Принц Ґаллії

Розділ XXXIII

О четвертій пополудні Філіп повернувся до своїх покоїв, щоб належним чином підготуватися до зустрічі з імператором. Але тут на нього чекало розчарування — години зо дві тому надійшло повідомлення, що начальник імператорського поїзду щось там наплутав у розрахунках, і італійські гості не встигають до Памплони завидна. Авґуст ХII відклав своє прибуття до ранку наступного дня, вирішивши заночувати в одній з резиденцій наварського короля, що за три години їзди від столиці.

Отож у Філіпа несподівано звільнився весь вечір. Повертатися до Марґарити йому не дуже кортіло: на сьогодні він був ситий нею по саму зав’язку і відчував якесь дивовижне спустошення на одну лише думку про її пестощі. До того ж він чув, як принцеса наказала пажам розшукати Рікарда Іверо. Вона збиралася відверто поговорити з ним про його спробу самогубства, а Філіпові аж ніяк не всміхалося стати свідком словесного (а може, й не тільки словесного) мордобою.

Бланка була зайнята. Ось уже третю годину поспіль вона, пускаючи в хід усі свої чари й доводи здорового глузду, марно намагалася переконати Ґабріеля в згубності його шлюбу з Матильдою. Як із самовдоволеною усмішкою сказав йому Етьєн, що підслуховував їхню розмову в сусідній кімнаті, все явно йшло до того, що Бланка зазнає поразки. Філіп ледве стримався, щоб не вмазати Монтіні по його всміхненій пиці, й подався до Ернана, але натомість знайшов лише його камердинера Жакомо, який повідомив, що Шатоф’єр, прихопивши Симона, поїхав оглянути ристалище і там трохи розім’ятися.

От тоді Філіп згадав, що має встановити біля відведеного йому шатра на ристалищі свій щит з гербом і власноруч підняти знамено, тим самим засвідчивши, що він, як лицар-призвідник, вже прибув на турнір і готовий битися з будь-яким посвяченим лицарем. Недовго думаючи, Філіп вирішив скористатися зручною нагодою, щоб поєднати корисне з приємним — залагодити необхідні формальності й побачитися з друзями.

Дорóгою до ристалища він відпустив поводи коня, дозволивши йому неквапно йти за слугами, а сам, ритмічно погойдуючись у сідлі, взявся читати щойно отриману копію реґламенту змагань, з якого випливало, що святковий турнір з нагоди вісімнадцятиріччя наслідної принцеси Навари розпочнеться вранці 5 вересня „на ристалищі в улоговині, поблизу славного міста Памплони“ і триватиме чотири дні. Філіп побіжно проглянув увесь перелік ратних розваг, особливо відзначивши для себе вельми екзотичне полювання на сарацинів (Альфонсо Кастильський обіцяв привезти два десятки полонених мавританських вояк), і повернувся до першого дня змагань, коли в єдиноборствах зі списами й у важких латах буде розігруватися найпочесніший приз змагань. У цьому виді Філіп виступав як лицар-призвідник. Крім нього, призвідниками були також: ґраф Александр Біскайський; Тибальд де Труа, ґраф Шампанський; ґраф Педро Оска; принц Ерік Данський; барон Річард Гамільтон і лицар Гуґо фон Кліпенштейн на прізвисько Гроза Сарацинів (слово „бакалавр“ після Кліпенштейнового імені було закреслено, а трохи нижче, іншим почерком, зроблено приписку: „командор, прецептор Аквітанський достославного ордену Храму Сіонського“).

Увечері напередодні турніру серед лицарів, що виявили бажання битися з призвідниками, відбудеться жеребкування, що має визначити, в якому порядку вони викликатимуть призвідників на поєдинок. А якщо охочих виявиться більше тридцяти п’яти, то жереб відсіє зайвих — так, щоб кожний призвідник бився з п’ятьма противниками, після чого маршали турніру визначать четвірку найсильніших лицарів, які відтак розіграють між собою вінець переможця.

