Принц Ґаллії

Розділ L

Десь за годину по тому, як Тибальд і Марґарита залишились удвох, стосунки між ними значно поліпшилися. Спершу вони, на принцесину вимогу, щодуху гнали коней, утікаючи від збентеженої Бланки і готового до рішучих дій Філіпа. Згодом, сповільнивши крок, Марґарита ще трохи покомизилася, та зрештою перепросила Тибальда за вчорашні злі дотепи, виправдовуючись тим, що сказала їх на п’яну голову і не серйозно. У перше Тибальд охоче повірив — ще б пак! — але в щирості другого твердження дозволив собі засумніватися, про що так прямо їй і сказав.

Замість далі виправдовуватися, Марґарита вдалася до вірнішого способу переконати свого співрозмовника, що він несправедливий до неї: вона почала декламувати ту злощасну епічну поему, що послужила причиною їх сварки.

Тибальд увесь просяяв. Його роман у віршах „Вірний Роланд“ уже тоді здобув собі гучну славу, але той факт, що Марґарита знала його напам’ять, полестив йому більше, ніж усі захоплені відгуки та похвали разом узяті. Коли за чверть години Марґарита втомилася і голос її трохи охрип, Тибальд відразу ж перехопив у неї ініціативу і був у захваті від того, з якою непідробною цікавістю вона його слухає.

Так вони їхали, натхненно оповідаючи одно одному про пригоди закоханого і трохи шаленого маркґрафа Бретонського, вірного палатина франкського імператора Карла Великого. Марґарита перша схаменулася і зайшлася дзвінким сміхом.

— Ні, це неймовірно, ґрафе! Що ми з вами робимо?

— Наскільки я розумію, декламуємо мого „Роланда“.

— Слава Богу, що не „Отче наш“.

— У якому сенсі?

— Ви що, не знаєте це прислів’я: „Жінка сам-на-сам з чоловіком…“

— Ага, пригадав! „Не читає „Отче наш“„.

— Атож. Ось уже сонце сідає, а ми все… Та що й казати! Б’юсь об заклад, що кузен Красунчик і в гадці не має читати Бланці свої чарівні рондó.

Тибальд усміхнувся.

— Ваш заклад я не приймаю, принцесо. Бо напевно програю.

— Бідолашний Монтіні! — зітхнула Марґарита. — Даремно він поїхав до Рима.

— Це ви про кого?

— Про Бланчиного коханця… вже про її колишнього коханця. Мабуть, зараз він божеволіє.

— Дуже її любить?

— Точнісінько, як ваш Роланд. Був собі гарний хлопець, у міру розбещений, у міру порядний, але зустрів на своєму шляху Бланку — і все, загинув.

Тибальд знов усміхнувся.

— Бачу, тут у вас всі дами запеклі серцеїдки, — з іронією зауважив він.

— Можливо, — знизала плечима Марґарита. — Проте Бланки це не стосується. Вона в нас біла ворона — скромна, сором’язлива, справжня святенниця.

— Але ж дивне в неї святенництво, — скептично мовив Тибальд. — Воно нітрохи не заважає їй мати коханця.

— І не лише мати, — додала Марґарита. — Але й боляче кусати його в ліжку.

Тибальд спохмурнів.

— Посоромтеся, принцесо! Пані Бланка має всі підстави ображатися на вас. Вона цілком слушно дорікала вам за те, що ви виказуєте її секрети. Хіба можна так — переповідати іншим все, що вона довірила вам як таємницю?

— А от і помиляєтеся. Передусім, нічого такого Бланка мені не розповідала.

— То її коханець розповів.

— І зовсім не її коханець, а мій… мій кузен Іверо. Якось під час купання він помітив на плечі Монтіні добрячий синяк від укусу — ну, і розповів про це мені. Отож ніяких секретів я не виказую. Чи, може, ви вважаєте інакше?

Тибальд гордо промовчав.

— Що таке, ґрафе? — запитала Марґарита. — Коли вам не до вподоби, що деякі жінки кусаються в ліжку, так і скажіть… Гм… Про всяк випадок… Чому ви мовчите?

— Я думаю над тим, як це назвати ваше базікання.

— Ну, і що надумали?

— Це копання в брудній білизні.

— Та ну! Ви такий делікатний, пане Тибальде!

— Ви перебільшуєте, пані Марґарито. Делікатність не є моєю визначною рисою. А проте, я вважаю, що для будь-якої відвертості існує певна межа, переступати яку неприпустимо — бо тоді ця відвертість стає банальною вульґарністю.

