Принц Ґаллії

Розділ X

У неділю 15 травня 1452 року, рівно за три тижні після Філіпового повернення додому, від самого ранку гули всі дзвони кафедрального собору вікаріальної єпархії Фуа, що на території великого абатства ордену Святого Бенедикта, за сім миль від Тараскона. Мідний передзвін розносився навкруги і, підхоплений дзвіницями сусідніх замків та сіл, здавалося, поширювався на весь світ.

Сьогоднішній вихідний був незвичайним вихідним, і меса в кафедральному соборі Святого Бенедикта не була звичайною недільною месою. Просторе приміщення храму, осяяне світлом сотень свічок, було вщерть заповнене святково зодягненими сеньйорами і вирядженими, як пави, дамами та дівицями, що представляли вершки ґасконської та каталонської шляхти. Всі вони миттю злетілися до Тараскона, ледве зачули про призначені герцоґом урочистості з нагоди повернення його третього сина та спадкоємця.

Окремо від решти присутніх розташувалася група з десяти вельмож. Один з них був Ернан де Шатоф’єр, якому відводилася особлива роль у майбутній церемонії. Інші дев’ять були наймогутнішими сеньйорами Беарну та Балеарських островів. Сьогодні був їхній день, незабаром мала відбутися коронація їх нового государя, принца Беарнського — вже шостого відтоді, як у середині минулого сторіччя маркґраф Іспанський Філіп Войовник уклав з підстаркуватим римським намісником Беарну Умберто Конті союз, одружившись з його єдиною дочкою Валентиною, і відібрав у Італії цю останню ґалльську провінцію, що ще залишалася під владою Риму.

Здобувши незалежність від римської корони і лише номінально перебуваючи під патронатом імператора, Беарн з приєднаними до нього згодом Балеарськими островами, що їх маркґраф звільнив від мавританського панування, не ввійшов до складу союзу ґалльських князівств, що звався королівством Ґаллія, а так і лишився самостійною й ні від кого не залежною державою. І хоч правителі Беарну та Балеарів не домоглися від Святого Престолу й Палатинського пагорба[13] надання їхнім володінням статусу королівства, сама процедура вступу на князівський престол була схожа на королівську.

Першого принца Беарнського, Філіпа Войовника, було короновано тут, в абатстві Святого Бенедикта. Наступні чотири коронації відбулися вже в Бордо, столиці всієї Ґасконі; та ось, через дев’яносто вісім років, ці стародавні стіни й високе склепіння собору знову стали свідками урочистого ритуалу наділення божественною владою нащадка славного маркґрафа, шостого принца Беарнського, Філіпа Красивого. І в цьому Філіп убачав добрий знак.

Окрім місця коронації, обох Філіпів, Войовника та Красивого, ріднила ще одна суттєва обставина. І той, і інший вступали на князівський престол ще за життя своїх батьків — і Карл, на прізвисько Байстрюк, і Філіп, на прізвисько Справедливий, були присутні в цьому соборі на коронації своїх синів і розділяли з ними радість цього врочистого моменту.

Батько Філіпа Красивого, герцоґ Аквітанський, вбраний у нову шиту золотом мантію й увінчаний герцоґською короною, стояв на видному місці зліва від вівтаря і, поки його перший дворянин, пан де Мірадо, зачитував акт передачі Беарну та Балеарів, радісно і навіть розчулено дивився на обох своїх дітей, що стояли поруч біля підніжжя вівтаря. Атож, їх було двоє — князь світський і князь духовний, двадцятирічний Філіп Аквітанський і тридцятип’ятирічний Марк де Філіпо, архієпископ Тулузький, примас Ґаллії та Навари, що невдовзі мав вінчати свого єдинокровного брата на княжіння.

