Філіп.
Ернан не витримав і зайшовся гучним кашлем.
— Друзі мої, — продовжував Філіп, відчувши себе господарем становища. — Ми примушуємо Луїзу чекати. Відійдімо трохи далі, щоб вона могла вибратися з води й одягнутися.
Не чекаючи на їхню згоду, він підійшов до берега, де лежали його речі, видобув з сумки рушника, помахав ним Луїзі, потім поклав його на купу її одягу і знову повернувся до друзів.
— Ходімо, швидше!
Всі четверо заглибилися в ліс і йшли доти, доки галявина та озеро не зникли за деревами. Опинившись на невеличкій прогалині, Філіп сів на траву. Друзі повсідалися перед ним півколом.
— Братику, — першим заговорив Ґастон. — Ти це серйозно?
— Цілком серйозно.
— Послухай, не кажи дурниць. Хіба ти не розумієш…
— Я все розумію, Ґастоне. Я свідомий того, що роблю.
— Ти клеїш дурня, ось що ти робиш! Це ж курям на сміх! Та й не тільки курям… Зрозумій, врешті, що вона тобі не рівня. Не заперечую, вона гарненька, дуже гарненька, справжня лялечка, і з нею приємно порозважатися, але ж не можна через це втрачати голову й забувати про своє високе призначення. І про свою гідність.
Ернан почервонів і заскреготав зубами. Його погляд не провіщав нічого доброго.
— Еге, друже, — вимовив він, гнівно виблискуючи очима. — Стеж за своїми словами, коли говориш про мою рідню. Я не дозволю…
— Ой, перестань! — відмахнувся Ґастон. — Я, звісно, перепрошую за свою різкість, я навіть у гадці не мав ображати твої родинні почуття, просто так вийшло зопалу. Зрештою, ти й сам чудово розумієш, що Філіп — не ти і не твій батько, і те, що було дозволено вам, для нього неприпустимо. Він не належить самому собі, кожен його вчинок впливає на долю багатьох людей, і він не має права ставити під загрозу майбуття всієї Ґасконі через свої дитячі примхи.
— А тепер ти послухай мене, Ґастоне, — заговорив Філіп з металом у голосі, усвідомлюючи, втім, що кузен має цілковиту слушність, і через те ще дужче розлючуючись. — Сьогодні тридцять перше травня, день мого повноліття. Відтепер я самостійна людина; твоя опіка наді мною скінчилася. Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробив. Ти завжди був і назавше залишишся моїм другом і старшим братом. Як і раніше, я дослухатимуся до твоїх порад, але сам вирішуватиму, дотримуватись їх чи ні. Я вирішив одружитися з Луїзою і одружуся. Незважаючи ні на що! Будь певен, я це зроблю, адже ти мене знаєш. Мені шкода, що ти так рішуче налаштований проти цього шлюбу, зараз я дуже потребую твоєї підтримки, але це не змінить моїх намірів. Сподіваюсь, я ясно висловлююся?
Ґастон приречено зітхнув:
— Та вже куди ясніше… І все ж таки, що буде з Амеліною? А раптом вона вагітна?
— Це неможливо!
— Так-таки й неможливо? — не вгамовувався кузен. — Звідки така певність?
Симон смикнув його за рукав:
— Ґастоне, віддай за мене сестру. Мої батьки згодні.
Д’Альбре скривився, ніби з’їв чогось кислого. Протягом останнього року він чув цю пропозицію мало не щодня. Симон був геть схиблений на Амеліні, і ця обставина надавала його дружбі з Філіпом присмак суперництва.
— Ну, що мені з тобою робити? — втомлено промовив Ґастон. — Очевидячки, Сатана врешті прислухався до твоїх молитов… А коли виявиться, що Амеліна чекає дитину?
Симон кинув на Філіпа швидкий погляд і в припадку такого властивого йому добросердя заявив:
— Я ви’знаю його своїм!
— Браво! — з удаваним ентузіазмом вигукнув Ґастон, поплескавши його по плечу. — Ти завжди був найкращим з нас, хоч і не найрозумнішим. Що ж, гаразд, якщо тобі вдасться умовити Амеліну, я не заперечуватиму. А тепер, хлопче, будь такий милий, поміняйся з Філіпом одягом.
— Навіщо? — спитали Філіп і Симон майже одночасно.
— Бо після недавніх розваг твоє вбрання стало непрезентабельним, — пояснив Філіпові Ґастон. — А коли ми приїдемо до Кастель-Ф’єро, ти маєш виглядати належним чином.
— Ага… Між іншим, що ви затіваєте?
Перезирнувшись з Шатоф’єром, Ґастон відповів:
— Усьому свій час, друже. Зачекай ще трохи.
Філіп знизав плечима і взяв у Симона його камзол.
— Скоро ти зрозумієш, — похмуро озвався Ернан, — чому я барився з викликом Ґійома на дуель. Спершу він має бути знищений морально, а лише потім — фізично.
Філіп вже починав здогадуватися, в чім річ.
— Схоже, сьогодні день сюрпризів, — зауважив він.
— Це вже точно, — сказав д’Альбре. — Ми приготували для тебе сюрприз, ти нам сюрпризик підсунув… щоб тебе грець побив. А твоєму батькові та братам ми скоро такий подаруночок піднесемо, що їм гидко стане.