У Філіпа був додатковий стимул прагнути перемоги, і не лише з марнославства, а ще й тому, що переможцеві турніру надавалося право вибрати королеву любові та краси — а він не хотів, щоб Марґариту вибрав хтось інший, особливо після того, як вона погодилася стати його дружиною. Слід зазначити, що з вибором королеви дон Александр потрапив у вельми скрутне становище. За традицією, цей почесний титул належав найзнатнішій з-поміж присутніх на турнірі дам та дівиць, зазвичай дружині впорядника, або старшій його доньці, або дружині його старшого сина. Так, під час Філіпового перебування в Кастилії, на королівських турнірах місце в прикрашеній гірляндами квітів ложі займали почергово Констанца Орсіні, дружина Альфонсо, і Бланка. За цією логікою, королевою на майбутньому турнірі мала стати Марґарита, адже й турнір улаштовувався в її честь. Проте, з іншого боку, на святах очікувалася присутність двох королев — Ґаллії та Кастилії, і п’яти принцес, королівських дочок — Бланки Кастильської, Елеонори Кастильської, Ізабели Араґонської, дружини наслідного принца Франції, Марії Араґонської, дружини меншого брата кастильського короля, і Анни Юлії Римської, дочки імператора. За цих обставин дон Александр, із властивою йому делікатністю, не наважився призначити свою доньку королевою, від самого початку поставивши її ніби вище за інших дам та дівиць, не менш знатних, ніж вона, і вирішив учинити в найкращих традиціях лицарських романів — перекласти тягар вибору на майбутнього переможця. Король був упевнений, що будь-який призвідник (а що переможе призвідник, він не сумнівався) обере за королеву Марґариту. Річард Гамільтон і Гуґо фон Кліпенштейн, як справжні лицарі, вчинять так з поваги до хазяйки святкувань, а Філіп, Тибальд де Труа, Педро Оска та Ерік Данський претендують на її руку. Під сумнівом залишався тільки ґраф Біскайський, проте йому лаври найсильнішого не загрожували — він був гарним полководцем, але нікудишнім бійцем, і король примушував його до участі в турнірах лише в таємній надії, що коли-небудь він серйозно покалічиться.

На місці майбутніх баталій гарячково кипіла підготовча робота. Теслярі споруджували поміст для почесних гостей і збивали на сусідніх пагорбах тимчасові трибуни для дрібномаєтної шляхти та простолюду, на самому ристалищі косарі скошували високу траву, а землекопи розрівнювали пагорки й затоптували землею вирви.

Розкішні шатра призвідників вже було зведено; біля кожного з них стояв дерев’яний навіс із яслами для коней. Під’їжджаючи до свого шатра, Філіп роззирався навсібіч у пошуках друзів, але на ристалищі не було жодного вершника — лише робітники та юрба хлопчаків з довколишніх сіл.

— От чорт! — досадливо мовив він, зійшовши з коня. — Розминулись таки.

Зброєносець розгорнув знамено Ґасконі — золоті окови на лазуровому полі — і з допомогою двох слуг підняв його над шатром. Філіп нічого не робив, лише спостерігав за їхньою роботою, але його присутність при цьому була обов’язкова — на турнірному жаргоні це називалося підіймати власноруч. Потім на спеціальній жердині праворуч від входу до шатра було прилаштовано щит з гербом, торкаючись якого кінцем свого списа противники мали викликати Філіпа на поєдинок.

Коли всі формальності було залагоджено і Філіп уже збирався вирушити до Памплони, із невеликого гайка, що починався кроків за триста від шатер, вигулькнули двоє вершників. Вони щодуху мчали до нього, розмахуючи руками і щось викрикуючи на ходу. Один з них, могутньої статури велетень на здоровенному коні, був, поза всілякими сумнівами, Ернан. Другим вершником, чий кінь, у порівнянні з Шатоф’єровим Баярдом, скидався радше на поні, виявився Симоном.

Друзі під’їхали до Філіпа і спішилися.

— Привіт, соньку! — загуркотів Ернан. — Проспався, нарешті?

— Кажуть, вночі ти був у принцеси, — вставив своє слівце Симон. — Ну як, добре розважився?

Філіп здригнувся:

— Ой! Не нагадуй!

— Що, об’ївся?

— Щось на зразок того, — ухильно відповів Філіп і вирішив змінити тему розмови: — Ви вже розім’ялися?

— Щось на зразок того, — передражнив його Ернан. — І навіть трохи відпочили в тому гайку… — Він сухо прокашлявся. — Чорт! Спрага замучила. Мабуть, час повертатися.

Філіп це передбачив.

— Може, спершу перекусимо? — з усмішкою запитав він.

— Га? — пожвавився Ернан. — У тебе є що поїсти?

— Певна річ… Ґоше, — звелів він слузі, — занеси торбу до шатра. Увійдімо, хлопці, сховаймося від сонця. Спека неймовірна, правда ж? Коли таке творитиметься й під час турніру, кепські будуть наші справи.

— Буде ще гірше, коли зарядить дощ, — зауважив Ернан, слідом за Симоном забираючись до шатра. — До спеки я звик у Палестині. А от дощ… Терпіти не можу, коли чвакає багнюка під ногами коней.

— Кому як, — знизав плечима Філіп.

Всередині шатра вони повсідалися на м’якій підстилці з соломи, накритій зверху щільною тканиною, і взялися до їжі. Філіп маленькими ковтками потягував з пляшки вино і, добродушно всміхаючись, спостерігав, як його друзі з гучним плямканням наминали чималенькі шматки добре підсмаженого й рясно здобреного прянощами м’яса.