— Та ви, схоже, змовилися з Красунчиком, — незадоволено сказала принцеса. — Тижні три тому, перед тим як уперше лягти зі мною в ліжко, він…

— Замовкніть! — раптом гримнув Тибальд, обличчя його побуряковіло. — Як вам не соромно!

Марґарита здивовано поглянула на нього.

— У чому річ, ґрафе? Я щось не те сказала?

— От безсоромна! — буркнув Тибальд собі під ніс, але вона розчула його.

— Ага! Виходить, я безсоромна! Та ви просто ревнуєте мене.

— Ну, припустімо… Так, я ревную.

— І за яким правом?

— За правом людини, що кохає вас, — відповів Тибальд, палко дивлячись на неї.

— Атож, геть забула! У кожному своєму листі ви невтомно торочите: прекрасна, божественна, дорогоцінна — і так далі, і тому подібне. А в „Пісні про Марґариту“, яку я отримала минулоріч, ви взагалі стверджуєте, що сонце для вас сходить на південному заході, з-за Піренеїв. Ви що, справді плутаєте сторони світу?

— Не кепкуйте, Марґарито. Ви ж чудово розумієте, що це була поетична алеґорія.

— Що, однак, не завадило вам написати мені цього літа, що ви відбуваєте на свій особистий схід, щоб знову побачити своє сонечко ясне.

— І знову ж, я висловився фігурально. Я…

— Ну, і як вам ваше сонечко? — не вгавала Марґарита. — Скажіть чесно, ви не були розчаровані?

— Навпаки. Воно стало ще яскравішим, ще сліпучішим. Воно спалює моє серце дотла.

— Але ви ще не запропонували цьому сонечку свою мужню руку і своє палке серце.

— А я вже пропонував. Торік. Сонечко ясне пам’ятає, що воно відповіло?

Опустивши очі, Марґарита промовчала. Щоки її зашарілися.

— Ви надіслали мені, — після короткої паузи вів далі Тибальд, — здоровенні гіллясті оленячі роги, щоб — як було сказано в супровідному листі — трохи втішити мене, оскільки справжні, чоловічі, наставити мені відмовляєтеся. Було таке? Відповідайте!

— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.

— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тибальд приострожив коня. — У моїй мисливській колекції вдосталь оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.

Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тибальдом.

— Не беріть це близько до серця, ґрафе, — сказала вона. — Я визнаю, що тоді переборщила, мені дуже соромно і… і годі про це. Повернімося краще до нашої закоханої парочки, до Бланки та Красунчика.

— Пані! — обурено мовив Тибальд. — Облиште нарешті…

— Е ні, ґрафе, це ви облиште, — урвала його Марґарита. — Облиште корчити з себе святенника. Лицемір нещасний! Можна подумати, я не читала ваших „Історій старої звідниці“, в яких ви безсовісно переспівуєте новели Бокаччо.

Тибальд почервонів.

— Це… знаєте… — присоромлено промимрив він. — Кожен має свої гріхи молодості. Десять років тому — тоді мені було шістнадцять, — і я…

— Тоді ви щойно втратили невинність і відразу ж уявили себе великим серцеїдом та неперевершеним знавцем жінок. Я вгадала?

— Ну… власне, так.

— То чому б вам не переписати ці історії з урахуванням накопиченого досвіду. І додати до них новелу про Красунчика з Бланкою — якщо хочете, її ми напишемо разом.

Тибальд пильно поглянув на неї:

— Ви це серйозно?

— Цілком.

— Ну, в такому разі в нас вийде не новела, а поема.

— Тим краще. І якою ж мовою її писатимемо — ґалльською чи французькою? Але попереджаю: французьку я знаю кепсько.

Тибальд гмикнув:

— А хіба є взагалі така мова?

— А хіба ні? — здивувалася Марґарита.

— Певна річ, що немає. Та мова, яку ви називаєте французькою, насправді франсійська — нею розмовляє Іль-де-Франс, Турень та Блуа; а моя рідна — шампанська. В різних областях Франції, якщо Францією вважати також і Бретань, Нормандію, Фландрію, Лотарінґію та Бурґундію, розмовляють кількома різними мовами — анжуйською, пуатвінською, бурґундською, бретонською, пікадійською, нормандською, валлонською, лотарінжською, фламандською…

— Ой! — з удаваним переляком вигукнула Марґарита. — Досить, припиніть! У мене вже голова паморочиться. Боюся, ви мене хибно зрозуміли, ґрафе. Кажучи про французьку, я мала на увазі мову знаті, духовенства, зрештою, просто освічених людей.

