Принц Ґаллії

Розділ XXXIX

Двері тихо прочинилися, і до спальні, освітленої двома недопалками свічок, увійшла струнка рудоволоса дівчина в сукні з темно-коричневого оксамиту, оперезаній довкола талії широким, шитим срібними нитками поясом.

Вона роззирнулася і скрушно похитала головою. У кімнаті панував цілковитий безлад, на підлозі було розкидано вбрання, а його власник, юнак років двадцяти зі скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розібраному ліжку, увіткнувшись лицем у подушку. Він навіть не ворухнувся, коли відчинялися й зачинялися двері, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипіння.

— Ти ще не спиш, Рікарде? — пошепки спитала дівчина.

Юнак повернув голову і втупився в неї тьмяним поглядом. Темні кола під очима — чи то від недосипання, а чи від частих пиятик, — робили його схожим на єнота.

— Привіт, Геленко, — силувано посміхнувся він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— Оце прийшла подивитись, як ти живеш.

— Ну і як?

— Бачу, що так собі, поганенько. — Гелена вмостилася на краю ліжка й докірливо похитала головою. — І сам розклеївся, і слуг своїх геть розпустив. Я, до речі, не зустріла жодного. Де вони?

— Хтозна, — недбало знизав плечима Рікард. — А власне, мені начхати.

Гелена взяла його за руку і співчутливо глянула йому в очі.

— Ну, хіба можна так, братику? — лагідно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.

— Нехай собі дивляться, щоб їх усіх покорчило. А мені байдужісінько.

— Подумай тоді про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацію. Мало того, що загрузнув у боргах, так іще даєш поживу для різних пліток… До речі, ти розмовляв з батьком?

— Коли?

— Так, зрозуміло. Отже, він не захотів навіть побачитися з тобою перед від’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона…

Рікард миттю схопився, сів у ліжку й розгублено закліпав очима.

— Вони що, поїхали?

— Так, — кивнула Гелена. — В Калагору.

— Коли?

— Сьогодні вранці. Вирішили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок і поїхали.

— Але чому?

— А ти не здогадуєшся?

— Невже через мене?

— Через кого ж іще! Зрозумій нарешті, що їм соромно за тебе, за твою поведінку. Мама дуже зла, а батько… Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, він так пишався тобою, а тепер… Тепер йому так соромно за тебе!

— Ну, то нехай відречеться від мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тоді й за моїми боргами може не платити.

— Що ти таке верзеш?! — у відчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурів! Схаменися, братику!

Якась мить Рікард нерозуміюче дивився на сестру, потім рвучко притягнув її до себе й увіткнувся лицем у її плече.

— Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу… Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевільний…

Гелена ніжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в ґримаса якоїсь болісної насолоди, а очі млосно блищали.

„От дурна!“ — думала вона про Марґариту. — „Як можна було проміняти його на Красунчика… Так їй і треба!“

— Рікарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, але годину тому сталася подія, що має трохи втішити тебе.

Рікард відсторонився. В його очах зблиснув вогник надії.

— Невже Марґарита так образилася на Красунчика, що розірвала заручини?

— Ні, не розірвала, бо…

— Ну от, — похнюпився Рікард. — А ти…

— Господи, який ти нетерплячий! Марґарита не розірвала заручини передусім тому, що ніяких заручин не було.

— То будуть.

— А от і ні! Усе це пусті балачки. Насправді Красунчик одружується з нашим небожем.

— З яким ще небожем? — розгублено запитав Рікард.

— Тьху ти! — поморщилася Гелена. — От недотепа! Я кажу про нашого небожа жіночої статі або ж, якщо тобі так більше до вподоби, небоги статі чоловічої.

— Красунчик одружується з Анною?! — нарешті второпав Рікард. — Брешеш!

— А от і не брешу. Виявляється, кузен Авґуст Юлій та герцоґ Аквітанський уже давно ведуть переговори з цього приводу, а сьогодні на банкеті вони оголосили, що незабаром буде підписана шлюбна угода. Тому Красунчик і обрав королевою любові та краси Анну — як свою наречену. А з Марґаритою він, виходить, просто розважався. Нічого сказати, гарно пошив її в дурні! І якщо вона повірила, що він справді збирається одружитися з нею, то так їй і треба… Рікарде! Що з тобою?

Вона очікувала від нього будь-якої реакції — від несамовитих радощів до цілковитої недовіри, — та тільки не того, що трапилося насправді: він безсило впав на ліжко й зайшовся нестримним плачем.

Гелена присунулася до брата і поклала його голову собі на коліна.

— Та заспокойся ж бо, Рікарде. Що ти як мале дитя!

Поступово Рікардів плач перейшов у тихі схлипування. Зрештою він угамувався, витер вологе від сліз обличчя об сестрину спідницю, потім підвівся і стиснув її руки в своїх руках.

— Ти повернула мене до життя, Геленко. Я… я наче прокинувся після жахливого сну. Я знов хочу жити… Та для цього мені потрібна Марґарита.

Гелена сумно зітхнула:

— У тебе лише одне на думці — Марґарита. Ти просто зациклився на ній. І чим вона тебе зачарувала, не збагну.

