Принц Ґаллії

Розділ XXXV

День 5 вересня видався ясним, погідним і, на загальну радість учасників змагань та глядачів, зовсім не спекотним. Марні були побоювання, висловлені деким напередодні, що у важких турнірних латах лицарі ризикують засмажитися живцем під пекучими променями безжального сонця. Ніби навмисне з цієї нагоди, природа трохи вгамувала нестерпну спеку, що стояла впродовж двох попередніх тижнів.

Поки герольди виголошували імена високих гостей та їхні численні титули, Філіп, як і решта призвідників, сидів на стільці під навісом біля входу до свого шатра й обводив уважним поглядом сусідні пагорби, де на квапливо споруджених дерев’яних трибунах зібралося близько двадцяти тисяч глядачів.

Праворуч від Філіпа, лише через одне шатро, яке займав ґраф Біскайський, тягнувся вздовж ристалища прибраний шовком та оксамитом почесний поміст для могутніх і знатних вельмож, дам та шляхетних дівиць. У самому центрі помосту, між ложами наварського короля, наслідного принца Франції та римського імператора з одного боку і королів Кастилії, Ґаллії й Араґону — з іншої, знаходилася невеличка, а проте надзвичайно розкішна ложа, уквітчана білими та рожевими трояндами і прибрана знаменами, на яких замість традиційних геральдичних символів було зображені купідони, пронизані золотими стрілами серця та інші емблеми. Ця ложа поки була порожня — вона призначалася для майбутньої королеви любові та краси та її почту.

Праворуч від центру помосту, ближче до шатрів призвідників, розташувалися ґасконці. Філіп завважив, що в батька вже з’явився гість — глава візантійської делеґації Андронік Метохіт. Вони з герцоґом жваво щось обговорювали; в їхній бесіді також брали участь кілька високопоставлених ґалльських та італійських урядовців.

Судячи з усього, справа з давно обіцяним папою Павлом VII хрестовим походом проти турків нарешті зрушила з мертвої точки. Проте Філіп, усупереч своїм початковим намірам, не брав діяльної участі в батькових переговорах з візантійцями. Цьому завадила чергова переоцінка цінностей, що почалась у нього вже наступного дня після приїзду до Памплони й остаточно завершилася лише незадовго до турніру.

Йшлося про найкращу жінку в усьому світі. Філіп болісно усвідомлював свою помилку піврічної давнини, коли зопалу скинув з цього п’єдесталу Бланку, і тепер йому довелося знову проробити весь шлях, підносячи її на вершину свого Олімпу. Шлях цей був важкий і тернистий — не те що попереднього разу, коли Бланка була вільна, ще невинна, і Філіп знав, що рано чи пізно він заволодіє нею — якщо не як коханкою, то як дружиною.

Слід сказати, що Бланка і в гадці не мала полегшувати Філіпові задачу. Попри всі його відчайдушні залицяння, вона не поспішала поступатись йому і зберігала вірність Монтіні, якого Філіп незабаром зненавидів всіма фібрами душі. Зрештою йому довелося знову визнати Бланку найкращою з жінок сущих, як і раніше, не маючи ані найменшого уявлення про те, яка вона в ліжку.

Якщо вдень Філіп наполегливо домагався кохання у Бланки, то вночі він з не меншим завзяттям любився з Марґаритою. За два тижні, що минули з моменту їхнього знайомства, наварська принцеса дуже змінилася — і, на превеликий Філіпів жаль, аж ніяк не в кращий бік. Справжнє кохання виявилося для неї непосильним тягарем. Вона надто звикла до легкого флірту, звикла до загального поклоніння і, сповідуючи рівність у ліжку, в житті, одначе, завжди стояла над чоловіками й дивилася на них згори вниз. Та ось, закохавшись насправді (чи вважаючи, що закохалася насправді), горда та незалежна Марґарита Наварська не витримала випробування рівністю. Не змогла вона й піднестися над об’єктом своєї раптової пристрасті; їй здавалося блюзнірської навіть думка про те, щоб намагатися панувати над тим, кого вона обожнювала. У неї залишалося два шляхи — або вирвати Філіпа зі свого серця, або цілком скоритися йому, — і вона вибрала друге.

