Принц Ґаллії

Розділ XIX

Після Філіпового повернення герцоґський палац у Тарасконі, що останніми роками мав як ніколи похмурий та занедбаний вигляд, знову ожив і навіть якось помолодів. За короткий час Філіп зібрав у своєму оточенні весь цвіт молодої ґасконської та каталонської шляхти. Його двір не поступався королівському ні розкішшю, ні пишнотою, ні витратами на утримання, і лише умови Тараскона, невеличкого містечка в міжгір’ї Піренеїв, не дозволяли йому стати найблискучішим з дворів усієї Ґаллії. Іноді Філіп подумував над тим, щоб перебратися в Бордо чи, ще краще, до Тулузи, але за сім років вигнання він так знудьгувався за краєм свого дитинства — за високими горами, серед яких зріс, за дрімучими лісами, де він, бувало, вештався цілісінькими днями, за розкішними виноградниками на гірських схилах, за бурхливими річками та спокійними лісовими озерами, що дарували йому приємну прохолоду в спекотні дні, за глибоким піренейським небом, ясно-синім удень і темно-фіолетовим, з розсипом яскравих зірок на оксамитовому тлі, вночі, — всього цього йому так бракувало на чужині, що він вирішив пожити тут рік-другий, аж поки вгамується його спрага за минулим.

А втім, думки про переселення Філіпові підказувало здебільшого його марнославство. І в Тарасконі він не почував браку блискучого товариства, ба навіть мав його надміру. Найзнатніші вельможі, близькі родичі та друзі Філіпа замешкали призначені для гостей просторі апартаменти в палаці; придворні отримали житло, належне їм за посадою; а решта — хто був недостатньо знатний для почесного гостя, проте вважав себе досить знатним, щоб претендувати на вищу придворну посаду, ніж та, яку їм пропонували, а також ті, хто взагалі не отримав посад при дворі, — власним коштом винаймали собі помешкання в містечку, що вельми радувало городян, які мали від цього чималий зиск.

Особливо тішило Філіпа, що поруч із ним знову були друзі його дитинства, за якими він дуже скучав у Кастилії. Насамперед це стосувалося Ернана де Шатоф’єра, Ґастона д’Альбре та Симона де Біґора. Вони, як і раніше, залишалися найкращими Філіповими друзями — але тепер вони були також і його найближчими соратниками, головними сподвижниками, людьми, на яких він міг цілком покластися і яким беззастережно довіряв.

У певному сенсі до цієї трійці приєднався ще й Ґабріель де Шеверні — він був братом Луїзи, і вже одного цього було досить, щоб Філіп почував до нього щиру приязнь. Сім років тому вони потоваришували і навіть по Луїзиній смерті підтримували дружні стосунки, частенько листуючись. Через батькову заборону Ґабріель не мав змоги відвідати Філіпа, коли той жив у Толедо, і опинився в Ґасконі лише завдяки непорозумінню.

Якийсь час після полонення французького короля Ернан де Шатоф’єр вважався загиблим, і керівництво ордену тамплієрів явно поквапилося з офіційним повідомленням про його героїчну смерть. Щойно ця звістка дійшла до Ґасконі, управитель Капсіру оприлюднив Ернанів заповіт, у якому серед інших фігурувало ім’я Ґабріеля де Шеверні — йому було відписано маєток поблизу Каркасона. До честі юнака треба сказати, що коли він приїхав вступати у володіння спадком, а натомість зустрівся з живим кузеном, то лише зрадів цьому. В його радості не було й тіні фальші, і така безкорисливість дуже зворушила Ернана, який уже встиг побачити в очах інших своїх родичів приховане розчарування. Зі словами: „Е, та нехай воно запропадеться! Все одно я монах,“ — Шатоф’єр подарував Ґабріелеві один зі своїх беарнських замків з великим маєтком, що давав право на баронський титул, а в новому заповіті переписав на нього левову частку земель, що не належали до родового майорату, спадкоємцем якого, згідно із законом, був менший брат Ернанового батька.

А потім приїхав Філіп і призначив Ґабріеля міністром свого двору, відповідно округливши його володіння. Єдине, що засмучувало юнака, то це розлука з рідними. Батько категорично відмовився переїхати з сім’єю до Ґасконі й оселитись у новенькому, ошатному замкові свого старшого сина. Він навіть не захотів відвідати його…

Найближче Ґабріель здружився з Симоном. І хоч останній був на чотири роки старший, у їхній дружбі домінував Шеверні, що, власне, нікого не дивувало, оскільки Симон, не бувши дурнем у достотному розумінні цього слова, за рівнем свого інтелектуального розвитку залишався десятирічним хлопчаком. Філіп не міг стримати усмішки, коли бачив Симона разом з його п’ятирічним сином, і щоразу йому згадувався влучний вислів з Ґастонового листа: „У нашої дорослої дитини з’явилося мале дитя.“

Сам Ґастон д’Альбре, який уже розміняв четвертий десяток, став зрілим чоловіком, а в усьому іншому змінився мало. Він був вмістищем безлічі різних вад, слабинок та пороків, що в поєднанні між собою якимсь незбагненним дивом перетворювалися на достоїнства і загалом складали напрочуд сильну та цілісну натуру. Філіпові ніяк не вдавалося розгадати Ґастона: чи він тільки прикидався таким простим і прямодушним, чи, може, навмисно перегравав, акцентуючи увагу на цих своїх рисах, аби в стороннього спостерігача склалося враження, що його простота і прямодушність — лише позірні. Навіть Ґастонів цинізм (утім, доброзичливий цинізм), який начебто був невід’ємною часткою його світогляду, і той часом здавався Філіпові надто вже награним.