— Я теж не збагну, сестричко. Але вона для мене все, альфа й омеґа, сенс усього мого життя… Боже, який я дурень! Навіщо я так страждаю через неї?…

— Отож-бо, навіщо? Вона не варта й твого мізинця. Це ж справжня дурість — так побиватися через цю хвойду, виставляти себе на загальне посміховисько, намагатися вкоротити собі віку… Слава Богу, кузен Біскайський повірив, що це через борги.

Рікард похмуро посміхнувся:

— Тут немає нічого дивного. У Александра лише дві пристрасті в житті — гроші та влада, а решта для нього нічого не важить. Тому він охоче повірив, що я так потерпаю через борги і дуже боюся, що батько позбавить мене спадку. Тоді кузен… — Тут Рікард обхопив голову руками і протяжно застогнав. — Господи Ісусе! Як це мерзенно, огидно!… От що, Геленко, я конче мушу поговорити з Марґаритою. Зараз же, негайно!

— Зараз? — перепитала здивована Гелена. — Та ти з глузду з’їхав! Зараз глупа ніч, і Марґарита вже спить… А якщо не спить, то напевно знає все і зла, як сто гадюк. Не наривайся на скандал, братику, це не кращий спосіб відновити з нею добрі стосунки.

— Справа нагальна, сестричко, — наполягав Рікард. — Державної ваги.

— Навіть якщо й державної ваги, — зауважила Гелена, — все одно до ранку зачекає. Нічого за кілька годин не трапиться.

— Ні, трапиться. Зі мною трапиться. Я не витримаю ще кілька годин з таким тягарем на серці.

— То поділися зі мною. Розкажи, що тебе гризе. Ніхто не розуміє тебе краще за мене.

— Ні. Я скажу тільки Марґариті.

Гелені так і не вдалося переконати брата. Зазвичай Рікард ні з чим від неї не крився, він звіряв їй усі свої таємниці, проте цього разу навідсіч відмовлявся розповісти, в чому річ, тож урешті-решт вона мусила поступитися.

— Гаразд, — із зітханням погодилася Гелена, — коли так наполягаєш, спробую влаштувати тобі цю зустріч. От тільки причепурися хоч трохи — перевдягнися, вмийся, причеши волосся, а то зараз ти швидше схожий на якогось страховидла, ніж на людину.

Рікард на мить зам’явся, потім якось винувато глянув на сестру і нерішуче, ніби виправдовуючись, промовив:

— Тоді вийди на хвильку… Чи відвернися.

Гелена сумно всміхнулася й відійшла до вікна.

— До речі, — озвався Рікард, надягаючи чисту білизну. — Ти все ще тягаєшся з ґрафом д’Альбре?

— Та ні, він уже захопився Ізабелою Араґонською. У мене йому нічого не світило, тому він вирішив спробувати щастя в іншої. Та навряд чи з того щось вийде — вона його швиденько відшиє.

— Правда?

— Я в цьому не сумніваюся. Кажуть, кузина Ізабела донезмоги доброчесна і ще жодного разу не зраджувала свого чоловіка. Хоч, на мою думку, Філіп де Пуатьє не заслуговує на її вірність.

— Я не про те питаю, Геленко.

— А про що?

— Це правда, що Ґастонові д’Альбре в тебе нічого не світило?

— Певна річ. Ти ж бо знаєш, для кого я бережу свою незайманість.

Ці слова було мовлено цілком буденним тоном, ніби між іншим, та щодо цього Рікард не мав жодних ілюзій: починалася стара пісенька. Він подумки вилаяв себе за нестриманість і тут-таки припустився ще однієї помилки, сказавши зопалу:

— Припини, Гелено! Зараз же припини! Я не дозволю тобі стати другою Жоаною.

Вона рвучко повернулася до нього. В її очах застиг подив.

— Звідки ти це знаєш?!

— А ти?

Кілька довгих секунд вони мовчки дивилися одно одному в очі. Потім Гелена відійшла від вікна й сіла на ліжко поряд із братом. Між її насупленими бровами залягли дрібні зморшки.

— Про Жоану й Александра я знаю від Бланки. Якось мені не спалося, і я пішла до неї — а вона якраз посварилася з Монтіні. Ми трохи випили… гм… ну, не зовсім трохи — саме стільки, щоб почали плакатися і звіряти одна одній свої дівочі таємниці… Здається, я вже розповідала про це.

— Атож, розповідала, — підтвердив Рікард, задоволений тим, що йому вдалося уникнути чергового освідчення. — Як ви обидві, п’яні в дим, ридали ридма, скаржачись на своє життя.

— Що було, те було, — кивнула Гелена. — Соромно згадувати, що ми тоді наговорили. Якби після того ми не стали найкращими подругами, то зненавиділи б одна одну.

— Зрозуміло, — сказав Рікард. — І коли ви одружитеся?

Гелена дзвінко розсміялася:

— На жаль, це так само неможливо, як і наш шлюб з тобою… — Вона миттю обірвала свій сміх і спохмурніла. — Ну чому така несправедливість, Рікарде? Чому я твоя сестра?

Рікард зітхнув.

— Господь зле пожартував з нас обох, Геленко. От якби моєю сестрою була не ти, а Марґарита, це б вирішило всі наші проблеми. — Він швидко застебнув камзол і взув черевики. — Гаразд, ходімо. От поговорю з Марґаритою тоді й вирішу остаточно, чи варто було взагалі народжуватися в цьому божевільному світі, де обидві жінки, кожна з яких могла б зробити мене щасливим, однаково, хоч і з різних причин, недосяжні для мене.