Марґарита почувала себе зацькованим звіром. Уранці, коли Філіп ішов від неї, вона гірко ридала на самоті, люто лупцювала кулаками подушки і розкидала їх по всій кімнаті, проклинаючи себе за свою раптову, нездоланну любов, проклинаючи Філіпа, якого вона так палко кохала і так люто ненавиділа за ту незбагненну владу, що її він здобув над нею. Вона шматувала постільну білизну та свої прозорі нічні сорочки і, заливаючись сльозами, твердила собі, що її жорстоко обдурили всі оті поети та менестрелі, що кохання — зовсім не радісне одкровення, не свято душі й тіла, а найбільше лихо, яке тільки може спіткати людину. Їй несподівано спало на думку, що все це — кара за її пиху, зарозумілість, свавільність та еґоїзм, за сотні й тисячі дрібних її прогріхів, що їх вона скоювала, навіть не помічаючи того, гадаючи, що раз вона принцеса, то їй дозволено все. Разом з Марґаритою невимовно страждав і монсеньйор Франциско де ла Пенья, вкрай змучений її щоденними виснажливо довгими і гранично відвертими сповідями, після яких у бідного єпископа йшла обертом голова, і йому бракувало сил навіть для доброчесних настанов…

Урочисте відкриття турніру врешті добігло кінця. Всі високі гості були названі й належним чином протитуловані; відтак герольди оголосили імена призвідників сьогоднішніх змагань. Публіка на пагорбах вітала їх вельми бурхливо — чоловіки викрикували „слава!“, жінки плескали в долоні й голосно вищали.

Філіп звернув увагу, що при представленні Александра Біскайського не було згадано його титулу ґрафа Нарбонського, яким він був завдяки шлюбові з Бланкою; а трохи раніше, коли оголошували імена присутніх на турнірі вельмож і дам, Бланку назвали сестрою й дочкою королів Кастилії та Леону, ґрафинею Нарбонською, але не ґрафинею Біскайською.

„Що ж це таке?“ — дивувався Філіп. — „Не спить з ним, та ще й усіляко відмежовується від нього. Я буду не я, якщо не з’ясую, в чім річ. Треба якось розпитати Марґариту в ліжку…“

Коли стали зачитувати остаточний список лицарів, що виявили бажання битися з призвідниками і, за правом першості чи волею жеребу, були допущені до першого дня змагань, Філіп нашорошив вуха. Учора ввечері, коли він вкладався спати, до нього зайшов Шатоф’єр і розповів, що якийсь невідомий звернувся через свого слугу до трьох перших лицарів у другій сімці з проханням поступитися йому правом виклику Філіпа Аквітанського й отримав від них згоду. Звісна річ, Філіпові було цікаво, хто ж так прагне битися з ним.

Одинадцятим у списку значився Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Філіп знав цього кастильського кабальєро і недолюблював його за відверту симпатію до єзуїтів; крім того, той належав до партії ґрафа Саламанки, номінальним лідером якої був Фернандо де Уельва, — та разом з тим, ніяких конфліктів особистого характеру між ними досі не виникало.

— Дивно, — промимрив Філіп. — Дуже дивно… До речі, Ґабріелю, тебе не дивує, що першим виявився Хайме де Барейро?

Ґабріель, що виконував на турнірі обов’язки його головного зброєносця, заперечно похитав головою:

— Анітрохи не дивує. Це все Інморте начаклував.

Філіп криво посміхнувся. Він скептично ставився до вигадок про чаклунську силу ґросмейстера єзуїтів. І вже тим більше не вірив, що Інморте міг наслати чари, перебуваючи за сотні миль від Памплони.

Закінчивши зі списком лицарів, що мали змагатися з призвідниками, головний герольд виголосив пишномовну і вкрай банальну сентенцію про лицарську доблесть, невмирущу славу ратних подвигів, любов прекрасних дам і все таке інше. Король Навари дав знак рукою, маршал-розпорядник турніру повторив його жест, заграли сурми, заглушивши останні слова герольда, і на арену виїхали перші сім лицарів.

— Могутній та грізний сеньйор Хайме, ґраф де Барейро, — оголосив герольд і зробив виразну паузу.

Вершник у чорних, як ніч, латах повагом наблизився до першого від помосту шатра і торкнувся списом щита.

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Александра, ґрафа Біскайського.

Обличчя ґрафа помітно зблідло і видовжилося від подиву. Філіп помилково вирішив, що він злякався, і зневажливо пирхнув.

Коли останній з першої сімки лицарів, віконт де ла Марш, викликав останнього призвідника — а ним якраз виявився Філіп, всі сім пар супротивників зайняли свої місця з протилежних кінців арени.

Запрошення маршала-розпорядника, недоречні одкровення герольдів, кличне завивання сурм — і, виставивши вперед списи, Александр Біскайський та Хайме де Барейро щодуху помчали назустріч один одному.