— Цебто франсійську?

— Так.

Тибальд знову гмикнув.

— Як не прикро про це говорити, але франсійська явно не дотягує до рівня загальнофранцузької мови.

— А яка з перерахованих вами дотягує?

— Ніяка.

— Оце так-так! — похитала головою Марґарита. — І що ж з вами, бідолашними французами, буде?

— Зрозуміло що. Рано чи пізно всі французи стануть ґаллами.

Марґарита здивовано підвела брови.

— Ви теж так думаєте?

— А чому „теж“?

— Бо так само вважає Красунчик. На його думку, Франція та Ґаллія мають бути і неодмінно стануть єдиною державою — як це було колись у давнину.

Тибальд кивнув:

— Цілком і повністю згоден з ним. І не так важливо, як називатиметься ця об’єднана держава — Великою Францією чи Великою Ґаллією, хто виграє об’єднувальні змагання — Париж чи Тулуза… хоч я гадаю, що Париж програє. Ґаллам дуже пощастило, що понад триста років у новий час вони перебували під владою Риму.

— Пощастило, кажете?

— Як це не парадоксально, але факт. Не кажучи вже про позитивний культурний вплив Італії, жорстка, централізована влада римської корони примусила ґаллів згуртуватися в боротьбі проти чужоземного панування. За три з половиною сторіччя перебування в складі Римської Імперії вони стали єдиним народом навіть у більшій мірі, ніж самі італійці. Вся ґалльська знать розмовляє однією мовою — ланґедокською чи, якщо хочете, ґалльською, а відмінності між діалектами простолюду далеко не такі значні, як у Франції. Єдино, чого бракує Ґаллії для її успішної експансії на північ, це сильної королівської влади.

— Така незабаром з’явиться, — із зітханням відповіла Марґарита. — Гаразд, облишимо це. Повернімося до наших баранів, то пак до Бланки та Красунчика. І до нашої поеми про них. Ви, до речі, не передумали?

— Якщо ви наполягаєте…

— Я лише пропоную вам свою допомогу, — уточнила принцеса. — У вас багатий чоловічий досвід, у мене — жіночий. Отже, ми будемо писати нашу поему ґалльською мовою…

— Краще латиною.

— Латиною? Але тоді в нас вийде радше науковий трактат, а не поема. „De amoris natura et de amore in natura.“[44] Як вам таке?

Замість відповіді Тибальд різко зупинив свого коня.

— Що з вами? — здивовано спитала Марґарита, також зупинившись.

— Неправильно.

— Що?

— Назва.

— Вам не подобається?

— У загальних рисах подобається. Але її слід уточнити: „De Margaritae amoris natura et de eicum amore in natura.“[45]

— Як це розуміти, ґрафе?!

— А отак! — Тибальд спішився, підійшов до Марґарити і простягнув їй руку. — Дозвольте я допоможу вам зійти з коня.

— Навіщо?

— Щоб негайно взятися до роботи над трактатом. Заодно перевіримо — можливо, і у вас негаразд з панчохами.

— Ага! Отже, ви набиваєтеся?

— А як набиваюсь, то що?

Марґарита весело пирхнула і зграбно зіскочила з сідла прямісінько в Тибальдові обійми. Їхні губи зімкнулися в палкому поцілунку.

— А ти добре цілуєшся, — сказала вона, перевівши дихання.

— Ви теж, — поділився своїм враженням Тибальд.

— Припини викати! — враз посуворішала Марґарита. — Ось за що я не люблю французів — вони навіть у ліжку кажуть мені „ви“. — Вона занурила пальці в його буйну чуприну. — Просто обожнюю брюнетів!

— Але ж і Красунчик, і Рікард Іверо блондини, — з ревнивими нотками в голосі зауважив Тибальд.

— Тим-то мені подобаються брюнети, — сказала Марґарита і знову поцілувала його. — Ну все, ходімо!

— Куди?

— Зараз побачиш. Пішли.

Тримаючи за поводи коней, вони піднялися на знайомий нам пагорб, який понад годину тому проминуло товариство під проводом Рікарда Іверо. Марґарита вказала на будинок, біля якого ми вже побували.

— Що це? — запитав Тибальд.