У Ґастона було шість дочок, народжених у законному шлюбі, і стільки ж, якщо не більше, байстрюків обох статей. Філіп по-доброму заздрив плодючості кузена, гідній їхнього спільного предка, маркґрафа Войовника, — та все ж у цій добрій заздрості відчувався гіркий присмак. Попри всю свою велелюбність, Філіп не знав ще жодної дитини, яку міг би з певністю назвати своєю. Було, правда, кілька підозрюваних (зокрема, нещодавно народжена донька Марії Араґонської, дружини принца Фернандо де Уельви), проте вельми двозначне становище напівбатька обтяжувало Філіпа, лише посилюючи його гіркоту. А з іншого боку, після повернення додому він знай ловив себе на тому, що з ніжністю думає про залишених у Толедо малюків, які, можливо, були його дітьми, і раз по раз напружує свою пам’ять, уявляючи їхні обличчя, в марнім сподіванні відшукати сімейні риси.

Якось Філіп поділився своїми турботами з Ернаном, але той сказав йому, що це пропаще діло, і порадив викинути дурні думки з голови.

— Ти сам винен, — заявив він насамкінець. — Стрибаєш з одного ліжка в інше і вже за тиждень не можеш пригадати, коли і з ким спав. Хоч би нотатки робив якісь, чи що. Ну, а жінки… Взагалі, жінки не по моєму відомству, та все ж я думаю, що їм вірити не можна — особливо в таких питаннях і особливо невірним дружинам. Тобі б трохи постійності, бодай якусь дещицю. Про вірність я вже не кажу — це, далебі, було б смішно. — І на підтвердження своїх останніх слів Шатоф’єр розсміявся.

За останні сім років зовні Ернан сильно змінився — виріс, змужнів, з кремезного хлопчини перетворився на могутнього велетня, став грізним бійцем і талановитим полководцем, — але про зміни в його характері Філіп міг тільки гадати. Найперший його друг був для нього найзагадковішою і найнепередбачуванішою людиною в усім світі. Шатоф’єр мав безліч різних облич та личин, і всі вони були однаково істинні й однаково облудливі. Хоча Філіп знав Ернана змалку, він щоразу відкривав у ньому щось нове й зовсім несподіване для себе, дедалі більше переконуючись, що це знання — лише крапля в морі, і вже давно облишив сподівання коли-небудь збагнути його цілком.

Невдовзі Ернан зосередив у своїх руках командування всім ґасконським воїнством. За Філіповим поданням герцоґ призначив Шатоф’єра верховним адміралом флоту, а Симонів батько, Робер де Біґор, поступився йому своєю шпагою конетабля Аквітанії та Каталонії в обмін на ґрафський титул. Як старший син новоспеченого ґрафа де Біґора, Симон автоматично став віконтом, що дало насмішникові Ґастону д’Альбре багату поживу для всіляких інсинуацій. Зокрема, він стверджував, що таким чином Філіп, опосередковано через батька, компенсував Симонові деякі незручності, пов’язані з носінням на голові відомих усім прикрас. І хоч згадана оборудка мала суто діловий характер, Філіп усвідомлював, що в уїдливих Ґастонових дотепах була частка правди…

Десь за тиждень після першої ночі з Амеліною Філіп хоч-не-хоч мусив був визнати, що досі помилявся, вважаючи Бланку, а потім Нору кращими з жінок сущих, і дійшов висновку, що ніяка інша жінка не годна зрівнятися з його любою сестричкою. Амеліна ладна була молитися на Філіпа, її кохання вистачало на них обох; з нею він пізнав те, чого не змогла дати йому навіть Луїза, — відчуття цілковитої, майже ідеальної гармонії у взаєминах чоловіка та жінки.

Луїзу Філіп любив палко, шалено, нестямно — як, власне, й вона його; проте єдності думок та почуттів вони досягали лише у хвилини любощів. А так поміж ними частенько виникали всілякі непорозуміння, у кожного з них були свої інтереси й уподобання, які мало цікавили іншого, різні, часом діаметрально протилежні погляди на життя, і вони навіть не намагалися узгодити їх, привести бодай до якогось спільного знаменника. Дивлячись із відстані шести років на своє подружнє життя, Філіп диву давався, яке воно було однобоке, одноманітне. Вони з Луїзою були дуже юні, майже діти, і вбачали в коханні тільки гру — цікаву, захопливу гру, в якій належало віддавати себе до останку. А що найцікавіша з усього іншого була, на їхній погляд, саме фізична близькість, то любилися вони до знемоги, і щодня, прокидаючись, вже з нетерпінням чекали настання ночі, щоб із свіжими силами віддатися любовним утіхам.

З Амеліною у Філіпа все було інакше. Він знав її з пелюшок, змалечку вони виховувалися як рідні брат та сестра, ніколи ні з чим не крилися одне від одного, нерідко розмовляли на такі делікатні теми, що у Філіпа просто не повернувся б язик заговорити про це з кимсь іншим, і їм не конче потрібні були слова, щоб порозумітися. Для них мало важило, день зараз чи ніч, у ліжку вони чи поза ним — в усьому вони знаходили собі втіху, коли були разом.