Противники зіштовхнулися, списи в обох зламались, але при цьому ґраф Біскайський втратив рівновагу, і лише останньої миті йому вдалося вхопитися за шию свого схарапудженого коня й уникнути падіння. Маршали одностайно визнали його поразку.

Головний герольд ніби знічев’я зронив:

— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Хайме де Барейро.

З незворушним виглядом ґраф де Барейро подався до шатра, що раніше належало ґрафові Біскайському. За правилами турніру, призвідник, що зазнав поразки, вибував з подальших змагань, поступаючись місцем своєму переможцеві.

Тим часом на трибунах, де глядачами були переважно простолюд, маломаєтна та безмаєтна шляхта, зчинилася бійка. Противники єзуїтів, украй обурені веселощами симпатиків останніх, пересвідчившись у своїй чисельній перевазі, вирішили провчити нахаб. Невдовзі окремі сутички переросли в загальне побоїще, у зв’язку з чим виникла незапланована перерва, і поки вартові та королівські ґвардійці вгамовували бешкетників, високі гості щиро тішилися цим видовищем.

Врешті-решт пристрасті вщухли і турнір поновився. Філіп без особливих зусиль вибив із сідла віконта де ла Марша, а повертаючись назад, побачив, що над шатром Александра Біскайського вже майорить чорно-червоний прапор ордену єзуїтів-мечоносців, під яким виступав ґраф де Барейро. Він не був посвяченим єзуїтом, але обіймав посаду ґубернатора провінції Садо Лузитанської області ордену Серця Ісусового, що прирівнювалося до звання командора.

У п’яти інших поєдинках першого кола впевнену перемогу здобули призвідники. Особливо хвацько подолали своїх супротивників Тибальд де Труа та Гуґо фон Кліпенштейн.

Коли на арену виїхала друга сімка лицарів, Філіп чекав виклику від Серхіо де Авіли-і-Сан-Хосе, проте згаданий кабальєро зупинив свій вибір на ґрафові Осці. Зате наступний…

— Могутній та грізний сеньйор Хуан Родріґес, — оголосив герольд.

„Родріґес… Родріґес…“ — гарячково перебирав у пам’яті Філіп, тим часом як закутий у блискучі лати вершник з опущеним на обличчя забралом і чорним щитом без герба та девізу наближався до його шатра. — „Є щось знайоме — але що?…“

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського…

До Філіпа підбіг один з молодших герольдів:

— Монсеньйоре! Лицар, що викликав вас, відмовився назвати своє справжнє ім’я, посилаючись на свою обітницю протягом п’яти років здійснювати ратні подвиги інкоґніто.

— Так он воно що! — сказав Філіп. — Отже, Родріґес — вигадане ім’я?

— Так, монсеньйоре. І в нас немає ніякої певності, що цей пан насправді посвячений лицар і має право змагатися з вами. Отож ви можете…

— Правила мені відомі, — перебив герольда Філіп. — Раз цей лицар склав обітницю, я не наполягатиму, щоб він порушив її, привселюдно назвавши своє ім’я. Я згоден переговорити з ним віч-на-віч.

Коли всі семеро лицарів вибрали собі супротивників, маршал-розпорядник звелів трохи почекати з початком поєдинків, а головний герольд пишномовно пояснив публіці, в чому причина затримки. Філіп і „Хуан Родріґес“ з’їхалися в центрі арени.

— Пане лицарю, — сказав Філіп. — Мене цілком задовольнить, якщо ви повідомите своє справжнє ім’я і якого ви роду. Даю слово честі, що нікому не розкрию вашого інкоґніто без вашої на те згоди.

У відповідь на ці традиційні слова „Хуан Родріґес“ мовчки підняв забрало.

— Овва! — не стримав враженого вигуку Філіп. — Родріґо де Ортеґаль! Виходить, гріш ціна запевненням вашого наступника, що ви перебуваєте під вартою, чекаючи на суд.

— Він не збрехав, — сухо відповів колишній прецептор. — Чотири дні тому я втік з-під арешту.

— Щоб узяти реванш?

— Так! — Його очі засяяли ненавистю. — Я вимагаю смертного поєдинку.

Філіп заперечно похитав головою:

— Я відмовляю вам, пане єзуїте. Ми будемо битися турнірною зброєю.

— Отже, ви злякалися?

Філіп кинув на Родріґо де Ортеґаля зневажливий погляд.

