Принц Ґаллії

Розділ XXI

Побоювання провідника справдилися: на них таки справді чекала засідка. На щастя, ґасконці встигли підготуватися до зустрічі з ворогом, а проте в перші секунди, коли між деревами замиготіли чорно-червоні плащі лицарів-єзуїтів, не одне серце боляче стислося — якщо не від страху, то від забобонного жаху.

Втім, замішання серед ґасконців тривало недовго і невдовзі поступилося місцем цілковитій зібраності. Відстань між супротивниками була невелика, отож після обміну десятком стріл та дротиків, що не завдали жодній зі сторін ніякої шкоди, герцоґ, піднявши руку з мечем, звучно гукнув:

— Вперед, панове! — і, приостроживши коня, помчав назустріч ворогові.

Слідом за ним, із зброєю напоготові, дружно рушили всі інші. Єзуїти, які явно розраховували раптовістю нападу внести сум’яття в лави ґасконців, виявились позбавленими цієї суттєвої переваги, ба навіть попервах були трохи приголомшені їхньою несподіваною згуртованістю та аґресивністю.

Ухилившись від списа свого першого супротивника, Філіп на ходу полоснув його мечем, та так вдало, що той не втримався в сідлі і гепнувся додолу. Не завдаючи собі клопоту перевірити, убитий він чи лише поранений (це вже була справа зброєносців та слуг), Філіп увірвався в гущу ворогів, рублячи наліво й направо. Поруч нього, пліч-о-пліч, билися Ґабріель де Шеверні, Симон де Біґор, Робер де Русильйон, ще два Філіпи та два Ґійоми — д’Арманьяки й Сарданські.

У перші хвилини точився рівний бій. Чисельна перевага, що її мали єзуїти над ґасконськими лицарями, компенсувалася значною кількістю слуг з почту останніх, частина яких разом із зброєносцями допомагала своїм панам безпосередньо в бою, а решта, озброєні луками, дротиками та арбалетами, обстрілювали фланги, тим самим перешкоджаючи єзуїтам обійти ґасконців з тилу.

Втрати обох сторін поки були незначні: по кілька людей убитими і близько десятка поранених, серед яких, як це не дивно, виявився й Ернан. Під час першого ж зіткнення його стомлений від важкої збруї кінь не втримався на ногах, і Шатоф’єр при повному обладункові щосили бебехнувся на землю, втративши від удару притомність. Дякувати Богові, єзуїтів одразу відтіснили, і життю доблесного конетабля небезпека поки не загрожувала. Слуги швиденько перенесли його під прикриття фурґону, а нещасний Байярд так і лишився лежати на полі бою, не в змозі самостійно звільнитися від лат, що нестерпним тягарем притискали його до землі.

У самому центрі лінії оборони герцоґ, з притаманними йому спокоєм та холоднокровністю, майстерно орудував мечем, відбиваючи удари єзуїтів і завдаючи їм влучних ударів у відповідь. На ньому не було жодної подряпини, і своїм прикладом він підтримував мужність у серцях інших воїнів, які, дарма що були в меншості, успішно відбивали атаки ворога.

На правому фланзі, де бився Філіп, справи йшли значно краще. Керовані ним лицарі, здебільшого молодь, невблаганно просувалися вперед, і переможені ними єзуїти, хто ще залишався живий, тут-таки потрапляли під кинджали зброєносців та слуг, як свині під ножі м’ясників.

Філіп схвальними вигуками підбадьорював друзів, а сам з чимраз більшим занепокоєнням поглядав на протилежний фланг, де через відсутність Ернана, який ще залишався непритомним, події розгорталися не на користь Ґастона д’Альбре та Робера де Біґора. Філіп не сумнівався в перемозі, він не мав права бодай на мить припустити можливість поразки, — але якою ціною вони здобудуть цю перемогу?… Поки ще тримається лівий фланг, ґасконці перебувають у вигіднішому положенні, і втрати серед них значно менші. Проте у Ґастона та ґрафа де Біґора дуже мало людей — ледь-ледь, якимсь чудом їм вдається стримувати атаки єзуїтів. Ось-ось, і… Ні! Останньої миті єзуїти мусили послабити тиск на лівому фланзі й перекинути частину лицарів на правий, де особливо спустошливо господарювала ґасконська молодь на чолі з Філіпом. На якийсь час рівновагу відновлено — та чи надовго?…

За першою шеренгою нападників Філіп помітив вершника в блискучих латах і шоломі, увінчаному жмутком різнобарвного пір’я. Судячи з розкішного вбрання та владних жестів, якими він супроводжував свої накази, це був ватажок єзуїтів.

