Розділ XXXIV

Страшний сон Шатоф'єра

Взагалі, Ернан не мав звички хропти уві сні. За роки, проведені в хрестовому поході, він навчився спати тихо та чуйно, а гучне хропіння в процесі засинання було лише свого роду вступом fortissimo con brio[30], що швидко переходило в pianissimo[31] його звичайного сну. Симон ще не встиг покинути межі ристалища, як Ернан перекинувся набік і затих.

І бачився Шатоф’єрові найпопулярніший з його снів, до якого він так звик, що навіть уві сні цілком усвідомлював, що це лише сон.

…Тиха й задушлива палестинська ніч, табір хрестоносців, вартові на чатах геть усі позасинали, та й він сам, монсеньйор де Шатоф’єр, ґросмейстер ордену Храму Сіонського, безтурботно дрімає в розкішному командорському шатрі на вершині пагорба. За перегородкою чується рівне сопіння його зброєносців, які й носами не ведуть на підозріле шепотіння, що долинає ззовні. Ернан чудово знає, щó то за шепотіння: вже вкотре підступні сарацини ніким не помічені пробираються в табір, маючи на меті знищити ґросмейстера (тобто його) і таким чином обезголовити могутнє християнське військо. Проте всі їхні плани неодмінно зазнають фіаско: щоразу Ернан вчасно прокидається, власноруч розправляється з усіма зловмисниками, а відтак задає прочухана вартовим, які проґавили чергову вилазку ворога. Зрештою все військо радіє щасливому завершенню нічного інциденту, а менестрелі поспіхом складають героїчні балади, в яких прославляють відвагу та пильність вождя тамплієрів…

На превеликий Ернанів жаль, наразі йому не вдалося знову пережити всі перипетії нічної пригоди, і замість прокинутися вві сні, він прокинувся насправді й очманіло роззирнувся довкола.

„Дивина та й годі!“ — промайнуло в його голові. — „Здається, я в Філіповім шатрі на ристалищі… Атож, так воно і є… Це ж Навара, хай мені чорт!… Тоді звідки тут узялися сарацини?!“

З Ернановим пробудженням шепіт не пропав, а навпаки, став гучнішим. Тепер це вже був не шепіт, а спокійна розмова двох людей арабською мовою.

„Ні, це не сарацини,“ — за мить збагнув Ернан, виявивши, що ніяк не може розібрати значення мовлених слів. — „Маври?… Ні, не маври… Християни, провалитися мені на цьому місці!… Як безбожно вони перекручують арабську…“

Розігнавши рештки сну, він цілком зосередив свою увагу на розмові, і перша ж репліка, що дійшла до його розуміння, буквально вбила його наповал:

— Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть.

Ернан обережно простягнув руку до меча, що лежав біля стінки шатра.

„Отакої! Схоже, тут відбувається таємне судилище, де замість латини вживається арабська мова… Дуже недоречно я задрімав — для самозванних суддів недоречно, певна річ… А як же Байярд? Вони що, сліпі?… А втім, ні. Мабуть, він знову зірвався з прив’язі. Гарний кінь, розумник…“

Тут обізвався другий. Ернан зрозумів, що то був другий, лише з контексту його слів — чужа мова й щільні стінки шатра не дозволяли розрізнити схожі за тембром голоси співрозмовників.

— Боюся, це неминуче. Мені доведеться змиритись.

— Тим більше, — зауважив перший, — що вона повелася з тобою підло.

— Твоя правда…

Між ними запала тиша.

„Цікаво,“ — подумав Ернан. — „Хто вона? З ким вона повелася підло? А що, як я зараз вийду і спитаю в них навпростець: ‘Про що ви балакаєте, панове?’ Гм… Ні, це буде не надто розумно з мого боку — спершу треба дізнатися, що вони замислили… До того ж, їх більше, ніж двоє.“

І справді, неподалік чулася басконська балаканина. Розмовляли троє, судячи з лексикону — слуги, кілька разів поспіль вони згадали про якусь „ганчірку“.

Нарешті двоє біля Філіпового шатра поновили свою бесіду:

— Ну як, наважився?

— Я вже сказав: мені доведеться змиритись.

— Тобто, ти згоден пасивно підтримувати мене?

— Загалом так. Але…

— Це мене не влаштовує. Ні в якому разі. Тепер ми з тобою заодно, тож будь ласкавий розділити зі мною відповідальність. І не ухиляйся — без твоєї допомоги мені доведеться непереливки.

— Я не ухиляюся. Просто хочу отримати ґарантії, що ми рівноправні союзники. Не хочу тягати для тебе каштани з вогню.

— Звісно, ми союзники, як-бо інакше? А вона стоїть на нашому шляху, саме її існування — смертельна загроза для нас… принаймні, для мене. Або вона, або я — іншої альтернативи немає. Ну, а ти… Зрештою, вона відступилася від тебе — чого ж ти вагаєшся? Я б на твоєму місці…

— Ще б пак. Тобі чужі сентименти.