Нарешті Ернан задоволено поплескав себе по животу й сито відригнув.

— Дуже смачно, — пробурчав він, відкинувши вбік порожню пляшку й видобуваючи з торби наступну. — Що не кажіть, друзі, а наварське вино пречудове.

— Ґасконське краще! — в один голос заперечили Філіп та Симон, потім здивовано перезирнулися й голосно розсміялися.

Ернан теж зареготав:

— Диви які патріоти! У дурнів, кажуть, думки збігаються.

Симон миттю урвав свій сміх.

— Ти мене ображаєш, Ернане, — з невдоволеним виглядом промовив він.

— З якого це дива?

— Ну, щодо дурнів.

— А-а, зрозуміло! — протягнув Шатоф’єр. Знаючи Симона з дитинства, він давно звик, що часом той сприймає жарти буквально. — Даруй, хлопче, що я зайвий раз нагадав тобі про твоє нещастя… До речі, Філіпе, а от у мене справді є вагома причина ображатися. Твій майбутній тесть запросив призвідником Гамільтона.

— Ну, й що? Судячи з розповідей, Річард Гамільтон — добрий лицар.

Ернан скорчив зневажливу ґримасу.

— Та вже ж, добрий! Значно гірший за мене. Я мав бути на його місці. Адже я кращий, я сильніший!

— Не заперечую. — (Філіп вирішив не ятрити другову рану і змовчав про те, що спершу король збирався запросити сьомим призвідником Шатоф’єра, але, отримавши листа від Річарда Гамільтона, в якому той зголосився взяти участь у турнірі, віддав перевагу шотландцеві.) — Сподіваюсь, ти скористаєшся нагодою, щоб довести свою перевагу над ним?

— Неодмінно! Я покажу цьому сучому сину, де раки зимують.

— Ти можеш записатися ще до жеребкування, — сказав Філіп, видобувши з-за вилоги камзола копію реґламенту. — Але тільки починаючи з третього кола.

— Я вже записався, — відповів Ернан. — П’ятнадцятим.

— Не хочеш ризикувати?

— Ха! Немає дурних! Коли кидатимуть жереб, вільними залишаться лише чотирнадцять перших і, можливо, ще кілька останніх місць — і на них претендуватимуть близько півсотні лицарів. А я не хочу, щоб сліпий випадок завадив мені битися з Гамільтоном.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — А ти, Симоне, записався?

— І не збираюся, — відповів той. — Єдиноборства не для мене. Інша річ, коли хтось із вас очолить одну з партій у загальному турнірі, тоді я, звісно, приєднаюся до нього… Ну, і ще спробую щастя в полюванні за сарацинами.

Ернан усміхнувся і знову сунув руку в торбу.

— Гай-гай! — скрушно промовив він, виймаючи останню пляшку. — Залишилася єдина й неповторна.

— Не сумуй, — утішив його Філіп і віддав свою, повну на дві третини. — Ось, візьми. З мене досить.

— І мою можеш узяти, — сказав Симон.

Шатоф’єр схвально гмикнув:

— От і гарнескнько. Ви, хлопці, справжні друзі… Ну що ж, якщо в мене є їжа й питво, я, мабуть, залишуся тут до вечора. Ти не заперечуєш, Філіпе, якщо я трохи посплю в твоєму шатрі?

— Про що мова! — недбало знизав плечима Філіп. — Спи, скільки влізе.

— Так я і вчиню, поспішати мені нікуди. Імператор приїздить лише завтра, а в палаці мене ніяка панночка не чекає… До речі, про панночок. Я чув, що вчора ти спіймав облизня. Це правда?

— В якому сенсі?

— Йдеться про те гарненьке дівча, сестру Монтіні, — Ернан лукаво примружився. — Кажуть, ти накинув на неї оком, але вона відшила тебе і віддала перевагу Ґабріелю. Минулої ночі в них уже було побачення.

— Що?! — вражено вигукнув Філіп. — Кажуть? Хто?

— Спитай у Симона. Це він мені розповів.

Філіп повернувся до Симона:

— А ти звідки знаєш?

Той чомусь зніяковів.

— Я сам бачив, на власні очі.

— Що?! — витріщився на нього Філіп.

— Ну, не… не це, а… Власне, я бачив, як Ґабріель виходив з її кімнати.

— Ага, зрозуміло. Ти розмовляв з ним?

— Так.

— І він не попросив тебе мовчати?

— Ну… Правду кажучи… Це…

— Все-таки попросив?

Симон потупив очі.

— Так, попросив.

— Хай тобі чорт, хвесько язиката! — гримнув Ернан. — Якого тоді біса ти розбовкуєш чужі таємниці?! До твого відома, Філіпе, цей базіка вже по всьому палацу роздзвонив про Ґабріеля та його панночку.

Філіп докірливо поглянув на Симона і раптом усміхнувся.

