Розділ LXII

Новий любчик Марґарити

Ґастон не помилявся, кажучи Симонові, що Філіп незабаром потягне Бланку до спальні. Не помилився він також і в тому, що Марґарита не втримається від спокуси, на зло Тибальдові, заманити Симона до себе в ліжко. На той час, як Філіп та Бланка, „відсвяткувавши“ радісну звістку, вже одяглися і причепурилися, збираючись іти до Марґарити, щоб, як звичайно, провести в її товаристві весь вечір, сама наварська принцеса ще не покидала своєї спальні і не відпускала від себе Симона. Треба, однак, сказати, що й Симон не надто поривався вставати з ліжка, і хоч він був ситий любовними утіхами по саму зав’язку, йому було невимовно приємно отак просто лежати, пригорнувши до себе Марґариту, спроквола пестити її тіло і час від часу цілувати її солодкі губи.

У ліжку Марґарита виявилася зовсім не такою, яка вона була на людях, поза спальнею. Одним з її незаперечних достоїнств як коханки було те, що, скинувши своє вбрання, вона переставала бути принцесою і віддавалася чоловікам просто як жінка, як рівна їм, бо чудово розуміла, що там, де починається нерівність, зникає кохання. Навіть такому коханню, до якого вона звикла, швидше не коханню, а швидкоплинному захопленню довжиною в кілька ночей, — навіть цьому почуттю найменший вияв пихи й зарозумілості може завдати смертельного удару.

Розімлілому й очманілому від щойно звіданої насолоди Симонові важко вірилося, що ця чарівна й лагідна жінка, яку він тримає в обіймах, і велична, гордовита принцеса Наварська, яку він знав раніше, — одна й та ж сама людина. Загалом не схильний до глибокого аналізу, не звиклий дивитися вглиб речей та явищ, Симон по простоті своїй душевній дійшов висновку, значно ближчому до істини, ніж всі мудрування інших чоловіків, що були свідками цієї дивовижної метаморфози. На його думку, ота свавільна, пихата і владна Марґарита була лише машкарою, вдаваною личиною, за якою крилася чутлива і вразлива душа.

Симон взяв руку Марґарити і поцілував кожен її пальчик. Не розплющуючи очей, вона мрійливо всміхнулася, перекинулася набік і поклала свою біляву голову йому на груди.

— Ти такий милий, такий ласкавий… — млосно прошептала вона.

Симон скрушно зітхнув.

— Амеліна думає інакше, — мимохіть вихопилося в нього.

— Вона віддає перевагу Філіпові, — швидше констатувала, ніж спитала, Марґарита.

Симон знову зітхнув і промовчав.

— Таке життя, — сказала принцеса. — Далеко не завжди воно радісне. Ти, до речі, ніколи не замислювався, чому вона зраджує тебе?

— Бо насправді кохає Філіпа, — похмуро відповів Симон. — Вона ще змалку закохана в нього.

— Тобі не хочеться говорити про неї? — зрозуміла Марґарита.

— Ні, не хочеться.

— А їхати до неї?

Симон знову промовчав, і тоді Марґарита змінила своє питання:

— От зараз, саме зараз, тобі хочеться їхати до неї?

— Ні, Марґарито, не хочеться.

— То не їдь.

— Як це?

— То лишайся тут до кінця місяця — як Філіп, ґраф д’Альбре, решта твоїх друзі.

— А навіщо?

— Дурнику! Невже я не подобаюся тобі?

Марґарита почула, як на ці слова в Симона враз закалатало серце.

— Ти… мені… О, Боже!… — затинаючись, промовив він. — Звісно, подобаєшся… Дуже подобаєшся.

— Так у чім же річ? — Вона підняла голову й обхопила руками його шию. — Раз я подобаюся тобі, а ти подобаєшся мені, то що заважає нам провести ці три тижні разом?

Симон уп’явся в неї недовірливим поглядом.

— Але ж… ти… ґраф Тибальд…

— По-перше, з Тибальдом я посварилася, бо він мав нахабство зрадити мене раніше, ніж я його. По-друге, днями він їде до Франції — там у нього якісь справи. Ну, а по-третє, не така вже я хвойда, як ти думаєш.

Симон густо зашарівся.

— Я не вважаю тебе хвойдою, — збентежено промимрив він. — Я ніколи так не думав і вже тим більше не говорив. Це тобі хтось набрехав. Мабуть, Філіп чи Ґастон. Їм пальця в рота не клади…

Марґарита відкинулася на подушку і зайшлася веселим сміхом:

— Ти просто чудо, Симоне! Ніхто мені не казав, що ти називаєш мене хвойдою. Я зовсім не це мала на увазі.