„Ага,“ — озвалася та частина Ернанової свідомості, що аналізувала почуте. — „Вона відступилася від другого. Дуже важлива інформація! А для першого вона становить смертельну загрозу… чи для його планів — іноді честолюбці ототожнюють поразку зі смертю, по собі знаю… Невже?…“

Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:

— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.

— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й ламаного шеляга. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.

— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.

— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Усе-таки кузина. Зрозуміло…

Перший ужив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.

Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло.

— То що виберемо — отруту чи кинджал?

— Тільки не отруту.

— Чому?

— Надто непевно.

— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.

— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…

— І що з того?

— В нашому становищі це вкрай небажано.

— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.

— Ну, не кажи. Кинджал, скажімо, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.

— І як це зробити?

— Маю одну ідею, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.

— Гроші не проблема. Що ти замислив?

— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…

— За три тижні?! Так довго?

— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.

— Ти певен?

— Я ґарантую.

— Гаразд. Кажи далі.

— Не зараз, згодом. Я ще не прорахував всі деталі.

— А кого підставити, вже вирішив?

— Згодом, я сказав.

Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:

— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.

— Атож. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.

„Пізно схаменулися, хлопці!“ — злорадно прокоментував Ернан. — „Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою.“

— Добре. Тоді я поїхав.

Почулося кінське іржання.

— Будь розсудливий, кузене, — вже кастильською кинув йому вслід той, що залишався. — Не гарячкуй, не нервуй. Усе обійдеться.

„Це ще як сказати, пане ґрафе!“ — Ернан наперед смакував свій тріумф. — „Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли постане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу.“

Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскаї. Байярда ніде видно не було.

Ернан поклав два пальці до рота й засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.

— Молодець, Байярдику! Розумнику ти мій! Ти навіть не уявляєш, яку послугу зробив усім нам, коли зірвався з прив’язі. Аби ж ти знав, про які приємні речі тут щойно йшлося — бр! — волосся сторчма встає. Хижі звірі — взяти б отих вовків, що мало не загризли тебе в Аженському лісі, — то вони сущі янголи порівняно з людьми. Це я почав розуміти давно. Був один тип, Ґійом Аквітанський, і була… — Він сумно зітхнув. — Давно це було… А в хрестовому поході я остаточно переконався: що невірні, що християни — всі на один копил. Гроші, землі, слава, влада — ось їхні головні стимули в житті… А втім, чому „їхні“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Філіп — іншого такого властолюбця годі й шукати! Ми з ним один одного варті, і світ ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Ці не пусті хвастощі, любий друже, маю таке чуття — а воно мене ще ніколи не зраджувало. Хто десять років тому перший побачив у Філіпові спадкоємця Ґасконі? Ґастон каже, що він, і він щиро вірить у це, наш дорогоцінний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собі вірить — чим би дитя не тішилося, тільки б не плакало, — а мені все одно, я такими дрібницями не переймаюся. Запам’ятай, Байярде, що я тобі скажу: буде наш Філіп великим государем, дуже великим — Філіпом Великим, ось ким! Був у нас і Авґуст Великий[32], і Карл Великий, і Александр Великий[33]. Був Корнелій Великий[34], був Філіп-Авґуст Великий — а от Філіпа-без-Авґуста Великого ще не було. То буде, Байярдику, повір мені на слово, буде. А я в його конетаблях почуваюся значно ближче до жезла ґросмейстера тамплієрів, ніж якби був одним з маґістрів ордену… Ти, питаєш, до чого я це веду? Охоче відповім. Я, знаєш, також не янгол і задля досягнення своєї мети ладен вчинити багацько негарних речей. Але холоднокровно вбити жінку… І яку жінку! Королеву серед жінок! Вона — сама досконалість. Вродлива, розумна, велична, владна… Скажу тобі по секрету, Байярде: учора, побачивши її, я вперше в житті пошкодував, що склав обітницю цнотливості. Це, звісно, гріх, і я маю гнати геть такі думки, але вони, підлі, знахабніли вкрай — ну, ніяк не хочуть дати мені спокій, хоч ти лусни! І що мені з ними робити, з думками цими, не збагну. Ось яка жінка Марґарита Наварська!… Авжеж, твоя правда, вона розпусна, легковажна, велелюбна. Та хіба можна ставити їй це на карб? Особисто я не наважуся… Що не кажи, Філіпові казково пощастило, що він одружується з нею. Кращої хазяйки для Ґасконі… гм, і королеви для всієї Ґаллії нема і бути не може… Ну, а щодо мене, — Ернан знов зітхнув, — то я завжди буду йому відданим другом, а їй — вірним лицарем… Що ж, поїхали, Байярдику, в палаці нас, напевно, зачекалися… Проте ні, стривай! У шатрі ще є непочата пляшка вина. Не годиться залишати її без уваги — чудовий букет!


Загрузка...