Як і Філіп, в дитинстві Марк зазнав багато страждань з вини батька — людини, яку сучасники називали Справедливим. Маркова мати, дочка одного зубожілого каталонського шляхтича, що не залишив своїм дітям нічого, крім боргів, удень старанно виконувала обов’язки фрейліни герцоґині Шарлоти, а більшість ночей (і, слід сказати, з більшим завзяттям) проводила в ліжку її сина. Народився Марк вже в Італії, куди герцоґ (тоді ще майбутній герцоґ) відправив свою коханку, щойно дізнався про її вагітність. Учинив він так з малодушності, зі страху перед батьком, герцоґом Робером, суворим пуританином, який засуджував сина за його легковажність та розпусність і знай погрожував позбавити його спадку.

Після батькової смерті молодий герцоґ і далі приховував існування позашлюбного сина, бо закохався в Ізабелу Ґалльську. А потім, втративши її, він зненавидів увесь світ. Прагнучи забутись і втамувати свій біль, він з головою поринув у державні справи, присвятивши їм весь свій час, все своє життя, всього себе, і його нітрохи не турбувала Маркова доля. На щастя, стара герцоґиня, жінка шляхетна і добросерда, що на два роки пережила свого чоловіка, все-таки встигла подбати про внука. Лише завдяки їй Марк змалечку жив у достатку, не знаючи злиднів, виховувався як справжній вельможа, а згодом здобув блискучу освіту в найпрестижнішому в усій Європі навчальному закладі — університеті Святого Павла в Римі. Правду про своє походження Марк дізнався лише на двадцять другому році життя від умирущої матері, а вперше побачив батька ще через сім років, коли, отримавши ступінь маґістра теології, був призначений молодшим вікарієм Тулузької архієпархії і приїхав до Ґаллії.

Зрозуміло, що про жодні синівські почуття з Маркового боку йтися не могло, зате в його стосунках з герцоґом була повага і взаєморозуміння, а згодом між ними виникло щось на зразок дружби. Відчувши запізніле каяття, герцоґ посприяв стрімкій кар’єрі сина. За неповні п’ять років той з молодшого вікарія став коад’ютором архієпископа, а ще за рік по тому, коли монсеньйора Бартоломео Ґаетані було відкликаний до Рима, щоб він обійняв у Курії посаду камерлінґа, папа Павло VII, за клопотанням герцоґа Аквітанського, призначив Марка де Філіпо новим архієпископом Тулузьким і висвятив його в ранґ кардинала.

Батькову допомогу Марк сприймав з удячністю та розумінням, але так і не зміг до кінця простити йому своє сповнене образ і принижень дитинство безбатченка, змарновану молодість матері, якій за самовіддане кохання було відплачено вічною розлукою та забуттям… І, можливо, саме та неусвідомлена ворожість, той прихований осуд, що іноді з’являлись у Марковім погляді в перші роки їхнього знайомства, спонукали герцоґа озирнутися назад, переосмислити минуле, по-новому оцінити свої колишні вчинки, зокрема, своє ставлення до Філіпа…

— В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, — тим часом читав пан де Мірадо. — Ми, Філіп, з ласки Божої герцоґ Аквітанії, принц Беарну й верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, маркґраф Іспанський, князь-протектор Ґасконі та Каталонії, пер[14] Ґаллії, оголошуємо привселюдно, аби це стало відомо кожному підданому нашому і всім нашим родичам, владикам християнським, а також князям невірним, що, визнавши сина нашого Філіпа, ґрафа Кантабрії та Андори, своїм спадкоємцем і заповівши йому всі титули, володіння та повноваження, які нині належать нам, разом з тим, дня цього, 15-го травня, року 1452-го від Різдва Христового, за згодою й схваленням його святості папи Павла Сьомого, його імператорської величності Авґуста Дванадцятого, могутніх беарнських та балеарських сеньйорів і Сенату, ми зрікаємося титулу принца Беарну і верховного сюзерена Мальорки та Мінорки з усім належним йому на користь вищезазначеного сеньйора Філіпа, сина нашого, щоб правив він цими володіннями, керуючись волею своєю і за велінням совісті своєї, на власний розсуд і зі згоди підданих своїх, правив мудро та грізно, гідно пам’яті славних предків наших та їхніх діянь, для більшої слави всього роду нашого. Нехай буде з ним завжди і в усьому поміч Божа та Його благодать, але хай він не забуває, що Всевишній тому й дарував кожній людині вільну волю, щоб в учинках своїх вона керувалася власним розумом і самостійно обирала собі шлях у житті, усвідомлюючи свою відповідальність перед Господом нашим і прагнучи збільшити Його славу та велич Його. Амінь!

