Принц Ґаллії

Розділ LV

А тим часом зодягнений у костюм віконта Іверо Симон кружляв по своїх покоях, намагаючись імітувати Рікардову ходу. Ґастон д’Альбре, якому Ернан доручив проінструктувати Симона, незадоволено морщився.

— Ну що ж, — сказав він урешті. — Будемо сподіватися, що злочинець купиться на твій капелюх. В актори ти явно не годишся.

— А може, облишимо цю витівку? — несміливо запропонував Симон. — Нехай вартові схоплять його прямо в ґалереї…

— Е ні, друзяко! Не відкручуйся! Вони схоплять його лише в тому разі, якщо він розкусить тебе. Та все ж постарайся чесно відпрацювати ті години, що ти ніжився в ліжечку з Аделею де Монтальбан, тим часом як ми… Чорт! І що вона в тобі знайшла, що вирішила народити дитину саме від тебе, а не від мене, приміром… Втім, гаразд. — Ґастон підступив до Симона і насунув йому на лоба капелюх з широкими кресами, що його останні кілька днів носив Рікард Іверо. — Так буде краще. Готуйся, хлопче. Скоро твій вихід на сцену.

У Симона раптом затряслася жижки. Він мимохіть зацокотів зубами.

— М-мені вж-же й-йти?

— Ще ні. Почекай трохи, заспокойся. Нехай спільник першим прийде в ґалерею. А то ще побачить, що ти вийшов не з тих дверей… Та припини, врешті, тремтіти! Ну, прямо як дівча полохливе.

Поступово Симонові вдалося угамувати тремтіння в ногах. Він навіть трохи підбадьорився і розправив плечі.

— Вже час?

— Мабуть, так. Довго затримуватися також небезпечно. Він може не дочекатися і, чого доброго, ще повернеться за віконтом. Ходімо.

— Ми так і підемо разом? — здивовано запитав Симон.

— До входу в ґалерею. Я страхуватиму тебе — щоб ти не так хвилювався.

Вони вийшли з покоїв і крадькома дісталися до ґалереї. Д’Альбре легенько плеснув Симона по спині і ледь чутно прошептав:

— З Богом, хлопче.

Симон ввійшов у ґалерею і побачив кроків за п’ятдесят попереду себе чоловічу постать. Його зазнобило, а на лобі виступив холодний піт. Поза будь-яким сумнівом, то був зловмисник!

І він поманив його до себе!!!

У Симона підкосилися ноги, але він з мужністю насмерть переляканої людини сміливо рушив назустріч своїй долі. Підійшовши до зловмисника, він так низько схилив голову, ховаючи обличчя під кресами капелюха, що Ґастон, який спостерігав за ним з-за рогу, про себе вилаявся:

„Негідний хлопчисько! Зараз він все зіпсує…“

На щастя, зловмисник нічого не запідозрив, мабуть, віднісши його дивну поведінку на рахунок природного хвилювання.

— Ви спізнилися, кузене, — з крижаним спокоєм промовив він. — І не тремтіть так. Все буде гаразд.

„Матінко моя рідна! Амелінко моя кохана!“ — подумки заволав Симон. Він впізнав голос зловмисника і ще дужче зацокотів зубами.

Тим часом зловмисник видобув з кишені якийсь пакет і тицьнув його Симонові в руки.

— Сподіваюся, це вас заспокоїть. Тут всі ваші боргові розписки — на вісімдесят дві тисячі скудо.

Тремтячими пальцями Симон взяв у зловмисника пакет і запхнув його за вилогу свого камзола.

— Ходімо ж, кузене, — сказав зловмисник. — Все буде гаразд, запевняю вас.

Весь шлях до північної вежі вони подолали без розмов. Симон плентався позаду зловмисника, низько схиливши голову, і бачив тільки його ноги. У голові у нього панував цілковитий розгардіяш. Приголомшений своїм відкриттям, він ніяк не міг зібратися з думками і ладен був розридатися від жаху та відчаю. Понад усе на світі йому хотілося зараз дременути геть, але страх видатися боягузом утримував його від цього вчинку.

Нарешті вони підійшли до дверей Жоаниних покоїв. Зловмисник спокійнісінько ввійшов до передпокою і тихо промовив:

— Проходьте швидше. І зачиніть двері.

Симон машинально скорився цьому наказові, і вони опинилися в непроглядній темряві. У руках зловмисника спалахнула іскра — Симонове серце ухнуло в холодну порожнечу, і він ледве не знепритомнів, — та наступної миті іскра згасла, і в передпокої знов запанувала пітьма. Зловмисник хотів лише з’ясувати, де знаходяться наступні двері.

Коли вони пройшли до вітальні, Симон полегшено зітхнув — тепер вже не знадобиться чиркати кресалом. Віконниці вікон були відчинені, штори розсунуті, і в примарному світлі, що проникало ззовні, вимальовувалися обриси кімнати та меблів у ній.

— Так, — прошептав собі під носа зловмисник. — Тепер направо… Он ті двері. Йдіть за мною, кузене.

Вони проминули ще одну кімнату і опинилися перед дверима в спальню. Зловмисник обережно прочинив її, і напівтемряву кімнати, де вони перебували, розрізала тонка смужка світла. У спальні, вочевидь, горіла свічка.

Зловмисник завмер і кілька секунд почекав. Ніякої реакції на прочинені двері не було. Тоді він ширше відчинив їх. Симон квапливо відступив убік і сховався в тіні. Зловмисник застережно підняв пальця і вкрадливою ходою ввійшов до спальні.

На нічному столику біля ліжка горіла свічка. У ліжку долілиць лежала вкрита до плечей дівчина; її пишне темно-каштанове волосся віялом розсипалося по ковдрі та подушках.

Зловмисник зупинився посеред спальні і вдоволено осміхнувся. Його права рука потяглася до пояса, де висів короткий кинджал. Аж це між лопаток йому кольнуло щось гостре, а в лікоть мертвою хваткою вчепилися чиїсь сталеві пальці. У той же момент з-за запони ліжка виглянула білява Філіпова голова.

— Отакої! — вражено промовив він. — Це ж треба, які люди вшанували нас своїм візитом…

Дівчина, що лежала в ліжку, швидко перекинулася на бік, щоб глянути на зловмисника… і раптом її красиве лице спотворила ґримаса непідробного жаху. Широко розкриваючи рот, вона судомно хапала повітря, ніби видобута з води риба. Зіниці її очей розширилися майже на всю райдужну оболонку.

— Гра скінчена, доне Фернандо, — пролунав за спиною зловмисника голос Шатоф’єра. — Ім’ям вищої справедливості ми арештовуємо вас за спробу вбивства пані Жоани Наварської, ґрафівни Біскайської.

— Боже! — з невимовним болем у голосі прошептала Бланка, щойно до неї повернулася здатність говорити. — Боже милостивий! Мій брат — убивця!…