Іноді Філіпові закрадалися думки, що, можливо, це і є справжнє кохання, а з Луїзою в нього було лише палке дитяче захоплення… Однак на згадку про ті дні йому так болісно щеміло в серці, так тоскно робилося на душі, що не лишалося жодного сумніву: насправді він кохав Луїзу. Їхньому коханню видимо бракувало взаєморозуміння, гармонійної єдності, емоційної наповненості й розмаїтості, але це почуття, безумовно, було первинніше, глибше, ґрунтовніше, ніж те, що зв’язувало його з Амеліною. Луїзина смерть завдала йому не лише душевних мук, а й нестерпного фізичного болю, ніби він втратив частку самого себе, своєї плоті. Філіп цілком здавав собі справу, що якби померла Амеліна, він би так не страждав. Бо не кохав її по-справжньому і, правду кажучи, не хотів би так покохати. Філіп побоювався (і мав на те підстави), що в такому разі він остаточно скалічить Симонові життя, повністю, а не лише частково, відібравши в нього дружину.

Філіпові й так не давали спокою докори сумління — адже Симон був його друг, один з трьох найближчих його друзів. Час від часу, зібравшись на рішучості, він намагався припинити свій зв’язок з Амеліною, проте всі його героїчні зусилля пропадали даремно. Щоразу Амеліна заходилася плачем, називала Філіпа жорстоким, бездушним еґоїстом — а це було йому понад силу. Він нічого не міг протиставити жіночим сльозам, а надто ж сльозам своєї любої сестрички, і поступався їй, подумки ганячи себе за безпринципність і водночас радіючи, що Амеліна знову опиниться в його обіймах.

За цих обставин слід віддати належне Симонові. Особливим розумом він не відзначався, але й не був самодуром і ніколи не тішився ілюзіями щодо жінчиних почуттів. За час, що минув від отримання звістки про повернення Філіпа до його коронації, Симон майже змирився з думкою, що рано чи пізно Амеліна зрадить його. Та коли це сталося, він попервах поводився, мов біснуватий, ридав, як мале дитя, і на всі лади проклинав світ, у якому живуть ці невдячні, підступні та зрадливі створіння — жінки. Єдине, що не спадало йому на думку, це відлупцювати Амеліну. Зопалу він вирішив був негайно залишити Тараскон і повернутися з нею до батькового замку в Тарбі, але щойно заїкнувся про це, як Амеліна здійняла істерику і навпростець заявила, що радше помре, ніж розстанеться з Філіпом. Зрештою Симон збагнув, що коли й далі наполягатиме на своєму, то взагалі втратить дружину, яку палко кохає, і визнав за краще ділити її з Філіпом. Він навіть виявив неабияку розважливість і на людях намагався не зрадити свого розпачу, зате в ліжку з Амеліною не стільки любився, скільки дорікав їй за „розпусність та безсоромність“, що, звісно, не сприяло поліпшенню їхніх стосунків.

Зі свого боку Філіп не був еґоїстом і по-братському „ділився“ з Симоном. Надмірний запал Амеліни він угамовував численними романами з іншими жінками, обравши, за його ж власними словами, тактику активного стримування. Поки вона була помірна в подружній зраді, то й Філіп поводився більш-менш статечно; та тільки-но Амеліна виходила за межі пристойності, виставляючи їхній зв’язок напоказ, він геть розперізувався і міняв коханок ледве не щодня.

У любовних пригодах ні Ернан, ні Ґабріель Філіпа не підтримували, а Ґастон д’Альбре з його цинічним ставленням до жіноцтва частенько псував йому апетит. Отож коли в Тарасконі відбувалися „пікантні вечірки з сороміцьким фіналом“ (як зневажливо і не без ревнощів відгукувалася про них Амеліна), Філіпові товаришували інші друзі, з його „школи розпусти“ (теж Амелінині слова), і лише зрідка до них приєднувався Ґастон. Цього останнього не обходила загадковість жіночої душі, що її так цінував Філіп, і він чхати хотів на всілякі мудрування та вишукані, хоч і короткі прелюдії, до яких звикло вдаватися Філіпове товариство. „Твого брата,“ — сказав якось Філіп Амеліні, — „цікавлять у жінках лише дві речі: лоно, і то якнайпалкіше — щоб угамувати його тваринну хіть, та ще великі цицьки — щоб за них було зручно вхопитися.“ Ґастон був справжній жеребець і зраджував свою дружину, Клотильду де Труа, здебільшого через те, що вона одна була не в змозі задовольнити його. До того ж майже щороку Клотильда вагітніла і тому не дуже переймалася частими загулами свого чоловіка, ставлячись до них із розумінням та поблажливістю.

Цілковиту протилежність Ґастонові становив Ґабріель де Шеверні. Він був невиправний романтик і неодноразово казав Філіпові, у відповідь на пропозицію повпадати коло якоїсь панночки, що єдина жінка, за якою він погодиться упадати, а поготів — лягти з нею в ліжко, буде та, яку він покохає і яка стане його дружиною. Така гідна поваги принциповість дуже непокоїла Філіпа, котрий зі свого гіркого досвіду знав, яке безжальне буває життя до ідеалістів. Він відчував себе відповідальним за долю цього хлопця, брата Луїзи — єдиної жінки, яку він по-справжньому кохав і яка померла шість років тому, носячи під серцем його дитину.