Зачитавши акт, пан де Мірадо вручив символічну зв’язку ключів міністра княжого двору своєму наступникові на цій посаді — невисокому худорлявому юнаку вісімнадцяти років з ясно-каштановим волоссям, першому дворянинові нового принца, Ґабріелеві де Шеверні.

Архієпископ підвів Філіп до вівтаря і поклав його праву руку на Біблію.

— Філіпе, — спитав він. — Чи віриш ти у Святу Трійцю і чи визнаєш ти Отця, Сина і Святого Духа як Бога єдиного?

— Так, — відповів Філіп.

— Чи відкидаєш ти Сатану, всі його спокуси та вчинки?

— Так.

— Чи обіцяєш ти зберегти католицьку віру своїх батьків і втілювати її в діяннях своїх?

— Так.

— Чи обіцяєш ти любити й захищати Святу Церкву Христову та служителів її?

— Так.

— Чи обіцяєш ти правити державою своєю за законом та справедливістю?

— Так.

— Чи обіцяєш ти охороняти й відстоювати канонічні привілеї служителів церкви, права васалів своїх та міщанську вільність?

— Так.

— Чи обіцяєш ти, скільки стане тобі сил, підтримувати мир, спокій та злагоду в своїй державі?

— Так.

— Чи обіцяєш ти захищати підданих своїх, піклуватися про них і дбати про їхній добробут?

— Так.

— І перед обличчям Господа Бога всемогутнього ти присягаєш у цьому?

— Так, присягаю.

— Тоді скріпи своє кредо підписом, і нехай присутні тут вельможі, сенатори та прелати стануть свідками твоєї клятви — як перед людьми, так і перед Небесами.

Коли Філіп підписав пергамент з текстом кредо, архієпископ взяв пасторальний скіпетр, простяг його до пастви і мовив:

— Я, Марк, архієпископ Тулузький, ласкою Божою й папою Павлом уповноважений коронувати присутнього тут Філіпа на княжіння. І згідно з моїми повноваженнями я проголошую його принцом Беарну і верховним сюзереном Мальорки та Мінорки.

— Хай буде так! — вигукнули присутні в соборі.

По тому Філіп повернувся на своє місце, а його брат, архієпископ, відправив урочисту службу на честь нового принца. Сам Філіп не чув ані слова молитви, яку машинально промовляли його вуста разом з усією паствою. Стоячи навколішки біля підніжжя вівтаря, він весь заглибився в себе, внутрішньо готуючись до головної церемонії — коронування.

Нарешті літурґія скінчилася. В супроводі єпископів-вікаріїв Фуаського та Ортезького, що йшли обіруч нього, Філіп знову піднявся до вівтаря, і тоді розпочалося довгождане дійство.

Камергери скинули з Філіпа весь верхній одяг за винятком штанів та черевиків, і заходились одягати його у важкі від численних прикрас церемоніальні князівські шати, що їх разом з іншими атрибутами влади було розкладено на аналої. Єпископ Фуаський прикріпив до його ніг золоті шпори і тут-таки зняв їх, а єпископ Ортезький повісив йому на шию масивний золотий ланцюг з великим, оздобленим коштовними каменями хрестом. Архієпископ благословив меч — символ військової могутності, що колись належав Філіпові Войовнику, і звернувся до його нащадка з такими словами:

— Вручаю тобі меч цей з благословенням Господнім, щоб захищав ти ім’я Христове від невірних, єретиків та блюзнірів, охороняв свою країну, влада в якій надана тобі Богом, від внутрішніх та зовнішніх ворогів і підтримував мир серед своїх підданих.

