Принц Ґаллії

Розділ XI

На головному майдані Тараскона від краю до краю вирувало людське море: майже всі городяни та мешканці довколишніх сіл очікували тут на прибуття новоспеченого принца Беарнського. Серед простолюду було багацько таких, хто ще зранку встиг добряче налигатися; радісно-збуджений натовп став важко керованим, і варті довелося докласти чимало зусиль, щоб утворити вільний прохід від зовнішньої до внутрішньої брам. Нарешті святкова процесія подолала цю останню на її шляху перешкоду, і ясновельможне панство опинилось у відносному спокої за надійно укріпленими внутрішніми мурами замку.

У натовпі придворних та слуг, що зустрічали процесію на площі перед палацом, Філіп відразу завважив здорованя, чий пом’ятий, просочений пилом і потом одяг неприємно контрастував з ошатним вбранням решти присутніх. На грудях його лівреї було вишито геральдичні замки Кастилії й леви Леону. Придивившись уважніше, Філіп упізнав у ньому штатного гінця кастильського королівського двору, який славився своєю надзвичайною витривалістю. Проте зараз цього витривалого хлопця аж хитало від утоми; складалося враження, що він ледве тримається на ногах.

„Отакої!“ — заскочено подумав Філіп. — „Що ж трапилося? Невже…“

У відповідь на запитливий погляд гінця він ствердно кивнув і спішився. Гонець підійшов до Філіпа, зняв капелюха і вкляк перед ним на одне коліно. У руці він тримав чималих розмірів пакет, скріплений п’ятьма королівськими печатками — чотирма меншими у кутках і великою гербовою посередині. Це була офіційна депеша.

— Монсеньйоре, — промовив гонець. — Його величність король Кастилії та Леону Альфонсо Тринадцятий зі скорботою сповіщає вашу високість про смерть свого найяснішого батька, нашого улюбленого государя дона Фернандо.

Філіп мовчки взяв пакет, зламав печатки, видобув листа й побіжно ознайомився з його змістом, який, коли відкинути всю словесну полову, зводився до кількох лаконічних фраз. Філіпові, звісно, шкода було небіжчика короля, та не можна сказати, що ця звістка дуже його засмутила. Він ніколи не почував особливої симпатії до Фернандо IV, а віднедавна перестав і поважати його.

Тим часом до Філіпа підійшли батько та брат (цебто архієпископ). Він віддав Ґабріелеві прочитаного листа і стримано повідомив:

— Тиждень тому помер король Кастилії.

Всі присутні перехрестилися.

— То був видатний государ, — промовив герцоґ з несподіваним смутком у голосі. Йому раптом спало на думку, що покійний дон Фернандо був лише на чотири роки старший за нього.

— Та вже ж, — без особливого ентузіазму кивнув Філіп. — Це велика втрата для всього християнства. Мир праху його.

— Вічний спокій даруй йому, Господи, — додав архієпископ.

— Дон Альфонсо знову мусить воювати, — сказав Філіп. — Тепер з Портуґалією. Ще взимку ґраф Хуан відмовився платити податки до королівської скарбниці і не надав свого війська для походу проти Ґранади. А нещодавно проголосив Портуґалію незалежним від Кастилії королівством. Себе він, певна річ, призначив королем, але ще не знайшов єпископа, який погодився б його коронувати.

— Про цей конфлікт я чув, — сказав герцоґ. — Портуґалії кортить наслідувати приклад Нормандії. Але дон Хуан не врахував одного — Кастилія Фернандо Четвертого, це не Франція Філіпа-Авґуста Третього. То що ж робитиме новий король, Альфонсо Тринадцятий?

— Він збирається придушити заколот, поки він не переріс у міжусобицю і…

— І поки на бік ґрафа не стали єзуїти, — зрозумів герцоґ. — Дон Альфонсо звернувся до тебе за підтримкою?

— В тім-то й річ, що ні, — відповів Філіп трохи здивовано. — Він лише повідомляє про смерть дона Фернандо і про свій намір послати військо до Портуґалії, а також висловлює побажання, щоб у разі потреби лицарі Кантабрії негайно зібралися під знамена Леону.

— Цілком законне бажання, — визнав герцоґ. — Вочевидь, дон Альфонсо впевнений у власних силах і не хоче залучати до конфлікту третю сторону. Що ж, тим краще для нас.