— Гей, Ґабріелю, Робере, Симоне! — закликав Філіп друзів, що билися поруч. — Ану, доберімося до того півня!

З їхньою допомогою Філіп пробився до „півня“, як він охрестив ватажка, і поки друзі відтісняли єзуїтів, налетів на нього із занесеним мечем.

— Захищайтеся, пане! Годі вам ховатися за спинами підлеглих!

„Півень“ мовчки прийняв його виклик, і між ними зав’язалася жорстока сутичка. Цього разу Філіп зустрів гідного супротивника.

Єзуїти намагалися були знову зімкнутися й оточити кількох сміливців, та забарилися — у пролом вже ринули інші ґасконці, і ватажок нападників виявився відрізаним від решти своїх лицарів.

Лави єзуїтів помітно здригнулися, однак Філіп розумів, що навіть загибель „півня“ не зупинить подальшого кровопролиття. Із щемом у серці він думав про те, що, можливо, комусь із близьких йому людей доведеться полягти в цій сутичці; особливо він уболівав за батька та Ґастона. Напосідаючи на „півня“, Філіп подумки волав до небес, благаючи їх не допустити перемоги ціною життів його друзів та родичів.

І небеса ніби почули цей заклик. Раптово поза спинами єзуїтів з-за найближчого пагорба виплеснувся на прогалину стрімкий потік білих плащів, блискучих лат і різномастих коней. Голосно, гучно пролунав бойовий клич: „Босеан!“, затріпотіли на вітрі штандарти ордену Храму Сіонського, засяяли на сонці оголені леза мечів, що в очах радісно приголомшених ґасконців виглядало незаперечним доказом безмежної ласки Господньої. Несподівана поява загону тамплієрів поставила хрест на всіх планах єзуїтів; затиснені з обох боків переважаючими силами супротивників, вони були приречені на неминучу поразку. Долю подальшої сутички було вирішено наперед.

Скориставшись секундним сум’яттям „півня“, Філіп плазом меча оперіщив його по голові, геть зім’явши розкішний плюмаж, потім корпусом і руками виштовхнув очманілого від удару єзуїта з сідла.

— Ґабріелю! — гукнув він. — Роззброй цього негідника і пильнуй, щоб його не вколошкали. Він мій бранець. — А сам, приостроживши коня, помчав далі.

З появою тамплієрів сутичка, що почалась як запеклий двобій, перетворилася на поголовну різанину. Мало кому з чорно-червоних лицарів пощастило врятувати своє життя. Герцоґ, такий холоднокровний у бою, тепер дав волю своєму гнівові. У молодості він люто зненавидів єзуїтів за їхні звірства в Араґоні під час війни з катарами, і по батьковій смерті прогнав їх усіх з Ґасконі та Каталонії, зрівняв із землею їхні командорства й заборонив будь-яку діяльність ордену Серця Ісусового у своїх володіннях. Герцоґ закликав не брати жодного ворога в полон, заявивши, що однаково всіх бранців буде негайно страчено.

Завдяки своєчасному втручанню тамплієрів втрати серед ґасконців виявилися незначними. З-поміж знатних панів загинув один лише Гі де Луаньяк — герцоґів камергер. На превелику радість Філіпа, ніхто з його друзів не постраждав і навіть не був серйозно поранений. Хіба що Ґастон д’Альбре наприкінці сутички звихнув руку — він так захопився, переслідуючи єзуїтів, що забув про втому, а коли в нього запаморочилось у голові, не втримався в сідлі і впав з коня; інші ж узагалі відбулися легкими подряпинами та саднами. Філіп трохи забив собі коліно, у нього неприємно свербіли затерплі руки, та він і думати про це забув, коли з полегшенням переконався, що його обличчя не зазнало ані найменших пошкоджень.

„Хоч шрами прикрашають мужчину,“ — міркував він, — „вони мені ні до чого. Мене цілком влаштовує й те, що я маю.“

На той час Ернан вже повернувся до тями і тепер, сидячи на траві, очманіло оглядав усіяне тілами єзуїтів поле бою. Нараз він зачудовано вигукнув:

— Овва! Таж це Кліпенштейн, хай мене грець поб’є! Гуґо фон Кліпенштейн! Атож, він, клянуся хвостом Вельзевула!