Що ж до Ернана, то його вступ до лав ордену Храму Сіонського виявився для Філіпа цілковитою несподіванкою. Якби сім чи вісім років тому хтось сказав, що Шатоф’єр збайдужіє до жінок і, мало того, стане монахом, нехай і войовничим, Філіп розцінив би це як дурний і не надто дотепний жарт. Проте факт був наявний: Ернан не лише суворо додержувався обітниці цнотливості, що її склав, надягнувши плащ тамплієра, а й узагалі намагався уникати жіночого товариства. І хоч Ернан нікому не відкривав своєї душі, навіть Філіпові — за винятком одного-єдиного разу, коли померла його молочна сестра, — та саме ці спогади наводили Філіп на певні припущення, хай якими б сміховинними й безглуздими вони здавалися на перший погляд. Ні для кого з друзів Шатоф’єра не було секретом його дитяче кохання до Едженії, всі знали, що саме за її смерть поплатився життям Ґійом Аквітанський. Але хто б міг подумати, що ця дівчина-плебейка, дочка служниці, лишила в Ернановій пам’яті такий глибокий слід, що й досі, більш ніж через сім років, відгукувався в його серці гострим, невитравним болем…

Першим кроком Філіпа в його сходженні на ґалльський престол і першим випробуванням Ернана, як ґасконського полководця, був здійснений ними похід на Байону, яка на той час перебувала під владою французької корони.

Наприкінці минулого сторіччя, за бездарного правління герцоґа Карла III Аквітанського, прозваного в народі Негідником, його кузен, французький король Філіп-Авґуст II, відомий нащадкам, як Великий, відторгнув від Ґасконі її північні ґрафства Сент та Анґулем, а також південно-західний порт Байону і майже все однойменне ґрафство. Після півстолітньої бездіяльності трьох своїх попередників — Філіпа Доброго, Робера Благочестивого та Філіпа Справедливого, — Філіп Красивий вирішив, що час уже покінчити з цією кричущою історичною несправедливістю. Природним чином, процес відновлення статус-кво належало розпочати з Байони, яка не мала з Францією спільних кордонів і була анклавом в оточенні ґасконських земель.

І ось, однієї тихої літньої ночі наприкінці червня, таємно зібрана армія ґасконців на чолі з Філіпом та Ернаном несподівано для багатьох, зокрема й для самого герцоґа, увійшла на територію Байонського ґрафства і, не зустрівши значного опору, за лічені дні опинилася під стінами Байони. Одночасно ескадра військових кораблів із Сантандера ввійшла в гирло ріки Адур і заблокувала байонський порт, замкнувши тим самим кільце оточення міста.

Одначе наказу про штурм Байони Ернан не давав. Натомість ґасконці заходилися розбивати табір, і ґраф Рене Байонський, що спостерігав за цим зі сторожової вежі замка, полегшено зітхнув і задоволено потер руки.

— Усе гаразд, панове, — сказав він своїм наближеним. — Коротун-Красунчик та його шмаркач-конетабль збираються розпочати облогу. Правду кажуть, що коли Бог хоче когось покарати, передусім позбавляє його розуму. З нашими запасами їжі та питної води ми протримаємося довше, ніж вони можуть собі уявити. А там диви зберуться на силах мої васали, та й кузен Філіп-Авґуст не сидітиме склавши руки і незабаром надішле нам підмогу. Ходімо обідати, панове. Якщо Красунчик має Байону за легковажну дівчину, на яку досить кинути один палкий погляд, щоб вона сама лягла під нього, то він глибоко помиляється. Ми покажемо йому, що Байона — горда й неприступна дочка Франції.

Кажучи це, ґраф не врахував двох суттєвих обставин. По-перше, після невдалого хрестового походу французька скарбниця була цілком порожня. Введення нових податків і підвищення вже існуючих, а також чергові фіскальні заходи відносно єврейських лихварів та торговців, аж до конфіскації в особливо заможних усього майна, не дали бажаного ефекту, дозволивши лише на час залатати дірки в державному кошторисі. Отож у Філіпа-Авґуста III просто не було грошей на спорядження підмоги своєму двоюрідному братові, ґрафу Байонському; а поза тим, у самій Франції назрівав загальний виступ баронів, які вирішили скористатися послабленням королівської влади, щоб повернути собі колишні вільності, відібрані в них Філіпом-Авґустом Великим. Що ж до васалів, на яких ґраф Байонський покладав великі надії, то вони явно не квапилися на допомогу своєму сюзеренові, а декотрі з них навіть приєдналися до ґасконського війська — як вони запевняли, з почуття патріотизму. Цих дрібномаєтних сеньйорів дратувало й обурювало засилля французів у Байоні та їхнє привілейоване становище, і вони визнали за краще знову стати підданими свого краянина. Та й узагалі, характерною рисою цієї військової кампанії, нарівні з її стрімкістю, було те, що Філіп суворо заборонив своїй армії чіпати тутешніх мешканців. На його тверде переконання, вони вели військові дії на своїй, а не на чужій землі, і тому мусили належним чином ставитися до місцевого населення, яке, завдяки такій Філіповій позиції, зустрічало його не як завойовника, а як визволителя.