Напередодні Філіп недовго думав, кому бути новим головнокомандувачем беарнського війська. Тут, власне, й думати було нічого.

— Ясновельможний та могутній пан Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, конетабль[15] Беарну! — оголосив Ґабріель.

Поважною ходою Ернан наблизився до вівтаря, прийняв з Філіпових рук меч, поцілував головку його ефеса і, схиливши коліна, поклав його на престол.

Падре Антоніо, який, поспіхом уладнавши свої справи в Толедо, пов’язані з передачею парафії іншому священику, все-таки встиг прибути до Тараскона саме вчасно, щоб узяти участь у церемонії коронації в ранзі нового канцлера князівства, дістав з інкрустованої скриньки князівський перстень з печаткою і передав його архієпископові. Марк надягнув персня на палець Філіпові, потім вклав у його праву руку скіпетр суверена, а в ліву — жезл правосуддя. Філіп опустився на коліна перед вівтарем.

Також ставши навколішки, архієпископ взяв з дарохранильниці золоту князівську корону, оздоблену рубінами та сапфірами, а Ґабріель де Шеверні тим часом почав викликати вельмож Беарну і Балеарів:

— Ясновельможний та могутній пан Ґастон, ґраф д’Альбре!

До Філіпа підійшов наймогутніший з його підданих і його двоюрідний брат.

— Ясновельможний та могутній пан Робер, віконт де Біґор!

То був батько його друга, Симона де Біґора. Сам же Симон стояв віддалік і тільки тим і займався, що раз по раз нишком штурхав ліктем свою дружину, пані Амелію д’Альбре де Біґор, яка не зводила з Філіпа осяйних очей.

— Ясновельможний та могутній пан Філіп, ґраф д’Арманьяк! — продовжував викликати Ґабріель. — Ясновельможний та могутній пан…

Дев’ятеро могутніх вельмож Беарну та Балеарів стали півколом перед вівтарем, і тоді архієпископ поклав корону на Філіпове чоло.

— Вінчає тебе Господь! — пролунали під склепінням собору слова прелата.

Усі дев’ятеро вельмож по черзі торкнулися корони, присягнувши тим самим на вірність своєму новому государеві. Архієпископ допоміг Філіпові підвестися з колін, повернувся з ним до пастви і врочисто виголосив:

— Панове! Перед вами ваш принц Філіп, законний правитель Беарну та Балеарських островів, вінчаний на княжіння Господом Богом нашим. Хай живе принц!

— Хай живе принц! — дружно повторили дев’ятеро вельмож.

— Хай живе принц! — підхопила решта підданих Філіпа-старшого та Філіпа-молодшого.

Знову загули дзвони і знову їх мідний передзвін понісся далі й далі, поширюючись, здавалося, на весь світ.

У супроводі прелатів, могутніх вельмож і почту своїх дворян Філіп рушив до виходу із собору, де його чекав радісний натовп простолюду та дрібномаєтної шляхти. Незважаючи на втому після такої тривалої й виснажливої церемонії, він тримався велично та гордовито, всім своїм виглядом зображаючи бадьорість. Це був день його тріумфу, день його перемоги: за півмісяця до виповнення йому двадцяти одного року Філіп Аквітанський, прозваний Красивим, третій син герцоґа, став не просто вельможним князем — а й суверенним государем.

На півдорозі до виходу погляд Філіпа випадково… втім, не так уже й випадково, зустрівся з ясним поглядом найчарівнішої з усіх присутніх у соборі жінок — Амеліни. Він крадькома всміхнувся їй, а в його голові промайнуло кілька ну неть недоречних у цьому святому місці і при цій урочистій обстановці думок…