— Садиба лісника.

— Нівроку собі садиба лісника! Це більше схоже на мисливську резиденцію якогось вельможі.

— Так воно раніше й було. Але тепер тут мешкає лісник. І зараз ми відвідаємо його.

— А навіщо?

Марґарита зітхнула й кокетливо покосилася на ґрафа.

— Який ти недотепа, Тибальде! Вже пізно, холодає, невдовзі почне смеркатися, і час для „amore in natura“ не дуже вдалий. А так у нас буде дах над головою, і ми зможемо вволю покохатися, незважаючи ні на які примхи погоди.

— То ти згодна? — просяяв Тибальд.

— А як згодна, то що? Думаєш, ми випадково забрели сюди?

— А ні?

— Авжеж ні. Перед від’їздом я сказала комендантові Кастель-Бланко, щоб до вечора мене не чекали. Вже тоді я вирішила провести з тобою ніч у лісниковій садибі. Зараз ми повечеряємо — я дуже голодна! — а потім укладемося в ліжечко.

Тепер вже зітхнув Тибальд. Важко зітхнув.

— Що з тобою? — стурбовано озвалася принцеса.

— Нічого. Зі мною нічого. А от з тобою…

— І що зі мною? — продовжувала розпитувати вона, зупинившись біля воріт садиби.

— Усе-таки дивна ти дівчина, Марґарито. Оце щойно сказала „вкладемося в ліжечко“ точнісінько таким тоном, як і „повечеряємо“.

— Це тобі здалося, Тибальде.

— Аж ніяк. Ти холодна, як крижинка, люба.

— Ти також, милий.

— Я?! З чого ти взяла?

— А з того, що якби ти був так шалено закоханий у мене, як стверджуєш, і якби хотів мене так пристрасно й несамовито, як хочеш це показати, то напевно не звернув би ніякої уваги на мій тон. Одна лише моя пропозиція покохатися пролунала б для тебе райською музикою, ти мусив би танцювати на радощах і…

— І цілувати землю під твоїми ногами, — саркастично додав Тибальд.

— Атож. І не лише землю під моїми ногами, а й мої ноги. І взагалі, всю мене.

— Яка ж ти безсоромна! — захоплено вигукнув він, схопив її в обійми і став укривати її лице жагучими поцілунками.

Але Марґарита рвучко відсторонилася від нього.

— Стривай. До нас, здається, йдуть.

І справді — поки вони сперечалися, з будинку вийшов лісник, з яким ми вже мали нагоду познайомитися, і заквапився назустріч своїм новим гостям.

— Не називай мене Марґаритою, — попередила вона Тибальда. — Для цієї людини я хто завгодно, тільки не принцеса Наварська.

— З якого дива? Це ж твій слуга.

— Він мене ще жодного разу не бачив, але напевно боїться, як геєни вогненної.

— Чому?

— Розумієш, він трохи не при своєму розумі…

— Божевільний лісник? Цього ще бракувало!

— Та не бійся. Кажуть, він добродушний хлопак. Має лише одну нав’язливу ідею… Цить! Про це мовчок!

Тим часом лісник надійшов до них і шанобливо вклонився. Аж раптом його очі округлилися від подиву.

— Ваша світлосте! — вигукнув він. — Пане ґрафе!

Тибальд був здивований не менше за нього.

— Овва! Та це ж слуга мого покійного батька!

— Він самий, монсеньйоре, — ще раз уклонився лісник. — Ґотьє мене звати. Ваша світлість ще порятували мене від розбійників, коли я йшов виконувати волю Господню… Ох, даруйте, панове! — заметушився він. — Прошу, проходьте до моєї господи. Зараз я подбаю про ваших коней, нагодую їх вівсом, напою зимною водою з колодязя…

— То ти знаєш цього чоловіка? — спантеличено запитала Марґарита.

— Знаю, — відповів Тибальд. — Ми зустрілися з ним за досить цікавих обставин. — Він повернувся до Ґотьє: — А ти як опинився в цих краях?

— Господь привів, Господь привів… Який же я радий бачити вашу світлість, як приємно поговорити рідною мовою! А пані, певно, дружина вашої світлості?

Тибальд не знав, що й сказати.

— Так, дружина, хто ж іще, — замість нього відповіла Марґарита. — То ти кажеш, що Господь привів тебе до цих країв?

— Так, ваша світлосте, авжеж він. Господь Всевишній.