— Ви прагнете розсердити мене, сподіваючись, що в гніві я погоджуся на смертний поєдинок. Марні надії, пане, мені начхати на ваші образи. Я не дозволю вам зіпсувати свято кривавим побоїщем.

— Це ваше остаточне рішення? — спитав єзуїт.

— Так, остаточне.

— Ну що ж. Тоді мені не залишається нічого іншого, як привселюдно назвати вас боягузом.

Філіп зблід від гніву.

— У такому разі, я буду змушений повідомити маршалів, що не вважаю вас гідним битися зі мною. І тоді, якщо ви не скажете їм своє ім’я, вас із ганьбою проженуть з ристалища, а назветеся — заарештують, як злочинця.

Зітхнувши, колишній прецептор опустив забрало на обличчя.

— Наразі ваша взяла, монсеньйоре. Та стережіться, — в його голосі забриніли лиховісні нотки, — і міцніше тримаєтеся в сідлі. Якщо я зіб’ю вас, на пощаду не сподівайтеся. І нехай тоді мене арештовують, маґістрат ордену подбає про моє звільнення.

— Гаразд, пане єзуїте, я візьму ваше попередження до відома.

З цими словами Філіп приострожив коня й повернувся до свого шатра.

Він міцно тримався в сідлі. При першому ж зіткненні Родріґо де Ортеґаль звалився додолу.

— Ми ще зустрінемося, монсеньйоре, — простогнав єзуїт, коли Філіп проїздив повз нього.

— Надія вмирає останньою, — зверхньо посміхнувся Філіп.

У другому колі вибув зі змагань Педро Оска, а його місце зайняв Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Проте ненадовго — після наступного кола над п’ятим від помосту шатром замайорів прапор Монтальбанів.

Ернан де Шатоф’єр довів свою перевагу над Річардом Гамільтоном, і зробив це досить переконливо: його супротивник з такою силою гепнувся на землю, що не зміг самостійно підвестися, і його винесли з ристалища слуги.

Після третього кола було оголошено годинну перерву. Поки лицарі відпочивали в своїх шатрах, публіку розважали акробати й танцівниці, а в ложах на почесному помості влаштовали невеличкі бенкети.

По закінченні перерви змагання поновились. У четвертому колі зазнав поразки Ерік Данський — під час зіткнення він втратив стремено. Ернан у чудовому стилі подолав свого другого супротивника, який у красивому падінні зламав пару ребер та звихнув руку. Філіп запросто розправився з Анжераном де ла Тур, небожем покійного ґрафа Байонського і колишнім нареченим його дочки. Гуґо фон Кліпенштейн, як і в трьох попередніх сутичках, віртуозно вибив з сідла чергового претендента на лаври переможця Грози Сарацинів. Ґраф Шампанський отримав ратну перемогу над своїм головним суперником на поетичній ниві Руїсом де Монтіхо. А шатро, що належало раніше ґрафові Осці, виявилося злощасним — ось уже втретє воно змінило господаря.

На початок п’ятого, останнього кола, явно визначилася трійка найсильніших — Гуґо фон Кліпенштейн, Тибальд де Труа та Філіп Аквітанський. За право продовжити боротьбу змагалися також ґраф де Барейро і Шатоф’єр, причому якщо перший отримав чотири невиразні перемоги, то Ернан мав на своєму рахунку лише дві — зате блискучі.

Коли на арену виїхали останні семеро лицарів, Філіп не зміг стримати єхидної усмішки, побачивши серед них д’Альбре. Ґастон мав можливість записатися заздалегідь, але не скористався цим привілеєм. Спочатку він боявся, що отриманий у бою з єзуїтами вивих руки не дозволить йому взяти участь у турнірі, а потім, коли біль минув, усе ж вирішив дочекатися жеребкування, сподіваючись потрапити в першу чи, принаймні, в другу сімку. В результаті Ґастон виявився останнім — тридцять п’ятим…

Ось тобі! Незабутній Дієґо де Сан-Хуан! У списку він був двадцять дев’ятим, цебто першим в останній сімці, і коли маршал-розпорядник дав знак розпочинати виклики, впевнено попрямував до Філіпового шатра. Щоб ти був здоровий, Дієґо, — згадав, бач, образу, завдану честі своєї сім’ї! П’ять років минуло ж бо, твоя сестра вже давно одружена, має дітей, а ти все гостриш зуби на її кривдника. Он Альфонсо підхопився з крісла, сміється, вигукує, пояснює щось своєму оточенню. Либонь розповідає, як дев’ятеро братів де Сан-Хуан на чолі з найстаршим, Дієґо, переслідували вночі беззбройного шістнадцятирічного Філіпа, зігнавши його з ліжка своєї сестри Терези, — бевзі такі безсердечні…

А в Ґастона ніякого вибору не було, і він з приреченим виглядом під’їхав до шатра єдиного ще не викликаного призвідника — Гуґо фон Кліпенштейна.