Гігант-вершник років тридцяти п’яти, вочевидь, ватажок загону, зупинив свого коня й повернувся до Ернана. Інші тамплієри разом з ґасконцями продовжували добивати єзуїтів.

— Брат де Шатоф’єр? Оце так зустріч! — Він під’їхав ближче, спішився і співчутливо спитав: — Вас поранено?

— Ну… власне… — збентежено пробурмотів Ернан. Лише з деяким запізненням він зрозумів, у яку вскочив халепу. Весь цей час, поки навколо кипів бій, поки його друзі билися не на життя, а на смерть, сам він пролежав у безпечному місці, навіть не діставши з піхов меча. — Та ні, дрібниці. Нічого серйозного.

— Будьте певні, нічого серйозного, — поспішив на виручку другові Філіп, який, на щастя, був неподалік. — Просто панові де Шатоф’єру не поталанило. Він упав і трохи забився. — Філіп сплигнув з коня і зміряв оцінливим поглядом могутню фігуру прославленого воїна, що за свої подвиги в Палестині заслужив прізвисько Гроза Сарацинів. — Пане фон Кліпенштейне, я просто не маю слів, щоб виразити вам всю глибину своєї вдячності за допомогу в цю тяжку для нас хвилину. Завдяки вам ми уникли великих втрат, і багато дружин та дітей до кінця своїх днів згадуватимуть у молитвах імена героїв, що врятували від неминучої смерті їхніх чоловіків і батьків.

— Це обов’язок кожного християнина — допомагати ближньому своєму в лиху годину, — скромно відповів тамплієр. — Хвала Всевишньому, ми прибули вчасно. Ці єретики ще гірші за магометан. І як їх тільки земля носить!

— Дивина та й годі, — задумливо промовив Філіп. — Якого дідька їм було треба?

— Кажуть, — озвався Ернан, підводячись на ноги, — що окремі загони єзуїтів з мовчазної згоди своїх командорів займаються розбоєм на великій дорозі.

— Щось таке я чув, — кивнув Філіп. — Проте, як мені відомо, цим промислом вони займаються невеликими ватагами і не афішують своєї приналежності до ордену.

— Що правда, то правда, — погодився Шатоф’єр. — Зазвичай вони перевдягаються й уникають нападати на озброєні загони. А тут казна-що: геть усі в єзуїтській формі, та ще й з бойовими штандартами. Якщо не помиляюся, це знамена командорства Сан-Себастьян.

— Гм, справді… Чортівня якась!

Кліпенштейн делікатно прокашлявся.

— Перепрошую, пане мій, — звернувся він до Філіпа. — Як я розумію, ви монсеньйор Аквітанський-молодший.

— А відтепер і ваш боржник, — відповів Філіп. — Якими вітрами, такими щасливими для нас, занесло вас до нашого краю?

Тамплієр усміхнувся:

— Смію сподіватися, що ваш край незабаром стане не чужим і для мене.

— О! — радісно промовив Ернан. — Вас призначили керівником одного з ґасконських командорств? І якого ж?

— Беріть вище, брате. Маґістр Рене де Монтальбан після поранення в Палестині вирішив піти на спочинок до нашого мальтійського монастиря і попросив ґросмейстера звільнити його від обов’язків прецептора Аквітанського…

— Отже, вас призначено його наступником, — зрозумів Філіп. — Дуже мило. Але як ви опинилися саме тут? Мабуть, уже почали огляд командорств?

— Ні, монсеньйоре, лише збирався. Передусім я хотів представитися вам та вашому батькові, як цього вимагає статут нашого ордену, але в Тарасконі я вас уже не застав, тому разом із загоном подався вам навздогін. На щастя, я обрав коротший шлях, ніж ви.

— І відрекомендувалися нам якнайкращим чином. Гадаю, немає потреби особливо наголошувати, що ні в мене, ні в мого батька не буде ніяких заперечень проти вашої кандидатури як прецептора Аквітанського. Сподіваюся, тепер ви приєднаєтесь до нас? За моїм відомостями, король Навари запросив вас на святковий турнір як одного із семи призвідників.

— Це так, — кивнув Кліпенштейн. — Проте я змушений відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. До початку турніру ще більше двох тижнів, і за цей час я планую відвідати кілька найближчих командорств.