— І це Всевишній призначив тебе лісником? — поцікавилася Марґарита.

— О, пані, не насміхайтеся! — серйозно промовив Ґотьє. — Лісником мене призначила пані Наварська, але з благословення Господнього.

Принцеса пирхнула. А Тибальд спитав:

— То ти вже виконав волю Божу?

— Так, монсеньйоре, виконав. Усе, що велів мені Господь, я зробив.

— Хвилечку! — озвалася Марґарита. — Щось таке я пригадую. Це не ти, часом, пустив стрілу у вікно королівського кабінету?

— Так, пані, я.

Тибальд здивовано втупився в Ґотьє.

— Це був ти?!!

Лісник мовчки кивнув.

— Але навіщо?

— Так велів мені Господь, монсеньйоре.

— Ти впевнений?

— Аякже! Я почув Його наказ. Така була воля Божа. І пані принцеса вважає так само.

— Га? — здивувалася пані принцеса. — З чого ти взяв, що вона так вважає?

— А з якого тоді побиту вона призначила мене лісником? — питанням на питання відповів Ґотьє. — Мене ж бо спершу до в’язниці запроторили. — Він гірко зітхнув. — Виявляється, всі лиходії несповна розуму.

Марґарита осміхнулася і прошептала Тибальдові латиною:

— Це була не в’язниця, а притулок для божевільних.

— Ну-ну! — криво посміхаючись, промовив ґраф. — Здорово він тебе боїться! Аж тремтить від страху.

— А може, принцеса просто пожаліла тебе? — звернулася до Ґотьє Марґарита. — Тому й звільнила з ув’язнення.

Але той був непохитний.

— Ні, пані. Її високість знала, що це була воля Божа, і не я вистрілив — вистрілив сам Господь моєю рукою.

— З мого арбалета, — додав Тибальд.

— Справді так, — підтвердив Ґотьє.

— Та ну! — вражено вигукнула Марґарита. — Це ти дав йому зброю, Тибальде?

Поки вони йшли до будинку, Тибальд стисло розповів їй, як завдяки своєму падінню на полюванні він урятував Ґотьє від розбійників.

— Отакої! — задумливо промовила Марґарита. — Як незбагненно переплітаються долі людські.

— На все воля Провидіння Господнього, — повчально мовив Ґотьє з виглядом людини, посвяченої в найглибші таємниці світобудови.

— У тебе вже хтось гостює? — запитала Марґарита, помітивши в стайні коней.

Лісник занепокоївся.

— Ну… Загалом так, пані. Один пан з дружиною. Вони скупалися в струмку, повечеряли і нещодавно пішли спати. До відома вашої світлості, на другому поверсі є кілька панських спалень, і якщо ви з монсеньйором ґрафом захочете відпочити…

— Дякую, шановний Ґотьє, так ми і зробимо. І повечеряємо також. Сподіваюся, в тебе знайдеться, що попоїсти?

— О так, пані. Звичайно, знайдеться. Навіть двійко пляшок доброго вина ще…

— Стривай-но! — урвала його Марґарита. — Але коней тут цілий табун. Звідки ж узялася решта?

— Це інші панове їх залишили, — розгублено відповів лісник. — Вони зоставили на мене своїх коней, а самі подалися до лісу. Лише один пан з дружиною…

— А хто вони, власне, такі, цей пан з дружиною?

— Не знаю, ваша світлосте. Я не втручаюся в чужі справи. Очевидячки, вони гості моєї пані — як і ви, мабуть… Ну, і ще за вечерею вони називали одно одного Симоном — це пана, і Аделею — це пані.

— Ага! — розсміялася Марґарита. — Зрозуміло. Ґрафині де Монтальбан не терпиться народити своєму чоловікові спадкоємця.

— Авжеж, пані, — з готовністю закивав лісник. — Як бачите, вони ще завидна пішли до спальні… Сподіваюсь, і ваша світлість незабаром подарує монсеньйорові дитину. Перша дружина пана ґрафа, царство їй небесне, так і не…

— Замовкни! — гаркнув збентежений Тибальд. — Не сунь свого носа куди не слід.

— Але ж чому? — лагідно промуркотіла Марґарита, поклавши руку йому на плече. — Господар Ґотьє правду каже. Діти — це чудово.

— Так, пані, — підтвердив лісник і важко зітхнув. — Шкода, що в мене немає ні дружини, ні діточок… Та й пізно мені їх заводити, старому монахові-розстризі…