„Ось, маєш!“ — зловтішався Філіп.

Сам він без проблем розібрався з Дієґо де Сан-Хуаном, а потім зробив театральний жест: під’їхав до переможеного супротивника, спішився й допоміг йому підвестися. Спитав, чи нічого не ушкоджено, й великодушно поплескав його по плечу, чим викликав новий напад сміху в оточенні Альфонсо Кастильського.

Останнє коло принесло лише одну несподіванку, проте дуже прикру. Під час сутички Кліпенштейнів кінь несподівано спіткнувся, його господар не втримався в сідлі, і чи не задарма Ґастон д’Альбре зажив слави переможця леґендарного воїна та неперевершеного турнірного бійця.

„Господи!“ — вжахнувся Філіп. — „Тепер хвастощів буде!… Краще вже зразу вдавитися.“

Вирок маршалів, схвалений королями, був такий швидкий, як і очевидний: найсильнішими лицарями першого дня змагань визнавалися Філіп Аквітанський, Тибальд де Труа, Ернан де Шатоф’єр і Хайме де Барейро. Жереб визначив, що спочатку Філіп має битися з Шатоф’єром, а потім ґраф де Барейро поміряється силами з ґрафом Шампанським.

Тричі сходилися Філіп та Ернан в центрі арени і тричі, зламавши списи, розходилися ні з чим. Нарешті Філіп збагнув, що друг відверто піддається йому, і так розсердився, що в четвертій сутичці здобув над ним упевнену перемогу.

Хайме де Барейро без особливих зусиль вибив притомленого ґрафа Шампанського з сідла. Як і підозрював Філіп, єзуїтський покруч беріг свої сили для вирішальних сутичок.

А Тибальд де Труа, підводячись за допомогою зброєносця на ноги, скрушно промовив:

— Безбожникам сам чорт у поміч.

— Атож, монсеньйоре, — притакнув зброєносець.

— Якби я мав такого гарного коня, — правив своєї ґраф, — то й чорт йому б не зарадив.

— Атож, монсеньйоре.

— А в поетичному поєдинку ні кінь, ні чорт не допомогли б йому.

— Атож, монсеньйоре.

— Цей невіглас, мабуть, і двох рядків не стулить як годиться, — утішав себе Тибальд. — Де ж пак! Він, певно, й читає так-сяк.

— Атож, монсеньйоре.

— Ні, ти тільки поглянь, що за ідіотська посмішка! Це ж треба бути таким бовдуром… От дідько! По-моєму, я здорово забився. Клятий покруч!…

Надійшов кульмінаційний момент змагань — в очному поєдинку Філіп та Хайме де Барейро мали визначити, хто з них стане переможцем першого дня змагань.

Філіп зайняв своє місце в кінці арени і зосередився. Заграли сурми, герольди почали верзти якусь нісенітницю про чарівні очі, що буцімто з надією та нетерпінням дивляться на доблесних лицарів. Нарешті маршал-розпорядник дав сиґнал на початок сутички, і супротивники чимдуж помчали назустріч один одному.

За якусь мить до зіткнення час для Філіпа немов сповільнився. Він рвучко підвівся на стременах і викинув уперед руку зі списом, цілячи ґрафові де Барейро прямісінько в забрало. Раптова зміна напрямку удару і ризикований, але бездоганно здійснений маневр на випередження зробили свою справу: вістря списа супротивника лише слабко чигиркнуло по Філіповім щиті, а сам Хайме де Барейро, втративши рівновагу, вилетів із сідла. А що одна його нога заплуталась у стремені, то він, непритомний, ще зо два десятки кроків проволікся по землі, перекидаючись із боку на бік, аж поки не зупинили його коня. Як потім з’ясувалося, в результаті падіння ґраф де Барейро отримав струс мозку і зламав праву ключицю.

Глядачі, від простолюдинів до вельмож, неначе збожеволіли. Навіть найзнатніші панове, забувши про своє високе положення, посхоплювалися з місць, несамовито аплодували й гучними вигуками вітали переможця, а захоплені дами зривали зі свого одягу прикраси і надсилали ці зворушливі подарунки Філіпові.