Філіп ствердно кивнув, хоч сам дуже сумнівався в цьому.

— Король просить дати письмове розпорядження сенешалеві Кантабрії знову спорядити військо, що я зараз і зроблю.

Герцоґ схвалив рішення сина і разом з архієпископом та падре Антоніо подався зустрічати папського легата, кардинала Енцо Манчіні, що саме виходив з носилок.

— Шановний, — звернувся Філіп до гінця. — Коли ти збираєшся вирушити в зворотну путь?

— Вже завтра на світанку, монсеньйоре. Мене попередили, що справа нагальна. — І перейшовши на арабську мову, яку Філіп вивчив у Кастилії, він додав: — Я маю ще одне доручення, пане мій. Неофіційне.

— Яке?

— Лист від відомої вам особи. Король про це нічого не знає.

Філіп сторожко роззирнувся довкола. Батько стояв віддалік і розмовляв з папським легатом, але час від часу скоса поглядав на нього. Дворяни та слуги, миттю збагнувши, що йдеться про щось суто конфіденційне, делікатно повідступали на кілька кроків. Зате Ернан, який саме проходив неподалік і розчув останні слова гінця, негайно опинився поруч з Філіпом.

— Так, так, так! — промовив він арабською, і губи його розтяглися в хитруватій посмішці. — Таємна змова з еміром?

— Не блазнюй, друже! — огризнувся Філіп, мимоволі шаріючись; він здогадувався, від кого був лист. І до гінця: — Ну, давай, шановний!

Той спритно видобув з-за вилоги лівреї невеликий пакет, який Філіп відразу сховав у пишних складках своєї мантії, навіть не поглянувши на нього. Перевіривши на дотик рельєфні контури печатки, він пересвідчився у правильності свого здогаду.

Філіп покликав Ґабріеля і доручив йому подбати про гінця. Перший дворянин принца запросив свого підопічного до палацу, а слідом за ними подався й Ернан з явним наміром взяти кастильця в роботу і вивідати в нього найсвіжіші толедські плітки.

Філіп підійшов до батька та гурту прелатів.

— Панове, — сказав він. — На жаль, я мушу залишити вас — маю невідкладну кореспонденцію.

— Авжеж, — погодився герцоґ, відходячи з Філіпом убік. — Державні справи не дають нам спокою ні вдень, ні вночі… Гм. Такою ж мірою це стосується і справ любовних… Та що ти шарієшся, мов та невинна панночка! — додав він з усмішкою. — Це ж зовсім не годиться для такого затятого серцеїда, як дон Феліпе з Кантабрії… Ну, гаразд, іди розбирайся зі своєю кореспонденцією, а я тим часом трохи відпочину. Коли звільнишся, неодмінно зайди до мене. Є одна справа, також невідкладна, а в наступні кілька днів нам навряд чи випаде спокійно поговорити. Там, — герцоґ невизначено махнув рукою, маючи на увазі місто за внутрішніми мурами замку, — вже почалися орґії. У нас незабаром буде те ж саме.

— Добре, батьку, — сказав Філіп. — Я постараюся звільнитись якнайшвидше.

Перевдягнувшись, Філіп усамітнився в своєму кабінеті, передусім розпечатав другого листа і замилувано всміхнувся, упізнавши по-дитячому незграбний почерк принцеси Нори. Але ця замилувана усмішка миттю зникла з його лиця, щойно він прочитав перші рядки:

Філіпове серце стислося й болісно защеміло. Ще нічого не знаючи про природу згаданих Норою хмар-громовиць, він уже зрозумів, що втратив її так само безглуздо й винятково зі своєї вини, як раніше втратив Бланку…

Дочитавши до цього місця, Філіп відкинувся на спинку крісла і міцно, аж до болю, прикусив нижню губу. На обличчя йому набігла пекуча краска гніву та сорому. Тепер він зрозумів, чому минулого тижня його гонець повернувся з Толедо без конкретної відповіді. І зовсім не тому, що Фернандо IV був при смерті.

Але ж Альфонсо, його друг… Утім, ні. Передовсім, він король Кастилії, і його щонайперший обов’язок — дбати про добро для своєї країни. Якщо влаштований Фернандо IV шлюб старшої доньки з Александром Біскайським був, по суті, примхою короля, виявом його людської слабкості (а відверто кажучи, справжнім свинством щодо Філіпа і, особливо, Бланки), то рішення Альфонсо XIII віддати свою меншу сестру за Авґуста XII Римського було продиктовано суто державними міркуваннями.