— Що ж, успіхів вам… Але, гадаю, ви проведете цей вечір та ніч у моєму замку Кастельбело, що за три години їзди звідси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих і подбати про поранених.

— Так, звичайно, — сказав Кліпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося від подиву, і він уп’явся поглядом у ватажка єзуїтів, якого, вже без шолома, вів до них Ґабріель. — Ба! Родріґо де Ортеґаль! Прецептор Наварський власною персоною. Отакої!

Філіп пильно вдивився в холодні, безмовні риси обличчя єзуїта.

— А хоч і сам Інморте. Це не завадить нам допитати його з усією суваорістю.

— А ще краще негайно повісити на найближчому дереві, як лісового розбійника, — почувся розгніваний голос герцоґа. Він під’їхав до них на коні, зі скривавленим мечем у руці і спрямував на прецептора сповнений ненависті погляд. — Лорісе! — звернувся він до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як він на це заслуговує.

Герцоґів слуга, у скривавленій та пошматованій куртці, пошкультигав, тягнучи поранену ліву ногу, виконувати наказ свого пана.

— Стривай, Лорісе! — владно зупинив його Філіп. — Це мій полонений, батьку.

— А то біда! — спохмурнів герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготів — за прецептором.

— Ні, батьку, — рішуче заперечив Філіп. — Дозвольте вам нагадати, що це Беарн, государ тут я, і мені вирішувати, як обійтися з моїм полоненим. Насамперед його слід допитати. Сподіваюся, в Кастельбело знайдеться кат, що зуміє розв’язати йому язика.

Кліпенштейн похитав головою:

— Боюся, це безнадійно, монсеньйоре.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Філіп.

— Усі посвячені в таємниці ордену єзуїти міцно тримають язика за зубами. Певна річ, я не стверджую, що Інморте наслав на них чари, але мені відомо кілька випадків, коли полонені сарацинами або маврами достойники ордену божеволіли під тортурами, так і не зронивши ні слова.

— Точно, — підтвердив Ернан. — Я теж про це чув.

— Ага, — сказав Філіп і знову поглянув на прецептора.

У відповідь той лише презирливо скривив губи. Вираз його обличчя залишалося холодним і непроникливим, а погляд був сповнений рішучості, у ньому яскраво палав вогонь фанатизму.

„Ні,“ — зрозумів Філіп. — „Він не заговорить. Помре або збожеволіє під тортурами, але мовчатиме до кінця. Що-що, а підбирати вірних соратників Інморте уміє. Мабуть, краще буде послухатися батькової поради. Проте…“

І тут Філіп ухвалив рішення, яке приголомшило й обурило не лише герцоґа, що патологічно ненавидів єзуїтів, а й усіх без винятку ґасконців і тамплієрів. Він відпустив Родріґо де Ортеґаля на свободу!

Коли пристрасті трохи вщухли, Філіп уточнив, що прецептор може сісти на коня і безперешкодно віддалитися на двісті кроків у будь-якому напрямку, після чого він стає вільним у повному розумінні цього слова, без жодних ґарантій особистої недоторканості.

Таке роз’яснення поклало край гомону невдоволення, а дехто навіть розцінив Філіпове рішення як вельми дотепне. Близько дюжини тамплієрів і приблизно стільки ж ґасконців стали готуватися до погоні за єзуїтом, щойно він від’їде на двісті кроків. Але перше, ніж прийняти даровану йому свободу зайця, преслідуваного зграєю гончих псів, Родріґо де Ортеґаль виявив бажання переговорити з Філіпом віч-на-віч.

Це прохання видалося дуже підозрілим. Прецептора ретельно обшукали на предмет виявлення прихованої зброї, але нічого не знайшли. Після недовгих вагань Філіп попросив присутніх залишити їх наодинці.

Коли всі відійшли на достатню відстань, прецептор заговорив:

— Монсеньйоре, ви подарували мені життя… вірніше, дали мені шанс урятувати своє життя, тож тепер я у вас в боргу…

— Забудьте про це! — зневажливо урвав його Філіп. — Я не потребую вашої вдячності. Тим більше, що я вчинив так зовсім не з милосердя, якого ви не заслуговуєте. Я цілком згоден з батьком, що ваше місце на шибениці, але не хочу бруднити свої руки кров’ю полоненого.

— Тобто, ви вмиваєте їх?