— А що ж?

— Та те, що я не міняю собі хлопців щоночі. Це не в моїх звичках, ні. Як на мене, це грубо, вульґарно, невиховано, одно слово, по-чоловічому. Це ви, чоловіки, звикли перестрибувати з однієї жінки на іншу… Між іншим, скільки в тебе було жінок? Тільки відверто.

— Ну, Амеліна…

— Це зрозуміло. Ще хто?

Симон назвав імена трьох принцесиних фрейлін і Адель де Монтальбан, розважливо промовчавши про дочку лурдського лісничого та її доньок.

— Оце і все? — усміхнулася Марґарита. — Виходить, уперше ти зрадив дружину лише в Наварі? — (Симон ствердно кивнув.) — Так це ж чудово!

Вона вислизнула з-під ковдри, сіла на краю ліжка і заходилася натягувати на ноги панчохи. Симон з захопленням дивився на неї, дедалі більше переконуючись, що Амеліна й мізинця її не варта.

— Ти, дорогенький, — сказала Марґарита, — вважай, що незайманий, хоч і одружений сім років. Саме таких я полюбляю найбільше. Що старші чоловіки й досвідченіші, то вони нецікавіші для мене. Вони надто вправні, надто самовпевнені, для них кохання давно стало звичкою, вони вже не отримують від нього насолоди, а просто вгамовують свою жагу. Інша річ, ти — такий славний, незіпсутий хлопчик, що я… Далебі, я з певністю ґарантую тобі всі ці три тижні, а далі — ми ж бо разом поїдемо до Рима, — тоді й видно буде.

Очі Симона зблиснули:

— Правда?

Марґарита одягла поверх своєї напівпрозорої сорочки мереживний халат, потім взяла Симона за руки і спрямувала на нього млосний погляд своїх прекрасних синіх очей.

— Якщо, звісно, ти залишишся тут. Ти ж залишишся, так?

— Так! Так! Так! — палко вигукнув Симон і притягнув до себе Марґариту. — Ой, лишенько! — розгублено додав він, стискаючи її в обіймах. — Що подумає Амеліна? Вона вже й так підозрює мене. Це Філіп та Ґастон у своїх листах доносять на мене.

— Ну, й нехай підозрює, нехай поревнує трохи. Повір, тоді вона більше цінуватиме тебе. Ти намагався зворушити її своєю вірністю — і зазнав невдачі. Тепер спробуй дозолити їй подружньою зрадою — і коли після твого повернення вона влаштує тобі бурхливу сцену ревнощів, можеш вважати, що ти здобув якщо не її кохання, то, принаймні, її повагу.

— І все-таки, як же мені пояснити Амеліні…

— Ради Бога, Симоне! Вигадай який-небудь сміховинний привід, наприклад, напиши, що підвернув ногу.

— Точно! — зрадів Симон. — Так я й напишу. Як це я сам не додумався?…

Цієї миті почувся тихий стукіт у двері. Принцеса відсторонилася від Симона і голосно запитала:

— Лідіє?

— Так, пані, це я.

— Чого тобі?

— Прийшла пані Бланка з монсеньйором Аквітанським і питає вас.

— Вже?! — здивувалася Марґарита і похитала головою. — Як швидко минає час у приємних розвагах… Де вони зараз?

— Там, де звичайно, пані. Я провела їх до Червоної вітальні.

— От і гаразд. Звели котрійсь із дівчат переказати їм, що я скоро прийду, а сама повертайся — допоможеш мені одягнутися.

— Добре, пані. — За дверима почулися квапливі кроки покоївки, що подалася виконувати принцесин наказ.

Марґарита повернулася до Симона. Той лежав, натягнувши до підборіддя ковдру. Обличчя його було бліде, а погляд — зацькований.

— Що трапилося? — запитала вона. — Тобі зле?

— Філіп! — боязко промовив він і цокнув зубами. — Він… Якщо він дізнається, то напише Амеліні…

Марґарита недбало знизала плечами:

— Певно ж, він дізнається. Як не сьогодні, то завтра. А завтра вже точно. Завтра вся Памплона знатиме, що в мене з’явився новий любчик. — Вона розсміялася. — І який любчик! Іншого такого годі й шукати.


Загрузка...