Ґраф Байонський нічого цього не знав, а тому категорично відкинув мирну пропозицію капітулювати і присягнути Філіпові на вірність, припустившись тим самим фатальної (і останньої в своєму житті) помилки.

Отримавши відмову, Філіп сказав: „З Богом, Ернане,“ — і за наказом Шатоф’єра з кільканадцяти громіздких та незграбних на вигляд возів, що під час походу рухалися в ар’єргарді, дратуючи непосвячених частими затримками, поскидали зшиті з цупкої мішковини чохли. Навколо возів закипіла гарячкова робота, і незабаром на сусідніх пагорбах було встановлено величезні довгоствольні гармати, чиї темні отвори зловісно дивилися на місто. Ґасконці й у гадці не мали провадити пасивну облогу — вони збиралися піддати Байону артилерійському обстрілу.

Ґраф Рене мусив був передбачити таку можливість. На той час гармати (або „вогненні жерла“, як їх тоді називали) ще рідко застосовувалися в бойових діях, бо щойно лише починали входити в ужиток, були недосконалі, досить небезпечні в застосуванні, а їх використання обходилося вельми дорого, проте Філіп був досить сміливий і багатий, щоб дозволити собі таку розкіш, пов’язану з ризиком. Він не належав до числа вельмож старожитнього копилу і не чіплявся за віджилі традиції, згідно з якими ведення війни із застосуванням „диявольських новомодних винаходів“ розцінювалося як таке, що суперечить кодексові лицарської честі. Філіп був не лише крупним землевласником та феодальним государем, а також і торгівельним маґнатом. Прибутки, що їх він отримував від споряджуваних ним заморських експедицій до Індії, Персії та Китаю, становили чималу частку позитивного сальдо його скарбниці, а часом навіть перевищували надходження від усіх інших видів господарської діяльності. Навесні цього року в сантандерському порту з трюмів кораблів, що належали Філіпові, було відвантажено не лише рулони персидських килимів, тюки з індійськими пряностями та китайським рисом, не лише шовки, чай та екзотичні фрукти, але й добре просмолені бочонки з високоякісним за тогочасними мірками порохом з Візантії. Отож для розумної й передбачливої людини не було нічого несподіваного в тому, що ґасконська армія мала в своєму розпорядженні „вогненні жерла“ та людей, що розумілись на їх застосуванні. На свою біду, Рене Байонський не був ані розумним, ані передбачливим…

Надвечір загриміло! Огорнені димом, „вогненні жерла“ випльовували ядра, які методично руйнували міські мури та браму, а найдалекобійніші з них спричиняли до спустошень усередині міста, викликаючи в населення жахливу паніку й навіюючи городянам думки про Страшний Суд. Тим часом кантабрійська ескадра кількома пострілами впритул вивела з ладу всі кораблі берегової охорони і ввійшла в порт, будь-якої миті готова під прикриттям артилерії висадити на берег десант.

Байонський ґарнізон був деморалізований у перші ж хвилини вогневого штурму. Ґраф, бризкаючи слиною, на чому світ стоїть проклинав „підступного та безчесного Коротуна-Красунчика“, але про капітуляцію й чути не хотів. З настанням ночі стрілянина вщухла, проте повністю не припинилася — Ернан наказав канонірам зрідка нагадувати байонцям, що день прийдешній їм готує.

Подібні нічні нагадування зробили свою справу, і на світанку Байона капітулювала. Як з’ясувалося згодом, одне з тих гарматних ядер, що долетіли до ґрафського палацу, вцілило так влучно, що звалилася стеля кімнати, де якраз перебували, проводячи нараду, ґраф, обидва його сини і кілька його наближених. І ґраф, і його сини, і всі його наближені загинули в завалі, а вцілілі байонські достойники сприйняли це за знамення й наказали негайно розчинити брами. Вони власними персонами з’явилися перед Філіпові очі й запевнили його, що їм набагато миліше виголошувати ґалльською: „Хай живе принц!“, ніж французькою: „Хай живе король!“

Філіп зволив у це повірити.

Ернан де Шатоф’єр з помпою прийняв капітуляцію всього байонського війська.

Проте Філіп не віддавав наказу про зняття облоги. Він звелів привести до нього тринадцятирічну дочку Рене Байонського, Евеліну, яка після нічних подій стала спадкоємицею ґрафства, і ввійшов до міста лише тоді, коли вона склала йому присягу, як своєму сюзеренові (він милостиво дозволив їй не схиляти при цьому коліна).

Потім було підписано договір про приєднання Байони до Беарну. Філіп встановив опіку над неповнолітньою ґрафинею Байонської, її опікуном призначив себе, за правом опікуна розірвав її заручини з Анжераном де ла Тур і тут-таки заручив із середульшим сином ґрафа д’Арманьяка.

Трагедія завершилася фарсом. Не встигла ще просохнути земля на батьковій могилі, як дочка заснула в обіймах винуватця його смерті…

Захоплення Філіпом Байони минуло майже непоміченим на тлі драматичних подій, що відбувалися в той же самий час на крайньому південному заході Європи. Локальний і, здавалося б, незначний конфлікт між кастильським королем і його дядьком, ґрафом Портуґальським, призвів до таких серйозних наслідків, що їх без перебільшення можна було назвати глобальними.