Головний герольд розпочав був щось говорити, проте його слова потонули в загальному ґвалті. Тоді він глибше вдихнув повітря і, побуряковівши від натуги, заволав:

— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Філіпу Аквітанському!

На трибунах єзуїтофоби знов заповзялися лупцювати єзуїтофілів — цього разу вже від надлишку радощів.

Тим часом до Філіпа наблизилися маршали й зброєносці, допомогли йому спішитися, зняли з нього шолом, панцир та рукавиці і, під нескінченні здравиці та пишномовні вихваляння герольдів, провели на поміст до наварського короля. Дон Александр обняв Філіпа, розцілував в обидві щоки й урочисто промовив:

— Ви виказали неабияку доблесть та спритність, мій принце. Тепер покажіть, який у вас смак — оберіть королеву наших свят.

Сурми знов завили, і головний герольд, попередньо кинувши в натовп кілька глибокодумних фраз, нарешті зволив повідомити, що зараз переможець турніру має обрати королеву любові та краси.

Поруч Філіпа з’явився юний паж, що тримав у руках червону оксамитову подушку з тонким золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець та наконечників стріл.

Філіп трохи розгублено роззирнувся довкола — чарівних дам та дівиць було вдосталь. Ще напередодні він вирішив у разі своєї перемоги не обирати Марґариту. Її слід було розворушити, примусити її розсердитися, згадати, що вона принцеса, дочка короля, наступниця престолу; щоб почуття образи та приниження розбудило в ній колишню Марґариту, яка так подобалася Філіпові. Бувши велелюбним, він, проте, дуже серйозно ставився до шлюбу й хотів бачити в своїй дружині вірну подругу, однодумницю та соратницю — а не покірну рабиню, що беззаперечно виконує всі його забаганки. Він узагалі любив примхливих і незалежних жінок.

Кого ж вибрати, напружено розмірковував Філіп. Бланку? Хотілося б, та не можна. Його вибір має бути геть-чисто позбавлений сексуального підтексту, бо інакше удар не досягне своєї мети. Тоді буде уражено не самолюбство Марґарити, а її любов; а ревнощі, як відомо, поганий порадник.

Ізабела Араґонська? Золоте волосся, зелені очі, сніжно-біла шкіра, витончені руки, стрункі ноги, бездоганна фігура — словом, писана красуня. Якраз такій і місце на троні королеви любові та краси. Якби вибір залежав від Еріка Данського… Одначе переможцем був Філіп, і він відразу ж відкинув кандидатуру Ізабели. Вона була дружиною наслідного принца Франції, країни, з якою він віднедавна перебував у стані неоголошеної війни, спершу відібравши Байону, а тепер накидаючи оком на Сент і Анґулем. Та й той самий сексуальний підтекст аж ніяк не виключався: сто проти одного, що злі язики не забаряться витягти на світ Божий історію про те, як вісім років тому герцоґ Аквітанський відмовився стати тестем старшої дочки араґонського короля.

Що ж, вирішив Філіп, доведеться зупинити свій вибір або на Констанці Орсіні, дружині Альфонсо, або на королеві Ґаллії Марії Фарнезе… Але на кому? Обидві молоді, привабливі, зрештою обидві італійки.

А втім! На думку йому спала одна чудова ідея, як з честю вийти зі скрути, в яку він сам себе поставив. Він не надасть переваги жодній з королев, але й не образить при тому інших принцес (крім Марґарити, зрозуміло), запропонувавши корону доньці найпочеснішого з високих гостей, першого серед рівних, чиї предки в минулі часи завоювали півсвіту.

У супроводі пажа з вінцем та двох розцяцькованих герольдів Філіп упевнено пройшов повз Марґариту й зупинився перед сусідньою ложею, прибраною знаменами із зображенням чорного орла на білому полі. Взяв з подушки золотий вінець і, вклякнувши на одне коліно, простягнув його світловолосій дівчині чотирнадцяти років. Та недовірливо поглянула на нього своїми великими карими очима, в яких застигло німе запитання, і в деякій розгубленості заморгала довгими віями. Філіп усміхнувся їй у відповідь і ствердно кивнув.

Найметикуватіша з матрон, що оточували дівчину, прийняла з Філіпових рук вінець і поклала його на біляву голівку обраниці.

Головний герольд нарешті схаменувся і, силкуючись перекричати гучні здравиці та шквал оплесків, хрипко заволав:

— Слава Анні Юлії Римській, королеві любові та краси!

Цим завершився перший день святкового турніру.