— Отже, ти бачив, як Ґабріель виходив від Матильди? Гаразд. — Тут він тикнув його пальцем у груди. — А ти що робив на половині фрейлін глупої ночі?

— Точно, — підхопив Ернан. — Справді: це питання гідне найпильнішого розгляду!

Симон почервонів, як варений рак, і розгублено промимрив:

— Я?… Я просто… просто так…

— Ой, припини! — відмахнувся Шатоф’єр. — Якщо тобі вдається замилювати очі Амеліні, і вона щиро переконана в твоїй вірності, то мене не надуриш. Гадаєш, я не знаю про дочку лурдського лісничого?

— Га? — Філіп поглянув на збентеженого Симона, потім допитливо подивився на Ернана. — Про що ти кажеш, друже? До чого тут дочка лурдського лісничого?

— А до того, що вона має три доньки, дуже схожі на вірного чоловіка пані д’Альбре де Біґор.

— Та ти жартуєш! — вигукнув приголомшений Філіп.

— Ні, клянуся хвостом Вельзевула. Він злигався з нею ще в тринадцять років, а їхня старша дитина народилася за півроку до його одруження з Амеліною.

— Чорти лисі! Симоне, це правда?

Симон навіть не ворухнувся, ніби зовсім не розчув запитання. Зіщуливши плечі й винувато опустивши очі, він був схожий на спійманого на гарячому злодюжку, який чудово розумів, що викручуватися марно, і тому гордо мовчав.

Філіп знову звернувся до Ернана:

— Як же так? Чому я не знав?

— Бо ніхто цього не знав… Гм, майже ніхто — за винятком лісничого, кількох слуг, що тримають свої язики за зубами, та Симонової матері.

— Його матері?!

— Атож. Вона й підшукала для любки свого сина поблажливого чоловіка, який постійно роз’їжджає і не ставить зайвих запитань щодо того, звідки у його дружини беруться діти. Слід сказати, що наш Симон, хоч і простакуватий на вигляд, але хитрун ще той. Він так вправно обставляв свої амури з тією дівчиною, що навіть його товариші, з якими він буцімто їздив на полювання, нічого не підозрювали. Я й сам дізнався про це лише минулого місяця.

— Як? Від кого?

— Е, ні. Дозволь не відкривати своїх джерел інформації. — Ернан зітхнув. — А втім, даремно я про це розповів. Тепер у вас з Амеліною з’явився привід начхати на свою обіцянку й відновити шури-мури. Гм, боюся, що так воно й буде.

Філіп енерґійно затрусив головою, немов проганяючи страшний сон.

— Ні, це незбагненно… Неможливо… Я не можу повірити! Далебі… Симоне, ти… ти… Адже ти був для мене ідеалом… ідеалом подружньої вірності. Я завжди захоплювався твоєю відданістю Амеліні і… і навіть трохи заздрив тобі — що ти можеш так любити… А тепер… Ні! Мабуть, я повернуся в палац. Мені треба переварити це… звикнути… усвідомити… змиритися… — І він, як ошпарений, вибіг із шатра.

Незабаром почувся стукіт кінських копит. До шатра зазирнула коротко обстрижена голова слуги.

— Перепрошую, панове. Щось трапилося?

— Ні, Ґоше, нічого особливого, — заспокоїв його Ернан. — Просто твій пан згадав про невідкладні справи. Бери інших і рушай за ним.

Коли слуга вклонився і зник, Шатоф’єр повернувся до Симона і повчально промовив:

— Отак руйнуються ідеали, любий мій друже!

— Жирний кабанисько! — пробурмотів Симон, безцільно блукаючи поглядом по шатру. — Навіщо ти розповів Філіпові?

— Ніякий я не жирний, — з непроникливим виглядом заперечив Ернан. — Я здоровий та могутній, це по-перше. А по-друге, так тобі й треба. Поменше базікай про чужі гріхи, коли у самого рильце в пушку. І потім, мене страшенно дратує твоє постійне лицемірство. Корчиш з себе святенника, жити не даєш Амеліні, все докоряєш їй, докоряєш…

— Але ж я люблю Амеліну! Я так її люблю… Тільки її й люблю…

— А навіщо тоді злигався з тією дівчиною?

— Ну… Це так… несерйозно…

— Хіба? І троє дітей — теж несерйозно? Який же ти ще хлопчисько, Симоне! Ось коли подорослішаєш… гм, якщо, звісно, взагалі подорослішаєш… — Ернан розлігся на підстилці й широко позіхнув. — Та що з тобою говорити! Краще я трохи подрімаю, а ти, хлопче, йди собі з Богом…

Щойно Симон вийшов з шатра, як за його спиною почулося гучне хропіння. Попри свій кепський настрій, він не втримався від сміху:

— Нівроку ж, трохи задрімав!…