Щойно в Портуґалії стало відомо про римський військовий флот, наданий імператором у розпорядження короля Кастилії, тамтешній вельможі, прибічники самозваного короля, миттю перетворилися на палких прихильників єдиної кастильського держави і, підібгавши хвости, швиденько передали до рук королівського правосуддя бунтівного ґрафа. Ось такий безславний був результат домагань Хуана Портуґальського на роль суверенного государя, і на цьому б усе й скінчилося, якби Авґуст XII не поставив на чолі флоту свого двоюрідного брата Валентина Юлія Істрійського.

Дев’ятнадцятирічний римський принц Валентин Юлій був надміру гарячим, войовничим і вкрай честолюбним юнаком. Після пишних проводів, улаштованих йому в неаполітанському порту, повернутися додому, так і не взявши участі в справжньому бою, було для нього рівнозначно поразці. Отримавши звістку про капітуляцію Портуґалії й письмові запевнення Альфонсо XIII в непорушності його зобов’язань перед імператором, Валентин Юлій, однак, не повернув свої кораблі назад. Охоплений гнівом та досадою, він вступив у нерівний бій з мавританським військовим флотом і повністю розгромив переважаючі сили супротивника, зазнавши при тім зовсім незначних втрат.

Це був успіх, гідний тріумфу на батьківщині, але окрилений своєю блискучою перемогою юний адмірал не зупинився на досягнутому. Він спрямував свої кораблі до Ґібралтару, і вже надвечір наступного дня цей стратеґічно важливий порт перейшов під владу італійців.

Здавалося очевидним, що купка відчайдушних сміливців на чолі з Валентином Юлієм не зможуть втримати в своїх руках Ґібралтар, і, в кінцевому підсумку, весь римський флот буде розгромлений, а сам принц, якщо не загине, то потрапить в полон. Та, на щастя, Альфонсо Кастильський вчасно зорієнтувався, і зібрана ним для походу на Портуґалію і ще не розпущена армія, здійснивши марш-кидок, ударила по Ґранадському еміратові з півночі, а ескадра бойових кораблів з порту Уельва атакувала Кадіс. Учувши, звідки дме вітер, Хайме III Араґонський, не ставлячи ніяких попередніх умов, у спішному порядку відрядив на допомогу італійцям свій військовий флот.

Як і в музиці, на війні експромт, за наявності натхнення, часом дає кращі наслідки, ніж ретельно обдуманий та розроблений в усіх деталях план майбутньої кампанії. Менше ніж за місяць Ґранадський емірат упав, самого еміра полонили, а майже вся Південна Андалусія, за винятком мису Ґібралтар та порту Малаґа, що дісталися відповідно Італії та Араґону, ввійшла до складу Кастильського королівства. Таким чином, Реконкіста в Іспанії, що тривала понад сім сторіч, успішно завершилася влітку 1452 року.

Плоди цієї блискучої перемоги пожинали не лише Кастилія, Італія та Араґон. З Філіпового благословення балеарський флот розпочав набіги на Мавританію, а в середині серпня ґасконська армія окупувала місто Джазаїр[25], що згодом стало форпостом ґалльської експансії в Північній Африці. Тим часом єзуїти, скориставшись зі зручної нагоди, розширили Марокканську область ордену на північ, захопивши портове місто Танжер, і зупинили своє просування лише на лінії ріки Ксар-Сґір, де зустрілися з араґонцями, які теж не гаяли часу і взяли під свій контроль південно-східну частину Ґібралтарської протоки, а також всю Сеутську затоку аж до мису Кабо-Неґро.

Валентин Юлій Істірійський, ушанований після повернення в Італію тріумфом, навіть не думав спочивати на лаврах. Незабаром він відбув до Тунісу, щоб воювати там для більшої слави Риму та відродження його колишньої могутності.

Покінчивши з присутністю маврів на заході Європи і почавши тіснити їх у Північній Африці, католицький світ, разом з тим, не міг не звернути свої погляди на схід континенту, де нарівні з турецькою загрозою, що насувалася з Малої Азії, на півночі назрівали процеси прямо протилежного характеру.

Ще в 1239 році, після перемоги руських військ в битві під Переяславом, великий князь Київський Данило, що став згодом королем Русі, і татарський хан Бату уклали перемир’я, розділивши між собою сфери впливу по лінії Полоцьк — Смоленськ — Новгород-Сіверський — Сіверський Донець. У перші сто років перемир’я, яке, незважаючи на постійні прикордонні сутички, тривало вже понад двісті років, руські королі об’єднали князівства, що перебували у сфері їхнього впливу, в єдину державу, а потім утвердили владу Києва на Азові та в Північному Причорномор’ї. Тож у середині XV сторіччя, коли відбувалися описувані нами події, Русь являла собою могутню державу на сході Європи, рівну за територією двом Німеччинам і значно згуртованішу за вельми аморфний союз ґерманських князівств.

А тим часом, на північ від Русі набирала силу Литва. За минулі двісті років литовці розділили з поляками Прусію, прогнали лівонських лицарів з куршських, лівських та естських земель, успішно протистояли своїм північним сусідам, скандинавам, і навіть були поширили свою владу на Карелію, втім, ненадовго — невдовзі їм довелося повернути її новгородцям. Після падіння вільної Новгородської республіки північна частина Карелії дісталася шведам, а південна відійшла до Московії — держави, яка виникла внаслідок об’єднання слов’янських князівств, що опинилися в сфері впливу Золотої Орди.