Філіп знизав плечима:

— Думайте, як хочете. Мені ваша думка байдужа.

— Ну що ж, — промовив прецептор. — У такому разі, розглядайте те, що я вам скажу, як вимушене зізнання під тортурами. Але врахуйте, що якби мене катували, я не сказав би нічого. Та й зараз скажу не все — а лише те, що вважатиму за потрібне.

— Гаразд, мене це влаштовує. Я слухаю.

Єзуїт пильно подивився на нього:

— Я отримав наказ ґросмейстера знищити вас.

Філіп голосно пирхнув.

— Знаєте, — саркастично промовив він, — я чомусь відразу запідозрив, що ви не мали наміру запросити нас на спільну трапезу.

— Боюся, монсеньйоре, — зауважив прецептор, — ви хибно зрозуміли мене. Мені та моїм людям було наказано знищити саме вас. До інших ваших супутників нам було байдуже. Навіть до вашого батька — хоча він наш лютий ворог.

— Он як! — сказав Філіп. — І чим я заслужив таку честь?

— Вас засуджено до смерті таємним судом нашого ордену. Ви не єдиний засуджений, але ви один з перших у нашому списку. Отож бережіться, монсеньйоре. Сьогодні вам пощастило, та нас це не зупинить. Якщо я залишуся живим, то докладу всіх зусиль, щоб довести цю справу до кінця. А якщо ні, вирок виконає хтось інший.

На Філіпове обличчя набігла краска гніву й обурення.

— Ваш мерзенний орден надто високої думки про себе! Хто ви такі, щоб судити мене?!

— Ми творці історії, — незворушно відповів Родріґо де Ортеґаль. — За нами майбутнє всього людства. Ми рука Господня на землі.

— Каральна, звісно, — іронічно докинув Філіп.

— І будівнича. Ми творимо історію людства і знищуємо тих, хто стоїть на нашому шляху, на шляху до прийдешньої всесвітньої єдності. І ім’ям цієї єдності, до якої ми прагнемо, суд нашого ордену засудив вас до смерті. Вас слід було вбити ще в дитинстві, але раніше ми недооцінювали небезпеку, яку ви для нас становите. Та останнім часом лінії вашої долі прояснилися…

— Я не циган, пане єзуїт, — знову перебив його Філіп. — І не вірю в долю. Я вірю у вільну волю і Боже Провидіння.

— Це неістотно, монсеньйоре. За всієї вашої вільної волі, свобода вашого вибору обмежена багатьма чинниками, звідси і вимальовуються лінії вашої долі. І повірте, ці лінії, всі до єдиної, становлять смертельну загрозу для нашої мети. Іншими словами, усе, що ви робитимете, лише зашкодить нам у досягненні всесвітньої єдності.

— Тієї самої єдності, — криво посміхнувся Філіп, — яку ви вже встановили на території своїх областей? О, в такому разі не сумнівайтеся: я шкодитиму вам, бо, на моє переконання, ви несете світові не єдність, а загальне рабство і мракобісся. Ваше майбутнє — страшний кошмар; ви не творці історії, а її ймовірні могильники, а якщо ви і є чиєюсь рукою на землі, то не Господньою, а диявольською. Будьте певні — а якщо врятуєтеся, то так і перекажіть своєму господареві, — що я докладу всіх зусиль, аби стерти ваш орден з лиця землі. Я твердо переконаний, що цим я зроблю велику послугу всьому християнському світові і здійсню боговгодний вчинок.

— Ваші переконання гідні поваги, монсеньйоре, — відповів Родріґо де Ортеґаль. — Тепер я бачу, що ви справді серйозний противник. І дуже небезпечний. — Обличчя прецептора набуло колишнього непроникного вигляду. — Я сказав вам усе, що хотів.

Пізно вночі до Кастельбело повернулися втомлені тамплієри й ґасконські лицарі, що переслідували Родріґо де Ортеґаля. Єзуїту вдалося відірватися від погоні.

А Філіп довго думав над тим, що сказав йому прецептор. Зрештою він вирішив не говорити про смертний вирок нікому, навіть Ернанові, якому цілком довіряв. І Ернанові — особливо.

„Якщо він дізнається про це,“ — так обґрунтував своє рішення Філіп, — „то ходитиме за мною по п’ятах, не дасть мені спокою ні вдень, ні вночі. І головне — вночі… Ні, це буде занадто! Якось я й сам про себе подбаю.“