Віднедавна Італія активно прагнула до тісного політичного союзу з Кастилією, чиї останні успіхи в Реконкісті[16] і не менш успішна внутрішня політика, спрямована на зміцнення та централізацію королівської влади, поступово перетворювали її на наймогутнішу державу на заході європейського континенту. З цією метою покійний імператор Корнелій IX віддав свою племінницю Констанцу Орсіні за першого принца Кастилії Альфонсо. З цією ж метою імператор Авґуст XII захотів одружитися з кастильською принцесою Бланкою. А що ж до його першого шлюбу — з Ізабелою Французькою, найменшою з одинадцяти дітей Філіпа-Авґуста II, то він не приніс римській короні нічого, крім гірких розчарувань. Невдовзі після смерті великого французького короля і початку правління його онука, Філіпа-Авґуста III (який, до речі, був на тринадцять років старший за свою тітку, імператрицю Ізабелу), Франція стала стрімко втрачати свої позиції провідної держави, чому великою мірою посприяли реліґійні авантюри короля та бездарне правління країною за його відсутності королеви Хуани Портуґальської.

Переконавшись у політичній безплідності свого шлюбу з Ізабелою Французькою і втративши надію на народження наступника престолу (а за римськими законами таким міг бути лише син), Авґуст XII п’ять років тому звернувся до папи з проханням про розлучення. Однак цей його намір наразився на шалений спротив французьких кардиналів, уражених у своїй національній гордості, а також прихильників Ґвідо Конті, герцоґа Неаполітанського, чий рід мріяв про повалення династії Юлія ще з прадавніх часів. Навіть найближчий родич імператора, його дядько Валерій Юлій з численними нащадками, нишком ставив палиці в колеса небожеві, більше дбаючи про інтереси свого старшого сина, аніж про благополуччя держави та всього роду Юліїв.

Минав час, кожен наступний лікарський консиліум перетворювався на фарс, грузнучи в безплідних дискусіях щодо гаданої безплідності Ізабели Французької, і вже ніхто всерйоз не розраховував на сприятливий для Авґуста XII результат, аж раптом авторитетні вчені мужі несподівано для всіх порозумілися, облишили свої суперечки і одностайно визнали імператрицю неспроможною мати дітей. Трохи згодом до Філіпа дійшли чутки, що звістка про одруження Бланки з ґрафом Біскайським переповнила чашу терпіння молодого імператора, і він учинив грубий тиск на членів консиліуму — як стверджували злі язики, не погребував навіть особисто пригрозити деяким непокірним світилам медичної науки фізичною розправою. Так воно було чи ні, але Авґуст XII поспішав не даремно, і якщо він справді вдався до погроз, то зробив це вчасно і з належною рішучістю.

Філіп трохи пожурився з того приводу, що надто зволікав з одруженням з Норою, і водночас подякував Небесам, що не був заручений з нею офіційно, уникнувши, таким чином, ще більшого приниження — публічного розірвання заручин з боку нареченої. Почасти його втішила і навіть розвеселила думка про те, як почуватиметься імператор, коли першої ж шлюбної ночі виявить, що його юна дружина, крихітка Нора, вже була в ужитку і, мало того, для свого ніжного віку досить вправна і досвідчена в коханні.

„Ось, маєш!“ — зловтішався він на адресу Авґуста XII. — „Їж не подавися!“

Продовживши читати листа, Філіп дізнався, що імператор, поки неофіційно, попросив Нориної руки і отримав від Альфонсо згоду за умови, що Італія надасть Кастилії військову допомогу в боротьбі проти Хуана Портуґальського. Натомість кастильський король обіцяв, що приборкана Портуґалія стане посагом Нори, щоправда, з двома істотними засторогами. По-перше, ґрафство й надалі залишатиметься під суверенітетом Кастилії, а по-друге, згодом воно має перейти у володіння молодших дітей імператора та Нори — наступник же римського престолу не матиме на нього жодних прав. Навіть за таких обмежень пропозиція Альфонсо була дуже принадною для Авґуста XII: упродовж останніх двох сторіч у римських імператорів постійно боліла голова, як улаштувати майбуття своїх менших синів, не надто утискаючи при тім решту родичів та представників інших могутніх сімей Італії.