Однак відтоді литовські князі ніяк не могли забути про втрачені північні території, рівно ж як і руські королі частенько згадували про те, що в минулі часи північно-східні князівства беззастережно визнавали верховенство над собою київського престолу. Кілька років тому король Русі Роман II та великий князь Литовський Вітовт IV вирішили, що настав час відновити історичну справедливість, і, підписавши договір про „вічний мир“, почали активно готуватися до майбутнього звільнення своїх, як не втомлювався повторювати руський король, „споконвічних територій“.

Північно-східні русини, які, втім, і самі поступово струшували з себе татарське ярмо, в принципі не мали нічого проти братньої допомоги з боку південного сусіда, проте ціна, що її вимагав Київ за цю допомогу — так зване воз’єднання, багатьом здавалася надмірно високою. І до монголо-татарської навали східні слов’яни, цей конгломерат різних племен, ніколи не відчували себе єдиним народом, а після розділу їх хиткої спільності — старокиївської держави, північно-східні русини опинилися в абсолютно інших ґеополітичних умовах, ніж їхні родичі на півдні та південному заході. Двохсотрічне перебування під азійським ярмом не могло не відбитися на їхній психології, національному характері та культурі, життєвому укладі і, природно, на самій формі московської державності, яка була по-азійському деспотичною.

Мабуть, найбільш проруськи налаштованим прошарком московського суспільства було духовенство, бо воно напряму залежало від Константинопольського патріаршого престолу і більшість вищих церковних посад у Московській метрополії займали або греки, або південні русини. Саме єпископи були єдиними, хто беззастережно підтримав ідею Романа II про об’єднання двох східнослов’янських держав, а трохи пізніше (але з істотними засторогами) й ідею папи Павла VII про воз’єднання двох християнських церков. Однак ні те, ні інше не здобуло широкої підтримки ні у простолюду (хоча його думки ніхто не питав), ні серед московської знаті. Мешканці північно-східної Русі вже починали усвідомлювати себе окремим народом, і не хотіли втрачати своєї самобутністі та своєї державності, тим більше що остаточне звільнення від татарів (за допомогою Києва або без неї) було лише питанням часу.

Після поразки в Куликовській битві татарські хани мусили піти на значні поступки, надавши Москві широку автономію, і навіть визнали за її князем титул царя. Згодом татари розраховували ослабити бунтівного васала, нацькувавши його на Новгород, але й тут прорахувалися. Московські війська тріумфально пройшлися новгородськими землями, приєднавши їх до своєї держави, сам Великий Новгород було взято облогою та змором, а його непокірні жителі були майже поголовно вирізані.

З падінням держави Новгородської, Русь втратила вельми цінного союзника в своєму давньому протистоянні з литовцями, а натомість отримала ще більш непередбачуваного і ще незговірливішого сусіда в особі зміцнілої Москви. Такий стан справ ніяк не влаштовував короля Романа, тому він, не дійшовши до згоди з московським царем у питанні об’єднання всіх руських земель в одну державу, уклав вимушений мир зі своїм споконвічним суперником, великим князем Литовським, і пообіцяв не перешкоджати поверненню Карелії під владу Литви. І хоч, на відміну від литовців, які збирались воювати з Москвою за Карелію, руський король замишляв ґрандіозний похід на Каспій, щоб уразити Орду в самісіньке серце, сумніватись не доводилося — головною його ціллю була й залишається північно-східна Русь.

Стурбований такими рішучими намірами Романа II, а також його постійними заявами, що північно-східні русини ніякий не народ, а лише невід’ємна частина єдиного руського народу, насильно відірвана від материнських грудей — Київської землі, московський цар спішно спорядив на захід представницьку делеґацію на чолі з князем Миколою Шуйським, метою якої було по можливості перешкодити зближенню Русі та Литви з католицькими державами і постаратися зірвати майбутнє об’єднання церков.

Побувала московська делеґація і в Тулузі, де за прикрим збігом обставин тоді ж таки знаходився й Філіп — після успішної операції із захоплення Байони він приїхав на кілька днів погостювати у свого дядька, короля Робера, і побачитися зі своїм братом, архієпископом Марком.

Перше знайомство Філіпа зі східними гостями не можна було назвати приємним. На другий день після приїзду між ним та боярином з почту князя Шуйського спалахнула сварка через одну панночку, фрейліну королеви Марії. Боярин повівся з дівчиною найнегіднішим чином: подарував їй двійко соболиних шкурок і зажадав, щоб вона тут же сплатила йому „натурою“. Одначе дівчина виявилася порядною, вона не хотіла втрачати незайманість ради якихось там соболиних шкурок; але, з іншого боку, й зі шкурками їй було шкода розлучатися. Боярин був невблаганний: або те, або інше, тому панночка звернувся за допомогою до відомого захисника жіноцтва, Філіпа. Той узяв її турботи близько до серця: йому дуже сподобалася дівчина, а поза тим його до глибини душі обурила збоченість боярина, який зробив подарунок не з удячності за кохання, а навпаки — вимагав кохання в подяку за подарунок. У запалі праведного гніву Філіп обізвав його жалюгідною втіхою мужоложця — просто так обізвав, без усякої задньої думки, в його лексиконі це було однією з найуїдливіших образ, — і, як то кажуть, влучив у самісіньке око. Як з’ясувалося згодом, боярин, хоч і не був від природи гомосексуальним, свого часу ніжно дружив з юним царевичем, теперішнім царем, чия слабість до хлопчиків була загальновідома.

На думку про те, що чутки про його колишні гріхи дійшли аж до Ґаллії, боярин оскаженів. Замість чинно викликати Філіп на поєдинок, він негайно вихопив з-за пояса кинджал, з видимим наміром порішити свого кривдника на місці; його не зупинила навіть та обставина, що Філіп не мав при собі ніякої зброї. Добре що поряд був Ґабріель — він вступив з боярином у сутичку і, намагаючись вибити з його рук кинджал, зовсім ненавмисно проткнув його шпагою. Удар Ґабріеля виявився для боярина смертельним, і той сконав на місці.

Скандал видався на славу, і королю Роберові довелося докласти багато зусиль, щоб завадити князеві Шуйському надати цьому суто побутовому інцидентові реліґійного забарвлення. А архієпископ Тулузький свою чергову недільну проповідь цілком присвятив смертному гріху хтивості, в якій зокрема зазначив, що ні католику, ні православному не годиться поводитися зі шляхетною дівчиною, як із дівкою продажною.

Злощасні соболині шкурки залишились у панночки, справжньої винуватиці інциденту, як компенсація за завдані їй моральні збитки, а сама вона, в знак вдячності за заступництво, подарувала Філіпові свою незайманість. Своєю чергою Філіп, у подяку за порятунок життя, висвятив Ґабріеля в лицарі й подарував йому ще один маєток, а згодом, уже після повернення до Тараскона, надав його володінням статус віце-ґрафства, таким чином зробивши свого першого дворянина віконтом, і відповідно до цього титулу вручив йому сенаторську мантію.

Ґабріель був гордий і радий, як мале дитя. Він відразу ж написав батькам листа, знову запрошуючи їх до себе, і скріпив його своєю новою печаткою з ґрафською короною, а внизу поставив підпис: „Ваш люблячий син Ґабріель де Шеверні, віконт де Монторі, сенатор Беарну.“ Правда, відповіді він так і не дочекався…

До Памплони ґасконці вирушили завчасно, оскільки дорóгою Філіп збирався завернути в Ортез, столицю свого Беарну, а відтак ще й прибути на святкування раніше за всіх своїх конкурентів — певна річ, не враховуючи Рікарда Іверо, який мешкав у Памплоні. Чутки про те, що віднедавна Марґарита серйозно захопилася своїм кузеном, не так турбували Філіпа, як будили в ньому здоровий дух суперництва. Етьєн де Монтіні, якого наприкінці травня Філіп відрядив до Памплони з таємною місією і якому, схоже, через сестру вдалося втертися в довіру до принцеси, у своїх секретних звітах повідомляв, що хоча Марґарита закохана у віконта Іверо, виходити за нього заміж не збирається, а дедалі більше схиляється до думки про необхідність шлюбного союзу Навари з Ґасконню. Завдяки Монтіні, Філіп був у курсі всіх значних подій при наварському дворі, та іноді його розбирала досада, що в своїх звітах Етьєн лише побіжно згадує Бланку. А проте, він не наважувався вимагати подробиць, побоюючись признатися самому собі, що Бланка, як і раніше, дуже дорога йому…

За кілька днів до від’їзду сталася подія, внаслідок якої чисельність ґасконської делеґації скоротилася майже на третину, — виявилося, що Амеліна вагітна. За інших обставин Симон де Біґор тільки б радів цій звістці, але зараз його можливу радість затьмарювали болісні сумніви: від кого ж у Амеліни дитина — від нього чи від Філіпа? Він погрожував їй і навколішки благав зізнатися, чиє дитя вона носить під серцем, і трохи заспокоївся, лише коли Амеліна взяла за свідків падре Антоніо та ще одного тарасконського священика і, поклавши руку на Євангеліє, поклялася всіма святими та честю всього свого роду, що ця дитина — від нього.

У приступі жорстоких докорів сумління Філіп і Амеліна вирішили, що надалі вони любитимуть одно одного лише як брат та сестра, і поспішили повідомити цю втішну звістку Симонові. Ґастон д’Альбре скептично поставився до їхнього квапливого рішення, правда, не заперечував, що ця обітниця братсько-сестринської любові має непоганий шанс протриматися принаймні до закінчення памплонських свят — хоча б тому, що Амеліна, у зв’язку з її станом, залишається в Тарасконі.

Разом з Амеліною мусили лишитися й інші ґасконські і каталонські дами, оскільки в герцоґа та Філіпа жінок не було, а Ґастонова дружина також чекала дитину, і отже, нікому було очолити жіночу частину делеґації. Так постановила терміново скликана сімейна рада, більшість на якій належала молоді. Філіпові кузени різного ступеню кревності з рідкісною одностайністю вхопилися за можливість позбутися своїх дружин, щоб досхочу порозважатися при відомому своїми знадами наварському дворі.

Таке безсердечне з боку чоловіків рішення, що невимовно засмутило всіх жінок, згодом обернулося великою удачею, мало не даром Провидіння, позаяк на шляху до Памплони поїзд ґасконців зазнав нападу…