Закінчувався Норин лист так:

Філіп сумно всміхнувся.

„Що ж, Норо, прощавай,“ — подумав він. — „І пробач за все. Мені шкода, що так вийшло, дуже шкода, та, видно, це наша доля. Над нашим коханням з самого початку тяжів фатум, і може, так буде краще для нас обох. Ти станеш королевою Італії, люба, зичу тобі щастя, багато дітей, і нехай імператорська корона розвіє твій смуток. Ну, а я… Та що й казати! Якось я проживу й без тебе, й без союзу з Кастилією, хоч і те й інше мені не завадило б.“

З важким зітханням Філіп акуратно склав листа і сховав його в скриньці з іншою кореспонденцією, а потім ще кілька хвилин просидів у похмурій задумі, сумовито дивлячись крізь відчинене вікно в ясне весняне небо. Нарешті він рішуче труснув головою, проганяючи невеселі думки і викликав секретаря, що чекав у сусідній кімнаті. Наказавши йому розшукати падре Антоніо і під його керівництвом написати розпорядження на ім’я сенешаля Кантабрії, Філіп нашвидку перекусив і, пам’ятаючи про свою обіцянку чимшвидше звільнитися, подався до батька.

Герцоґські покої було розташовано в протилежному крилі палацу. Щоб скоротити шлях, Філіп пішов через парк і на одній з алей, у тіні великого платана, несподівано зустрів Амеліну. Кузина засапано дихала, як це буває після швидкого бігу, щоки в неї були розпашілі, ошатний капелюшок зсунувся набакир, а розпущене довге волосся було безладно розкидане по її плечах, золотими хвилями спадаючи їй на груди і прикриваючи лице. Помітивши зі свого вікна, як Філіп вийшов у парк, вона прожогом кинулась йому назустріч, палаючи бажанням побачитися з ним сам на сам.

З дитинства знайомим Філіпові жестом Амеліна прибрала з обличчя волосся і, трохи схиливши до правого плеча голову, спрямувала на нього погляд, сповнений любові та обожнення. П’ять років тому вона народила сина і за прикладом своєї матері (їхньої матері!) годувала його власними грудьми — та це нітрохи не зашкодило її фігурі. Підлітком Амеліна обіцяла стати сліпучою красунею і таки перевершила всі сподівання. Гарненький бутон розкрився, обернувшись на розкішну, духмяну троянду.

До Тараскона вона приїхала лише вчора, пізно ввечері, коли Філіп уже ліг спати, щоб як слід відпочити перед коронацією. І якщо не враховувати короткого побачення рано вранці і тих поглядів, якими вони обмінювалися в соборі і на зворотному шляху, це була їх перша справжня зустріч після семи довгих років розлуки…

Філіп дивився на неї, не тямлячи себе від захвату. Його охоплювала солодка, п’янка знемога, і він відчував, що давня любов до Амеліни, яку колись витіснила з його серця Луїза, відроджується в ньому з новою силою.

Весело щебетали пташки, тихо шумів вітер у кронах дерев, навколо не було ні душі, а вони все стояли мовчки за крок одне від одного, обмінюючись ніжними поглядами і згадуючи минуле. Нарешті Амеліна підступила впритул до Філіпа, поклала руки йому на плечі і підняла до нього своє обличчя.

„Стережися, Симоне!“ — промайнуло в його затьмареній свідомості.

Швидкі, жадібні, жагучі поцілунки, сльози на очах Амеліни, що їх він негайно висушував ніжними доторками своїх губ, стрімке калатання двох сердець, що немов злилися в одно… Усі ці роки на чужині Філіпові так бракувало її, рідної, любої сестрички, яка самовіддано кохала його, яка розуміла його з півслова. І ось вона знову з ним, у її погляді він прочитав колишню любов, помножену на довге чекання, і готовність будь-якої миті віддатися йому цілком, до останньої своєї часточки…

Згадавши, що на нього чекає батько, Філіп відчайдушним зусиллям волі примусив себе вивільнитися з Амеліниних обіймів, винувато поцілував її маленьку долоню і бігцем, не озираючись, кинувся геть від неї…